Постанова 4808 № 346/4668/23

Справа № 346/4668/23 Провадження № 22-ц/4808/523/24 Головуючий у 1 інстанції Васильковський В. В. Суддя-доповідач Барков В. М. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 11 квітня 2024 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд у складі: головуючого судді: Баркова В. М., суддів: Девляшевського В. А., Луганської В. М., секретаря Гудяк Х. М., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Максимов Микола Ігорович на рішення Коломийського міськрайонного суду від 24 січня 2024 року в складі судді Васильковського В. В. ухвалене в м. Коломия Івано-Франківської області у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа котра не заявляє самостійних вимог орган опіки та піклування виконавчого комітету Коломийської міської ради, про визначення місця проживання малолітньої дитини, ВСТАНОВИВ: У серпні 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до відповідачки ОСОБА_2 , третя особа котра не заявляє самостійних вимог орган опіки та піклування виконавчого комітету Коломийської міської ради про визначення місця проживання малолітньої дитини. В обґрунтування позову зазначає, що з 07 квітня 2012 року між позивачем, та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб у відділі державної реєстрації актів цивільного стану по м. Коломия Коломийського міськрайонного управління юстиції Івано-Франківської області про що в Книзі реєстрації шлюбів 07 квітня 2012 року зроблено актовий запис №

68. Від спільного подружнього життя маютьдвох синів: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Позивач зазначає, що на день подачі позову фактичні шлюбні відносини між ним та ОСОБА_2 припиненні та не підтримуються. Ухвалою Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 10 квітня 2023 року відкрито провадження у цивільній справі № 346/1337/23 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу у зв`язку з чим виникло питання щодо визначення місця проживання їх малолітніх дітей. Зазначає, що старший син ОСОБА_5 проживає з матір`ю, а молодший син вже довгий час проживає з позивачем. ОСОБА_1 повністю опікується інтересами і потребами молодшого сина, займається його вихованням, слідкує за розвитком та здоров`ям дитини. Посилаючись на вказані обставини позивач просив визначити місце проживання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 за місцем проживання батька ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_3 . Рішенням Коломийського міськрайонного суду від 24 січня 2024 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 в інтересах якого діє адвокат Максимов М. І. посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити. Апеляційна скарга мотивована тим, що підставою звернення до суду із позовом стали обставини не виконання ОСОБА_2 договору про визначення місця проживання дитини від 25 лютого 2023 року, посвідченого приватним нотаріусом Коломийського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Антонюк О. В. відповідно до якого встановлено, що ОСОБА_3 залишиться проживати з матір`ю, а ОСОБА_6 залишиться проживати з батьком. Так, відповідачка була проти того, щоб молодший син на постійній основі проживав з батьком, неоднарозово конфліктувала з позивачем щодо цього питання. Саме тому з метою вирішення даного спору, щодо визначення місця проживання ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом. Також, ОСОБА_1 подав до суду клопотання про поновлення строку на подання письмових доказів та долучення їх до справи. Відзив на апеляційну скаргу не надано. Відповідно до частини третьої статті 360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Згідно з частиною першою статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Відповідачка ОСОБА_2 в судове засідання апеляційного суду не з`явилася, про час і місце розгляду справи була повідомлена судовою повісткою за останнім відомим суду місцем проживання, тому суд відповідно до положень ст. 372 ЦПК України розглянув справу без її участі. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта адвоката Максимова М. І., який просив скаргу задовольнити, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про залишення скарги без задоволення, а рішення суду без змін, виходячи з наступного. Відповідно до ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно вимог ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що спір між батьками щодо місця проживання дитини фактично відсутній. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, виходячи з наступного. Згідно з ч. 2, 8, 9 ст. 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (ч. 3 ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства»). Згідно ст.. 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Відповідно до ч. 4 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Відповідно до ч. 1, 2 ст. 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) вказано, що «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку». З матеріалів справи вбачається, що в рішенні Коломийського міськрайонного суду від 06 вересня 2023 року, згадується договір про визначення місця проживання дітей від 25 лютого 2023 року, посвідчений приватним нотаріусом Коломийського районного нотаріального округу Івано-Франківської області Антонюк О. В., відповідно до якого ОСОБА_2 та ОСОБА_1 погодили, що ОСОБА_3 залишиться проживати разом з матір`ю, а ОСОБА_6 залишиться проживати з батьком (а. с.107). Відповідно до акту про спільне проживання дитини разом з батьком від 13 листопада 2023 року встановлено, що ОСОБА_6 проживає разом зі своїм батьком ОСОБА_1 , за адресою АДРЕСА_1 (а. с. 108). Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_1 , який в судовому засіданні був допитаний як свідок, пояснив, що після розірвання шлюбу у кінці 2022 року, син ОСОБА_6 проживає разом з ним, а старша дитина - з відповідачкою. Про це вони домовилися з ОСОБА_2 . Перешкод щодо місця проживання ОСОБА_4 відповідачка йому не чинить (а. с.130- 131). Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_7 пояснила, що вона є хрещеною мамою ОСОБА_4 . Вказала, що малолітня дитина проживає з батьком, після того як ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розлучилися. (а.с. 131). Окрім того, між сторонами була досягнута згода щодо місця проживання дітей. Вказану обставину підтвердив позивач, який був допитаний як свідок (а.с. 132). Також суд зауважує, що відповідно до поданих ОСОБА_2 письмових пояснень, відповідачка не заперечує проти визначення місця проживання, ОСОБА_4 , разом з батьком, ОСОБА_1 , Оскільки, останній станом на час розгляду апеляційної скарги, належним чином виконує свої батьківські обов`язки і в повній мірі піклується про спільного сина. Як вбачається з вищенаведеного, відповідачка не чинить апелянту будь-яких перешкод у проживанні сина з батьком. Заперечень щодо такого проживання вона також не надавала, із позовом про визначення місця проживання малолітнього сина, ОСОБА_4 до суду не зверталася. Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України, право на звернення до суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Реалізуючи, передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ЦПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити. Близький за змістом правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2021 року у справі №761/45721/16-ц. Аналіз наведених норм свідчить про те, що підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову. Особа, яка звертається до суду з позовом вказує у позові власне суб`єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах. Оцінка предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (такий правовий висновок Верховного Суду виклав у постановах від 19 вересня 2019 року у справі №924/831/17, від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 22.09.2022 у справі №924/1146/21, від 06.10.2022 у справі №922/2013/21, від 17.11.2022 у справі №904/7841/21). За обставин, коли матеріали справи не містять підтвердження порушення прав чи інтересів ОСОБА_1 , та зважаючи на приписи цивільного процесуального законодавства про те, що суд ухвалює рішення в межах заявлених особою вимог, колегія дійшла висновку, що апелянтом не доведено порушення його прав щодо визначення місця проживання малолітнього сина, ОСОБА_4 з батьком. Відсутність порушення прав та законних інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові (така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №910/15262/18 та від 03.03.2020 у справі №910/6091/19). Верховний Суд неодноразово у своїх постановах наголошував на тому, що у разі з`ясування обставин відсутності порушеного права позивача (що є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові), судам не потрібно вдаватись до оцінки спірного рішення на предмет його відповідності положенням законодавства. Отже, в межах заявлених позовних вимог, встановивши, що позивач не довів наявності у нього порушеного права (інтересу), суду у задоволенні позову належало відмовити. Щодо стосується поданого представником ОСОБА_1 , клопотання про поновлення строку на подання письмових доказів та долучення їх до справи, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до вимог ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною першою ст.. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У ст. 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. За нормами ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Відповідно до ч. 1 ст. 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви (ч. 2 ст. 83 ЦПК України). До апеляційної скарги представник ОСОБА_1 адвокат Максимов М.І. додав скріншот переписки колишньої дружини та чоловіка, а також лист ОСОБА_2 від 07 серпням 2023 року, як новий доказ. Разом з тим, долучений до апеляційної скарги представником ОСОБА_1 доказ не підлягає прийняттю апеляційним судом. Частинами 2, 3 ст. 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. У постановах Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 752/1839/19 (провадження № 61-976св20) та від 11 листопада 2020 року у справі № 760/16979/15 (провадження № 61-4848св19) зазначено, що: «відповідно до частин першої та третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. За змістом статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції». Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України). Представник ОСОБА_1 не надав доказів неможливості подання вказаного документу до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від позивача. Враховуючи встановлені судом обставини справи та на підставі вищенаведених правових норм, обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що позивач не довів обставини, на які посилався як на підставу позовних вимог, так як позивачем не надано доказів, щодо створення перешкод відповідачкою у проживанні дитини із батьком до дати подання позову. Суд також вказує, що з урахуванням приписів ч. 6 ст. 8 ЦПК України обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Доводи апеляційної скарги позивача не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки суду першої інстанції, обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішення. Судом першої інстанції правильно визначено характер спірних правовідносин, встановлено обсяг прав та обов`язків сторін, застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що склались між сторонами, надано повну, всебічну та об`єктивну оцінку наявним у справі доказам, як кожному окремо, так і у їх сукупності та взаємозв`язку, та з урахуванням недоведеності позовних вимог ОСОБА_1 обґрунтовано відмовлено у їх задоволенні. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, і доводи апеляційної скарги позивача цього не спростовують, колегія суддів дійшла висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін, а скарги ОСОБА_1 без задоволення. Керуючись ст. 367, 368, 375, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Максимов Микола Ігорович - залишити без задоволення. Рішення Коломийського міськрайонного суду від 24 січня 2024 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 15 квітня 2024 року. Судді В. М. Барков В. А. Девляшевський В. М. Луганська