Постанова 4813 № 501/3837/13-ц

Номер провадження: 22-ц/813/2497/24 Справа № 501/3837/13-ц Головуючий у першій інстанції Смирнов В. В. Доповідач Таварткіладзе О. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19.03.2024 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Таварткіладзе О.М., суддів: Заїкіна А.П., Погорєлової С.О., за участю секретаря судового засідання: Трофименка О.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Іллічівського міського суду Одеської області від 18 серпня 2023 року по справі за заявою боржника ОСОБА_1 , заінтересована особа: Чорноморський відділ державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, В С Т А Н О В И В: У липні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України. Заява обгрунтована тим, що ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області від 27.08.2013 року по справі №501/3837/13-ц обмежено право виїзду ОСОБА_1 до виконання рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 30.04.2013 року по справі №1511/58/13/2012, яким вирішено звернути стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість в розмірі 138 872,07 грн. та судові витрати в розмірі 1398,47 грн. Заявник стверджує, що у грудні 2017 року ОСОБА_1 у повному обсязі виконав грошове зобов`язання перед ОСОБА_2 за виконавчим листом №1511/58/13/2012, у зв`язку з чим виконавче провадження було закінчено на підставі п. 8 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року. Наразі виконавчі провадження стосовно ОСОБА_1 відсутні, що підтверджується інформацією із АСВП Міністерства юстиції України, а значить відсутні докази ухилення боржника від виконання зобов`язань, тому відсутня необхідність в застосуванні тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України. Ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області від 18 серпня 2023 року у задоволенні заяви відмовлено. Не погоджуючись з такою ухвалою суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить ухвалу Іллічівського міського суду Одеської області від 18 серпня 2023 року скасувати та заяву задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права. Будучи в розумінні ч.2 ст. 372 ЦПК України належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, призначеної на 19.03.2024 року на 15.30 годину, сторони до суду не з`явились, причини неявки не повідомили, про проведення судового засідання в режимі відеоконференції не клопотали, заяв про відкладення розгляду справи не подавали. Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Відповідно до висновків Верховного Суду по справі №361/8331/18 - якщо учасники процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті, оскільки основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Враховуючи розумні строки розгляду апеляційної скарги на ухвалу суду, усвідомленість її учасників про розгляд справи, відсутності від сторін клопотань про відкладення, та достатньої наявності у справі матеріалів для розгляду справи по суті, колегія суддів не вбачає підстав для відкладення розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Відповідно до ст..375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що заявником не додано доказів повного виконання ним зобов`язань покладених на нього виконавчим листом №1511/5813/2012, тому на підставі викладеного, суд першої інстанції вважав, що ухвала Іллічівського міського суду Одеської області від 27.08.2013 року про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України ОСОБА_1 не підлягає скасуванню, оскільки боржник на цей час не виконав рішення суду. Колегія суддів погоджується з такими висновками районного суду. Матеріалами справи встановлено, що рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 28.03.2013р. по справі № 1511/5813/2012 було вирішено позовну заяву ОСОБА_2 задовольнити та стягнути на її користь з ОСОБА_1 , заборгованість у розмірі 138 872, 07 грн. та судові витрати у розмірі 1 398, 47 грн. На виконання зазначеного рішення було видано виконавчий лист. Ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області по справі №501/3837/13-ц, від 27.08.2013 року подання державного виконавця ВДВС Іллічівського міського управління юстиції Одеськох області Ісупової Н.В. про тимчасове обмеження ОСОБА_1 задоволено. Відповідно листа Головного центру обробки спеціальної інформації державної прикордонної служби України - станом на 30.12.2022 року у Державній прикордонній службі України виконується ухвала Іллічівського міського суду Одеської області від 27.08.2013 року у цивільній справі №501/3837/13-ц, якою обмежено право виїзду за межі України ОСОБА_1 . Згідно інформації з Автоматизованої системи виконавчих проваджень Міністерства юстиції України станом на 24.07.2023 року, виконавчих проваджень стосовно ОСОБА_1 не знайдено. Згідно відповіді на адвокатський запит ОСОБА_3 від 21.07.2023 року, Чорноморський міський відділ державної виконавчої служби повідомив, що перевіркою автоматизованої системи виконавчого провадження виконавчий лист №1511/5813/2012 від 30.04.2013 на виконані не перебуває. Жодних доказів виконання зобов`язання ОСОБА_1 за виконавчим листом 1511/5813/2012 матеріали справи не містять. Колегія суддів виходить з наступного. За приписами статті 129 Конституції України, судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права позивача (стягувача) на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. ЄСПЛ, здійснюючи тлумачення ст. 6 Конвенції, зазначає, що право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система договірної сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін, а тому виконання рішення, має розглядатися як невід`ємна частина "судового процесу" ("Горнсбі проти Греції"). Окрім того, існування боргу, який підтверджений остаточним судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення постановлено, підґрунтя для "законного сподівання" на виплату цього боргу і становить "майно" цієї особи у розумінні ст. 1 Першого протоколу Конвенції, а відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, ухваленого на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, передбачене ст. 1 Першого протоколу (рішення ЄСПЛ у справах: "Агрокомплекс проти України", "Іванов проти України"). Водночас, свобода пересування особи гарантована ст. 2 Протоколу №4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до положень ч. 2 якої кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. Разом з тим, ч. 3 вказаної статті передбачено, що на здійснення цього права не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб. У справі "Гочев проти Болгарії" (рішення від 26 листопада 2009 року) ЄСПЛ підсумував принципи, з урахуванням яких має відбуватися оцінка правомірності вжиття заходів щодо обмеження свободи пересування особи у зв`язку з неоплаченими боргами, зазначивши, що таке обмеження має відповідати одразу трьом критеріям: по-перше, має ґрунтуватися на законі, по-друге, переслідувати одну з легітимних цілей, передбачених у ч. 3 ст. 2 Протоколу N 4 до Конвенції, і по-третє, бути пропорційним меті його застосування, тобто знаходитися в справедливому балансі між правами людини та публічним інтересом. При цьому у п. 49 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив при вирішенні питання про пропорційність обмеження даного права з метою стягнення неоплачених боргів слід пам`ятати, що таке обмеження може бути виправдано лише тоді, коли воно дійсно сприятиме досягненню переслідуваної мети гарантування повернення вказаних боргів. Аналогічні висновки викладені у рішенні ЄСПЛ від 13 листопада 2003 року у справі "Напияло проти Хорватії" п. п. 78-82). Стаття 2 Протоколу №4 до Конвенції дозволяє втручатися у здійснення особою права на свободу вільного пересування лише у відповідності із законом і в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб, якщо таке втручання було пропорційним. Тобто, для втручання у право боржника на свободу вільного пересування необхідно дотриматися розумного балансу (пропорційності) між правами боржника щодо вільного пересування та правами стягувача на остаточне виконання судового рішення і його правами на борг як на його майно. Суд може скасувати тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України за вмотивованою заявою боржника (ч. 5 ст. 441 ЦПК України). Аналіз вказаних норм свідчить про те, що суд може скасувати тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України у разі зміни нею поведінки по відношенню до виконання покладеного на неї рішенням суду обов`язку, зокрема, внесення платежів на погашення заборгованості, добросовісне виконання обов`язків боржника, яка визначені Законом України Про виконавче провадження, а також прийняття необхідних мір для виконання рішення суду. Таким чином, скасування застосованих судом обмежень може мати місце у разі, якщо відпали підстави для застосування таких заходів, зокрема, досягнення переслідування мети гарантування повернення боргу, або виявлення обставини, які спростовували б критерії співмірності цілі втручання застосованим обмежувальним заходам, або інші обставини, які дають підстави для висновку про наявність натепер таких факторів, що порушують справедливий баланс між правами людини та публічним інтересом, хоча при застосуванні таких заходів існувала обґрунтована виправданість втручання в здійснення особою права на свободу пересування. Скасування такого засобу обмеження боржника можливе тільки при виконанні останнім зобов`язань за певними виконавчими документами, що, зокрема, зазначені судом першої інстанції в тексті ухвали про обрання зазначеного вище обмеження для ОСОБА_1 . Судом першої інстанції вірно встановлено, що заявником не надано жодних документально підтверджених доказів щодо виконання ним грошового зобов`язання у повному обсязі. Також суду не надано доказів, що за час, який минув з дня постановлення ухвали про тимчасове обмеження боржника у праві виїзду за межі України, останнім здійснені належні дії для виконання рішень суду та змінились обставини, за існування яких покладено на боржника зазначене обмеження. В даному випадку заявником не було надано доказів на підтвердження існування виключних обставин, за яких доцільним є скасування тимчасових заходів обмеження у праві виїзду за кордон, а тому підстави для скасування тимчасового обмеження відсутні. Посилання заявника на виконання ним у грудні 2017 року грошового зобов`язання перед ОСОБА_2 за виконавчим листом № 1511/5813/2012 не підтверджено жодним чином. Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини 2 цієї ж статті, у справах про дискримінацію позивач зобов`язаний навести фактичні дані, які підтверджують, що дискримінація мала місце. У разі наведення таких даних доказування їх відсутності покладається на відповідача. Із вказаних положень прослідковується можливість застосування принципу «affirmanti incumbit probatio» який означає, що «хто стверджує, той і доводить». У постанові Верховного суду від 27 травня 2020 року по справі № 2-879/13, зроблено висновок, що сторона має довести ті обставини, на які вона посилається, і саме, такі належним чином вчинені дії позивача, за загальним правилом, є підставою для задоволення його позову. Натомість відсутність належного спростування іншою стороною обставин, на які посилається сторона без належного їх доведення, а сама по собі не є підставою для задоволення позову, оскільки суперечить загальним принципам доказування у цивільних справах, встановлених процесуальним законом. Тому доводи апеляційної скарги про те, що саме державний виконавець повинен підтвердити або спростувати наявність підстав для скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, апеляційний суд не приймає. Крім того, з матеріалів справи вбачається, що державним виконавцем Чорноморського відділу державної виконавчої служби в Одеському районі Одеської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) 17.08.2023 року було подано до суду першої інстанції заперечення проти заяви про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, в якому державний виконавець повідомив, що станом на 16.08.2023 року будь-яких підтверджуючих доказів щодо виконання ОСОБА_1 грошового зобов`язання перед ОСОБА_2 виконавцеві не надано, виконавчий збір та витрати виконавчого провадження боржником не сплачені. Доводи заявника про те, що згідно інформації із АСВП Міністерства юстиції України станом на 24.07.2023 року, виконавчих проваджень стосовно ОСОБА_1 не знайдено, не свідчить про виконання останнім зобов`язань згідно судового рішення від 28.03.2013р. Також, заявник не позбавлений можливості звертатись зі скаргою на дії державного виконавця щодо не завершення виконавчого провадження в порядку Розділу VII ЦПК України, якщо такі підстави на думку заявника присутні. При цьому, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). За таких обставин, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Таким чином, колегія суддів не вбачає підстав для скасування ухвали суду першої інстанції, оскільки вона постановлена з дотриманням вимог закону. Згідно із ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. При цьому слід зазначити, що згідно із частиною 8 статті 441 ЦПК України відмова у скасуванні тимчасового обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України не перешкоджає повторному зверненню з такою самою заявою у разі виникнення нових обставин, що обґрунтовують необхідність скасування тимчасового обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України. На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 383 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Ухвалу Іллічівського міського суду Одеської області від 18 серпня 2023 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено: 10.04.2024 року. Головуючий: О.М. Таварткіладзе Судді: А.П. Заїкін С.О. Погорєлова