Постанова Запорізький апеляційний суд № 334/1221/24

Дата документу 03.04.2024 Справа № 334/1221/24 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Єдиний унікальний №334/1221/24 Головуючий у 1 інстанції Фетісов М.В. Провадження № 22-ц/807/762/24 Суддя-доповідач Онищенко Е.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 квітня 2024 року м. Запоріжжя Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі: головуючого Онищенка Е.А. суддів: Бєлки В.Ю., Трофимової Д.А. за участю секретаря судового засідання Книш С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 15 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики,- В С Т А Н О В И Л А: Представник позивача ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просить стягнути з відповідача на користь позивачки заборгованість за договором позики в розмірі 18 200 доларів США, 3% річних від простроченої суми заборгованості за період з 01.07.2023 по 13.02.2024 в розмірі 340,88 доларів США. 15.02.2024 представником позивачки подана заява про забезпечення позову, в якій вона просить вжити заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно ОСОБА_2 : готель № НОМЕР_1 , поверх 30, блок «А», площею 30 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , готель № НОМЕР_2 , поверх 30, блок «А», площею 30 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 . Заяву обґрунтовує тим, що 18.07.2022 та 19.07.2022 ОСОБА_1 надано ОСОБА_2 у позику грошові кошти в розмірі 18 200 доларів США. На підтвердження факту передання грошових коштів 26.07.2022 ОСОБА_2 власноручно написано розписку, відповідно до якої зобов`язався повернути грошові кошти до 01.07.2023. Станом на 23.01.2024 грошові кошти позивачці не повернуті. Позивачці відомо, що ОСОБА_2 на праві власності належить нерухоме майно: готель № НОМЕР_1 , поверх 30, блок «А», площею 30 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 , та готель № 3007, поверх 30, блок «А», площею 30 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 . За рахунок належного відповідачу майна можливо погасити заборгованість, яка існує у відповідача перед позивачкою. Проте, до моменту набрання законної сили рішенням суду у даній справі та видачі виконавчих листів існує загроза відчуження майна відповідачем для уникнення відповідальності та унеможливлення стягнення з нього заборгованості, тому невжиття такого заходу забезпечення позову як накладення арешту на майно відповідача може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду і поновлення порушених прав позивача. Невжиття таких заходів забезпечення позову призведе до неможливості виконання судового рішення і виникнення між сторонами у справі конфліктних ситуацій. Будь-які права інших осіб, що не є учасниками судового процесу, не порушуються у зв`язку із вжиттям такого заходу. Просила накласти арешт на нерухоме майно ОСОБА_2 : готель № НОМЕР_1 , поверх 30, блок «А», площею 30 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , готель № НОМЕР_2 , поверх 30, блок «А», площею 30 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 . Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя 15 лютого 2024 року відмовлено у задоволенні заяви про забезпечення позову. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом неповно з`ясовані фактичні обставини справи, порушено норми процесуального права, просить ухвалу суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким заяву про забезпечення позову задовольнити, вжити заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно ОСОБА_2 : готель № НОМЕР_1 , поверх 30, блок «А», площею 30 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , готель № НОМЕР_2 , поверх 30, блок «А», площею 30 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 . Апеляційна скарга обґрунтована тим, що вирішуючи питання про забезпечення позову, суд першої інстанції неправильно застосував норму процесуального права ст.. 150 ЦПК України без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Відзиву на апеляційну скаргу не надходило. ОСОБА_2 , будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явився, причини неявки суду не повідомив. Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Отже, зі змісту вказаної норми права вбачається, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. З врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду. Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Верховний Суд у постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 348/1116/16-ц зазначив, що якщо сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи. З огляду на вказане та враховуючи баланс інтересів учасників справи у якнайшвидшому розгляді справи, обізнаність учасників справи про дату, час та місце розгляду справи, створення апеляційним судом під час розгляду даної справи умов для реалізації її учасниками принципу змагальності сторін, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності учасника справи, який не з`явився в судове засідання. Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне. Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 374, ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань. Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. Відмовляючи у задоволені заяви, суд першої інстанції керувався тим, що заява про забезпечення позову належним чином не обґрунтована, позивачем не доведено наявність ризиків, які призведуть до невиконання або ускладнення виконання рішення суду в разі задоволення позову. Такі висновки суду відповідають вимогам закону і зібраним у справі доказам. Відповідно до ст. 149 ЦПК України суд за заявою осіб, які беруть участь у справі, може вжити, передбачені цим Кодексом, заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. У пп.1,2 ч.1 ст. 150 ЦПК України визначено, що позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною вчиняти певні дії. Частиною 3 ст.150 ЦПК України визначено, що види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Відповідно до п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має врахувати наскільки конкретний захід, який пропонується вжити, пов`язаний з предметом позову, наскільки він співмірний позовній вимозі, і яким чином цей захід фактично реалізує мету його вжиття. Крім того, при забезпечені позову мають бути враховані та взяті до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів. Встановлено, що представник позивача ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просить стягнути з відповідача на користь позивачки заборгованість за договором позики в розмірі 18 200 доларів США, 3% річних від простроченої суми заборгованості за період з 01.07.2023 по 13.02.2024 в розмірі 340,88 доларів США. 15.02.2024 представником позивачки подана заява про забезпечення позову, в якій вона просить вжити заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно ОСОБА_2 : готель № НОМЕР_1 , поверх 30, блок «А», площею 30 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , готель № НОМЕР_2 , поверх 30, блок «А», площею 30 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 . Заява обґрунтована тим, що 18.07.2022 та 19.07.2022 ОСОБА_1 надано ОСОБА_2 у позику грошові кошти в розмірі 18 200 доларів США. На підтвердження факту передання грошових коштів 26.07.2022 ОСОБА_2 власноручно написано розписку, відповідно до якої зобов`язався повернути грошові кошти до 01.07.2023. Станом на 23.01.2024 грошові кошти позивачці не повернуті. Позивачці відомо, що ОСОБА_2 на праві власності належить нерухоме майно: готель № НОМЕР_1 , поверх 30, блок «А», площею 30 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 , та готель № 3007, поверх 30, блок «А», площею 30 кв.м. за адресою АДРЕСА_1 . За рахунок належного відповідачу майна можливо погасити заборгованість, яка існує у відповідача перед позивачкою. Проте, до моменту набрання законної сили рішенням суду у даній справі та видачі виконавчих листів існує загроза відчуження майна відповідачем для уникнення відповідальності та унеможливлення стягнення з нього заборгованості, тому невжиття такого заходу забезпечення позову як накладення арешту на майно відповідача може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду і поновлення порушених прав позивача. Невжиття таких заходів забезпечення позову призведе до неможливості виконання судового рішення і виникнення між сторонами у справі конфліктних ситуацій. Будь-які права інших осіб, що не є учасниками судового процесу, не порушуються у зв`язку із вжиттям такого заходу. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову. Схожий за змістом правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 381/4019/18. Суд першої інстанції дійшов висновку, що обраний позивачкою спосіб забезпечення позову про накладення арешту на нерухоме майно, що належить відповідачу, не співвідноситься з предметом позову, яким є стягнення боргу за договором позики, а отже не існує конкретного зв`язку між арештом майна і предметом позовної вимоги. Колегія суддів погоджується з таким рішенням суду першої інстанції. Статтями 129, 129 Конституції Українивстановлено, що основними засадами судочинства є, зокрема, обов`язковість судового рішення. Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд. Вказані конституційні положення знайшли своє продовження у ЦПК України, а також у Законі України "Про судоустрій і статус суддів". Так, частинами першою, другою статті 18 ЦПК Українита частинами другою, четвертою статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"регламентовано, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Відтак, забезпечення виконання судових рішень покладається, у тому числі, на суди, які, здійснюючи судовий контроль та застосовуючи інші процесуальні засоби, сприяють реалізації конституційної засади обов`язковості судового рішення. На важливість належного виконання судових рішень неодноразово наголошував у своїх рішеннях Конституційний Суд України. Так, за позицією Конституційного Суду України, висловленою у рішенні від 15 травня 2019 року N 2-р (II)/2019 (справа щодо відповідності Конституції України(конституційності) положень частини другої статті 26 Закону України "Про виконавче провадження"(щодо забезпечення державою виконання судового рішення)) судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина, і саме держава бере на себе такий обов`язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України(абзац 15 пункту 3 мотивувальної частини рішення від 07 травня 2002 року N 8-рп/2002); право на судовий захист є гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя (абзац 8 пункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення від 23 листопада 2018 року N 10-р/2018). Отже, як випливає з наведеного, держава повинна повною мірою забезпечити реалізацію гарантованого статті 55 Конституції Україниправа кожного на судовий захист. Забезпечення державою виконання судового рішення як невід`ємної складової права кожного на судовий захист закладено на конституційному рівні у зв`язку із внесенням Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" від 02 червня 2016 року N 1401-VIIIзмін до Конституції Українита доповненням її, зокрема, статті 129-1, частиною другою якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Конституційний Суд України, взявши до уваги статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 129-1 Конституції України, свої юридичні висновки щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, дійшов висновку, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов`язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом. Визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов`язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність. Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що визначене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободправо на суд було б ілюзорним, якби правова система держави допускала, щоб остаточне обов`язкове судове рішення не виконувалося на шкоду одній зі сторін; саме на державу покладено позитивний обов`язок створити систему виконання судових рішень, яка була б ефективною як у теорії, так і на практиці, і гарантувала б їх виконання без неналежних затримок; ефективний доступ до суду включає право на те, щоб рішення суду було виконане без невиправданих затримок; держава і її державні органи відповідальні за повне та своєчасне виконання судових рішень, які постановлені проти них (пункт 43 рішення у справі "Шмалько проти України", заява N 60750/00; пункт 84 рішення у справі "Валерій Фуклєв проти України", заява N 6318/03; пункт 64 рішення у справі "Apostol v. Georgia", заява N 30779/04; пункти 46, 51, 54 рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", заява N 40450/04). При розгляді заяви про забезпечення позову вирішується лише питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову і не вирішуються матеріально-правові вимоги та наперед результат розгляду справи по суті позову. У постанові від 13.01.2020 року по справі № 922/2163/17 Верховний Суд вказав, що в кожному конкретному випадку, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має встановити наявність обставин, які свідчать про те, що в разі невжиття таких заходів можуть виникнути перешкоди для виконання рішення суду у разі задоволення позову. При цьому обов`язок доказування наявності таких обставин покладається на заявника. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) вказано, що: «співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову». Позивачем не доведено, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся. Посилання скаржника в апеляційній скарзі про здійснення відповідачем всіх дій направлених на реалізацію нерухомого майна задля уникнення відповідальності та унеможливлення стягнення з нього заборгованості відхиляються колегією суддів, оскільки не підтверджені достатніми доказами. Наданий разом із апеляційною скаргою фотознімок з сайту про продаж квартири-студії з видом на море в Батумі, Грузія не може бути підтвердженням розміщення саме відповідачем цього оголошення, оскільки не містить жодної інформації про володільця майна та особи, що розмістила таке оголошення. За положенням ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За вимогами частини 6 статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на належних доказах і висновки суду не спростовують. Безпідставними є посилання заявника апеляційної скарги на відповідну судову практику Верховного Суду, оскільки висновки у зазначених справах, і у справі, яка переглядається, як і встановлені фактичні обставини, є різними, у кожній із цих справ суди виходили з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки заявника, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв`язку із застосуванням відповідних заходів. Наприклад, обмеження можливості господарюючого суб`єкта користуватися та розпоряджатися власним майном іноді призводить до незворотних наслідків. Окрім цього, відповідно до вимоги ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Таким чином, з урахуванням наведеного колегія приходить до висновку про те, що доводи наведені в апеляційній скарзі суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм процесуального права, а оскаржувана ухвала відповідає нормам права, тому підстав для її скасування колегія суддів не вбачає. Порушень матеріального чи процесуального закону, які могли б призвести до скасування рішення суду, судом апеляційної інстанції не встановлено. З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що ухвалу суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для її скасування чи зміни не вбачається. Питання про розподіл судових витрат підлягає вирішенню судом першої інстанції за результатами розгляду справи по суті. Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,- ПОСТАНОВИЛА: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Ухвалу Ленінського районного суду м. Запоріжжя 15 лютого 2024 року у цій справі залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Повний текст судового рішення складено 05 квітня 2024 року. Головуючий Судді: