Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 400/1689/22

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 01 квітня 2024 р.м. ОдесаСправа № 400/1689/22 Головуючий в 1 інстанції: Птичкіна В.В. Дата і місце ухвалення: 18.01.2024р., м. Миколаїв Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого Ступакової І.Г. суддів Бітова А.І. Лук`янчук О.В. розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 18 січня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И Л А : В лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просив суд: - визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки, компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, по день фактичного розрахунку, тобто з 24.06.2018 (наступний день після виключення зі списків особового складу військового комісаріату) до 29.12.2021 (день фактичного розрахунку), за 1283 днів з розрахунку середнього заробітку (грошового забезпечення) за останні два календарні місяці; - зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій по день фактичного розрахунку при звільненні, тобто з 24.06.2018 (наступний день після виключення зі списків особового складу військового комісаріату) до 29.12.2021 (день фактичного розрахунку), за 1283 днів, з розрахунку середнього заробітку (грошового забезпечення) за останні два календарні місяці. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що при звільненні з військової служби позивачу не було своєчасно виплачено грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, а тому відповідач за час затримки повинен сплатити середній заробіток. Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 18 січня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 24.06.2018 до 28.12.2021. Зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 24.06.2018 до 28.12.2021 у сумі 13 353,60 грн. У задоволенні позовних вимог за 29.12.2021 відмовлено. Розстрочено виконання рішення суду згідно з таким графіком: лютий 2024 року - 2225,60 грн.; березень 2024 року - 2225,60 грн.; квітень 2024 року - 2225,60 грн.; травень 2024 року - 2225,60 грн.; червень 2024 року - 2225,60 грн.; липень 2024 року - 2225,60 грн. Не погоджуючись з вказаним рішенням ІНФОРМАЦІЯ_2 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не повне з`ясування обставин справи, просить скасувати рішення від 18.01.2024 р. з ухваленням по справі нового судового рішення - про відмову в задоволенні позову. В своїй скарзі апелянт зазначає, що ІНФОРМАЦІЯ_1 є військовою установою, що утримується за рахунок кошторису МОУ та фінансується за рахунок і в межах коштів державного бюджету. Апелянт вважає, що у позивача відсутні пов`язані із затримкою розрахунку при звільненні майнові втрати, а тому апелянт вважає, що справедливим, пропорційним та таким, що відповідатиме критеріям, розмір середнього заробітку підлягає зменшенню. Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі п.3 ч.1 ст.311 КАС України. Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції, що позивач ОСОБА_1 проходив військову службу у ЗСУ. Наказом від 02.06.2018 року №127 позивача ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас за пунктом «а» ч.6 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». Наказом від 23.06.2018 р. №147 позивача ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу обласного військового комісаріату і направлено на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_3 . При звільненні ОСОБА_1 з військової служби позивачу не було виплачено грошову компенсацію за не використану соціальну відпустку, як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік. Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 11.08.2021 р. у справі № 400/3135/21, яке набрало законної сили 30.11.2021 р., визнано протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 23.06.2018 року. Зобов`язано ІНФОРМАЦІЯ_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 23.06.2018 року. 29.12.2021 р. відповідачем на виконання рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 11.08.2021 р. у справі № 400/3135/21 виплачено позивачу 22337,48 грн, що підтверджується випискою з карткового рахунку позивача. Суд встановив, що позивач вважає, що на підставі ст. 117 КЗпП має право на отримання середнього грошового забезпечення за весь час затримки виплати компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, а тому звернувся до суду з цим позовом. Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки станом на день виключення позивача зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, відповідачем не було проведено з позивачем розрахунку у повному обсязі, а саме не виплачено компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, позивач відповідно до статті 117 КЗпП України має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку. При цьому, судом першої інстанції, з посиланням на практику Верховного Суду з аналогічних спорів, зменшено розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції виходячи з наступного. Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Положеннями ст.2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку. Відповідно до ч.1 ст.5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Згідно з ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, визначені Законом України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей від 20.12.1991 року №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ). Статтею 1 Закону №2011-XII встановлено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом. Частиною другою, третьою статті 9 Закону №2011-ХІІ обумовлено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року №1153/2008 встановлено, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини. Слід зауважити, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільнені військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Водночас, такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України, оскільки трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішення питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладено Верховним Судом у постановах від 10.05.2019 у справі №П/811/276/16, від 31.10.2019 у справі №828/598/17, від 30.04.2020 у справі №140/2006/19. Відповідно до статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Відповідно до ст.116 КЗпП, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. Згідно ст.117 КЗпП у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст.116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значущі обставини, як виплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Таким чином, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Як вбачається з матеріалів справи, позивача з 24.06.2018 року було виключено зі списків особового складу та знято із усіх видів забезпечення. При цьому, у день звільнення відповідач не виплатив позивачу компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, а здійснив виплату лише 29.12.2021 року на виконання рішення суду по справі №400/3135/21, що підтверджується відповідною випискою з карткового рахунку позивача, та не заперечується відповідачем по справі. Враховуючи наведене, на переконання апеляційного суду, наявні правові підстави для зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. Щодо визначення розміру такого розрахунку апеляційній суд зазначає наступне. Згідно правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 року по справі №711/4010/13, при визначенні розміру відшкодування, визначений відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати таке: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Так, враховуючи вищевказані критерії, колегія суддів звертає увагу на те, що позивача виключено зі списків особового складу військового комісаріату 24.06.2018 р. На момент звільнення позивач не мав претензій щодо остаточного розрахунку; вперше за виплатою компенсації за невикористані дні відпустки позивач звернувся до відповідача у серпні 2020 р., тобто більше ніж через два роки з дати звільнення, а до суду 06.05.2021 р.; між сторонами існував спір щодо виплати компенсації за невикористані дні відпустки, який вирішений судом і рішення набрало законної сили 30.11.2021 р., а виплата здійснена 29.12.2021 р.; тривалий строк невиплати грошової компенсації викликаний не умисними діями відповідача, а відсутністю належного фінансування, відповідач не є самостійним розпорядником бюджетних коштів. Резюмуючи усе вищевикладене, апеляційний суд вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції, що справедливим, пропорційним та таким, що відповідатиме наведеним вище критеріям, визначення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є сума, що дорівнює розміру 13353,60 грн., з урахуванням висновків викладених Великою Палатою Верховного Суду у рішенні від 26.06.2019 р. справа №761/9584/15-ц. При цьому, колегія суддів звертає увагу не те, що у доводах апеляційної скарги апелянтом не зазначено будь-яких зауважень щодо суми компенсації чи методу її обрахунку. Таким чином, на підставі встановлених в ході судового розгляду обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку стосовно спірних правовідносин. Доводи апеляційної скарги, яким була дана оцінка в мотивувальній частині рішення, ґрунтуються на суб`єктивній оцінці фактичних обставин справи та доказів. Зазначені доводи не містять посилань на конкретні обставини чи факти або на нові докази, які б давали підстави для скасування рішення суду першої інстанції. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає. З огляду на залишення рішення суду першої інстанції без змін, відповідно до приписів статті 139 КАС України підстави для розподілу судових витрат відсутні. Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 залишити без задоволення, рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 18 січня 2024 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України. Повний текст судового рішення виготовлений 01 квітня 2024 року. Головуючий: І.Г. Ступакова Судді: А.І. Бітов О.В. Лук`янчук