Постанова Дніпровський апеляційний суд № 235/343/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/3255/24 Справа № 235/343/23 Суддя у 1-й інстанції - Хмельова С. М. Суддя у 2-й інстанції - Бондар Я. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 27 березня 2024 року м.Кривий Ріг Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Бондар Я.М. суддів Зубакової В.П., Тимченко О.О. сторони: позивач- ОСОБА_1 відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю «Шахтобудівельна компанія», розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження у письмовому порядку згідно ч.13 ст.7, ч.1 ст.369 ЦПК України, без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє представник адвокат Смаль Олег Павлович на рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 04 січня 2024 року, ухваленого суддею Хмельовою С.М. в місті Покровськ Донецької області, повний текст судового рішення виготовлено 04 січня 2024 року, ВСТАНОВИВ У серпні 2023 року до Красноармійського міськрайонного суду Донецької області звернувся ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник адвокат Смаль О.П., з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Шахтобудівельна компанія» про стягнення заробітної плати. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 працює у відповідача з 01.08.2016 року, за фахом - електрослюсар підземний 5 розряду з повним робочим днем на підземних роботах по теперішній час. 09.03.2022 року на підставі Указу Президента від 24.02.2022 року N«269/2022 ОСОБА_1 призваний у Збройні Сили України під час загальної мобілізації. Відповідач починаючи з 09.03.2022 року до 18 липня 2022 року включно проводив нарахування і виплату середньої заробітної плати позивачу. 19 липня 2022 р. набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 р. № 2352-ІХ, який вніс ряд суттєвих змін до КЗпП. Серед ключових змін є те, що його положення скасували збереження середнього заробітку мобілізованим, на підставі чого відповідач помилково прийняв рішення зупинити нарахування та виплату позивачу середнього заробітку. Позивач не може погодитися з таким рішенням. 09.03.2022 року позивач ОСОБА_1 під час мобілізації отримав державні соціальні гарантії у вигляді збереження роботодавцем його середнього заробітку як працівника, призваного на військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення. Норми частини 3 статті 119 КЗпП України на час його призову передбачали часовий проміжок часу - з часу призову до закінчення особливого період. Воєнний стан не припинився, ОСОБА_1 не звільнений і до сьогодні, за мобілізацією виконує свій обов`язок у відповідності до ст.65 Конституції України яка передбачає що Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України і що кожен громадянин відбуває військову службу відповідно до закону, зміни які були прийняті до норм частини 3 статті 119 КЗпП України до нього не застосовуються, гарантії які він отримав від держави, він має право отримувати до встановленого терміну (настання обставини - закінчення воєнного стану і його демобілізація, або його звільнення). На думку позивача рішення, яке прийняв відповідач, має розповсюджуються за своїм змістом на осіб, з числа робітників підприємства відповідача, які будуть мобілізовані після 18.07.2022 року, часу коли зміни до закону набули законної сили. Приймаючи до уваги вказане відповідач незаконно зупинив нарахування та виплату середнього заробітку ОСОБА_1 . В порядку досудового врегулювання цього питання відповідач відмовився, на адвокатський запит від 18.07.2023 року про надання довідки про порядок розрахунку середнього заробітку, який було застосовано по відношенню до електрослюсаря підземного 5 розряду з повним робочим днем в підземних умовах ОСОБА_1 та копії розрахункових листків за період з січня 2022 року по липень 2022 року про нарахування та утримання із заробітної плати ОСОБА_1 , надав лист з відмовою від 20.07.2022 року за №935/07-01, порушені права не відновив, а тому позивач змушений звертатись до суду для відновлення порушених гарантій на підставі судового рішення та стягнення боргу по зарплаті. Позивач навів попередній розрахунок заборгованості, на підставі розрахункових листків за січень, лютий, березень та квітень 2022 року. Середньоденний заробіток, який застосований роботодавцем. Згідно розрахункового листа за березень 2022 року роботодавцем нараховано середній заробіток за 108 годин 26394,12 грн. /108 = 244,39 грн. виходить середній заробіток за годину. Судові витрати, які позивач вже поніс у зв`язку із зверненням до суду з цим позовом, це витрати на правничу допомогу адвоката у відповідності до договору і кошторису з розрахунком становлять 15000 грн. Розрахунок цих витрат наведено у кошторису до договору, які надаються до суду і які повинні бути стягнуті з відповідача у випадку задоволення позовних вимог. Просив суд стягнути з відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Шахтобудівельна компанія» на його користь борг по виплаті середньої заробітної плати за період з березня 2022 року по час постановлення рішення судом, та зобов`язати відповідача в подальшому з часу стягнення середнього заробітку за рішенням суду, проводити нарахування та виплату середньої заробітної плати ОСОБА_1 на час виконання державних або громадських обов`язків на військовій службі за призовом під час мобілізації, на особливий період на час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення. Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 04 січня 2024 року відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі. З вказаним рішенням не погодився позивач ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 та оскаржив його в апеляційному порядку, в апеляційній скарзі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просив скасувати рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 04 січня 2024 року,ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю та стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати в розмірі 15 000 грн. В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що відповідно до частини 3 статті 119 КЗпП України в редакції на час прийняття позивача на військову службу, передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Проте, 19 липня 2022 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року, відповідно до якого на час проходження військової служби зберігаються місце роботи і посада на підприємстві. Посилаючись на статті 8, 22 та 58 Конституції України, вважає, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ТОВ «Шахтобудівельна компанія» просив суд залишити без задоволення апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , а рішення суду першої інстанції без змін. Справа розглядається без повідомлення учасників справи, в порядку ч.13 ст.7, ч.1 ст.369 ЦПК України, оскільки ціна позову менше 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Відповідно до вимог ст.367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 01.08.2016 року працює у ТОВ «Шахтобудівельна компанія» електрослюсарем підземним 4 розряду з повним робочим днем на підземних роботах, з 07.02.2017 електрослюсарем підземним 5 розряду з повним робочим днем на підземних роботах , що підтверджується записами у трудовій книжці (а.с.37-51). 09 березня 2022 року ОСОБА_1 призваний у Збройні Сили України під час загальної мобілізації (а.с.26-36). З матеріалів справи вбачається, підтверджується позивачем та відповідачем, що ОСОБА_1 до 18 липня 2022 року проводилась виплата середнього заробітку як мобілізованому. Підставою для звернення позивача до суду стало припинення виплати середнього заробітку з 19 липня 2022 року. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив, з того, що з моменту набрання чинності Законом №2352-IX відсутні правові підстави для збереження середньої заробітної плати працівникам, які були призвані на військову службу до дня набрання чинності цим Законом. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із статтею 24 Конституції України гарантується рівність конституційних прав і свобод та рівність всіх громадян перед законом. Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробітті з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Стаття 48 Конституції України передбачає, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Відповідно до частин 1 - 3 статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-ХІІ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає у тому числі проходження військової служби. Статтею 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» встановлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Згідно із частиною 2 статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою-четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п`ятою статті 61 Закону України «Про освіту». Частиною 3 статті 119 КЗпП України (у редакції, що діяла до 19 липня 2022 року) передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову служб; військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01липня 2022 року №2352-ІХ,який набравчинності з 19 липня 2022 року, внесено зміни та у частині третій статті 119 КЗпП слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада». Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-ІХ, прийнятий Верховною Радою України 01 липня 2022 року, набрав чинності 19 липня 2022 року, а отже з 19 липня 2022 року частина 3 статті 119 КЗпП України діє в наступній редакції: за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Відтак, компенсація з бюджету середнього заробітку на підприємстві (в установі/організації), де працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності, здійснюється по 18 липня 2022 року включно, тобто до набрання чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-ІХ від 01 липня 2022 року. Водночас, з 19 липня 2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за працівником, призваним на військову службу, відсутні. Відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. За загальним правилом норма права діє щодо відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до правовідносин застосовується той закон, під час дії якого вони настали. Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно із висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп, від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. Враховуючи вищенаведений принцип, до спірних відносин підлягає застосуванню частина 3 статті 119 КЗпП України в редакції з 19 липня 2022 року, адже останні мають місце в період часу після набрання чинності вказаною нормою права. Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 26 грудня 2011 року №20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави. Конституційний Суд України у пункті 2.3. Рішення від 22 травня 2018 року №5-р/2018 сформулював юридичну позицію, відповідно до якої: На думку Конституційного Суду України, держава виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю. У пункті 3 вказаного рішення зазначено, що Верховна Рада України, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей держави та з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, має змогу запроваджувати, змінювати, скасовувати або поновлювати такі пільги, оскільки вони не мають фундаментального характеру, а отже, не можуть розглядатися як конституційні права, свободи та гарантії їх реалізації. Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» також констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмупдсон проти Ісландії» від 12 жовтня 2004 року. Разом з тим, Урядом прийнято постанову від 28 лютого 2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану». Пунктом 1 вказаної постанови передбачається установити, що на період дії воєнного стану військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, військовим прокурорам Офісу Генерального прокурора, особам рядового і начальницького складу Державної служби з надзвичайних ситуацій, співробітникам Служби судової охорони, особам начальницького складу управління спеціальних операцій Національного антикорупційного бюро та поліцейським, а також особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, які несуть службу в органах і установах зазначеної Служби в межах територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні), виплачується додаткова винагорода в розмірі 30000 гривень щомісячно (крім осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, яким така винагорода виплачується пропорційно часу проходження служби в розрахунку на місяць), а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), - розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах. Таким чином, законодавець компенсував скасування збереження середньомісячної заробітної плати одночасним збільшенням грошового забезпечення військовослужбовцям за місцем проходження служби. Зважаючи на викладені норми закону, правові позиції Конституційного Суду України та Європейського суду, посилання позивача на те, що невиплата роботодавцем середнього заробітку звужує його права і свободи та об`єктивно призводить до погіршення становища, є неспроможними. Враховуючи, що Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Провнесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-ІХ не визначено особливостей застосування норм частини 3 статті 119 КЗпП України, то з дня набрання чинності цього Закону за працівниками, призваними (прийнятими) на військову службу до дня набрання його чинності, слід зберігати лише місце роботи (посаду). На цей час Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-ІХ є чинним та обов`язковим до виконання та не містить положень щодо його застосування лише до осіб, які призвані після набрання ним чинності. Мінекономіки у листі від 28 липня 2022 року №2498/4/4.1-ЗВ-22а з посиланням на Закон №2352-ІХта оновлену редакцію частини 3 статті 119 КЗпП України вказувало про те, що за працівниками, призваними (прийнятими) на військову службу як до 19 липня 2022 року, так і після цієї дати, передбачено обов`язок збереження лише місця роботи і посади. Водночас Мінекономіки зазначено, що за мобілізованими працівниками можуть зберігати заробіток, але за власним рішенням роботодавця. Таким чином, з моменту набрання чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-ІХ не вбачається правових підстав для продовження виплати роботодавцем середньої заробітної плати працівникам, які були призвані на військову службу до дня набрання чинності Законом. Зважаючи на викладене, твердження позивача, що за працівниками, призваними на військову службу до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», слід зберігати середній заробіток та місце роботи є помилковими. З огляду на зазначене, колегія суддів вважає висновок суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення вимог позивача про стягнення середнього заробітку законним та обґрунтованим. Фактично доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.) Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], §

41. Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстави для скасування судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги відсутні, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, немає. Керуючись статтями 374, 375, 382 ЦПК України, Дніпровський апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє представник адвокат Смаль Олег Павлович, залишити без задоволення. Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 04 січня 2024 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту проголошення і касаційному оскарженню не підлягає. Повний текст постанови складено 27 березня 2024 року. Головуючий: Судді: