Постанова 4811 № 466/9728/22

Справа № 466/9728/22 Головуючий у 1 інстанції: ЛУЦІВ-ШУМСЬКА Н.Л. Провадження № 22-ц/811/3541/23 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 14 березня 2024 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Копняк С.М., суддів: Бойко С.М., Ніткевича А.В., секретар судового засідання Марко О.Р., з участю представника апелянта адвоката Думича Р.М., представника відповідача адвоката Джумурата В.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові в режимі відеоконференції апеляційні скарги ОСОБА_1 , які підписані представником ОСОБА_2 , на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 04 жовтня 2023 року (повний текст рішення складено 24 жовтня 2023 року) та додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 14 листопада 2023 року (повний текст рішення складено 22 листопада 2023 року), у справі за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, В С Т А Н О В И В: у листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся в суд з вказаним позовом, в якому просив: -поновити строк звернення до суду з вказаним позовом; - визнати незаконним та скасувати наказ ФОП ОСОБА_3 від 31 січня 2017 року про його звільнення на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України; - поновити його на посаді менеджера в оптовій торгівлі та продажі сувенірної продукції ФОП ОСОБА_3 ; - стягнути з ФОП ОСОБА_3 на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 167 873 грн 12 коп. та моральну шкоду в розмірі 20 000 грн 00 коп., а також судові витрати. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що працював у ФОП ОСОБА_3 з 09 квітня 2013 року на підставі трудового договору, який неодноразово продовжувався, займав посаду менеджера в оптовій торгівлі та продажі сувенірної продукції. Місцем його роботи визначено м. Львів. Свої трудові обов`язки виконував добросовісно. В кінці жовтня 2016 року його повідомили про зміну мотивації компанії, попросили провести всі розрахунки з клієнтами і до 10 листопада 2016 року повернути залишки продукції, що він і зробив. З 17 листопада 2016 року його клієнтам почали представляти нового працівника як його заміну. 20 грудня 2016 року на запрошення відповідача він приїхав в м. Київ в офіс компанії для обговорення можливості розірвання трудового договору. Відповідач запропонував написати заяву про звільнення за власним бажанням. Згоди щодо дати звільнення, виплати компенсацій за невикористану відпустку та інших компенсацій вони з відповідачем не досягли. Відповідач повідомив, що звільнятиме його за прогул. Згодом запропонував зустрітися в міському центрі зайнятості для закриття всіх питань. Позивач повідомив, що такої змоги не має через обмеженість часу до відправки потяга. Після чого жодної інформації, повідомлень від відповідача він не отримував. Лише 27 вересня 2021 року з Єдиного реєстру судових рішень довідався про зміст заочного рішення Святошинського районного суду міста Києва від 11 січня 2018 року та можливе своє звільнення з роботи 31 січня 2017 року за прогул та неповернення коштів за реалізоване майно. З метою перевірки інформації він звернувся із запитом до роботодавця. Не отримавши відповідь, 05 листопада 2021 року направив запити до ГУ Держпраці у Київській області та Київського міського центру зайнятості, з відповіді якого убачається, що трудовий договір станом на 12 листопада 2021 року з реєстрації не знятий. У відповіді ГУ ПФ України від 28 грудня 2021 року на його звернення зазначено про відображення відомостей припинення трудових відносин в січні 2017 року. У відповіді ГУ ДПС у м. Києві від 02 лютого 2022 року міститься інформація про дату його звільнення з роботи 31 січня 2017 року. Таким чином, про звільнення йому стало відомо не від роботодавця. Своє звільнення з роботи вважає незаконним, оскільки прогулу не вчиняв. Відповідач порушив порядок звільнення з роботи, не провівши службового розслідування, не відібравши у нього письмових пояснень. Вимогу про відшкодування моральної шкоди обґрунтовує незаконністю його звільнення з роботи, завданими цим душевними стражданнями, втратою заробітку, нормальних життєвих зв`язків, необхідністю вжиття додаткових зусиль для організації свого життя, відстоювання порушених прав. Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 04 жовтня 2023 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування наказу № 10-к від 30 грудня 2016 року про звільнення з роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди відмовлено. Рішення суду мотивоване тим, що звільнення позивача відбулося незаконно, однак ним пропущено без поважних причин строк звернення до суду, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Підстави для поновлення пропущеного строку звернення до суду відсутні. Додатковим рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 14 листопада 2023 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 15 000 грн 00 коп. судових витрати на професійну правничу допомогу. Додаткове рішення мотивоване тим, що приймаючи до уваги принцип пропорційності відшкодування судових витрат відповідно до суті предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, суд дійшов висновку про часткове відшкодування відповідачу ФОП ОСОБА_3 витрат на професійну правничу допомогу в сумі 15 000 грн 00 коп. Ці витрати підлягають стягненню з позивача, якому відмовлено у задоволенні позовних вимог. Судові рішення оскаржив ОСОБА_1 , подавши апеляційні скарги, які підписані представником ОСОБА_2 . Апеляційна скарга на рішення суду мотивована тим, що не оспорюючи висновки суду щодо обґрунтованості позовних вимог, особа, яка подала апеляційна скаргу вважає, що суд першої інстанції дійшов невірного висновку про пропуск позивачем строку звернення до суду, адже доказів вручення безпосередньо позивачу листів відповідача щодо надання пояснень в частині вчиненого, на думку останнього, позивачем прогулу та вручення йому копії наказу про звільнення, матеріали справи не містять. Надіслання таких на зареєстровану адресу проживання позивачу, за умови того, що відповідачу відомо, що такий за цією адресою не проживає (адже це адреса військової частини), також не підтверджують факту виконання з боку відповідачу покладеного на нього трудовим законодавством обов`язку щодо належного інформування працівника про розірвання з ним трудового договору. Не надано доказів надіслання наказу про звільнення позивача на його електронну пошту або на мобільний телефон. З урахуванням висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 28 квітня 2022 року у справі № 761/48981/19, апелянт вважає, що саме в діях відповідача мало місце зловживання правом у трудових правовідносинах з позивачем, а не в діях останнього. Незважаючи на тривалий час, трудова книжка позивача і надалі знаходиться у відповідача, який не запропонував її отримати позивачу. Вказує на те, що позивачем вживались дії щодо отримання наказу про його звільнення та з`ясування підстав такого, зокрема телефонним зв`язком, надіслання повідомлень на особистий номер відповідача. Щодо ймовірної дати свого звільнення, позивач дізнався із заочного рішення Святошинського районного суду міста Києва від 11 січня 2018 року лише у вересні 2021 року, після звернення до нього приватного виконавця, який виконував дане рішення суду. Після цього, позивач намагався дізнатися про своє звільнення, звертаючись до різних державних установ (Центр зайнятості, Управління Держпраці, ПФ України, ДПІ), а в подальшому звернувся із вказаним позовом до суду. Просить рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 04 жовтня 2023 року скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. Апеляційна скарга на додаткове рішення суду мотивована тим, вирішуючи питання про стягнення з позивача на користь відповідача витрат на правничу допомогу, суд першої інстанції не врахував заперечення щодо їх стягнення, зокрема щодо відсутності документального підтвердження оплати таких послуг, їх завищення, не пов`язаності зі справою. У грудні 2023 року від ФОП ОСОБА_3 надійшли відзиви на апеляційні скарги, які підписані представником ОСОБА_4 , в яких міститься прохання відхилити подані апеляційні скарги, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. У відзивах на апеляційні скарги, особа яка їх подала, вказує на законність та обґрунтованість судових рішень, оскаржених позивачем, адже останнім без поважних причин пропущено строк звернення до суду, зокрема внаслідок зловживанням правом. Уся необхідна документація, в тому числі наказ про звільнення позивача, надсилалась йому за його зареєстрованим належним чином місцем проживання. Щодо додаткового рішення суду, у відзиві зазначається, що для стягнення витрат на правничу допомогу не обов`язкова їх попередня сплата особою, котрій надається така допомога. Відзив на апеляційну скаргу містить клопотання про стягнення витрат на правничу допомогу, та наведено орієнтовний (попередній) її розмір 10 000,00 грн. Рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку відповідачем не оскаржується. Заслухавши суддю - доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги слід залишити без задоволення. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого. Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частина друга статті 367 ЦПК України). Згідно із частиною першою статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. У апеляційній скарзі ОСОБА_1 , не заперечуючи доведеності та обґрунтованості позовних вимог про поновлення на роботі, і як наслідок рішення суду першої інстанції щодо їх підставності, наполягає на тому, що пропустив строк звернення до суду із вказаним позовом з поважних причин, який просив поновити, та в поновленні якого, на думку заявника, судом безпідставно відмовлено. Тому питанням, на яке суд апеляційної інстанції повинен дати відповідь у цій справі, є дотримання або недотримання позивачем строку, визначеного статтею 233 КЗпП України, звернення до суду за вирішення трудового спору. Відповідно до частини першої та другої статті 233 КЗпП України в редакції, чинній на момент подання позову, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). У разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року (стаття 234 КЗпП України). Разом з тим стаття 234 КЗпП України не передбачає переліку поважних причин для поновлення строку, оскільки їх поважність визначається в кожному окремому випадку, залежно від конкретних обставин. Вочевидь, що як поважні причини пропущення строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами. Відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можна лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог. Строки звернення до суду, установлені статтею 233 КЗпП України застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. Стаття 234 КЗпП України не пов`язує можливість поновлення пропущеного строку звернення із поданням клопотання про поновлення строку на звернення до суду. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Законом України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» КЗпП України доповнено главою XIX такого змісту: «Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». Цей Закон набрав чинності з 02 квітня 2020 року. Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 р. на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Частина перша статті 233 КЗпП України в редакції чинній на момент звільнення позивача була викладена так: «Працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки», а стаття 234 цього Кодексу, була викладена так: «У разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.». З огляду на час звільнення позивача, а також час подання ним позову, колегія суддів вважає, що приписи пункту 1 Глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України у даній справі є незастосовними, адже строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, сплив до запровадження Кабінетом Міністрів України карантину, тому з`ясуванню підлягають обставини щодо дотримання цього строку при зверненні позивача з вказаним позовом до суду. Згідно із частиною першою статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства. Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі №554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20). Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків. Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб. Зловживання правом - це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право, що, на переконання судової колегії, і мало місце у даній справі. Згідно з частинами другою, третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)». Відповідно до частини першої статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Як зазначено в постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 318/89/18 (провадження № 61-128св19), слід розмежовувати зловживання процесуальними правами та зловживання матеріальними (цивільними) правами. Вказані правові конструкції відрізняються як по суті, так і за правовими наслідками щодо їх застосування судом. При зловживанні процесуальними правами суд має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання, позов чи застосувати інші заходи процесуального примусу. Натомість правовим наслідком зловживання матеріальними (цивільними) правами може бути, зокрема, відмова у захисті цивільного права та інтересу, тобто відмова в позові. Ураховуючи наведені норми права та беручи до уваги фундаментальний характер таких принципів як «добросовісність» та «розумність», а також «заборона зловживання правом», вони безумовно мають застосовуватися у трудових спорах. У постанові Верхового Суду від 03 листопада 2021 року у справі №387/326/20 (провадження № 61-2166св21) викладено такий висновок: «У трудових правовідносинах як працівник, так і роботодавець мають діяти добросовісно, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Принцип добросовісності в трудовому праві характеризується прагненням суб`єктів належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов`язки, передбачені трудовим законодавством та трудовим договором. Реалізуючи права і виконуючи обов`язки, суб`єкти трудових правовідносин зобов`язані утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди працівнику, роботодавцю, довкіллю або державі. Не допускаються дії працівника чи роботодавця, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Під зловживанням трудовим правом для сторін трудових відносин варто розуміти особливу недобросовісну поведінку, пов`язану з навмисним створенням для працівника та (або) роботодавця ситуації правової невизначеності за межами права, з порушенням принципів справедливості, добросовісності та розумності. Відповідно до частин першої-другої статті 47 КЗпП України (в редакції на час звільнення позивача) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника. Реалізація передбаченого статтею 47 КЗпП України (в редакції на час звільнення позивача) права працівника отримати в день звільнення трудову книжку та копію наказу про звільнення кореспондується не лише з обов`язком роботодавця видати вказані документи, а й із добросовісною поведінкою самого працівника, який за наявності відповідної пропозиції роботодавця та фактичної можливості отримати ці документи, не ухиляється від їх отримання. Пересилання трудової книжки поштою з доставкою на зазначену адресу допускається тільки за письмовою згодою працівника (пункт 4.2. Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Мінпраці, Міністерством юстиції та Міністерством соціального захисту населення від 29 липня 1993 року № 58)». Аналогічні висновки викладено в постановах Верховного Суду від 17 лютого 2022 року у справі № 554/4570/20 (провадження № 61-7980св21), від 16 червня 2022 року у справі № 211/6466/19 (провадження № 61-16239св20), від 15 березня 2023 року у cправі № 910/17459/20 та від 29 травня 2023 року у справі № 341/1639/21 (провадження № 61-10694св22). У постанові Верхового Суду від 09 березня 2021 року у справі №600/121/19 (провадження № 61-15223св20) наголошено, що трудове законодавство України побудоване на балансі прав та обов`язків як працівника, так і роботодавця. За положеннями трудового законодавства невиконання зобов`язань, як і зловживання правами, не допускається. Отже, не реалізація із власної волі працівником свого права на отримання трудової книжки у день звільнення не може мати наслідком юридичну чи матеріальну відповідальність роботодавця у вигляді сплати працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки розбалансує систему прав та обов`язків у трудових відносинах. Аналогічний висновок Верховний Суд висловив у постанові від 04 травня 2023 року у справі № 360/4628/20 (провадження № К/9901/32272/21). У постанові Верхового Суду від 28 квітня 2022 року у справі № 761/48981/19 (провадження № 61-16583св21), на яку міститься посилання як в рішенні суду, такі і в апеляційній скарзі, зазначено таке: «У трудових правовідносинах як працівник, так і роботодавець мають діяти добросовісно, реалізуючи свої права, як цього вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Принцип добросовісності в трудовому праві характеризується прагненням суб`єктів належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов`язки, передбачені трудовим законодавством та трудовим договором. Реалізуючи права і виконуючи обов`язки, суб`єкти трудових правовідносин зобов`язані утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди працівнику, роботодавцю, довкіллю або державі. Не допускаються дії працівника чи роботодавця, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні трудових прав працівник і роботодавець повинні додержуватися моральних засад суспільства. Не допускається використання наданих трудових прав та виконання обов`язків на підставі зловживання. Під зловживанням трудовим правом для сторін трудових відносин варто розуміти особливу недобросовісну поведінку, пов`язану з навмисним створенням для працівника та (або) роботодавця ситуації правової невизначеності за межами права, з порушенням принципів справедливості, розумності та сумлінності, для досягнення своєї незаконної прихованої мети, як правило, з використанням дефектів трудового та іншого законодавства (прогалини, колізії, оціночні категорії і тому подібне). Зловживання правом у трудових правовідносинах з боку працівника може вчинятися як при прийнятті на роботу, так і при звільненні з ініціативи роботодавця. Типовими ознаками зловживання правом з боку працівника є: 1) така поведінка завжди є недобросовісною; 2) працівник діє навмисно, бажаючи одержати певну вигоду (наприклад, отримати компенсацію за час вимушеного прогулу); 3) поведінка працівника здатна завдати шкоди роботодавцю або заподіює її; 4) відсутня пряма протиправність, і ситуація не конкретизується в нормативно-правових актах. Оскільки трудове законодавство не містить жодних положень щодо наслідків зловживання правом, а питання відновлення порушеного права одній із сторін трудових відносин та відшкодування грошових компенсацій, є надзвичайно важливим, почесну місію у визначенні кваліфікації дій чи бездіяльності як зловживання правом покладено на суд». Згідно з пунктом 2 Порядку реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України 08.06.2001 № 260 (у редакції наказу Міністерства праці та соціальної політики України 14.10.2010 № 320) (далі Порядок), укладений у письмовій формі трудовий договір між працівником і фізичною особою у трьох примірниках фізична особа повинна подати на реєстрацію до державної служби зайнятості за місцем свого проживання у тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи. У разі, коли інтереси фізичної особи представляє дорученням уповноважена нею особа, така особа повинна подати на реєстрацію укладений між працівником і фізичною особою трудовий договір до державної служби зайнятості за місцем проживання фізичної особи. Згідно з Додатком до Порядку, реєструючий договір орган заносить до журналу реєстрації та зняття з реєстрації трудових договорів відомості щодо місця проживання сторін. Також форма трудового договору між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю, затверджена Порядком і вимагає зазначення у ньому місця проживання працівника. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Отже, обов`язок доведення розподіляється між сторонами таким чином: позивач повинен довести факти, на які він посилається в обґрунтування своїх вимог, відповідач - факти, на які він посилається в обґрунтування своїх заперечень проти позову. У справі, що переглядається судами встановлено, що: - в укладеному між сторонами 09 квітня 2013 року трудовому договорі, який зареєстрований Святошинським районним центром зайнятості зазначено таке місце проживання працівника (позивача): АДРЕСА_1 , штаб ЗОК; - позивачем не надано доказів того, що він повідомляв роботодавця про зміну місця проживання працівника або про адресу фактичного місця проживання, як і не надано доказів внесення змін в цій частині до укладеного між сторонами трудового договору; - у день звільнення позивач був відсутній на роботі, тому копія наказу про звільнення з пропозицією отримати трудову книжку надіслана йому роботодавцем поштовим зв`язком на адресу, вказану в трудовому договорі. У цей же день роботодавцем позивачу нарахована належна при звільненні заробітна плата; - доказів не отримання цього листа (повернення його на адресу роботодавця) працівником матеріали справи не містять; - позивачу, щонайменше з початку 2017 року було достеменно відомо, що йому не нараховується та не виплачується заробітна плата, згідно укладеного трудового договору та в узгодженому таким договором розмірі; - з вказаним позовом ОСОБА_1 звернувся у грудні 2022 року, тобто через сім років після свого звільнення. Отже, оскільки місячний строк звернення з позовом до суду пропущено позивачем без поважних на те причин, колегія суддів погоджується з висновками місцевого суду про відсутність підстав для поновлення пропущеного строку. Вказане є підставою для відмови у задоволенні позову. Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що відповідачем не надано доказів надіслання наказу про звільнення позивача на його електронну пошту або на мобільний телефон, оскільки діючим трудовим законодавством, на момент звільнення позивача, такий обов`язок у роботодавця був відсутнім. Щодо аргументів позовної заяви та доводів апеляційної скарги про поважність пропуску строку звернення до суду з вказаним позовом з посиланням на те, що позивач вперше дізнався про своє можливе звільнення лише у вересні 2021 року (після ознайомлення з рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 11 січня 2018 року), а остаточно ця інформація підтвердилась після отримання ним у лютому 2022 року відповіді Головного управління ДПС у м. Києві, колегія суддів такі відхиляє, виходячи з такого. Як убачається з даної відповіді, а також з відповіді Головного управління ПФУ у м. Києві, отриманої позивачем у грудня 2021 року, з останнім припинено трудові відносини, а починаючи з січня 2017 року йому не нараховувались доходи. Ініціювання позивачем перевірки припинення з ним трудових відносин лише після ознайомлення у вересні 2021 року з рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 11 січня 2018 року, за умови встановлення судом обставин того, що про своє звільнення позивач мав можливість дізнатися щонайменше у січні 2017 року, колегія суддів вважає такі дії недобросовісними, вчинюваними з наміром створити формальну підставу для поновлення строку звернення до суду з позовом про поновлення на роботі. При цьому, колегія суддів враховує і те, що з моменту отримання позивачем останньої відповіді на його запити, а саме лютий 2022 рік і до моменту подання позову (грудень 2022 року) минуло 10 місяців, а поважності причин пропуску місячного строку звернення, який в такому випадку можна було б обраховувати, починаючи з лютого 2022 року і до момент подання позову, позивачем також не наведено. Щодо доводів скарги про поважність пропуску строку звернення з огляду на введений з 24 лютого 2022 року в Україні воєнний стан, колегія судів у цій частині погоджується з відповідними мотивами суду першої інстанції, який встановив, що позивач перебуває на військовій службі починаючи з 28 квітня 2022 року, а відтак дійшов висновку про неповажність причин пропуску строку звернення, який він сам і обраховував з 09 лютого 2022 року (отримання відповіді ГУ ДПС у м. Києві) до дати поступлення позивача на військову службу. Оскільки нормами трудового законодавства не передбачено зупинення (продовження) строків звернення до суду на час введення воєнного стану, а саме по собі введення такого стану не може вважатися поважною причиною пропуску відповідного строку, колегія суддів не вважає наведені позивачем у цьому зв`язку підстави, поважними. Не спростовує вірних висновків суду щодо неповажності пропуску строку звернення, прослуханий аудіо запис, адже такий зроблено до моменту звільнення позивача, що робить його неналежним доказом щодо визначення дати отримання позивачем наказу про його звільнення. Аналіз змісту мотивувальної частини рішення суду першої інстанції свідчить, що така не суперечать висновку, викладеному в постанові Верховного Суду від 28 квітня 2022 року у справі № 761/48981/19, тому колегія суддів відхиляє відповідні доводи скарги. Аргумент апеляційної скарги щодо знаходження трудової книжки у відповідача колегія суддів не аналізує, адже такі обставини не входять до предмету доказування у справі, що переглядається, оскільки пред`явлено позов про поновлення на роботі, а не про стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки. Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованих висновків про те, що матеріали справи не містять жодних доказів, які б свідчили про поважність причин пропуску позивачем місячного строку для звернення до суду із цим позовом. З такими висновками погоджується і колегія суддів. Щодо додаткового рішення суду. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (частини перша, третя статті 133 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України). За змістом статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, відшкодування витрат, понесених у зв`язку з реалізацією права на судовий захист або у разі подання до особи необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору. Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Водночас зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України слідує, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі, чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц). Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)). У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України). Склад витрат, пов`язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами. Водночас для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (пункт 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18). Суд, вирішуючи питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, зобов`язаний врахувати подані стороною у строк, визначений частиною восьмою статті 141 ЦПК України, докази, надати їм належну оцінку і лише після цього прийняти відповідне судове рішення з цього питання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15). У частинах першій, другій та третій статті 134 ЦПК України визначено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Відповідно до положень частин четвертої та п`ятої статті 141 ЦПК України, якщо сума судових витрат, заявлена до відшкодування, істотно перевищує суму, заявлену в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат в частині такого перевищення, крім випадків, якщо сторона доведе, що не могла передбачити такі витрати на час подання попереднього (орієнтовного) розрахунку. Якщо сума судових витрат, заявлених до відшкодування та підтверджених відповідними доказами, є неспівмірно меншою, ніж сума, заявлена в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат (крім судового збору) повністю або частково, крім випадків, якщо така сторона доведе поважні причини зменшення цієї суми. З матеріалів справи убачається, що представництво інтересів відповідача у справі здійснював адвокат Джумурат В.М., на підтвердження чого останнім надано копію договору про надання правової допомоги № 38008 від 22 вересня 2021 року та копію додаткової угоди № 2 до договору про надання правової допомоги № 38008 від 22 вересня 2021 року. В підтвердження витрат на професійну правничу допомогу пред, звіт-опис наданих послуг (витрат на правову допомогу) від 09 жовтня 2023 на суму 29 000,00 грн та акт надання послуг № 19 від 09 жовтня 2023 року. Частково задовольняючи заяву відповідача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, зокрема, врахувавши заперечення представника позивача, суд першої інстанції, приймаючи до уваги принцип пропорційності відшкодування судових витрат відповідно до суті предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, дійшов вірного висновку про стягнення таких витрат в розмірі 15 000,00грн. Колегія суддів погоджується, що стягнута сума є достатньою, виходячи з критеріїв дійсності, обґрунтованості, розумності і співмірності відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін. При цьому, колегія суддів враховує, що додаткове рішення відповідачем в апеляційному порядку не оскаржується. Також колегія суддів відхиляє як необґрунтовані доводи скарги на додаткове рішення про непов`язаність понесених відповідачем витрат зі справою. Оскільки можливість стягнення витрат на професійну правничу допомогу не пов`язується законодавцем з обов`язковістю їх понесення до закінчення розгляду справи, колегія суддів відхиляє аргумент скарги на додаткове рішення щодо відсутності документального підтвердження оплати таких послуг. Також позивачем та його представником не надано суду першої інстанції доказів щодо завищення таких витрат. Відтак, доводи апеляційних скарг не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду. Пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення, або змінити рішення. Згідно статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права. Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що оскаржувані рішення слід залишити без змін, а апеляційні скарги - без задоволення. Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, а саме того, що оскаржуване рішення слід залишити без змін, підстави для здійснення розподілу судових витрат, понесених в суді апеляційної інстанції, відсутні. Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В: апеляційні скарги ОСОБА_1 , які підписані представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 04 жовтня 2023 року та додаткове рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 14 листопада 2023 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 19 березня 2024 року. Головуючий С.М. Копняк Судді: С.М. Бойко А.В. Ніткевич