Постанова КАС ВС № 400/2914/20

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 березня 2024 року м. Київ справа №400/2914/20 адміністративне провадження № К/990/3995/24 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача - Загороднюка А.Г., суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М., розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 25 липня 2023 року (суддя: Лісовська Н.В.) та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2023 року (судді: Осіпов Ю.В., Косцова І.П., Скрипченко В.О.) у справі №400/2914/20 за позовом ОСОБА_1 до П`ятнадцятої кадрової комісії Офісу Генерального прокурора, Офісу Генерального прокурора та Миколаївської обласної прокуратури про визнання протиправними і скасування рішення, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних- вимог та їх обґрунтування ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до П`ятнадцятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора (далі - відповідач - 1), Офісу Генерального прокурора (далі - відповідач -2), Миколаївської обласної прокуратури (далі - відповідач -3), в якому просив: - визнати протиправним та скасувати рішення П`ятнадцятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора від 01 липня 2020 року № 1 - н про неуспішне проходження атестації; - визнати протиправним і скасувати наказ прокуратури Миколаївської області від 19 серпня 2020 року №792-к про звільнення позивача з посади заступника начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Миколаївської області та органів прокуратури з 31 серпня 2020 року; - поновити позивача на посаді заступника начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Миколаївської області та органів прокуратури з 31 серпня 2020 року; - стягнути з прокуратури Миколаївської області на користь позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 31 серпня 2020 року до дня поновлення на посаді, без урахування обов`язкових відрахувань. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач успішно пройшов 2 (два) етапи атестації відповідно до Порядку проходження прокурорами атестації та був допущений до 3-го етапу у формі співбесіди. Однак, позивач вважає, що комісія, приймаючи рішення щодо його невідповідності, діяла поза межами наданих комісії повноважень, здійснивши суб`єктивну оцінку без обґрунтування прийнятого рішення належними доказами, не зважаючи на надання ним пояснень та документів. Зазначив, що в даному випадку ні реорганізація, ні ліквідація Прокуратури Миколаївської області, де він був працевлаштований не відбувалось, оскільки вона не припинила виконувати свої функції, передбачені Конституцією України та не поклала їх виконання на інший орган. Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи Позивач з грудня 2005 року працював в органах прокуратури, а з січня 2016 року на посаді заступника начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Миколаївської області. 25 вересня 2019 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року №113-IX, відповідно до якого, усі працівники органів прокуратури підлягають проходженню атестації на підставі Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора України від 03 жовтня 2019 року №

221. На виконання вимог пункту 10 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» позивачем подано Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в обласній прокуратурі та про намір пройти атестацію. 02 березня 2020 року позивач успішно пройшов перший та другий етапи атестації, отримавши 86 та 111 балів відповідно, у зв`язку з чим, був допущений до третього етапу проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. 09 червня 2020 року від членів комісії позивачем отримано пропозицію подати письмові пояснення щодо питань, пов`язаних з матеріалами атестації. 12 червня 2020 року позивач, на виконання вказаних пропозицій, подав до комісії свої письмові пояснення та скановані копії документів. За результатами проходження співбесіди 01 липня 2020 року комісією було прийнято рішення №1-н про неуспішне проходження позивачем атестації. В рішенні про неуспішне проходження прокурором атестації вказано, що комісія прийшла до висновку про наявність обґрунтованих сумнівів щодо відповідності позивача вимогам «доброчесності». Під час співбесіди кадрова комісія з атестації прокурорів регіональних прокуратур з`ясувала, що згідно з деклараціями з 2014-2017 років позивач володів на праві користування легковим автомобілем «Mitsubishi ASX», 2010 року випуску, вартістю - 128 400 грн., який на праві власності належав його батькові. Однак, обґрунтованих пояснень щодо джерел походження коштів на придбання вказаного майна позивачем не надано. Також, у рішенні кадрової комісії вказано, що у своїх деклараціях за 2018 рік та 2019 рік позивач зазначив про набуття ним права безоплатного користування на автомобіль «Mazda 6» 2013 року випуску, власником якого є також його батько. Вартості автомобіля не зазначено. Під час співбесіди прокурором надані пояснення, що вказаний автомобіль ним отримано у користування від батька, а його вартість складає - 40 000 грн. Водночас, обґрунтованих пояснень щодо ціни, за яку придбано автомобіль прокурором не надано. Фактично ринкова ціна такого автомобіля на час проведення співбесіди становить орієнтовно 277 894 грн., тобто в шість разів більше від вартості, про яку зазначив у своїх пояснення прокурор. При цьому у висновку зазначено, що позивач намагався приховати дійсні обставини придбання та користування автомобілями марок «Mitsubishi ASX» 2010 року випуску та «Mazda 6» 2013 року випуску. Як зазначено у спірному рішенні комісії, прокурор надав неповну та недостовірну інформацію, а його пояснення були суперечливими та непослідовними, що викликало у комісії обґрунтовані сумніви щодо його доброчесності. В подальшому, на підставі цього рішення комісії, 19 серпня 2020 року в.о. прокурора Миколаївської області прийнято наказ № 792-к, яким позивача звільнено з посади заступника начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Миколаївської області та органів прокуратури відповідно до пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру», з 31 серпня 2020 року. Не погоджуючись із правомірністю винесених відповідачами рішень, позивач звернувся до суду із цим позовом. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 27 січня 2021 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення П`ятнадцятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора від 01 липня 2020 року № 1-н про неуспішне проходження прокурором ОСОБА_1 атестації. Визнано протиправним та скасовано наказ прокуратури Миколаївської області від 19 серпня 2020 року № 792-к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні Прокуратури Миколаївської області та органів прокуратури з 31 серпня 2020 року. Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні Миколаївської обласної прокуратури з 01 вересня 2020 року. Стягнуто з Миколаївської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток, без утримання податків та обов`язкових зборів, за час вимушеного прогулу з 01 вересня 2020 року по 30 вересня 2020 року в сумі 28 848,60 грн. Стягнуто з Миколаївської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток, без утримання податків та обов`язкових зборів, за час вимушеного прогулу з 01 жовтня 2020 року по 27 січня 2021 року в сумі 106 215,30 грн. Задовольняючи позовні вимоги суд першої дійшов висновку про протиправність оскаржуваного рішення кадрової комісії та наявність підстав для його скасування, оскільки останнє не відповідає критеріям обґрунтованості та безсторонності, а зміст оскаржуваного рішення фактично є констатацією сумніву у доброчесності позивача, без наведеного обґрунтування такого висновку. З огляду на прийняття оскаржуваного наказу про звільнення на підставі протиправного рішення кадрової комісії стосовно позивача, суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ про звільнення підлягає скасуванню, а позивач поновленню на посаді. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2021 року змінено рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 27 січня 2021 року в частині поновлення позивача на попередній роботі відповідно частини 1 статті 235 КЗпП України. Апеляційним судом поновлено позивача на посаді заступника начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні Прокуратури Миколаївської області з 01 вересня 2020 року, а не в Миколаївській обласній прокуратурі, як зазначено у рішенні суду першої інстанції. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 23 березня 2023 року скасовано рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 27 січня 2021 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 07 липня 2021 року, а справу направлено на новий розгляд до Миколаївського окружного адміністративного суду. У постанові Суд зазначив, що суди попередніх інстанцій під час нового розгляду повинні під час перевірки рішення кадрової комісії, не втручаючись у дискреційні повноваження вказаної комісії та керуючись завданнями адміністративного судочинства, витребувати та дослідити декларації позивача за 2014-2019 роки, відомості з яких стали підставою для висновку про невідповідність позивача вимогам доброчесності, дослідити пояснення позивача та надані ним документи на підтвердження наданих ним пояснень щодо фактів встановлених комісією під час проведення співбесіди та з`ясувати, чи дійсно вони спростовують висновки комісії, які стали підставою для прийняття спірного рішення кадрової комісії. Після перегляду Верховним Судом справи, ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 25 липня 2023 року провадження у справі в частині позовних вимог про скасування спірного наказу, поновлення позивача на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу закрито відповідно до положень пункту 7 частини 1 статті 238 КАС України, оскільки 05 січня 2022 року на виконання рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 27 січня 2021 року, наказом №-3-к Обласної прокуратури Миколаївської області скасовано наказ № 792-к від 19 серпня 2020 року та поновлено позивача на посаді заступника начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду у кримінальному провадженні прокуратури Миколаївської області. Також в матеріалах справи містяться повернуті до суду виконавчі листи з відміткою Держказначейства «виконані», що свідчить про повне виконання рішення суду в частині сплати позивачу присуджених сум за час вимушеного прогулу, а також 12 січня 2022 року керівником обласної прокуратури Миколаївської області винесено наказ № 22-к від 12 січня 2022 року про звільнення позивача, у зв`язку з поданням заяви за власним бажанням на підставі пункту 7 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру». Вказана ухвала Миколаївського окружного адміністративного суду від 25 липня 2023 року не є предметом касаційного оскарження. Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 25 липня 2023 року, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2023 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення П`ятнадцятої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур Офісу Генерального прокурора від 01 липня 2020 року №1-н про неуспішне проходження позивачем атестації. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний адміністративний суд виходив з того, що у даному випадку, оскаржуване рішення П`ятнадцятої кадрової комісії зводиться до констатації фактів існування у власності пов`язаних з позивачем осіб транспортних засобів, якими у певні періоди часу користувався позивач. Суди попередніх інстанцій, спростовуючи висновки кадрової комісії про те, що вартість таких транспортних засобів є нижче ринкової та зазначили, що користування майном інших осіб, за наявності їхньої згоди, чинним законодавством не заборонено, а позивачем право користування було задекларовано в деклараціях, що спростовує викладені в оскаржуваному рішенні твердження комісії про те, що позивач намагався приховати дійсні обставини придбання та користування автомобілями. За висновками суддів попередніх інстанцій, кадрова комісія, вважаючи що дії позивача суперечать вимогам доброчесності, була зобов`язана належним чином обґрунтувати відповідні висновки та з посиланням на конкретні докази та обставини пояснити, в чому саме полягає допущене позивачем, а не третіми особами порушення. Проте, як зазначено судами попередніх інстанцій оскаржуване рішення не містить обґрунтувань, кадрова комісія обмежилася загальними посиланням на наявність сумнівів щодо доброчесності позивача. При цьому суди попередніх інстанцій зважали на те, що функції перевірки повноти та правильності декларування відповідно до частини 1 статті 4 Закону України «Про запобігання корупції» покладено на Національне агентство з питань запобігання корупції. Повноваження стосовно здійснення контролю та перевірки декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, незалежно від посади, яку займає така особа, віднесено до виключної компетенції НАЗК і тому вони можуть бути реалізовані в порядку, визначеному у Закону України «Про запобігання корупції». Проте, рішення кадрової комісії про невідповідність вартості задекларованого майна позивача його задекларованим прибуткам прийнято без відповідних висновків НАЗК. Також суди попередніх інстанцій звернули увагу на те, що в оскаржуваному рішенні атестаційною комісією не зазначено, якій саме вимозі (або критерію) доброчесності не відповідає позивач . З урахуванням викладеного суд першої інстанцій, з яким погодився апеляційний адміністративний суд дійшли висновку про те, що зазначені висновки кадрової комісії про невідповідність позивача вимогам доброчесності в частині користування майном третіх осіб є необґрунтованими, суб`єктивними і такими, що зроблені винятково на підставі припущень та за відсутності будь-яких належних доказів, які б окремо або в сукупності свідчили про порушення позивачем вимог законодавства у сфері запобігання корупції, зокрема щодо відповідності витрат і майна прокурора та членів його сім`ї задекларованим доходам, декларування ним недостовірних відомостей, наявності ознак незаконного збагачення чи необґрунтованості набутих активів, невідповідність вимогам професійної компетентності та/або професійної етики та доброчесності. Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги Касаційна скарга Офісу Генерального прокурора подана на підставі пунктів 1, 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Скаржник вказує, що судом апеляційної інстанції в цій справі не враховано висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 15 вересня 2022 року у справі №380/4314/21, від 14 липня 2022 року у справі № 640/1083/20, від 22 вересня 2022 року у справі №200/7541/20-а та від 29 вересня 2023 року у справі № 640/39174/21 щодо дискреційних повноважень кадрових комісій прийняття рішень про неуспішне проходження атестації та про відсутність у судів повноважень на перевірку оцінки якостей, здібностей та характеристик прокурорів під час атестації, проведеної кадровою комісією та висновку викладеного у постановах Верховного Суду від 16 грудня 2021 року у справі № 640/1787/20, від 14 липня 2022 року у справі №640/1083/20, від 30 серпня 2022 року у справі № 420/7408/20. Скаржники стверджують, що суд не наділений повноваженнями здійснювати переоцінку щодо дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності, а також рівня професійної компетентності прокурора, та, відповідно, встановлювати відповідність прокурора цим вимогам, оскільки такі дискреційні повноваження мають виключно члени кадрової комісії. Також касаційна скарга подана на підставі пункту 3 частини 4 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України. Скаржник вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування пунктів 9, 11, 12, 13, 15, 17 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ на підставі якого затверджено Порядок № 221 та визначено, що атестація прокурорів проводиться згідно з цим порядком, щодо визначення переліку етапів атестації прокурорів, а також щодо вирішення питання про межі дискреційних повноважень кадрових комісій для ухвалення рішення про неуспішне проходження прокурором атестації. Позиція інших учасників справи Ухвалу Суду про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою Офісу генерального прокурора отримано ОСОБА_1 12 лютого 2024 року, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа до його «Електронного кабінету». При цьому правом подати відзив на касаційну скаргу позивач ОСОБА_1 не скористався, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів попередніх інстанцій в касаційному порядку. Рух касаційної скарги Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 лютого 2024 року (судді: Загороднюк А.Г., Єресько Л.О., Соколов В.М.) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 25 липня 2023 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2023 року. Ухвалою Верховного Суду від 20 березня 2024 року справу призначено до розгляду. Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи Суд касаційної інстанції відповідно до частини першої статті 341 КАС України переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України). Переглядаючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи питання щодо правильності застосування судами норм чинного законодавства, а також щодо обґрунтованості поданих касаційних скарг, Верховний Суд виходить з такого. Спірні правовідносини між сторонами склались з приводу рішення кадрової комісії про неуспішне проходження прокурором атестації. Верховний Суд враховує, що на час розгляду справи вже було сформовано правовий висновок щодо застосування приписів Закону №113-ІХ, Порядку №221, Порядку №233, який викладено, зокрема, у постановах від 21 вересня 2021 року у справах №200/5038/20-а та №160/6204/20, від 24 вересня 2021 року у справах №160/6596/20 та №280/4314/20, від 29 вересня 2021 року у справах №440/2682/20 та №640/24727/19, від 17 листопада 2021 року у справі №540/1456/20, від 25 листопада 2021 року у справі №160/5745/20, від 22 грудня 2021 року у справі №640/1208/20, від 28 грудня 2021 року у справі №640/25705/19, від 29 грудня 2021 року у справі №420/4777/20, та багатьох інших, та який є застосовним і до обставин цієї справи. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Законом України від 2 червня 2016 року №1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" Конституцію України доповнено статтею 131-1, відповідно до якої в Україні діє прокуратура, яка здійснює: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом. Стаття 131-1 Конституції України вказує зокрема на те, що за новим українським конституційним правопорядком прокуратуру як інститут, що виконує функцію кримінального переслідування, структурно вмонтовано в загальну систему правосуддя. У Рішенні Конституційного Суду України від 18 червня 2020 року №5-р (ІІ)/2020 зазначено, що не лише структурне положення статті 131-1 Конституції України визначає нове місце прокуратури в системі державної влади України. Те, що прокуратура належить до української системи правосуддя, опосередковано випливає також із того припису Конституції України, відповідно до якого саме в системі правосуддя згідно із законом утворюються та діють органи та установи, що провадять стосовно суддів і прокурорів рівнозначно - їх добір, професійну підготовку, оцінювання та розгляд справ щодо їх дисциплінарної відповідальності (частина десята статті 131). Річ у тім, що прокурор, діючи від імені суспільства загалом, як і суддя, діючи від імені держави, при виконанні своїх професійних обов`язків на посаді має чинити справедливо й безсторонньо. Прокуророві, подібно судді, не належить виконувати професійні обов`язки за наявності приватного інтересу. На прокурора, як і на суддю, поширюються певні обмеження, обумовлені потребою забезпечити його безсторонність і доброчесність. Із професійних обов`язків прокурора випливає потреба в доборі на цю посаду таких осіб, що відповідають особливим кваліфікаційним вимогам. Вимоги до осіб, які мають намір обійняти посаду прокурора, мають бути подібними до тих, що їх висунуто до кандидатів на посаду професійного судді. Подібність професії прокурора за правилами, що застосовуються до професії судді, має поширюватись і на запровадження механізмів та процедур у питаннях професійної підготовки, оцінювання, призначення, кар`єрного зростання, дисциплінарної відповідальності, звільнення прокурорів тощо. У цьому аспекті Венеційська Комісія зазначала: "Є цілком очевидним, що система, за якої прокурори нарівні з суддями чинять відповідно до найвищих стандартів доброчесності й безсторонності, надає більшого захисту людським правам, ніж система, що покладається лише на суддів" (Доповідь про європейські стандарти щодо незалежності судової системи: частина ІІ - служба обвинувачення, CDL-AD(2010)040, § 19). 19 вересня 2019 року прийнято Закон №113-ІХ, яким внесено зміни до кодексів та законів України не скільки щодо форми чи змісту діяльності прокуратури, а скільки щодо реформи органів прокуратури в частині кадрових питань. Відповідно до пункту 7 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №113-ІХ прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом. Атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором (пункт 9 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-ІХ). Згідно з пунктом 11 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-IX атестація прокурорів проводиться кадровими комісіями Офісу Генерального прокурора, кадровими комісіями обласних прокуратур. Відповідно до пункту 15 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-IX для проведення співбесіди кадрові комісії вправі отримувати в усіх органах прокуратури, у Раді прокурорів України, секретаріаті Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, Національному антикорупційному бюро України, Державному бюро розслідувань, Національному агентстві з питань запобігання корупції, інших органах державної влади будь-яку необхідну для цілей атестації інформацію про прокурора, в тому числі інформацію про: 1) кількість дисциплінарних проваджень щодо прокурора у Кваліфікаційно-дисциплінарній комісії прокурорів та їх результати; 2) кількість скарг, які надходили на дії прокурора до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів та Ради прокурорів України, з коротким описом суті скарг; 3) дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності: а) відповідність витрат і майна прокурора та членів його сім`ї, а також близьких осіб задекларованим доходам, у тому числі копії відповідних декларацій, поданих прокурором відповідно до законодавства у сфері запобігання корупції; б) інші дані щодо відповідності прокурора вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; в) дані щодо відповідності поведінки прокурора вимогам професійної етики; г) матеріали таємної перевірки доброчесності прокурора; 4) зайняття прокурором адміністративних посад в органах прокуратури з копіями відповідних рішень. За пунктом 19 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-IX, прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за умови настання однієї із наступних підстав: 1) неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію; 2) рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури; 3) в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах відсутні вакантні посади, на які може бути здійснено переведення прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, який успішно пройшов атестацію; 4) ненадання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі. За текстом пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач помилково посилався на відсутність ознак ліквідації та реорганізації органу прокуратури, в якому обіймав посаду станом на час звільнення з посади, оскільки посилання у пункті 19 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №113-ІХ на нормативний припис - пункт 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, як на підставу для звільнення прокурора, містить інший зміст положень цієї статті, які визначають загальні підстави для звільнення прокурорів, визначені Законом №1697-VII. Прокурор відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Таким чином, посилання на пункт 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII і посилання в пункті 19 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №113-ІХ на пункт 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, які передбачають законодавче регулювання підстав і умов звільнення прокурорів, має місце ситуація, коли на врегулювання цих правовідносин претендують декілька правових норм, які відмінні за своїм змістом і містяться в різних законах. Порівнюючи співвідношення правових норм Закону №1697-VII і Закону № 113-ІХ, які визначають загальні підстави і умови, за яких можливе звільнення прокурорів, можна сказати, що вони не суперечать одна одній, кожна з них претендує на відповідне застосування для врегулювання певного аспекту правовідносин. Існування Закону №1697-VII та Закону № 113-ІХ, які претендують на застосування до спірних правовідносин, були прийняті в різний час. Так, Закон №1697-VII, який визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України, прийнятий 14 жовтня 2014 року (набрав чинності 15 липня 2015 року), а Закон № 113-ІХ, положення якого передбачають реалізацію першочергових заходів із реформи органів прокуратури, прийнятий 19 вересня 2019 року (набрав чинності 25 вересня 2019 року, крім окремих його приписів, що не мають значення для цієї справи). Тобто, Закон № 113-ІХ який визначає способи і форми правового регулювання спірних правовідносин, набрав чинності у часі пізніше. Оскільки Закон № 113-ІХ визначає першочергові заходи із реформи органів прокуратури, то він є спеціальним законом до спірних правовідносин. А тому пункт 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, який визначає загальні підстави для звільнення, не є застосовним у розв`язанні спірних правовідносин щодо оскарження рішення атестаційної комісії, незгоди з результатами атестації та наказу про звільнення з посади прокурора за результатами такого рішення. Як зазначено у Рішенні Конституційного Суду України від 18 червня 2020 року №5-рп(II)/2020, до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): "закон пізніший має перевагу над давнішим" (lex posterior derogat priori) - "закон спеціальний має перевагу над загальним" (lex specialis derogat generali) - "закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим" (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість. Використовуючи згаданий принцип верховенства права (правовладдя), можна зробити висновок, що до спірних правовідносин застосовним є пункт 19 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 113-ІХ, оскільки він передбачає процедуру атестації прокурорів і є спеціальним, прийнятий пізніше у часі, а отже, згідно з правилом конкуренції правових норм у часі має перевагу над загальним Законом №1697-VII. Таким чином, у пункті 19 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 113-ІХ вказівку на пункт 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, як на підставу звільнення прокурора, необхідно застосовувати до спірних правовідносин у випадках, які визначені нормами спеціального Закону № 113-ІХ, що передбачають умови проведення атестації (а саме три етапи, визначені пунктом 6 розділу І Порядку відповідно до Закону № 113-ІХ: 1) складання іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора; 2) складання іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп`ютерної техніки; 3) проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурори виконують письмове практичне завдання). Можна зробити висновок що відповідачем було правомірно вказано у оскаржуваному наказі підставою звільнення з посади пункт 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII з огляду на правове врегулювання спірних правовідносин. Відповідно до пунктів 7, 9, 11, 12, 15, 17 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-ІХ та пункту 9 розділу IV Порядку № 221 в аспекті дискреційних повноважень кадрових комісій (в рамках атестації прокурорів) і меж судового контролю у справах про оскарження рішень останніх за наслідками третього етапу атестації (співбесіди), за результатами якої приймається рішення кадрової комісії про успішне або неуспішне проходження прокурором атестації. У разі неуспішного проходження атестації прокурором, таке рішення є безальтернативною підставою для прийняття наказу про звільнення прокурора з посади, яке має ознаки рішення суб`єкта владних повноважень, з огляду на що має відповідати вимогам частини другої статті 2 КАС України. Тому рішення цього органу [кадрової комісії] можуть піддаватися судовому контролю, що аж ніяк не заперечує й не протирічить його дискреційним повноваженням під час атестування прокурорів й ухвалення за наслідками цієї процедури відповідних рішень. При цьому, суди попередніх інстанцій під час перевірки рішення кадрової комісії, не втручаючись у дискреційні повноваження вказаної комісії та керуючись завданнями адміністративного судочинства, передбаченими статтею 2 КАС України, досліджують пояснення позивача та надані ним документи на підтвердження наданих ним пояснень щодо розбіжностей встановлених цією комісією під час проведення співбесіди та з`ясувати, чи дійсно вони спростовують висновки комісії, які стали підставою для прийняття спірного рішення. З огляду на визначення нового місця прокуратури в системі державної влади України, вимоги до осіб, які мають намір обійняти посаду прокурора, мають бути подібними до тих, що їх висунуто до кандидатів на посаду професійного судді та має поширюватись і на запровадження механізмів та процедур у питаннях професійної підготовки, оцінювання, призначення, кар`єрного зростання, дисциплінарної відповідальності, звільнення прокурорів тощо (рішення Конституційного Суду України від 18 червня 2020 року №5-р(ІІ)/2020), то колегія суддів уважає застосовними до спірних правовідносин висновки ЄСПЛ у рішенні по справі "Джоджай проти Албанії" (Xhoxhaj v. Albania) від 09 лютого 2021 року (заява №15227/19), що набуло статусу остаточного 31 травня 2021 року, з приводу результатів процедури оцінювання щодо заявниці, у результаті якої її звільнили з посади судді Конституційного суду внаслідок недекларування частини активів на банківському рахунку та спільної із чоловіком квартири. Зокрема, ЄСПЛ у вказаній справі зазначив, що варто також враховувати особливості широко застосовних процесів аудиту активів. На думку Суду, з урахуванням того, що особисті або сімейні статки зазвичай накопичуються протягом трудового життя, встановлення жорстких часових обмежень для оцінювання статків значно обмежило б і вплинуло на здатність органів влади оцінювати законність усіх статків, набутих протягом професійної кар`єри особою, яка проходить перевірку. У зв`язку з цим оцінювання статків має певні особливості на відміну від звичайних дисциплінарних розслідувань, які потребують надання державі-відповідачу більшої гнучкості в застосуванні встановлених законом обмежень, сумісних із метою відновлення та зміцнення довіри суспільства до системи правосуддя та забезпечення високого рівня доброчесності, якого очікують від представників судової системи (п.349). У пункті 393 рішення від 9 лютого 2021 року у справі «Джоджай проти Албанії» (Xhoxhaj v. Albania), заява №15227/19, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав на те, що втручання у право заявниці на повагу до її приватного життя відбулося згідно із законом, який переслідував законні цілі, мав на меті, зокрема, зменшення рівня корупції та відновлення довіри суспільства до системи правосуддя, що було пов`язано з інтересами національної безпеки, громадського порядку та захисту прав та свобод інших людей. У цій справі Європейський суд з прав людини визначив три критерії щодо втручання держави у приватне життя особи, а саме, чи вчинене таке втручання: - «згідно із законом» (пункт 384 цього рішення ЄСПЛ); - із легітимною метою (пункт 393 рішення ЄСПЛ); - чи необхідне у демократичному суспільстві (пункт 402 рішення ЄСПЛ). Верховний Суд у процесі здійснення перевірки на відповідність вказаним вище критеріям, які дозволяють визначити чи звільнення позивача з посади прокурора було втручанням у його право на повагу до приватного життя, дійшов такого. «Згідно із законом» - втручання відбулося на підставі Закону № 113-ІХ, проведення атестації прокурорів визначено як умова реформування органів прокуратури, що стосувалась зокрема усіх без винятку прокурорів, які мали бажання продовжувати працювати у органах прокуратури. Встановлена Законом № 113-ІХ переатестація прокурорів не має систематичного характеру, відбувається одноразово за окремим законом, є винятковою (пункти 36, 37 цієї постанови). Легітимна мета - Законом № 113-ІХ передбачено кадрове перезавантаження органів прокуратури, а також надання можливості всім доброчесним кандидатам, які мають належні теоретичні знання та практичні навички, на конкурентних засадах зайняти посаду прокурора у будь-якому органі прокуратури (пункт 36 цієї постанови). Необхідність у демократичному суспільстві - втручання відповідає загальній суспільній потребі і пропорційне законній меті. Таким чином, запровадження законодавцем такого механізму реформування органів прокуратури України в аспекті умов проходження публічної служби (професійної діяльності) є виправданим втручанням у приватне життя особи прокурора в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини. Однак таке втручання в цьому разі є: прямо передбачено законом і переслідує легітимну мету; необхідним у демократичному суспільстві, оскільки відповідає нагальній суспільній потребі; пропорційним з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи та цілями, на досягнення яких спрямований Закон № 113-ІХ. Позивач успішно пройшов перші два етапи атестації - іспит у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора та іспит у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп`ютерної техніки. У зв`язку із цим позивача допущено до наступного етапу атестації - проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Змістовний аналіз спірного рішення свідчить про те, що підставами для прийняття рішення про не проходження позивачем атестації стали висновки комісії про його невідповідність вимогам доброчесності, які обґрунтовуються сумнівами членів кадрової комісії щодо достовірності відомостей, вказаних у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Верховний Суд зазначає, що направляючи справу на новий розгляд Верховний Суд у постанові від 23 березня 2023 року зобов`язав витребувати та дослідити декларації позивача за 2014-2019 роки, відомості з яких стали підставою для висновку про невідповідність позивача вимогам доброчесності, дослідити пояснення позивача та надані ним документи на підтвердження наданих ним пояснень щодо фактів встановлених комісією під час проведення співбесіди та з`ясувати, чи дійсно вони спростовують висновки комісії, які стали підставою для прийняття спірного рішення кадрової комісії. Проте, вирішуючи спір суди попередніх інстанцій зазначили, що оскаржуване рішення не містить обґрунтувань, кадрова комісія обмежилася загальними посиланням на наявність сумнівів щодо доброчесності позивача. Натомість функції перевірки повноти та правильності декларування відповідно покладено на Національне агентство з питань запобігання корупції. Повноваження стосовно здійснення контролю та перевірки декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, незалежно від посади, яку займає така особа, віднесено до виключної компетенції НАЗК і тому вони можуть бути реалізовані в порядку, визначеному Законом України «Про запобігання корупції». При цьому, за висновками суддів попередніх інстанцій, рішення кадрової комісії про невідповідність вартості задекларованого майна позивача його задекларованим прибуткам прийнято без відповідних висновків НАЗК. Оцінюючи висновки суддів цій частині, Суд зазначає, що Верховний Суд неодноразово викладав висновок щодо застосування положень Закону № 113-ІХ та Порядку № 221 у контексті доводів про те, що висновок кадрової комісії про (не)відповідність витрат і майна прокурора та членів його сім`ї, а також близьких осіб задекларованим доходам та/або недостовірність задекларованих відомостей може грунтуватися виключно на рішеннях/висновках НАЗК. У постановах від 10 січня 2023 року у справі №420/11157/20, від 09 лютого 2023 року у справі № 640/21694/20, від 31 травня 2023 року у справі №160/5323/21, від 08 червня 2023 року у справі №420/23643/21, від 28 вересня 2023 року у справі № 640/39174/21, від 03 жовтня 2023 року у справі №640/26170/19, від 02 листопада 2023 року у справі №380/6044/21 та інших Верховний Суд зазначив, що визначена чинним законодавством атестація не передбачає проведення повної перевірки декларанта на запити прокурора чи кадрових комісій. Моніторинг способу життя суб`єкта декларування передбачає лише вибіркову перевірку та на підставі повідомлень фізичних чи юридичних осіб, а також із засобів масової інформації та інших відкритих джерел інформації, яка містить відомості про невідповідність рівня життя суб`єктів декларування, задекларованим ним майну і доходам. Установлений Законом України «Про запобігання корупції» порядок перевірки декларацій особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та передбачена Законом №113-ІХ процедура атестації з проведенням співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності є двома різними, окремими, законодавчо врегульованими процедурами, які мають різні правові наслідки, не підміняють та не суперечать одна одній. Таким чином, наявність у НАЗК виключних повноважень на здійснення повної перевірки декларацій, яка полягає, зокрема, у з`ясуванні достовірності задекларованих відомостей, точності оцінки задекларованих активів, перевірці на наявність конфлікту інтересів та ознак незаконного збагачення суб`єкта декларування не обмежує кадрові комісії у здійсненні ними перевірок відповідності прокурора вимогам професійної етики та доброчесності відповідно до положень Закону №113-ІХ. Відомості, які містяться в декларації, поданій прокурором, відповідно до законодавства у сфері запобігання корупції, разом з іншими відомостями, які отримано кадровою комісією, відповідно до положень Порядку №221, є матеріалами атестації, які досліджуються та обговорюються під час проведення співбесіди, за результатами якої кадрова комісія приймає рішення про успішне чи неуспішне проходження прокурором атестації. Тому висновок судів попередніх інстанцій про те, що за відсутності рішень/висновків НАЗК у кадрової комісії не могло виникнути сумніву щодо достовірності задекларованих позивачем відомостей у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права. У справі, що переглядається, йдеться не про перевірку декларацій, а про надання кадровою комісією, під час атестації, оцінки відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, етики та доброчесності. Завданням комісій не є встановлення невідповідності задекларованої інформації дійсності, а надання оцінки доброчесності прокурора у зв`язку із виявленням інформації, яка породжує обґрунтований сумнів у дотриманні прокурором відповідних правил. Пунктом 12 Порядку № 233 передбачено, що рішення про неуспішне проходження атестації повинно бути мотивованим із зазначенням обставин, що вплинули на його прийняття. Верховний Суд у постанові від 29 вересня 2022 року у справі №640/1310/20 дійшов висновку, що рішення про неуспішне проходження атестації повинно бути достатньою мірою (зрозумілою сторонньому спостерігачу) обґрунтованим, тобто у ньому, серед іншого, зазначаються не лише загальні причини чи/та обставини його прийняття, але й мотиви з посиланням на відповідні докази, які б створювали підстави для негативних висновків. Також таке рішення повинно відповідати критерія ясності, чіткості, доступності та зрозумілості. Відповідно до приписів пункту 5 розділу І Порядку № 221 предметом атестації є оцінка: 1) професійної компетентності прокурора (у тому числі загальних здібностей та навичок); 2) професійної етики та доброчесності прокурора. Водночас ні Порядок №221, ні Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" не містять чітких критеріїв/показників збирання, дослідження та оцінки інформації, що є необхідною для цілей атестації. За змістом пункту 5 та підпункту 3 пункту 6 розділу І Порядку № 221 встановлення рівня професійної компетентності прокурора (у тому числі загальних здібностей та навичок) та перевірка дотримання ним професійної етики та доброчесності мають різні критерії. Відтак, ухвалюючи рішення про неуспішне проходження атестації з підстав недостатнього рівня професійної компетентності прокурора, чи за наявності сумнівів у його доброчесності та професійної етики, комісія має зазначити на чому базуються такі висновки, тобто обґрунтувати своє рішення належним чином. У рішенні комісія зазначила обставини, які свідчать про невідповідність прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Статтями 11 та 15 Кодексу професійної етики та поведінки прокурорів вимагається від прокурорів постійно дбати про свою компетентність, підвищувати свій загальноосвітній та професійний рівень, фахово орієнтуватися у чинному законодавстві. Також прокурор має усвідомлювати, що його діяльність оцінюється з урахуванням рівня підготовки, знання законодавства, компетентності. На підставі встановлених обставин, у кадрової комісії виникли обґрунтовані сумніви щодо відповідності позивача критерію вимогам доброчесності. За змістом пункту 13 вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду відсутність у законі визначення терміну «доброчесність» не звільняє суб`єктів правовідносин використовувати його в процесі правозастосування та під впливом як змісту (суті) зовнішніх поведінкових факторів, так і через їхнє зіставлення з якостями, чеснотами чи властивостями, під якими в моральному, етичному, соціально-правовому, світоглядному та іншому сенсах розуміється (сприймається) поняття доброчесність, пояснити і мотивувати за якими ознаками та чи інша кандидатура на посаду судді не може бути віднесене до доброчесних. Відповідно до статті 3 Кодексу професійної етики та поведінки прокурорів, затвердженого Всеукраїнською конференцією прокурорів 27 квітня 2017 року (далі - Кодекс), правову основу регулювання відносин у сфері професійної етики та поведінки прокурорів становлять Конституція України, Закони України «Про прокуратуру», «Про захист суспільної моралі», «Про запобігання корупції», «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» та інше законодавство, що стосується діяльності органів прокуратури, накази Генерального прокурора тощо, а тому знання вимог антикорупційного законодавства, з питань етичної поведінки, запобігання та врегулювання конфліктів інтересів, інших встановлених Законом України «Про запобігання корупції» вимог, обмежень та заборон має свідчити про достатню професійну компетентність відповідного прокурора. Відповідно до пункту 39 Бордоської декларації «Судді та прокурори в демократичному суспільстві» прокурорами мають бути особи з високими моральними якостями; через характер повноважень, на виконання яких вони свідомо погодились, прокурори є постійно відкриті для публічної критики; будучи головними суб`єктами здійснення правосуддя, вони мають повсякчасно підтримувати честь і гідність своєї професії. У Європейських керівних принципах з етики і поведінки для прокурорів («Будапештські керівні принципи»), прийнятих на 6-й конференції Генеральних прокурорів Європи у Будапешті 31 травня 2005 року, відзначено, що прокурори відіграють ключову роль у системі кримінальної юстиції, і повинні твердо дотримуватися професійних стандартів та підтримувати честь і гідність своєї професії; відповідати найвищим стандартам чесності і піклування, прокурори не повинні компрометувати своїми вчинками в приватному житті такі позитивні якості співробітників органів прокуратури, як чесність, справедливість і неупередженість. Аналогічні положення викладені у Стандартах професійної відповідальності та викладення основних прав і обов`язків прокурорів, прийнятих Міжнародною асоціацією прокурорів 21 квітня 1999 року. Згідно з вимогами статті 19 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов`язаний неухильно додержуватися Присяги прокурора, правил прокурорської етики, зокрема не допускати поведінки, яка дискредитує його як представника прокуратури та може зашкодити авторитету прокуратури. Статтею 4 Кодексу визначено, що одними із принципів, на яких ґрунтується професійна діяльність прокурорів, є доброчесність, формування довіри до прокуратури. Кодексом професійної етики та поведінки, затвердженим Всеукраїнською конференцією прокурорів 27 квітня 2017 року, передбачено, що прокурор повинен постійно дбати про свою компетентність, професійну честь і гідність (стаття 11); при виконанні службових обов`язків прокурор має дотримуватися загальноприйнятих етичних норм поведінки, бути взірцем доброчесності, вихованості і культури (стаття 16); прокурор має суворо дотримуватися обмежень, передбачених антикорупційним законодавство, не допускати будь-яких проявів, які можуть створити враження корупційних (стаття 19). Відповідно до п.п. 1, 3 Керівних принципів, що стосуються державних обвинувачів, які прийнято восьмим Конгресом Організації об`єднаних націй з попередження злочинності та поводження з правопорушниками (Гавана, Куба, 27 серпня - 7 вересня 1990 року), особи, відібрані для здійснення судового переслідування, повинні мати високі моральні якості та здібності, а також відповідну підготовку та кваліфікацію. Особи, які здійснюють судове переслідування, будучи найважливішими представниками системи здійснення кримінального правосуддя, завжди зберігають честь та гідність своєї професії. Співбесіда є третім та останнім етапом атестації, метою проведення якої є виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, за підсумками якої приймається рішення про успішне або неуспішне проходження прокурорами атестації. За комісією зберігається право на надання відповідної оцінки прокурорам за результатами цього етапу атестації. У рішенні кадрової комісії наведено наступні мотиви, зокрема зазначено, що згідно з деклараціями з 2014-2017 років позивач володів на праві користування легковим автомобілем «Mitsubishi ASX», 2010 року випуску, вартістю - 128 400 грн., який на праві власності належав його батькові. Однак, обґрунтованих пояснень щодо джерел походження коштів на придбання вказаного майна позивачем не надано. Також, у своїх деклараціях за 2018 рік та 2019 рік позивач зазначив про набуття ним права безоплатного користування на автомобіль «Mazda 6» 2013 року випуску, власником якого є також його батько, проте вартості автомобіля не зазначено. Під час співбесіди прокурором надані пояснення, що вказаний автомобіль ним отримано у користування від батька, а його вартість складає - 40 000 грн. Водночас, обґрунтованих пояснень щодо ціни, за яку придбано автомобіль прокурором не надано. При цьому фактично ринкова ціна такого автомобіля на час проведення співбесіди становить орієнтовно 277 894 грн., тобто в шість разів більше від вартості, про яку зазначив у своїх пояснення прокурор. Зазначено, що позивач намагався приховати дійсні обставини придбання та користування автомобілями марок «Mitsubishi ASX» 2010 року випуску та «Mazda 6» 2013 року випуску. З огляду на викладене, кадровою комісією з атестації прокурорів регіональних прокуратур за результатами проведення співбесіди з позивачем ухвалене рішення про неуспішне проходження ним атестації є вмотивованим, обґрунтованим та не суперечить вимогам чинного законодавства. За наведеного правового регулювання та встановлених обставин справи, Верховний Суд вважає, що оскаржуване рішення кадрової комісії є таким, що прийнято у межах, спосіб та порядку, що визначенні чинним законодавством, а тому підстави для його скасування відсутні. У зв`язку з чим Суд приймає доводи касаційної скарги щодо неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні висновку викладеного у постановах Верховного Суду від 16 грудня 2021 року у справі № 640/1787/20, від 14 липня 2022 року у справі №640/1083/20, від 30 серпня 2022 року у справі № 420/7408/20. Відповідно до частини першої статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Переглянувши відповідно до статті 341 КАС України судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи колегія суддів, зваживши на положення статті 351 КАС України, дійшла висновку, що судові рішення судів першої і апеляційної інстанції ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права і не узгоджуються з правозастосовною практикою Верховного Суду, викладену у постановах, які відповідачі зазначили в касаційних скаргах для порівняння. Суди попередніх інстанцій належним чином установивши фактичні обставини справи, допустили неправильне застосування норм матеріального права та дійшли помилкового висновку про наявність підстав для задоволення заявлених позивачем позовних вимог. На підставі встановлених обставин справи Суд вважає за необхідне задовольнити касаційні скарги, скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити у справі нову постанову про відмову у задоволенні позову. Відповідно до частини першої статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Переглянувши відповідно до статті 341 КАС України судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи колегія суддів, зваживши на положення статті 351 КАС України, дійшла висновку, що судові рішення судів першої і апеляційної інстанції ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального права і не узгоджуються з правозастосовною практикою Верховного Суду, викладену у постановах, які відповідачі зазначили в касаційних скаргах для порівняння. Висновки щодо розподілу судових витрат З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати не розподіляються. Керуючись статтями 341, 344, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора задовольнити. Скасувати рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 25 липня 2023 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2023 року Ухвалити у справі нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до П`ятнадцятої кадрової комісії Офісу Генерального прокурора, Офісу Генерального прокурора та Миколаївської обласної прокуратури про визнання протиправними і скасування рішення. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає. Суддя-доповідач А.Г. Загороднюк Судді Л.О. Єресько В.М. Соколов