Постанова Дніпровський апеляційний суд № 175/1928/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/402/24 Справа № 175/1928/21 Суддя у 1-й інстанції - Заборський В.О. Суддя у 2-й інстанції - Космачевська Т. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 березня 2024 року м. Дніпро Дніпровський апеляційний суд у складі: судді-доповідача Космачевської Т.В., суддів: Канурної О.Д., Халаджи О.В., розглянувши в письмовому провадженні в приміщенні Дніпровського апеляційного суду в місті Дніпро апеляційну скаргу Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 10 серпня 2023 року в цивільній справі номер 175/1928/21 за позовом керівника Центральної окружної прокуратури м. Дніпра в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України, Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву», Дніпропетровського регіонального управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитною угодою, В С Т А Н О В И В: У травні 2021 року до Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області звернувся керівник Центральної окружної прокуратури м. Дніпра в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України, Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву», Дніпропетровського регіонального управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитною угодою, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що 25.12.2015 року між ОСОБА_2 (Цедент) та ОСОБА_1 (Цесіонарій) укладено договір відступлення права вимоги (цесії), згідно з яким ОСОБА_2 відступила ОСОБА_1 , а ОСОБА_1 набув право вимоги належне ОСОБА_2 , і став кредитором за договором купівлі-продажу майнових прав на житло, яке будується ТОВ «Центр молодіжного будівництва» (боржник), та для будівництва якого цеденту надано пільговий довготерміновий кредит за кредитним договором №211 МП від 23.12.2013 року. На підставі пункту 1.2 договору відступлення права вимоги (цесії) у зв`язку з відмовою Цедента від наданого кредиту, а також на підставі заяви Цесіонарія про згоду взяти на себе зобов`язання за кредитним договором та про заміну об`єкта фінансування за адресою: АДРЕСА_1 , на об`єкт за адресою: АДРЕСА_2 , та договору купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно №47 МП від 25.12.2015 року між цесіонарієм та боржником, здійснено заміну об`єкта фінансування. За умовами абзацу 4 цього ж пункту договору відступлення права вимоги (цессії), ОСОБА_2 відступила, а ОСОБА_1 набув відступаємо право на загальну суму 204874,00 грн за рахунок кредитних коштів. 16.01.2016 року згідно з умовами Положення про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім`ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) житла, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.05.2001 року №584 між Дніпропетровським регіональним управлінням Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» (кредитор) та ОСОБА_1 (позичальник) укладено додатковий договір №5 до кредитного договору №315 від 25.12.2013 року (далі - договір), відповідно до умов п.1.1 якого кредитор зобов`язався надати позичальнику грошові кошти відповідно до розрахунку розміру кредиту з визначенням власних внесків позичальника та суми коштів на страхування (додаток №1 до цього договору, який є його невід`ємною частиною) на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання в сумі 204874,00 грн, а саме 204874,00 грн - кошти загального фонду Державного бюджету (далі «кредит»), враховуючи склад сім`ї позичальника: позичальник ОСОБА_1 , дружина ОСОБА_3 , донька ОСОБА_4 . Пунктом 1.6 договору передбачено, що починаючи з першого дня місяця, наступного дня місяця, в якому надійшли кошти кредиту на рахунок відповідача, щоквартально, не пізніше терміну сплати щоквартального платежу з погашення кредиту, позичальник зобов`язався сплачувати на рахунок кредитора № НОМЕР_1 в АБ «УКРГАЗБАНК» м. Київ, МФО 320478, плату за супровід цього договору у розмірі 570,48 грн за квартал. При цьому вищезазначений щоквартальний розмір плати за послуги із супроводу цього договору визначений за формулою: Пкв=13,8% Х ЗП мін Х 3 (міс) (де Пкв розмір плати за супровід цього договору за квартал, ЗП мін розмір місячної мінімальної заробітної плати, на момент укладення цього договору (1378,00 грн.). Згідно з пунктом 1.7 договору, у разі зміни розміру мінімальної заробітної плати, зазначеної у п.1.6 цього договору, позичальник зобов`язався сплачувати плату за супровід цього договору виходячи з розрахунку 13,8% від розміру місячної мінімальної заробітної плати, яка діє на момент оплати послуг. Відповідач, у зв`язку із неналежним виконанням своїх зобов`язань за договором має заборгованість за супровід кредитного договору перед Дніпропетровським регіональним управлінням Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» у розмірі 31025,03 грн. З метою досудового врегулювання спору Дніпропетровським регіональним управлінням Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» скеровувала ОСОБА_1 претензію №02-04/647 від 29.10.2019 року та вимогу про сплату заборгованості за супровід кредитного договору №02-04/866 від 29.12.2020 року, однак, станом на 01.04.2021 року відповідач ніяким чином не відреагував, жодної відповіді на адресу позивача не надав, заборгованість у розмірі 31025,03 грн, з урахуванням 1 кварталу 2021 року, не сплатив. Позивач просив суд стягнути з відповідача на користь Дніпропетровського регіонального управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» заборгованість за супровід кредитного договору у розмірі 31025,03 грн. Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 10 серпня 2023 року у задоволенні позову керівника Центральної окружної прокуратури м. Дніпра в інтересах держави в особі Міністерства розвитку громад та територій України, Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву», Дніпропетровського регіонального управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитною угодою відмовлено. З судовим рішенням не погодилась ДСФУ «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву», подала апеляційну скаргу, просила скасувати рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 10 серпня 2023 року та ухвалити нове, яким позов задовольнити. Доводами апеляційної скарги наведено, що рішення суду першої інстанції є незаконним, прийнятим при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушенні норм процесуального права та неправильного застосування судом норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Відповідач з власної ініціативи звернувся до Дніпропетровського регіонального управління Держмолодьжитла за отриманням кредиту відповідно до Положення №584, отримавши від останнього всю передбачену законодавством інформацію перед укладанням договору; кредитний договір та додатковий договір до нього підписані сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі, відповідач на момент укладення договору та додаткового договору не заявляв додаткових вимог щодо умов оспорюваного договору. Дніпропетровське регіональне управління Держмолодьжитла про місце, дату і час судового засідання належним чином судом повідомлено не було. Крім того, згідно з матеріалами справи позов подано Центральною окружною прокуратурою м. Дніпра також в інтересах Міністерства розвитку громад та територій України. В порушення вимог частини першої статті 55, частини першої статті 8 та частини другої статті 211 ЦПК суд першої інстанції Мінінфраструктури до участі у справі не залучив, про місце, дату і час судового засідання належним чином його не повідомив, позбавивши тим самим його можливості представляти свої інтереси в суді. До 10.06.2017 року (дата набрання чинності Законом України «Про споживче кредитування») на правовідносини, що склалися між Дніпропетровським регіональним управлінням Держмолодьжитла і відповідачем, не поширювалися вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», правове регулювання цих правовідносин здійснювалося з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» та Положенням №584. При цьому, як зазначав апелянт у своїх поясненнях, Верховний Суд, так само як і суди попередніх інстанцій, у справі №487/6129/17, не досліджував та не надав правову оцінку питанню про те, за які саме дії встановлена плата та чи є такі дії послугою у визначенні Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на час укладення додаткового договору від 16.01.2016 року №5) з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» та Положенням №584. Плата за супровід кредитного договору є платою за вищевказані реальні послуги (нематеріальні блага), що надаються Дніпропетровським регіональним управлінням Держмолодьжитла відповідачу. Згідно з Положенням №584 кошти з погашення кредиту повертаються до Державного бюджету України, а відсотки за користування кредитом відповідачем не сплачуються, Додатковим договором не передбачено будь-якої іншої плати на користь Дніпропетровського регіонального управління за вищевказані послуги, які останнім надаються відповідачу, ніж та, яка визначена пунктами 1.6 - 1.8 додаткового договору від 16.01.2016 року №5. Вказані дії, на думку Держмолодьжитла, є послугою у визначенні Закону України «Про захист прав споживачів», а умови пунктів 1.6 - 1.8 додаткового договору від 16.01.2016 року №5 не можуть вважатися нікчемними в розумінні статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на час укладення кредитного договору та додаткового договору від 16.01.2016 року №5). Вищезазначені обставини, що мають значення для справи, не були з`ясовані судом першої інстанції у повному обсязі, що призвело до невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи. Від відповідача ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Донець С.О. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він просив залишити судове рішення першої інстанції без змін, а скаргу без задоволення. Положення про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім`ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла, в редакції станом на день укладання договору з відповідачем, так само як і станом на сьогодні, зазначено термін «кошти на обслуговування» - кошти, що окремо передбачаються у законі про Державний бюджет України та рішеннях про місцеві бюджети на покриття витрат, пов`язаних з виконанням програм з надання пільгових довготермінових кредитів та часткової компенсації, які спрямовуються на поточні та капітальні видатки і на матеріально-технічне забезпечення Фонду. В апеляції, апелянт посилається на той факт, що начебто відповідачу надавалась послуга у вигляді супроводу кредитного договору. На особу, яка хоче довести факт надання послуг, покладається обов`язок довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, а саме надання послуг замовнику на виконання умов договору. У доказах, які подає особа на підтвердження наданих замовнику послуг, зокрема первинних документах, необхідно чітко визначити вартість, зміст та обсяг фактично наданих послуг. Обов`язково потрібно надати докази отримання відповідачем документів (первинних документів), в яких було вказано обсяг наданих послуг. У разі відсутності такого підтвердження, як наслідок, це може призвести до унеможливлення встановлення обставин надання таких послуг замовнику. Нічого з вищенаведеного на підтвердження факту надання послуги, позивачем не було долучено до матеріалів справи. За змістом положень статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», в редакції, чинній на час укладення кредитного договору та додаткового договору №5 до нього, кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. Згідно зі свідоцтвом серія ІК №13 від 05.12.2006 року Фонд є фінансовою установою, набув цей статус згідно з Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» відповідно, укладений кредитний договір є споживчим. Оскільки умовами кредитного договору (зокрема пунктами 1.6, 1.7, 1.8), укладеного між фінансовою установою та споживачем, передбачена плата за послуги, що супроводжують кредит, такі пункти є нікчемними у розумінні статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і відповідно, підлягають застосуванню наслідки нікчемності правочину. Згідно з частиною 1 статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Відповідно до частини 13 ст. 7 ЦПК України, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Заслухавши суддю доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до статей 13 і 81 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до вимог частин 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом встановлено і це вбачається з матеріалів цивільної справи, що 25.12.2015 року між ОСОБА_2 (Цедент) та ОСОБА_1 (Цесіонарій) укладено договір відступлення права вимоги (цесії), згідно якого ОСОБА_2 відступила ОСОБА_1 , а ОСОБА_1 набув право вимоги належне ОСОБА_2 , і став кредитором за договором купівлі-продажу майнових прав на житло, яке будується ТОВ «Центр молодіжного будівництва» (далі - боржник), та для будівництва якого Цеденту надано пільговий довготерміновий кредит за кредитним договором №211 МП від 23.12.2013 року (а.с. 32-33, том 1). Згідно з пунктом 1.2 договору відступлення права вимоги (цесії) у зв`язку з відмовою Цедента від наданого кредиту, а також на підставі заяви Цесіонарія про згоду взяти на себе зобов`язання за кредитним договором та про заміну об`єкта фінансування за адресою: АДРЕСА_1 , на об`єкт за адресою: АДРЕСА_2 , та договору купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно №47 МП від 25.12.2015 року між Цесіонарієм та боржником, здійснено заміну об`єкта фінансування. За умовами абзацу у цього ж пункту договору відступлення права вимоги (цесії) ОСОБА_2 відступила, а ОСОБА_1 набув відступаємо право на загальну суму 204874,00 грн. за рахунок кредитних коштів. Рішенням №434 ЗФ ДБ Дніпропетровського регіонального управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» від 31.12.2015 року було визначено: надати пільговий довготерміновий кредит ОСОБА_1 за рахунок коштів загального фонду Державного бюджету у сумі 204874,00 грн.; внести зміни до кредитного договору від 25.12.2013 року №315 шляхом укладання додаткового договору, а саме: позичальника ОСОБА_2 замінити на ОСОБА_1 , а також об`єкт фінансування за адресою: АДРЕСА_1 , на об`єкт за адресою: АДРЕСА_2 ; здійснити страхування відповідальності позичальника перед третіми особами за несплату основної суми боргу за кредитом у період будівництва житла у сумі 9014,00 грн за рахунок власник коштів позичальника ОСОБА_1 (а.с. 33, том 1). 25.12.2015 року ТОВ «Центр молодіжного будівництва» та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно №47МП щодо об`єкту будівництва, розташованого за будівельною адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 45-49зв, том 1). 16.01.2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір про переведення боргу, погоджений директором Дніпропетровського регіонального управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву», згідно з яким ОСОБА_2 перевела борг кредитне зобов`язання за кредитним договором від 25.12.2013 року №315, укладеним між ОСОБА_2 та Дніпропетровським регіональним управлінням Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву», в сумі 204874,00 грн, а ОСОБА_1 прийняв на себе права та зобов`язання за кредитним договором від 25.12.2013 року №315 у вказаній сумі (а.с. 34-35, том 1). 16.01.2016 року Дніпропетровським регіональним управлінням Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» (кредитор) з однієї сторони, ОСОБА_2 (первісний позичальник) з другої сторони та ОСОБА_1 (новий позичальник) з третьої сторони, укладено договір про заміну сторони за кредитним договором від 25.12.2013 року №315, згідно з яким первісний позичальник передав, а новий позичальник прийняв на себе права та обов`язки первісного позичальника за основним договором. Новий позичальник зобов`язався укласти з кредитором додатковий договір до основного договору у зв`язку із укладанням цього договору (а.с. 50-50зв, том 1). Також, 16.01.2016 року між Дніпропетровським регіональним управлінням Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» (кредитор) та ОСОБА_1 (позичальник) укладено додатковий договір №5 до кредитного договору №315 від 25.12.2013 року (щодо надання пільгового довготермінового кредиту молодій сім`ї/одинокому молодому громадянину на будівництво (реконструкцію) чи придбання житла відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 29.05.2001 №584) (далі - договір), відповідно до умов п.1.1 якого кредитор зобов`язався надати позичальнику грошові кошти відповідно до розрахунку розміру кредиту з визначенням власних внесків позичальника та суми коштів на страхування (додаток №1 до цього договору, який є його невід`ємною частиною) на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання в сумі 204874,00 (двісті чотири тисячі вісімсот сімдесят чотири) грн 00 коп., а саме 204874,00 грн. - кошти загального фонду Державного бюджету (далі «кредит»), враховуючи склад сім`ї позичальника: позичальник ОСОБА_1 , дружина ОСОБА_3 , донька ОСОБА_4 (а.с. 36-44зв, том 1). Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з безпідставності заявлених вимог. Такий висновок, суду є правильним, з яким погоджується й апеляційний суд. Згідно зі статтею 10 Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» від 05 лютого 1993 року №2998-XII (в редакції, чинній на момент укладення договору) держава забезпечує молодим громадянам рівне з іншими громадянами право на житло, сприяє молодіжному житловому будівництву, створенню молодіжних житлових комплексів тощо. Молоді сім`ї та молоді громадяни можуть одержувати за рахунок бюджетних коштів пільгові довгострокові державні кредити на будівництво і придбання жилих будинків і квартир, на оплату вступних пайових внесків при вступі до молодіжних житлових комплексів, житлово-будівельних кооперативів, а також на обзаведення домашнім господарством. Порядок надання пільгових довгострокових кредитів молодим сім`ям та їх пільгового погашення встановлюється Кабінетом Міністрів України (далі КМУ), зокрема постановою КМУ від 29 травня 2001 року №584, якою затверджено Положення про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім`ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла. За змістом положень статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», в редакції, чинній на час укладення кредитного договору, кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною. Тлумачення ч. 2 ст. 215 ЦК України свідчить про те, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 червня 2019 року у справі №916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) вказано, що: «визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що: «кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (статті 15, 16 ЦК України). Цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину». Судом встановлено, що 16.01.2016 року між Дніпропетровським регіональним управлінням Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» (кредитор) та ОСОБА_1 (позичальник) укладено додатковий договір №5 до кредитного договору №315 від 25.12.2013 року (щодо надання пільгового довготермінового кредиту молодій сім`ї/одинокому молодому громадянину на будівництво (реконструкцію) чи придбання житла відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 29.05.2001 №584) (далі - договір), відповідно до умов п. 1.1 якого кредитор зобов`язався надати позичальнику грошові кошти відповідно до розрахунку розміру кредиту з визначенням власних внесків Позичальника та суми коштів на страхування (додаток №1 до цього договору, який є його невід`ємною частиною) на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання в сумі 204874,00 (двісті чотири тисячі вісімсот сімдесят чотири) грн 00 коп., а саме 204874,00грн - кошти загального фонду Державного бюджету (далі «кредит»), враховуючи склад сім`ї позичальника: позичальник ОСОБА_1 , дружина ОСОБА_3 , донька ОСОБА_4 . Пунктом 1.3 договору визначено, що плата за користування кредитом встановлюється у розмірі 3 (трьох) відсотків річних суми зобов`язань за кредитом. Відповідно до пункту 30 Положення позичальник, який має дитину (дітей), звільняється від сплати відсотків за користування кредитом. Пунктом 1.4 договору передбачено, що погашення кредиту буде здійснюватися відповідачем з нарахуванням і сплатою відсотків за користування кредитом на залишок кредиту не пізніше останнього дня поточного кварталу, починаючи з 16.01.2016 року відповідно до розрахунку погашення кредиту та сплати відсотків за користування ним (додаток №2 до цього договору), який є його невід`ємною частиною) та кінцевим терміном погашення кредиту до 24.06.2041 року (включно), на умовах, визначених цим договору. Пунктом 1.6 договору визначено, що починаючи з першого місяця, наступного за місяцем, в якому надійшли кошти кредиту на рахунок позичальника, щоквартально, не пізніше терміну сплати щоквартального платежу з погашення кредиту, позичальник зобов`язується сплачувати на рахунок кредитора плату за супровід договору у розмірі 570,48 грн за квартал, виходячи із розміру мінімальної заробітної плати на момент укладення договору 1378,00 грн за встановленою формулою. Відповідно до п.1.7 договору у разі зміни мінімальної заробітної плати, зазначеної у п. 1.6 цього договору, позичальник зобов`язується сплачувати плату за супровід цього договору виходячи з розрахунку 13,8% від розміру місячної мінімальної заробітної плати, яка діє на момент оплати послуг. Пунктом 1.8 договору визначено, що розрахунок плати за супровід цього договору за перший квартал користування кредитом здійснюється з урахуванням кількості повних місяців користування кредитом позичальником у цьому кварталі. Позивач, посилаючись на пункти 1.6, 1.7 та 1.8 додаткового договору №5 до кредитного договору №315 від 25.12.2013 року просив суд стягнути плату за супровід договору, розмір якої згідно з розрахунком заборгованості позичальника ОСОБА_1 від 31.03.2021 року за період з лютого 2016 року по березень 2021 року становить 31025,03 грн. Державна спеціалізована фінансова установа «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву», а Дніпропетровське регіональне управління один із його підрозділів, є фінансовою установою, та набув цей статус згідно із Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», відповідно до частини четвертої статті 12 якої зобов`язаний дотримуватися вимог законодавства про захист прав споживачів. Згідно з пунктом 8.4, укладеного між сторонами додаткового договору №5 до кредитного договору №315 від 25.12.2013 року, відповідач ознайомив позивача з інформацією, яка йому має бути надана відповідно до частини другої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та частин другої-четвертої статті 12 Закону України Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Отже, судом встановлено, що умовами додаткового договору №5 від 16.01.2016 року до кредитного договору №315 від 25.12.2013 року, зокрема у пунктах 1.6, 1.7, 1.8 передбачена плата за послуги, що супроводжують кредит, тому пункти договору, які передбачають її сплату, є нікчемними у розумінні статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». При цьому, відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, судом враховуються висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених в постанові Верховного Суду у справі №487/6129/17 від 14 січня 2021 року. Отже, правовідносини щодо надання пільгового довготермінового кредиту для придбання житла виникли між фінансовою установою та споживачем. Хоча таке кредитування й здійснюється на підставі Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» та у певному порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 2001 року №584 «Про порядок надання пільгових довготермінових кредитів молодим сім`ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла» та є окремим видом кредитування, проте будь-яких підстав для висновку, що наданий кредит не є споживчим та на виниклі правовідносини не поширюються вимоги Закону України «Про захист прав споживачів» не вбачається. З огляду на викладене, доводи Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» про те, що визначені пунктом 4.1 додаткового договору №5 від 16.01.2016 року до кредитного договору №315 від 25.12.2013 року зобов`язання Дніпропетровського регіонального управління «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» є послугою у визначенні Закону України «Про захист прав споживачів» та платою за реальні послуги (нематеріальні блага), а тому умови пунктів 1.6-1.8 цього ж договору не можуть вважатися нікчемними, в розумінні статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», є безпідставними. Таким чином, виходячи з наведеного вище, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, з яким погоджується апеляційний суд, про невідповідність статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, чинній на час укладення кредитного договору, пунктів 1.6, 1.7, 1.8 додаткового договору №5 від 16.01.2016 року до кредитного договору №315 від 25.12.2013 року, якими передбачено сплату комісії за послуги із супроводу кредитного договору, тобто вони є нікчемними, а тому не можуть бути законною підставою для нарахування та стягнення з відповідача ОСОБА_1 плати за супровід цього договору. Щодо доводів апеляційної скарги про неналежне повідомлення Дніпропетровського регіонального управління Держмолодьжитла про місце, дату і час судового розгляду та про проведення розгляду справи без залучення правонаступника Міністерства розвитку громад та територій України, апеляційний суд зазначає наступне. З матеріалів справи вбачається, що позов до суду першої інстанції подано керівником Центральної окружної прокуратури м. Дніпра в інтересах держави в особі: Міністерства розвитку громад та територій України, Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву», Дніпропетровського регіонального управління Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву». Перед поданням позову прокурором було здійснено заходи зі з`ясування причин невжиття відповідними особами заходів щодо вирішення спору та відновлення інтересів держави та повідомлення відповідних осіб стосовно підготовки позову у цивільній справі. Відповідно до положень частин 3, 4 статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. Статтею 57 ЦПК України передбачено, що органи та інші особи, які відповідно до статті 56 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб, мають процесуальні права та обов`язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. Відповідно до статті 131-1 Конституції України прокуратура, здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Згідно з частиною 5 статті 130 ЦПК України вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі. Відповідно до протоколу судового засідання від 10 серпня 2023 року розгляд справи відбувся за участі прокурора, представника ДСФУ «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» та представника відповідача. Таким, чином, виходячи з наведеного вище, доводи апеляційної скарги про неналежне повідомлення є необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи. Інші наведені в апеляційній скарзі доводи, були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Суд, у цій справі, враховує положення Висновку №11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи в апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) (Рішення): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). Враховуючи наведене, апеляційний суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення. За таких обставин, апеляційний суд вважає, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції в повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку та ухвалив судове рішення, яке відповідає вимогам закону. Підстав для його скасування не вбачається. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Крім того, згідно з частиною 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, витрати Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» по сплаті судового збору, пов`язані з поданням апеляційної скарги, відшкодуванню не підлягають. Керуючись статтями 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Державної спеціалізованої фінансової установи «Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву» залишити без задоволення, рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 10 серпня 2023 року без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, як така, що ухвалена у малозначній справі, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України. Судді: