Постанова 4855 № 826/8081/16

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/8081/16 Суддя (судді) першої інстанції: Федорчук А.Б. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 березня 2024 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді Безименної Н.В. суддів Бєлової Л.В. та Кучми А.Ю. розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 серпня 2022 року (повний текст виготовлено 16 серпня 2022 року) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України, командира Військової частини НОМЕР_1 про зобов`язання вчинити дії та стягнення моральної шкоди, В С Т А Н О В И Л А Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України, командира Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив: - зобов`язати командира Військової частини НОМЕР_1 видати накази про виплату позивачу додаткової грошової винагороди у розмірах 40%, 60% відповідно до наказу Міністра оборони України від 15 листопада 2010 року №595 у редакції наказу Міністерства оборони України від 05 грудня 2012 року №825, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06 вересня 2012 року за №1540/21852, за період проходження служби у Військовій частині НОМЕР_1 ; - зобов`язати Генеральний штаб Збройних Сил України (Фінансове управління) вчинити відповідні дії щодо нарахування та виплати позивачу щомісячної додаткової грошової винагороди у розмірі 40% з 01 вересня 2013 року та 60% з 01 січня 2014 року; - зобов`язати Генеральний штаб Збройних Сил України (Фінансове управління) нарахувати на невиплачене грошове забезпечення індексацію і виплатити встановленим чином; - відповідно до пункту 4 частини 2 та з урахуванням частини 3 статті 23 Цивільного кодексу України виплатити позивачу моральну шкоду у розмірі 25 000,00 грн (місячне грошове забезпечення за лютий 2019 року), так як судовий процес проходить більше двох років і позивачу постійно приходиться витрачати свій робочий (особистий) час на підготовку, надання відповідних документів до суду (окружний, апеляційний, касаційний) та бути присутнім на відповідних судових засіданнях. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 січня 2017 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2017 року апеляційна скарга ОСОБА_1 залишена без задоволення, а постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 січня 2017 року - без змін. Постановою Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року касаційна скарга ОСОБА_1 задоволена частково, постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 січня 2017 року та ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2017 року скасовані. Справа направлена до суду першої інстанції на новий судовий розгляд. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 березня 2019 року, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 травня 2019 року, у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Постановою Верховного Суду від 23 грудня 2020 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 березня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 травня 2019 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Направляючи справу на новий розгляд, суд касаційної інстанції вказав на необхідність: - установлення та дослідження факту наявності (відсутності) наказів командира Військової частини НОМЕР_1 щодо виплати позивачу щомісячної додаткової грошової винагороди у розмірі 40 % з 01 вересня 2013 року та 60 % з 01 січня 2014 року, а також наявності (відсутності) наказу командира щодо виплати позивачу щомісячної додаткової грошової винагороди у розмірі 20% за весь період відрядження; - розгляду позовної вимоги ОСОБА_1 щодо зобов`язання командира Військової частини НОМЕР_1 видати накази про виплату позивачу додаткової грошової винагороди у розмірах 40%, 60% відповідно до наказу Міністра оборони України від 15 листопада 2010 року №595, у редакції наказу Міністерства оборони України від 05 грудня 2012 року №825, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06 вересня 2012 року за №1540/21852, за період проходження служби у Військовій частині НОМЕР_1 . Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 серпня 2022 року в задоволенні позову відмовлено. Не погодившись із вказаним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовані тим, що всупереч висновків Верховного Суду судом першої інстанції не було встановлено і досліджено наявність чи відсутність наказів командира Військової частини НОМЕР_1 щодо виплати позивачу щомісячної додаткової грошової винагороди у розмірі 40% з вересня 2013 року та 60% з січня 2014 року, а також наявності чи відсутності наказу щодо виплати позивачу щомісячної додаткової винагороди у розмірі 20% за весь період відрядження. Крім того, судом не надано належної оцінки несвоєчасній виплаті позивачу щомісячної додаткової винагороди у розмірі 20%. Також суд залишив поза увагою відсутність наведеного відповідачем нормативного обґрунтування неможливості призначення і виплати позивачу щомісячно додаткової грошової винагороди у розмірі 40 та 60 відсотків за згадані вище періоди. Військова частина НОМЕР_1 подала відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначила, що приміткою 124 до Штату 02/263 Центру забезпечення миротворчої діяльності та реалізації міжнародних договорів Збройних Сил України передбачено, що під час служби військовослужбовців (змінного складу) у такому центрі за ними зберігаються посадові оклади та інші додаткові види грошового забезпечення (крім премій) у національній валюті у розмірах, визначених за попередніми посадами до призначення в Центр. Відтак, за твердженням відповідача, позивачу виплачувалася щомісячна додаткова грошова винагорода за останнім місцем служби у розмірі 20% місячного грошового забезпечення, яка була йому призначена до вибуття до іншої військової частини. Крім того, у відзиві зауважено про відсутність видання наказів про зміну у виплаті щомісячної грошової винагороди у періоди вибуття позивача. Також наголошено на відсутності правових підстав для стягнення моральної шкоди, адже будь-яких неправомірних дій з боку відповідача щодо позивача не вчинялося. Відзиву на апеляційну скаргу від Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України не надійшло. У суді першої інстанції його позиція обґрунтовувалася тим, що розмір грошового забезпечення нараховувався та виплачувався позивачеві у розмірі, встановленому до вибуття за кордон, а відтак підстави для його зміни були відсутні. Відповідно до ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: 1) відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю; 2) неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання; 3) подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Беручи до уваги, що в суді першої інстанції розгляд справи здійснювався за правилами спрощеного провадження, введення в Україні воєнного стану, враховуючи, що за наявними у справі матеріалами її може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів та з огляду на відсутність необхідності розглядати справу у судовому засіданні, керуючись приписами ст.311 КАС України, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів доходить наступних висновків. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, відповідно до наказу Міністра оборони України (по особовому складу) від 25 червня 2013 року №204 полковника ОСОБА_1 увільнено від займаних посад із виключенням зі списків особового складу військових частин та зараховано на грошове забезпечення до Фінансового управління Генерального штабу Збройних сил України, призначено до складу групи військових спостерігачів Центру забезпечення миротворчої діяльності та реалізації міжнародних договорів Збройних Сил України і направлено до Придністровського регіону Республіки Молдова (т. 1 а.с. 8). Наказом командира Військової частини НОМЕР_2 від 16 липня 2013 року №131 полковника ОСОБА_1 з 16 липня 2013 року виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення, виплачено, серед іншого, щомісячну додаткову грошову винагороду у розмірі 20 відсотків місячного грошового забезпечення з 1 по 16 липня 2013 року (т. 1 а.с. 9). У свою чергу, наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 17 липня 2013 року №115 полковника ОСОБА_1 з 17 липня 2013 року зараховано до списків особового складу частини і на всі види забезпечення (т. 1 а.с. 232). Крім того, цим наказом встановлено позивачу оклад за посадою згідно примітки 124 до штату 02/263 та приписано виплачувати грошове забезпечення у розмірах, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 14 грудня 2011 року №1284. Згідно примітки 124 до Штату №02/263 Центру забезпечення миротворчої діяльності та реалізації міжнародних договорів Збройних Сил України, введеного в дію Директивою Міністра оборони України від 30 жовтня 2010 року №Д-322/1/013, під час служби військовослужбовців (змінного складу) в Центрі забезпечення миротворчої діяльності та реалізації міжнародних договорів Збройних Сил України їм зберігаються посадові оклади та інші додаткові виплати грошового забезпечення (крім премій) в національній валюті у розмірах, визначених за попередніми посадами до призначення в Центр, а оклади за військові звання виплачуються відповідно до присвоєних військових звань, якщо інший порядок фінансового забезпечення не встановлено відповідними нормативно-правовими актами законодавства України (т. 1 а.с. 233, т. 3 а.с. 16). Відповідно до наказу Міністра оборони України (по особовому складу) від 10 червня 2014 року №283 полковника ОСОБА_1 у зв`язку із закінченням терміну проходження військової служби у складі групи військових спостерігачів Придністровського регіону Республіки Молдова увільнено від займаної посади і призначено заступником начальника оперативного відділу організаційно-планового управління Головного управління оперативного забезпечення Збройних Сил України (т. 1 а.с. 10). Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 28 липня 2014 року №119 полковника ОСОБА_1 з 28 липня 2014 року виключено із списків особового складу частини та інших видів грошового забезпечення (т. 3 а.с. 18). Крім того, наказом командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) полковника ОСОБА_1 з 29 липня 2014 року зараховано до списків особового складу військової частини із встановленням окладу за посадою 1 474 гривень на місяць. Цим же наказом приписано виплачувати позивачу, зокрема, додаткову щомісячну грошову винагороду у розмірі 60% місячного грошового забезпечення (т. 1 а.с. 11). Отже, з 17 липня 2013 року по 28 липня 2014 року полковник ОСОБА_1 проходив військову службу на посаді старшого офіцера (старшого військового спостерігача) групи військових спостерігачів військової частини НОМЕР_1 перебуваючи у Придністровському регіоні Республіки Молдова. Крім того, судом першої інстанції встановлено та не заперечується сторонами, що розмір щомісячної винагороди позивача в іноземній валюті під час перебування його за кордоном становив 1 170 доларів США. Як стверджує позивач, повернувшись в Україну він дізнався про ненарахування та невиплату йому щомісячної додаткової допомоги за час проходження служби за кордоном у розмірі 20%, 40% та 60%, у зв`язку з чим звернувся до Фінансового управління Генерального штабу Збройних сил України із заявою від 28.11.2014 про нарахування та виплату не отриманої щомісячної додаткової грошової винагороди у зазначених розмірах (т. 1 а.с. 12). 04 лютого 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України, в якому просив надати довідку про отримання щомісячної грошової винагороди за період з 16 липня 2013 року по 28 липня 2014 року під час виконання службових обов`язків на посаді старшого офіцера групи військових спостерігачів Придністровського регіону Республіки Молдова (т. 1 а.с. 13). За результатами розгляду вказаного звернення начальник Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України листом від 01 березня 2016 року №305/300 повідомив позивача, що відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2011 року №1284 «Питання забезпечення українських військових спостерігачів у Придністровському регіоні Республіки Молдова» за українськими військовими спостерігачами зберігаються виплати в національній валюті в розмірі 100 відсотків окладу за військове звання, посадового окладу за останнім місцем служби, надбавки за вислугу років, інших щомісячних додаткових видів грошового забезпечення. Відтак, враховуючи той факт, що за останнім (до вибуття за кордон) місцем служби розмір щомісячної додаткової грошової винагороди становив 20 відсотків, зазначена виплата зберігалась за ОСОБА_1 під час проходження служби за кордоном. Також вказано, що грошове забезпечення за час перебування позивача на фінансовому забезпеченні у Фінансовому управлінні Генерального штабу Збройних Сил України було виплачено в повному обсязі, тому підстав для його перерахунку немає (т. 1 а.с. 14). Незгода позивача із непризначенням та невиплатою йому щомісячної додаткової грошової винагороди у розмірі 40 % з 01 вересня 2013 року та 60 % з 01 січня 2014 року, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2010 року №889, зумовила його звернення до суду з даним адміністративним позовом. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, дійшов висновку, що нарахування та виплата позивачу додаткової щомісячної грошової винагороди у період з 17 липня 2013 року по 28 липня 2014 року правомірно здійснювалася у розмірі 20% місячного грошового забезпечення, оскільки відповідний розмір було встановлено ОСОБА_1 за попередньо посадою й у командира Військової частини НОМЕР_1 були відсутні правові підстави для прийняття наказів про встановлення такої винагороди у більшому розмірі. Поряд з іншим, суд зауважив, що тривалий розгляд справи судом не є достатньою підставою для стягнення на користь позивача моральної шкоди. За наслідками перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів доходить наступних висновків. Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №2011-XII від 20 грудня 1991 року (далі - Закон №2011-ХІІ; тут і надалі у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі. Відповідно до ст. 1 указаного Закону соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом. За змістом статті 9 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців (ч. 1). До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення (ч. 2). Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (ч. 3). Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України (ч.4). За військовослужбовцями, які тимчасово проходять військову службу за межами України, зберігається виплата грошового забезпечення в національній валюті та виплачується винагорода в іноземній валюті за нормами і в порядку, що визначаються Кабінетом Міністрів України (ч.5). Так, питання забезпечення українських військових спостерігачів у Придністровському регіоні Республіки Молдова врегульовано постановою Кабінету Міністрів України від 14 грудня 2011 року №1284 (далі - Постанова №1284). Абзацами 1-3 пункту 2 указаної Постанови №1284 передбачено, що щомісячна винагорода в іноземній валюті (далі - винагорода) виплачується з дня перетинання державного кордону українськими військовими спостерігачами, що виїжджають у Придністровський регіон Республіки Молдова, і до дня перетинання ними державного кордону у зворотному напрямку включно; за українськими військовими спостерігачами зберігаються виплати в національній валюті в розмірі 100 відсотків окладу за військове звання, посадового окладу за останнім місцем служби, надбавки за вислугу років, інших щомісячних додаткових видів грошового забезпечення. Згідно додатку до Постанови №1284 розмір щомісячної винагороди в іноземній валюті старшого офіцера (старшого військового спостерігача у Придністровському регіоні Республіки Молдова складає 1 170 доларів США. Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій, яка стосується питань грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій врегульовано постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2010 року №889 (далі - Постанова №889; тут і надалі у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин). Підпунктом 1 пункту 1 Постанови №889 установлено виплату щомісячної додаткової грошової винагороди військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які займають посади у Військово-Морських Силах Збройних Сил та Морській охороні Державної прикордонної служби, посади у військових частинах, підрозділах, закладах, установах та організаціях Збройних Сил (за переліком згідно з додатком), посади наземних авіаційних спеціалістів, що забезпечують безпеку польотів літаків та вертольотів, у військових частинах і підрозділах Повітряних Сил та Сухопутних військ Збройних Сил, посади у військових частинах і підрозділах високомобільних десантних військ та спеціального призначення Збройних Сил, і військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби) льотного складу Збройних Сил, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ та Державної прикордонної служби - у розмірі, що не перевищує місячне грошове забезпечення. Згідно пп. 2 п. 1 Постанови №889 військовослужбовцям Збройних Сил (крім тих, що зазначені у підпункті 1 цього пункту, та військовослужбовців строкової військової служби) установлено наступні розміри щомісячної додаткової грошової винагороди: з 1 квітня 2013 року - у розмірі, що не перевищує 20 відсотків місячного грошового забезпечення; з 1 вересня 2013 року - у розмірі, що не перевищує 40 відсотків місячного грошового забезпечення; з 1 січня 2014 року - у розмірі, що не перевищує 60 відсотків місячного грошового забезпечення; з 1 квітня 2014 року - у розмірі, що не перевищує 80 відсотків місячного грошового забезпечення; з 1 липня 2014 року - у розмірі, що не перевищує місячне грошове забезпечення. Пунктом 2 Постанови №889 передбачено, що граничні розміри, порядок та умови виплати щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої пунктом 1 цієї постанови, визначаються Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Адміністрацією Державної прикордонної служби, Службою зовнішньої розвідки за погодженням з Міністерством соціальної політики і Міністерством фінансів у межах затвердженого фонду грошового забезпечення. На виконання Постанови №889 Міністр оборони України наказом від 15 листопада 2010 року №595 затвердив Інструкцію про розміри і порядок виплати щомісячної додаткової грошової винагороди військовослужбовцям Збройних Сил України (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29 листопада 2010 року за № 1194/18489 з наступними змінами; далі - Інструкція №595), положення якої застосовувались з 01 жовтня 2010 року. Підпунктом 2.2 пункту 2 Інструкції №595 у редакціях, які охоплювала період спірних правовідносин, передбачено, що військовослужбовцям (крім зазначених у підпункті 2.1 цього пункту) виплата винагороди здійснюється в таких розмірах на місяць: з 01 квітня 2013 року - до 20 відсотків місячного грошового забезпечення; з 01 вересня 2013 року - до 40 відсотків місячного грошового забезпечення; з 01 січня 2014 року - до 60 відсотків місячного грошового забезпечення. Як було правильно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 16 липня 2013 року №131 полковнику ОСОБА_1 при вибутті до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України (військова частина НОМЕР_1 ) АДРЕСА_1 , виплачено до 16 липня 2013 року додаткову щомісячну грошову винагороду в розмірі 20 % місячного грошового забезпечення. Тобто, до вибуття за кордон в складі групи військових спостерігачів центру забезпечення миротворчої діяльності та реалізації міжнародних договорів Збройних Сил України Придністровського регіону Республіки Молдова на посаду старшого офіцера (старшого військового спостерігача) позивач отримував додаткову щомісячну грошову винагороду у розмірі 20 % місячного грошового забезпечення. При цьому, відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 17 липня 2013 року №115 полковника ОСОБА_1 з 17 липня 2013 року зараховано до списків особового складу частини і на всі види забезпечення; вирішено зберігати посадовий оклад та інші додаткові види грошового забезпечення у національній валюті в розмірах, визначених за попередньою посадою. Також встановлено оклад за посадою згідно примітки 124 до штату 02/263 та виплачувати грошове забезпечення у розмірах, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 14 грудня 2011 року №1284. Із змісту примітки 124 витягу із штату №02/263 військової частини НОМЕР_1 , введеного в дію Директивою Міністра оборони України від 30 жовтня 2010 року №Д-322/1/013, вбачається, що під час служби військовослужбовців (змінного складу) в військовій частині НОМЕР_1 їм зберігаються посадові оклади та інші додаткові види грошового забезпечення (крім премій) в національній валюті в розмірах, визначених за попередніми посадами до призначення в військову частину НОМЕР_1 . Отже, матеріали справи свідчать, що до призначення ОСОБА_1 у Військову частину НОМЕР_1 останньому виплачувалася додаткова щомісячна грошова винагорода у розмірі 20 % місячного грошового забезпечення. При цьому, факт нарахування та виплати позивачу згаданої додаткової щомісячної грошової винагороди на такому ж рівні (у розмірі 20 % місячного грошового забезпечення) уже під час служби у військовій частині НОМЕР_1 підтверджується як довідкою про суми нарахованої та виплаченої щомісячної додаткової грошової винагороди ОСОБА_1 за час проходження служби у складі групи військових спостерігачів в Придніпровському регіоні Республіки Молдова в період з 17 липня 2013 року по 28 липня 2014 року, виданої начальником Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України (т. 1 а.с. 15), так і самим позивачем в адміністративному позові та заяві від 04 лютого 2016 року, адресованої начальнику Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України (т. 1 а.с. 13). Доводи ж апеляційної скарги про те, що нарахована щомісячна додаткова винагорода у розмірі 20% за період перебування у відрядженні була виплачена позивачу лише після його повернення зі службового відрядження в липні 2014 року відхиляються судом, оскільки питання своєчасності здійснення відповідних виплат не є предметом позову в рамках даної справи. Відтак, з урахуванням висновків Верховного Суду у постанові від 23 грудня 2020 року у цій справі судом першої інстанції правильно встановлено факт виплати позивачу щомісячної додаткової грошової винагороди у розмірі 20% за весь період відрядження як і фактичну наявність відповідного наказу командира військової частини НОМЕР_1 , адже згідно норм чинного законодавства нарахування та виплата грошового забезпечення військовослужбовця відбувається на підставі відповідного наказу командира (п. 9 Інструкції №595). З приводу визначеної Верховним Судом необхідності встановлення та дослідження факту наявності (відсутності) наказів командира Військової частини НОМЕР_1 щодо виплати позивачу щомісячної додаткової грошової винагороди у розмірі 40 % з 01 вересня 2013 року та 60 % з 01 січня 2014 року колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Оскільки матеріали справи не містять доказів прийняття Військовою частиною НОМЕР_1 щодо ОСОБА_1 відповідних наказів, з метою виконання вимог, викладених у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року, які стали підставою для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій та направлення даної справи на новий розгляд, ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 25.01.2024 витребувано від Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України та Військової частини НОМЕР_1 належним чином оформлені та засвідчені: письмові пояснення щодо наявності чи відсутності наказів командира Військової частини НОМЕР_1 про виплату ОСОБА_1 щомісячної додаткової грошової винагороди у розмірі 40 % з 01 вересня 2013 року та 60 % з 01 січня 2014 року та про виплату ОСОБА_1 щомісячної додаткової грошової винагороди у розмірі 20% за весь період відрядження; належним чином засвідчені копії наказів командира Військової частини НОМЕР_1 про виплату ОСОБА_1 щомісячної додаткової грошової винагороди у розмірі 40 % з 01 вересня 2013 року та 60 % з 01 січня 2014 року та про виплату ОСОБА_1 щомісячної додаткової грошової винагороди у розмірі 20% за весь період відрядження. На виконання вимог вказаної ухвали суду Фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України листом від 09.02.2024 №305/448 повідомило про відсутність витягів із наказів командира військової частини НОМЕР_1 про виплату місячної грошової винагороди ОСОБА_1 з 16.07.2013 по 29.07.2014. Військова частина НОМЕР_1 листом від 09.02.2024 №372/53 повідомила суд про відсутність у командира військової частини підстав для видання наказів про зміну у виплаті щомісячної додаткової грошової винагороди в період перебування позивача за межами України. З наданих відповідачами письмових пояснень колегія суддів доходить висновку, що накази щодо виплати позивачу щомісячної додаткової грошової винагороди у розмірі 40 % з 01 вересня 2013 року та 60 % з 01 січня 2014 року командиром Військової частини НОМЕР_1 не видавались, оскільки позивач перебував за межами України, що і стало однією з підстав для звернення позивача до суду з даним позовом. В силу ч.2, 6 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів. Надаючи оцінку наявності у Військової частини НОМЕР_1 відповідного обов`язку щодо позивача, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке. Пунктом 2 Порядку матеріально-технічного і фінансового забезпечення національного контингенту та національного персоналу України, який бере участь у міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002 року №963 (у редакції згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 22 квітня 2013 року №297, чинної з 07 травня 2013 року) за особами, що входять до складу національного контингенту та національного персоналу України, у період виконання службових обов`язків за межами України зберігаються виплати в національній валюті в розмірі 100 відсотків посадового окладу або середньої заробітної плати за останнім місцем служби чи роботи, окладу за військовим (спеціальним) званням, надбавки за вислугу років, інших щомісячних додаткових видів грошового забезпечення постійного характеру. Аналогічні за змістом норми закріплені й в абзаці 3 пункту 2 Постанови №1284. На переконання колегії суддів, вживання законодавцем у відповідних нормативних приписах слів «зберігаються виплати у національній валюті» свідчить, що це є виявом форми збереження військовослужбовцю гарантованих державою виплат на час перебування за кордоном. І розмір такої гарантованої виплати зберігається на рівні, встановленому за останнім місцем служби. Можливість видачі наказів щодо перерахування, зміни складових тощо таких виплат у національній валюті, на час служби за кордоном, законодавцем не передбачена. Відповідно до листа-роз`яснення Міністерства соціальної політики України від 12 березня 2014 року №271/13/84-14, доведеного до відома Департаментом фінансів Міністерства оборони України в т.ч. командирам (начальникам) військових частин, установ, організацій центрального підпорядкування листом від 19 березня 2014 року №248/3/9/1/164, на думку Міністерства соціальної політики України, мають бути збережені щомісячні виплати, які військовослужбовець отримував за останнім місцем служби перед відправленням для участі у миротворчій операції (т. 1 а.с. 35, 37). Крім того, листом Департаменту фінансів Міністерства оборони України від 24 червня 2014 року №248/3/9/1/534 Фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України повідомлено, що оскільки щомісячна додаткова грошова винагорода та премія підлягають виплаті військовослужбовцям щомісяця та за своїм економічним змістом відноситься до щомісячних додаткових видів грошового забезпечення постійного характеру, то військовослужбовцям, які входять до складу національного контингенту та національного персоналу України, у період виконання службових обов`язків за межами України зберігається виплата щомісячної додаткової грошової винагороди та премії (т. 1 а.с. 36). За таких обставин, на переконання колегії суддів, Окружним адміністративним судом міста Києва зроблено правильний висновок щодо застосування вимог Постанови №1284 та Порядку №963 до спірних правовідносин, за якими за військовослужбовцем на період виконання ним обов`язку за кордоном зберігаються виплати у національній валюті у розмірі, встановленому за попереднім місцем служби. Відтак, оскільки наявними у матеріалах справи документами підтверджується факт нарахування та виплати ОСОБА_1 Військовою частиною НОМЕР_1 за період перебування за межами України з 17 липня 2013 року по 28 липня 2014 року додаткової щомісячної грошової винагороди у розмірі, визначеному за попередньою посадою до призначення у Військову частину НОМЕР_1 , що узгоджується як з нормами чинного законодавства, так і з приміткою 124 до Штату 02/263, про що позивач був обізнаний, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про відсутність у Військової частини обов`язку з видачі наказу про призначення такої додаткової щомісячної грошової допомоги позивачу в іншому розмірі. При цьому, з огляду на те, що інша частина позовних вимог, заявлених до Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України, є похідними від тієї, підстав для задоволення якої судом не встановлено, то суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог у повному обсязі. Посилання апелянта на те, що Військова частина НОМЕР_1 не повністю виконала примітки 124 до Штату №02/263 в частині формулювання: «якщо інший порядок фінансового забезпечення не встановлено відповідними нормативно-правовими актами законодавства України», колегія суддів вважає помилковим, оскільки відповідне формулювання стосується порядку виплати окладів за військові звання, спір щодо правильності виплати якого у межах цієї справи відсутній. Щодо позовної вимоги про стягнення моральної шкоди у розмірі 25 000 грн, колегія суддів зазначає таке. Згідно ст. 56 Конституції України визначено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Частиною 1 ст. 22 Цивільного кодексу України визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Відповідно до ст. 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом. Таким чином, для відшкодування шкоди за правилами ст. 1166 ЦК України необхідна наявність складу правопорушення, а саме: - неправомірність поведінки особи. Неправомірною можна вважати будь-яку поведінку, внаслідок якої завдано шкоду, якщо заподіювач шкоди не був уповноважений на такі дії. - наявність шкоди. Під шкодою слід розуміти втрату або пошкодження майна потерпілого та (або) позбавлення його особистого нематеріального права (життя, здоров`я тощо). У відносинах, що розглядаються, шкода - це не тільки обов`язкова умова, але і міра відповідальності, оскільки за загальним правилом статті, що коментується, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі. - причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою є обов`язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки заподіювана шкоди. - вина заподіювана шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов`язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини. Згідно ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Відповідно до ст. 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом. Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Разом з тим, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Аналізуючи наведені положення законодавства, з урахуванням обставин справи, а також зваживши на згадані вище роз`яснення Пленуму Верховного Суду України щодо відшкодування моральної шкоди, колегія суддів звертає увагу на те, що у кожному випадку позивач повинен обґрунтувати заподіяння йому такої шкоди, зокрема пояснити в чому конкретно проявилося порушення його нормальних життєвих зав`язків через неможливість продовження активного громадського життя, що саме спричинило йому моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв`язок з протиправними діями відповідача. У контексті зазначеного колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на приписи статті 6 КАС України, за якими суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Статтею 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Отже, першочерговим завданням судочинства є захист порушених прав та свобод людини, які визнаються найвищою цінністю. З цією метою сторонам забезпечується рівність та свобода у наданні суду доказів, що підтверджують заявлені ними вимоги. Поняття доказів наведено у статті 72 КАС України, відповідно до якої доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. За правилами ст. ст. 73, 74 КАС України надані сторонами докази мають відповідати вимогам належності та допустимості, тобто, містити інформацію щодо предмета доказування та бути одержаними в порядку, встановленому законом. Обов`язок доказування в адміністративному процесі встановлений статтею 77 КАС України, відповідно до якої кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи. Викладене, у свою чергу, свідчить, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди. Доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо. Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 02 вересня 2020 року у справі №1340/4056/18. Зважаючи на те, що позивачем не надано належних доказів, що підтверджують заподіяння йому сильних душевних страждань, шкоди здоров`ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати, понесені позивачем, та не доведено причинно-наслідковий зв`язок з предметом позову, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині. До того ж, сам по собі факт тривалого судового розгляду не свідчить про завдання позивачеві моральної шкоди. За таких обставин, з урахуванням наведених норм права, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо необґрунтованості позовних вимог та відсутності підстав для їх задоволення. Інші доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують. При цьому, колегія суддів звертає увагу на ті обставини, що відповідно до правил п.41 «Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень» обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. На підставі вищенаведеного, приймаючи до уваги, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, рішення суду ґрунтується на засадах верховенства права, є законним і обґрунтованим, висновки суду першої інстанції доводами апелянта не спростовані, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для його зміни або скасування. Відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження). Керуючись ст.243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів П О С Т А Н О В И Л А Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 серпня 2022 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню. Текст постанови складено 19 березня 2024 року. Головуючий суддя Н.В.Безименна Судді Л.В.Бєлова А.Ю.Кучма