Постанова 4824 № 761/16857/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження № 22-ц/824/3451/2024 Доповідач - Ратнікова В.М. П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И м. Київ Справа № 761/16857/23 11 березня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Ратнікової В.М. суддів: Кирилюк Г.М. Левенця Б.Б. при секретарях: Смолко А.В., Уляницькій М.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» адвоката Мороз Світлани Сергіївни на рішення Шевченківського районного суд міста Києва від 02 листопада 2023 року, ухвалене під головуванням судді Притули Н.Г., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» про визнання майнових прав, - в с т а н о в и в: 16.05.2023 року ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суд міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» про визнання майнових прав. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 11 серпня 2014 року між ним - ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» було укладено договір купівлі продажу майнових № 32/1/ШК. Відповідно до умов п. 2.1 ст. 2 вказаного договору продавець продає, а покупець купує майнові права на об`єкт нерухомості у порядку та умовах, передбачених цим договором, та у відповідності до норм Цивільного кодексу України, що визначають загальні положення про купівлю-продаж. В силу вимог п. 2.2 ст. 2 договору сторони домовились, що об`єктом нерухомості, майнові права на який передається за даним договором, є об`єкт нерухомості, розташований в об`єкті капітального будівництва за будівельною адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 46,34 кв.м. Згідно з умовами п. 2.4 ст.2 договору запланований термін будівництва та введення в експлуатацію об`єкта капітального будівництва - 2 квартал 2015 року. У відповідності до п.4.2 ст.4 договору загальна вартість майнових прав на об`єкт нерухомості в день укладення цього договору складає 361 452 грн, в тому числі ПДВ- 60 242 грн. На виконання умов зазначеного договору він оплатив на рахунок відповідача 100% вартості майнових прав об`єкт нерухомості за будівельною адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 46,34 кв.м., що підтверджується доданою до позовної заяви довідкою про 100% фінансування. У відповідності до вимог п. 8.1 ст. 8 договору, він набирає чинності з моменту його підписання сторонами або їх уповноваженими представниками і діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов`язань за договором, якщо він не буде припинений раніше, у відповідності до положень цього договору та чинного законодавства України. Стверджує, що він в повному обсязі виконав взяті на себе зобов`язання за вказаним договором, проте відповідач не виконує взяті на себе зобов`язання, не завершив будівництво та не ввів в експлуатацію житловий будинок за будівельною адресою АДРЕСА_1 в якому ним було придбано майнові права на квартиру № 64 , 9 поверх, секція 1 , загальною площею 46,34 кв.м, чим позбавляє його (позивача) можливості реалізувати належне йому майнове право на оформлення та набуття права власності на квартиру в зазначеному житловому будинку. Враховуючи наведене вважає, що відповідач порушує його майнові права, враховуючи, що проінвестований ним об`єкт будівництва станом на день подання позовної заяви не введений в експлуатацію, будівництво об`єкта нерухомості не здійснюються взагалі і він фактично позбавлений можливості набути права власності на квартиру у визначений договором строк. Рішенням Шевченківського районного суд міста Києва від 02 листопада 2023 року в позовні вимоги ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» про визнання майнових прав, задоволено. Визнано за ОСОБА_1 майнові права на об`єкт незавершеного будівництва, а саме: однокімнатну квартиру будівельний номер АДРЕСА_1 , на земельній ділянці кадастровий номер 8000000000:91:050:0046. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» на користь держави судовий збір в сумі 3 614,52 грн. Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, 29 листопада 2023 року представник відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» адвокат Мороз Світлана Сергіївна подала апеляційну скаргу в якій просить скасувати рішення Шевченківського районного суд міста Києва від 02 листопада 2023 року та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» про визнання майнових прав. Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення суду першої інстанції постановлено з порушенням норм матеріального права, судом неповно з`ясовані обставини, що мають значення для справи. Вказує на те, що вп. 2.4. укладеного між сторонами договору зазначено, що запланований термін будівництва та введення в експлуатацію об`єкта капітального будівництва є 2 квартал 2015 року. Суд першої інстанції, вважаючи, що строк 2 квартал 2015 року є остаточним строком завершення будівництва та введення будинку в експлуатацію, сформував висновок про те, що порушення відповідачем зазначеного строку є свідченням порушення прав позивача. Апелянт категорично не погоджується із зазначеним висновком суду першої інстанції та вважає його помилковим та необґрунтованим, оскільки, укладаючи договір купівлі-продажу майнових прав, позивач та відповідач на власний розсуд визначали прийнятні для кожної із сторін умови такого договору, в тому числі й положення п. 2.4. договору. У позовній заяві, а також у будь-яких інших процесуальних документах позивач не зазначав про неправильне розуміння ним змісту п. 2.4. договору, помилкове його сприйняття, як не зазначав і про допущену помилку при укладенні договору. Тобто, можливо однозначно стверджувати про те, що зміст п. 2.4. договору є таким, що відповідає волевиявленню кожної із сторін, а тверджень про протилежне матеріали справи не містять. Відтак, позивач достеменно розумів зміст договору, окремих його положень та погоджувався із ними. Буквальне тлумачення положень п. 2.4. договору свідчить про те, що сторони чіткого та остаточного терміну завершення будівництва та введення будинку експлуатацію не визначили, а визначили лише орієнтовний, прогнозований термін завершення будівництва. Тому, будь-яких правових підстав для висновку про визначення у договорі остаточного строку завершення будівництва та введення будинку в експлуатацію, який би грунтувався на нормах матеріального права чи положеннях договору, суд першої інстанції не мав і такі висновки суду прямо суперечать умовам укладеного між сторонами договору та не знаходять свого підтвердження у нормах чинного законодавства. Враховуючи, що сторонами в укладеному договорі не визначено чіткого строку введення будинку в експлуатацію, то будь-які підстави стверджувати те, що відповідачем допущено порушення умов п.2.4 договору, що спричинило порушення прав позивача у суду першої інстанції були відсутні. А відтак, встановивши, що термін прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію в договорі купівлі-продажу майнових прав на квартиру конкретною датою не визначено, а вказана лише орієнтовна дата, а також те, що прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів не належить до цивільно-правових відносин, суд першої інстанції мав прийти до вірних висновків про те, що склад цивільно-правового порушення зі сторони відповідача відсутній. На думку апелянта, суд першої інстанції, вважаючи, що права позивача є порушеними внаслідок не завершення будівництва та не введення будинку в експлуатацію у строк - 2 квартал 2015 року, мав відмовити у задоволенні позову внаслідок пропущення позивачем строку позовної давності. Вважає, що позивач знав та не міг не знати про порушення його прав за спливом 2 кварталу 2015 року. Про порушення свого права саме з 01 липня 2015 року позивач зазначає і в тексті позову, однак, не зазначає які саме обставини обмежували його в можливості звернутись до суду у строк до 01 липня 2018 року. Також, скаржник категорично заперечує можливість застосування у даній справі до даних правовідносин положень Закону України «Про інвестиційну діяльність» та інші виснувані судом першої інстанції твердження про наявність у позивача статусу інвестора, інвестування позивачем будівництва, тощо, з огляду на те, що інвестування та фінансування будівництва може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств. Як випливає із системного аналізу положень Закону України «Про інвестиційну діяльність», у разі участі у фонді фінансування будівництва, фонді операцій з нерухомістю як цього вимагає вказаний закон інвестор, яким, на думку суду, є позивач, мав би укласти договір про участь у фонді фінансування будівництва або договір про придбання сертифікатів фонду операцій з нерухомістю, а так звані проінвестовані кошти мали б бути передані в управління управителя для їх подальшого використання в ході будівництва. Однак, матеріали справи не містять жодного доказу того, що позивач укладав договір про участь у фонді фінансування будівництва або придбавав сертифікати фонду операцій з нерухомістю, облігації, тощо, що виключає можливість визнання останнього інвестором та застосування до наявних правовідносин положень Закону України «Про інвестиційну діяльність» або будь-якого іншого нормативно правового акту, що регламентує інвестиції, як такі. Тобто, матеріали справи взагалі не містять жодного доказу, який би наділяв позивача та суд першої інстанції об`єктивними підставами вважати позивача інвестором будівництва. Окремо зауважує, що аналіз укладеного між сторонами договору також не дає жодних підстав вважати, що позивач має статус інвестора, а на правовідносини між сторонами поширюється дія положень Закону України «Про інвестиційну діяльність». Так, п. 2.1. договору купівлі-продажу майнових прав чітко визначено, що продавець продає, а покупець купує майнові права на об`єкт нерухомості у порядку та на умовах, передбачених цим договором, та у відповідності до норм Цивільного кодексу України, що визначають загальні положення про купівлю- продаж. Тобто, сторони при підписанні договору закріпили в ньому положення про те, що предметом договору є саме купівля-продаж майнових прав, а не, наприклад, цінні папери або будь-що інше, а на виниклі між сторонами правовідносини поширюють свою дію положення Цивільного кодексу України, а не Закону України «Про інвестиційну діяльність». Додатково зауважує, що договором не передбачено, що сплачені позивачем грошові кошти будуть використовуватись у будівництві, що обумовлює безпідставність висновків суду першої інстанції про те, що позивач в повному обсязі проінвестував будівництво квартири, тобто, такий висновок сформовано судом першої інстанції не на підставі доказів, оскільки такі докази відсутні в матеріалах справи. Наведене свідчить про невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, що є підставою для скасування судового рішення. Акцентує увагу на тому, що факт наявності обов`язку передачі позивачу майнових прав не заперечується апелянтом, однак, виконання такого обов`язку має відбуватись в порядку, спосіб та на умовах, визначених укладеним договором. Натомість, суд першої інстанції, задовольняючи позовну заяву, без наявності відповідної позовної вимоги, фактично змінив положення укладеного договору в частині порядку передачі майнових прав. Крім цього, задоволення позову виключило необхідність проведення подальших кінцевих розрахунків після проведення фінальних обмірів фактичних площ об`єктів нерухомості. Із наведеного випливає, що наслідком задоволення даного позову є зміна положень п. 3.1. договору, оскільки за змістом резолютивної частини оскаржуваного рішення необхідність передачі майнових прав шляхом підписання акту прийому-передачі майнових прав фактично виключається, оскільки право власності на майнові права буде набуте позивачем на підставі судового рішення. На підставі вищевикладеного просить скасувати рішення Шевченківського районного суд міста Києва від 02 листопада 2023 року та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. В судове засідання апеляційного суду представник відповідача Товариством з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» повторно не з`явився, про день та час слухання справи судом повідомлений у встановленому порядку, а тому колегія суддів вважає можливим розгляд справи у його відсутності. При цьому, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення клопотання представника відповідача адвоката Мороз Світлани Сергіївни про відкладення розгляду справи, призначеного на 11 березня 20124 року на 12 годину 20 хвилин, так як 05 лютого 2024 року судом було задоволено клопотання представника відповідача Мороз С.С. про відкладення розгляду справи у зв`язку з тим, що вона в цей же день приймає участь у невідкладних слідчих діях у кримінальному провадженні. Розгляд справи було відкладено на 11 березня 2024 року на 12 годину 20 хвилин. Представник відповідача адвокат Мороз С.С. отримала судову повістку-повідомлення на 11 березня 2024 року 08 лютого 2024 року о 16:27:29. Після цього, 21 лютого 2924 року керуючий партнер адвокатського об`єднання « Юридична компанія « Діктум» Мороз С.С. видає наказ № 21-02-В про відрядження Мороз С.С. з 27 лютого по 11 березня 2024 року включно до Турецької республіки з метою досягнення цілей і завдань діяльності адвокатського об`єднання, задоволення потреб у професійній правничій допомозі, в тому числі, за межами держави. Представник позивача ОСОБА_1 адвокат Мамаєв Дмитро Юрійович в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін. Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення представника позивача, обговоривши доводи апеляційної скарги, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом встановлено, що 11.08.2014 року між ОСОБА_1 (далі - покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» (далі - продавець) було укладено договір № 32/1/ШК купівлі-продажу майнових прав. Відповідно до п. 2.1 ст. 2 вказаного договору продавець продає, а покупець купує майнові права на об`єкт нерухомості у порядку та умовах, передбачених цим договором, та у відповідності до норм Цивільного кодексу України, що визначають загальні положення про купівлю-продаж. Пунктом 2.2 статті 2 договору встановлено, що об`єктом нерухомості, майнові права на який передається за даним договором, є об`єкт нерухомості, розташований в об`єкті капітального будівництва за будівельною адресою: АДРЕСА_1 з характеристиками квартира № 64 , 1 кімната, 9 поверх , загальна площа 46,34 кв.м., житлова площа 17,5 кв.м. Згідно з п. 2.4 ст.2 договору запланований термін будівництва та введення в експлуатацію об`єкта капітального будівництва - 2 квартал 2015 року. У відповідності до п.4.2 ст.4 договору загальна вартість майнових прав на об`єкт нерухомості в день укладення цього договору складає 361 452 грн, в тому числі ПДВ 60 242 грн. У відповідності до п. 8.1 ст. 8 договору він набирає чинності з моменту його підписання сторонами або їх уповноваженими представниками і діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов`язань за договором, якщо він не буде припинений раніше у відповідності до положень цього договору та чинного законодавства України. 17.11.2014 року Товариством з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» було видано ОСОБА_1 довідку про 100% фінансування вказаного об`єкта будівництва згідно договору № 32/1/ШК. З вказаної довідки вбачається, що громадянин ОСОБА_1 , на виконання умов договору оплатив на рахунок Товариством з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» 361 452 грн вартості майнових прав на об`єкт нерухомості за будівельною адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 46,34 кв.м., а товариство прийняло грошові кошти. Судом встановлено, стороною відповідача не заперечується, що будівництво об`єкту нерухомості за будівельною адресою: АДРЕСА_1 не завершене, будинок не введений в експлуатацію. Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» про визнання майнових прав, суд першої інстанції вказав на те, що у разі невиконання забудовником належним чином взятих на себе зобов`язань, а також відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків учасником будівництва, ефективним способом захисту порушених прав останнього є визнання майнових прав на об`єкт інвестування. ОСОБА_1 виконав свої зобов`язання за договором, сплатив внески у визначеній у договорі сумі, у зв`язку із чим за умовами договору набув майнових прав щодо об`єкту нерухомості, зокрема, права на отримання в подальшому у власність спірної квартири. Судом встановлено, що будівництво об`єкту не завершене, будинок не введений в експлуатацію, а відтак, до завершення будівництва об`єкта нерухомості - квартири будівельний номер АДРЕСА_1 , на земельній ділянці кадастровий номер 8000000000:91:050:0046, та введення будинку в експлуатацію позивачу як інвестору належать майнові права на цей об`єкт. Оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд першої інстанції прийшов до висновку, що права позивача підлягають захисту шляхом визнання майнових прав за ОСОБА_1 на об`єкт незавершеного будівництва, а саме: однокімнатну квартиру будівельний номер АДРЕСА_1 , на земельній ділянці кадастровий номер 8000000000:91:050:0046. Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення Шевченківського районного суд міста Києва від 02 листопада 2023 року відповідає зазначеним вимогам. Згідно з частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено частиною другою вказаної статті. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України). Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (стаття 509 ЦК України). Згідно ч. 3 ст. 509 ЦК України зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. У статті 526 ЦК України наголошено на необхідності виконання зобов`язання належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. У частині першій статті 527 ЦК України передбачено, що боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. До загальних засад цивільного законодавства належить свобода договору (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Тлумачення пункту 3 частини першої статті 3 та статті 627 ЦК України свідчить, що свобода договору має декілька складових, зокрема, свобода укладання договору, вибору контрагента, виду договору, визначення умов договору. Згідно із частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. За положеннями статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. За змістом статей 655, 656 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав. Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. У частині першій статті 179 ЦК України надано визначення речі, як предмету матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки. Зазначено про поділ речей на нерухомі та рухомі (стаття 181 ЦК України), а також вказано і що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Також у статті 182 цього Кодексу передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Стаття 190 ЦК України визначає майно особливим об`єктом, яким вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Окремо вказано, що майнові права є неспоживчою річчю та визнаються речовими правами. З аналізу вказаних норм матеріального права можна зробити висновок, що у ЦК України визначення майнового права відсутнє, оскільки у статті 190 ЦК України міститься вказівка лише про те, що майнові права є неспоживчою річчю і визнаються речовими правами. При цьому не викликає сумніву, що майнові права є об`єктом цивільних правовідносин. Майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (абзац третій частини другої статті 3 Закону України від 12 липня 2001 року N 2658-III «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність»). Відповідно до ст. 1 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об`єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути, зокрема, права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» об`єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях економіки, цінні папери (крім векселів), цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об`єкти власності, а також майнові права. Згідно ст. 9 Закону України «Про інвестиційну діяльність» основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб`єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Укладення договорів, вибір партнерів, визначення зобов`язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб`єктів інвестиційної діяльності. У контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції об`єктами права власності можуть бути, у тому числі, «легітимні очікування» та «майнові права» (рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1991 року у справі «Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland», заява № 12742/87; ухвала ЄСПЛ від 13 грудня 1984 року щодо прийнятності заяви S. v. the United Kingdom, № 10741/84). Відповідно до пунктів 21, 24 рішення від 01 червня 2006 року у справі «Федоренко проти України» (№ 25921/02) ЄСПЛ вказав, що право власності може бути «існуючим майном» або «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи «законними сподіваннями» отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована ЄСПЛ і в справі «Stretch v The United Kingdom», заява N 44277/98). У іншій справі (NKM v. Hungary, скарга № 66529/11) у рішенні від 14 травня 2013 року ЄСПЛ зазначив, що «правомірні очікування» підлягають захисту як власне майно і майнові права. У постанові від 30 січня 2013 року № 6-168цс12 Верховний Суд України визначив майнове право як «право очікування», яке є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право - це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому. Визначення майнового права як права очікування та повноваження власника таких прав надано у висновках Верховного Суду України, викладених у постановах від 30 січня 2013 року у справі № 6-168цс12, від 15 травня 2013 року у справі № 6-36цс13, від 04 вересня 2013 року у справі № 6-51цс13, від 24 червня 2015 року у справі N 6-318цс15, від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1920цс15, від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, від 02 грудня 2015 року у справах № 6-1502цс15 та № 6-1732цс15, від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2124цс15, від 16 березня 2016 року у справі N 6-290цс16, від 23 березня 2016 року у справі № 6-289цс16, від 30 березня 2016 року у справах № 6-3129цс15 та № 6-265цс16, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2994цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-503цс16, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1111цс16. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року в справі N 761/5156/13-ц (провадження N 14-425цс19) вказано, що: під майновим правом слід розуміти «право очікування», що є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому. Вказане свідчить про те, що громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, а також у тому, що набуте ними на законних підставах право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано. В постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 761/20612/15-ц, від 27 лютого 2019 року в справі № 761/32696/13-ц, Верховного Суду в постанові від 12 лютого 2020 року в справі № 638/12414/17 викладено правові висновки, згідно яких у разі невиконання забудовником належним чином взятих на себе зобов`язань, а також відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків учасником будівництва, ефективним способом захисту порушених прав останнього є визнання майнових прав на об`єкт інвестування. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 вказано, що нормами законодавства встановлено первинний спосіб набуття права власності на річ, на яку раніше не було і не могло бути встановлене право власності інших осіб. Саме інвестор як особа, за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування. Державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийнято в експлуатацію у встановленому порядку. В іншому випадку інвестор не зможе визнати право власності на квартиру до введення будинку в експлуатацію. Згідно із частиною четвертою статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Отже, інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об`єкт і після завершення будівництва об`єкта нерухомості набуває права власності на об`єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за собою. Колегія суддів звертає увагу на те, що однією із засад цивільного законодавства є добросовісність. Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно з частинами першою-другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19). Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри». Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права. Колегія суддів вважає, що вирішуючи даний спір, суд першої інстанції, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши належну оцінку поданим доказам, дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскільки позивач в повному обсязі проінвестував будівництво квартири з будівельним номером АДРЕСА_1 , на земельній ділянці кадастровий номер 8000000000:91:050:0046, то він мав обґрунтовані та законні сподівання на реалізацію свого майнового права у вигляді передачі йому цих майнових прав відповідачем після введення будинку в експлуатацію, але введення об`єкта будівництва в експлуатацію не відбулось у встановлені договором строки, а тому належним способом захисту порушених прав позивача є визнання за ним майнових прав на квартиру та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог. Такий висновок суду першої інстанції відповідає вимогам закону, матеріалам справи та узгоджується з вищенаведеними висновками Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, а доводи апеляційної скарги про те, що позивачем не доведено наявності підстав для захисту його прав у судовому порядку, є необґрунтованими та відхиляються апеляційним судом. Колегія суддів враховує, що пунктом п. 5.2.5 договору купівлі-продажу майнових прав від 11 серпня 2014 року прямо встановлений обов`язок продавця ТОВ «ВКФ Фарби України» забезпечувати будівництво об`єкту капітального будівництва та введення його в експлуатацію в терміни, зазначені в п. 2.4 даного договору. Відповідно до 2.4 договору купівлі-продажу майнових прав від 11 серпня 2014 року, сторони домовились, що запланований термін будівництва та введення в експлуатацію об`єкта капітального будівництва - 2 квартал 2015 року. Відповідно до ч. 2 ст. 252 ЦК України термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Отже, в даному випадку сторони визначили термін будівництва та введення будинку в експлуатацію, що охоплює конкретно визначений термін, а саме: 2 квартал 2015 року, тобто, квітень, травень, червень 2015 року. Водночас, в договорі відсутні умови про те, що вказаний в цьому договорі плановий термін прийняття будинку в експлуатацію може змінюватися. У постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20) вказано що, з урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності. За таких обставин, доводи апеляційної скарги про те, що сторони при укладенні договору погодили лише запланований, тобто, орієнтовний термін будівництва, що не може тлумачитись як кінцевий та остаточний, відхиляються колегією суддів, як необґрунтовані і такі, що свідчать про намагання відповідача виправдати фактичне невиконання ним взятих на себе зобов`язань відповідно до умов договору. Колегія суддів відхиляє, як нерелевантні, посилання відповідача в апеляційній скарзі на правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 22 липня 2002 року в справі № 369/6303/19 про те, що термін прийняття об`єкта будівництва до експлуатації в договорі купівлі-продажу майнових прав на квартиру конкретною датою не визначено, а вказана орієнтовна дата, а також те, що прийняття до експлуатації закінчених будівництвом об`єктів не належить до цивільно-правових відносин, отже, склад цивільно-правового порушення зі сторони ТОВ «ВКФ Фарби України» відсутній. Колегія суддів враховує, що в справі, на яку посилається відповідач, предмет позову був відмінним, а саме- стягнення пені за несвоєчасне виконання умов договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру, крім того, сторонами у цій справі було погоджено інші умови договору. Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачем не заперечувався і не заперечується обов`язок щодо передачі позивачу майнових прав, як в суді першої інстанції, так і в даній апеляційній скарзі, однак, виконання такого обов`язку має відбуватись в порядку, спосіб та на умовах, визначених укладеним договором, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції про те, що відповідач станом на час подачі позову не виконав свої обов`язки, визначені договором, не завершив будівництво і не ввів в експлуатацію житловий будинок, чим позбавляє позивача можливості реалізувати належне йому майнове право на 100 % проінвестовану однокімнатну квартиру будівельний номер АДРЕСА_1 . Враховуючи вище викладене, апеляційним судом також відхиляються, як безпідставні, доводи апеляційної скарги про те, що позивач не набув права власності на майнові права, оскільки право власності на майнові права переходить лише внаслідок підписання акту прийому-передачі майнових прав, а матеріали справи такого акту не містять, так як зазначений акт між сторонами не укладався та не підписувався в силу ненастання обов`язкових передумов для підписання такого акту, та доводи апеляційної скарги, що оскаржуваним судовим рішенням породжено право власності на майнові права, а не підтверджено майнові права. Не впливають на правильність вирішення спору викладені в апеляційній скарзі аргументи відповідача про те, що передумовою передачі майнових прав позивачу є здійснення ним кінцевих розрахунків після проведення завершальних обмірів площі квартири , з огляду на те, що предметом розгляду у даній справі є визнання в судовому порядку за ОСОБА_1 майнові права на об`єкт незавершеного будівництва, а саме: однокімнатну квартиру будівельний номер АДРЕСА_1 з огляду на невиконання відповідачем умов укладеного між сторонами договору № 321/ШК купівлі-продажу майнових прав щодо здачі будинку в експлуатацію в 2 кварталі 2015 року та передачі майнових прав на вказану квартиру за актом прийому-передачі. Доводи апеляційної скарги про те, що до спірних правовідносин не підлягали застосуванню положення Закону України «Про інвестиційну діяльність», оскільки інвестування та фінансування будівництва може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств, і матеріали справи не містять жодного доказу, який би наділяв позивача статусом інвестора будівництва, відхиляються апеляційним судом як необґрунтовані та такі, що суперечать правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду щодо застосування відповідних норм права. Оскільки судом першої інстанції беззаперечно встановлено, що ОСОБА_1 сплатив 100 % вартості майнових прав на однокімнатну квартиру будівельний номер АДРЕСА_1 , що підтверджується виданою самим відповідачем довідкою, в діях позивача судом першої інстанції не встановлено недобросовісності при укладанні та виконанні договору купівлі-продажу майнових прав, аргументи апеляційної скарги, що в договорі від 11 серпня 2014 року не передбачено, що сплачені позивачем грошові кошти будуть використовуватись в будівництві, відхиляються апеляційним судом як безпідставні і такі, що суперечать засадам добросовісності, розумності та справедливості зобов`язання, закріпленим ч. 3 ст. 509 ЦК України. Апеляційний суд відхиляє, як необґрунтовані, доводи апеляційної скарги щодо незаконної відмови суду першої інстанції у застосуванні до позовних вимог у даній справі наслідків спливу позовної давності, оскільки ОСОБА_1 в позові стверджував, що його права порушені внаслідок не введення будинку в експлуатацію у строк 2 квартал 2015 року, а відтак, мав звернутись до суду з позовом не пізніше закінчення 2 кварталу 2018 року, з огляду на наступне. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України). Відмовляючи ТОВ «ВКФ Фарби України» у застосуванні строку позовної давності до позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції правильно виходив із того, що такий строк ОСОБА_1 не пропущено, оскільки відповідно до положень п. 8.1 договору № 32/1/ШК від 11 серпня 2014 року договір діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов`язань, а відповідач не надав доказів, що будинок введено в експлуатацію, тобто, відповідач не виконав в повному обсязі власні зобов`язання і порушення прав позивача тривало і на час його звернення до суду з даним позовом . Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, які узгоджені з правовими висновками Верховного Суду в постанові від 26 квітня 2022 року в справі № 367/8426/17 (провадження № 61-8830св19) згідно яких, для з`ясування того, з якого моменту слід обчислювати початок перебігу строку позовної давності, необхідно враховувати, чи станом на момент звернення до суду з указаним позовом сторони виконали зобов`язання за договором та чи введено будинок в експлуатацію. З урахуванням вищевикладеного, є помилковими та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги представника відповідача про те, що в даній справі позивач мав довести, що не знав та не міг знати про порушення його прав внаслідок не введення будинку в експлуатацію, проте такі обставини не зазначались позивачем і не були встановлені судом. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, вірно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню при вирішенні спору між сторонами, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи та ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні. Відтак, не знайшли свого підтвердження під час апеляційного перегляду та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги, що судом неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, визнано встановленими обставини, які є недоведеними при розгляді даної справи та прямо суперечать матеріалам справи, сформовано висновки, які не відповідають правовій природі правовідносин, що виникли між сторонами, неправильно застосовано норми матеріального права, а саме застосовано закон, який не підлягав застосуванню до даних правовідносин, і внаслідок неправильного застосування норм матеріального прав помилково ототожнено строк дії договору та строк позовної давності. З огляду на значний обсяг апеляційної скарги, апеляційний суд зауважує, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00). Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції. Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, зводяться до переоцінки доказів, яким було надано належну оцінку судом, і не спростовують висновків суду першої інстанції. Таким чином, доводи, викладеніпредставником відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» адвокатом Мороз Світланою Сергіївною в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають. Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що рішення Шевченківського районного суд міста Києва від 02 листопада 2023 рокуухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги представника відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» адвоката Мороз Світлани Сергіївни. Згідно з частиною 13 статті 141, підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційну скаргу представника відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» адвоката Мороз Світлани Сергіївни залишено без задоволення, а судове рішення без змін, тому розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «ВКФ Фарби України» адвоката Мороз Світлани Сергіївни залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суд міста Києва від 02 листопада 2023 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 14 березня 2024 року. Головуючий: Судді: