Постанова Львівський апеляційний суд № 466/6336/21

Справа № 466/6336/21 Головуючий у 1 інстанції: Ковальчук О.І. Провадження № 22-ц/811/2608/23 Доповідач в 2-й інстанції: Бойко С.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 лютого 2024 року м.Львів Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Бойко С.М., суддів: Копняк С.М., Ніткевича А.В., секретаря Зеліско-Чемерис К.Р., з участю: ОСОБА_1 , її представника ОСОБА_2 , представника ОСОБА_3 ОСОБА_4 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 24 серпня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності на нерухоме майно та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, в с т а н о в и в: У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , в якому просила визнати право особистої приватної власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . В обґрунтування позовних вимог покликалась на те, що 17.04.2015 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_3 і після реєстрації шлюбу змінила прізвище « ОСОБА_5 » на « ОСОБА_6 ». Під час шлюбу, 16.08.2018 року вона продала житловий будинок та земельну ділянку, які були набуті нею у власність до реєстрації шлюбу з відповідачем, і за отримані від продажу цього нерухомого майна грошові кошти купила 16.10.2018 року в забудовника квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , вартістю 500000 грн., відтак, вважає, що вказана квартира не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а належить їй на праві особистої приватної власності, оскільки хоч і придбана під час шлюбу, але за рахунок її особистих коштів. Однак, відповідач не визнає її права особистої власності на вказану квартиру, а тому вона не може розпорядитись цим майном на власний розсуд, зокрема, подарувати квартиру своєму синові, без згоди відповідача. У жовтні 2021 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, в якому просив визнати об`єктом права спільної сумісної власності сторін, як подружжя, квартиру АДРЕСА_2 , та здійснити поділ цієї квартири, визнавши за ним право власності на 1/2 частку цієї квартири. Свої вимоги ОСОБА_3 обгрунтовує тим, що квартира придбана під час шлюбу, а тому належить їм на праві спільної сумісної власності, як подружжю. На даний час, шлюбні відносини між ними фактично припинені і спільне господарство не ведеться через сварки, в зв`язку з чим він проживає окремо, винаймаючи квартиру по АДРЕСА_3 . Зважаючи на те, що між ними не досягнуто згоди щодо поділу майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а відповідачка не визнає його права на спірну квартиру, право власності на яку було зареєстровано за нею одноосібно, просить здійснити поділ вказаної квартири між ними в рівних частках, визнавши за ним право власності на 1/2 частку цієї квартири, оскільки квартира була придбана під час шлюбу за рахунок їхніх спільних коштів, в тому числі, коштів у сумі, еквівалентній 29000 доларів США, які він позичив у фізичних осіб для придбання цієї квартири. Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 24 серпня 2023 року у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 . Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_4 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_4 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 сплачений судовий збір в розмірі 5000 грн. Рішення суду оскаржила ОСОБА_1 , просить його скасувати з підстав неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, які суд вважав встановленими, невідповідності висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права і ухвалити нове рішення, яким первісний її позов задовольнити, а в задоволенні зустрічного позову відмовити. Наголошує, що належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання майна під час шлюбу, а й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Звертає увагу, що квартира АДРЕСА_4 придбана нею за рахунок продажу нерухомого майна, яке належало їй на праві особистої приватної власності, а саме: житлового будинку АДРЕСА_5 , яке було подароване їй батьками за договором дарування від 09.09.2008 року. Зазначає, що після смерті батька, вона, порадившись із матір`ю ОСОБА_7 та сином ОСОБА_8 , вирішила продати будинок та земельну ділянку, а взамін, купити дві квартири у м. Львові (одну для матері, а іншу для себе), при цьому, продаж будинку та земельної ділянки було здійснено за 1011720 грн., що підтверджується договором купівлі-продажу від 16.08.2018 року, а вартість кожної з квартир ( АДРЕСА_6 та АДРЕСА_4 , які було куплено, по 500000 грн. На переконання апелянта, суд обмежився формальним посиланням на те, що вона не спростувала презумпцію спільності майна подружжя, при цьому, суд не навів мотивів відхилення вказаних нею доводів про те, що спірне майно є її особистою власністю, оскільки було придбане за її особисті кошти, отримані від продажу майна, яке належало їй на праві особистої приватної власності, тому воно не підлягає поділу як спільне майно подружжя. Апелянт вважає безпідставними вимоги ОСОБА_3 за зустрічним позовом, а договори позики, на які він посилається, фіктивними, про які їй нічого не було відомо і згоду на укладення яких вона не давала. Звертає увагу, що факт отримання 03.08.2018 року ОСОБА_3 в позику від свого сина ОСОБА_9 грошових коштів у сумі 15000 євро, спростовується її показаннями, як свідка, про те, що 02 та 03 серпня 2018 року вона разом із ОСОБА_3 перебувала на відпочинку в м. Мукачево Закарпатської області, а також показаннями допитаного, як свідка, самого ОСОБА_9 , який підтвердив передачу коштів частинами по 5000 євро через водія транспортного засобу (бусом), оскільки на той час він перебував в Іспанії, окрім того, свідок не підтвердив тієї обставини, що кошти передавались в позику саме для купівлі спірної квартири. На переконання апелянта, обставини укладення інших договорів позики у виді розписок також були спростовані показаннями допитаних в судовому засіданні свідків, яким суд у сукупності з іншими доказами не дав належної правової оцінки. Наголошує, що поза увагою суду також залишились її доводи про відсутність будь яких доказів передачі ОСОБА_3 начебто позичених коштів своїй дружині і використання таких коштів в інтересах сім`ї. Апелянт висловлює свої заперечення щодо наданих ОСОБА_3 товарних чеків та товарних накладних, як доказу участі останнього в ремонті квартири АДРЕСА_7 , вважає їх неналежними доказами, окрім того, на переконання апелянта, наведені відповідачем обставини щодо ремонту квартири АДРЕСА_7 не мають відношення до даної справи, предметом спору в якій є квартира АДРЕСА_8 . Стверджує, що наведені обставини та доводи в сукупності свідчать про безпідставність позовних вимог ОСОБА_3 . 20.11.2023 року ОСОБА_3 , в особі свого представника ОСОБА_4 , подав відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечує доводи та вимоги апелянта. Заслухавши пояснення сторони ОСОБА_1 в підтримання апеляційної скарги, заперечення сторони ОСОБА_3 , перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення відповідно до вимог статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги з наступних підстав. Відповідно до статті 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Перелік об`єктів права спільної сумісної власності визначений статтею 61 СК України. Відповідно до вимог статті 61 СК України, об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Перелік майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка, визначений статтею 57 СК України, до якого, зокрема, входить: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. За правилами частини першої статті 69 та частини першої статті 70 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. За висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року (справа №372/504/17, провадження №14-325цс18), конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. У постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі №711/5108/17 (провадження №61-1935св18) зроблено висновок по застосуванню пункту 3 частини першої статті 57 СК України та вказано, що «у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти, таке майно є особистою приватною власністю». Отже, підсумовуючи викладене, слід дійти висновку про те, що той з подружжя, хто вважає майно своїм особистим, повинен належними та допустимими доказами це довести. Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна, відтак, застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто критеріями, за якими спірному набутому майну можна надати режим спільного майна, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя. Судом встановлено, що 17.04.2015 року між ОСОБА_1 (дошлюбне прізвище ОСОБА_5 ) та ОСОБА_3 зареєстровано шлюб (а.с.5 т.1), який розірвано рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 31.01.2022 року. Спільних дітей у сторін немає. Предметом спору є квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстроване за ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 16.10.2018 року (а.с.10-12 т.1). Відмовляючи у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 про визнання спірної квартири її особистим майном та задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_3 про поділ цієї квартири, як об`єкта права спільної сумісної власності подружжя, суд першої інстанції виходив із того, що квартира куплена під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі і відповідачкою не спростовано презумпцію спільності права власності подружжя на це майно. Однак, колегія суддів з такими висновками суду першої інстанції не погоджується з огляду на наступне. Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За змістом частин першої третьої статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Встановивши, що спірна квартира набута у власність під час перебування сторін у шлюбі, суд першої інстанції не виконав наведені вище вимоги матеріального закону щодо наявності усіх необхідних критеріїв для надання спірній квартирі режиму спільного майна подружжя та не дав належної правової оцінки доказам, які кожна із сторін подала в обґрунтування заявлених вимог. Так, зокрема, з наданих позивачкою ОСОБА_1 письмових доказів встановлено, що на підставі договору дарування будинку та земельної ділянки від 09.09.2008 року, вона набула у власність житловий будинок, загальною площею 114,6 кв.м., та земельну ділянку, площею 0,1000 га, за адресою: АДРЕСА_9 (а.с.8 т.1). Згідно зі статтею 57 СК України, це нерухоме майно є особистою приватною власністю позивачки ОСОБА_1 , оскільки одержане нею в дар від батька ( ОСОБА_7 ) до реєстрації шлюбу з відповідачем ОСОБА_3 . Вказане нерухоме майно, а саме: житловий будинок АДРЕСА_9 ; та земельну ділянку, площею 0,1 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_9 , позивачка ОСОБА_1 продала ОСОБА_10 , згідно з договором купівлі-продажу від 16.08.2018 року, посвідченим приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Теплою М.Ю. та зареєстрованим в реєстрі за №926 (а.с.6-7 т.1), за ціною 1011720 грн., а саме: продаж житлового будинку вчинено за 861770 грн., а продаж земельної ділянки за 149950 грн., що сумарно становить 1011720 грн., які продавець ( ОСОБА_1 ) отримала від покупця до підписання цього договору (п.п.5, 6 договору). Через два місяці, 16.10.2018 року позивачкою ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу майнових прав на спірну квартиру квартиру АДРЕСА_4 , вартість якої становила 500000 грн., які були повністю сплачені 16.10.2018 року (а.с.10-13 т.1). Того ж дня, 16.10.2018 року було укладено ще один договір купівлі-продажу майнових прав з матір`ю позивачки ОСОБА_1 ОСОБА_7 , об`єктом якого була аналогічна за оцінкою і технічною характеристикою квартира АДРЕСА_7 , вартість якої також становила 500000 грн., що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.47 т.1) і не заперечується відповідачем. Письмових доказів про те, що відповідач ОСОБА_3 сплатив 16.10.2018 року частину коштів за купівлю спірної квартири, в матеріалах справи немає. Та обставина, що відповідач витрачав кошти на ремонт в купленій квартирі (квартирах), як стверджує його сторона, не має правового значення для вирішення даного спору, оскільки не входить у предмет доказування по даній справі. Окрім того, з платіжних документів (товарних чеків, накладних), які містяться в матеріалах справи (а.с.216-250 т.1), не можна дійти висновку, що зазначені у них товари стосуються здійснення ремонту у спірній квартирі і купувались саме відповідачем ОСОБА_3 , а отже, такі докази є неналежними доказами. Також колегія суддів відхиляє доводи ОСОБА_3 про те, що спірна квартира була куплена за позичені ним грошові кошти, оскільки подані ним розписки (а.с.91-94 т.1) складались без участі позивачки ОСОБА_1 і письмових доказів, які б підтверджували про її обізнаність та згоду на позику грошей, в матеріалах справи немає. Окрім того, більшість розписок складено вже після купівлі спірної квартири (а.с.92, 93, 94 т.1), а тому твердження позивача про позику грошових коштів саме для купівлі спірної квартири, яке ним констатовано у тексті розписок (а.с.92, 93 т.1), відхиляється, як не обґрунтоване, оскільки з урахуванням приписів статті 78 ЦПК України про допустимість доказів, такі обставини справи як, зокрема, обставини щодо позики грошових коштів, не можуть підтверджуватись показаннями свідків, а рішення у справі не може ґрунтуватися на таких доказах, які згідно з ч.2 ст.78 ЦПК України є не допустимими. Отже, за встановлених і наведених вище обставин справи, колегія суддів доходить висновку про те, що наданими позивачкою ОСОБА_1 письмовими доказами підтверджується факт купівлі спірної квартири за рахунок її особистих коштів, а саме: за рахунок грошових коштів, отриманих нею в результаті продажу нерухомого майна, яке було її особистою приватною власністю. При цьому, колегія суддів ураховує ті обставини, що договір купівлі-продажу належних позивачці житлового будинку та земельної ділянки в м. Дрогобичі було вчинено 16.08.2018 року, а договір купівлі-продажу майнових прав на спірну квартиру 16.10.2018 року, тобто в короткому проміжку часу між продажем належного позивачці нерухомого майна та купівлею майнових прав на спірну квартиру, і отриманих від продажу належного позивачці нерухомого майна грошових коштів у сумі 1011720 грн. було достатньо для купівлі спірної квартири, вартістю 500000 грн. Таким чином, наведені вище письмові докази, які надала позивачка на підтвердження заявлених позовних вимог, є належними, допустимими і достатніми для висновку про те, що спірна квартира куплена за її особисті кошти, а тому не відноситься до об`єктів права спільної сумісної власності сторін, як подружжя. У зв`язку з наведеним, саме по собі констатування у договорі купівлі-продажу майнових прав, що такий укладено за згодою чоловіка покупця ОСОБА_3 , оцінюється колегією суддів, як дотримання погодженої сторонами форми укладення договору, і не може бути достатньою та єдиною підставою для висновку про віднесення спірної квартири до об`єктів права спільної сумісної власності сторін, як подружжя. Такі висновки апеляційного суду відповідають висновкам, викладеним в постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі №711/2302/18. У зв`язку з цим, заявлені до ОСОБА_1 вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_3 про визнання спірної квартири об`єктом спільної сумісної власності сторін, як подружжя, та поділ квартири, шляхом визнання за ОСОБА_3 права власності на 1/2 частку квартири, є безпідставними, тому не підлягають до задоволення. Суд першої інстанції не в повній мірі урахував норми матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, допустив порушення норм процесуального права, не давши належної правової оцінки дослідженим у справі доказам, що призвело до помилкових висновків суду по суті вирішення даного спору, а тому оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням апеляційним судом нового рішення про задоволення первісного позову ОСОБА_1 та відмову у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 з наведених вище підстав. Відповідно до вимог статті 141 ЦПК України та з урахуванням наслідків розгляду справи апеляційним судом, судові витрати, понесені ОСОБА_1 по сплаті судового збору за подання позовної заяви (5000 грн.) та апеляційної скарги (15000 грн.), що сумарно становить 20000 грн., підлягають відшкодуванню за рахунок протилежної сторони ОСОБА_3 . Керуючись ст.ст. 367, 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п.4, 381, 382, 384 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в: апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 24 серпня 2023 року скасувати і ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності на нерухоме майно задовольнити. Визнати право особистої приватної власності ОСОБА_1 на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя відмовити. Стягнути з ОСОБА_3 у користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги в розмірі 20000 (двадцять тисяч) гривень. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Повний текст постанови складений 23 лютого 2024 року. Головуючий С.М. Бойко Судді: С.М. Копняк А.В. Ніткевич