Постанова Рівненський апеляційний суд № 569/10347/22

РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 13 лютого 2024 року м. Рівне Справа № 569/10347/22 Провадження № 22-ц/4815/157/24 Рівненський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Ковальчук Н. М., суддів: Хилевича С. В., Шимківа С. С. секретар судового засідання Мороз А. А., учасники справи: - за первісним позовом позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , - за зустрічним позовом позивач - ОСОБА_2 , відповідачі - ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 листопада 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою власністю та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна та визнання договору недійсним, ухвалене у складі судді Кучиної Н. Г. у м. Рівне 3 листопада 2023 року о 9:06, повний текст рішення складено 8 листопада 2023 року, В С Т А Н О В И В: У липні 2022 року ОСОБА_1 подав у суд позов до ОСОБА_2 про ???припинення правового режиму спільної сумісної на квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано за ним, та просив визнати цю квартиру його особистою приватною власністю. Обгрунтовуючи позовні вимоги, вказував, що з ОСОБА_2 12 серпня 2012 року було укладено шлюб, в якому народилось двоє дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Рішенням Рівненського міського суду від 17 грудня 2021 року шлюб розірвано та визначено місце проживання дітей з матір`ю. Оскільки, спірну квартиру він за свої особисті кошти придбав, перебуваючи у шлюбі з відповідачкою, то змушений звертатись до суду з позовом про визнання квартири його особистою приватною власністю. Факт придбання квартири за особисті кошти, а не за спільні сумісні, підтверджується укладенням 22 серпня 2012 року між ним та ТзОВ «Рівнепромекобуд» договору відчуження майнових прав за яким йому у власність передало майнові права на дворівневу трикімнатну квартиру як об`єкт незавершеного будівництва житлового призначення АДРЕСА_2 , вартістю 382 210,00 грн., які він зобов`язаний був сплатити до 25 квітня 2014р. 17.04.2014 року між ним та його батьком ОСОБА_3 укладено договір дарування грошей у сумі 393 824,00 грн.(на момент укладення договору було еквівалентно 35 000,00 доларів США), посвідченого приватним нотаріусом Вовк Н. П. Пунктом 2 даного договору обумовлено, що подаровані кошти він має витратити на придбання трикімнатної квартири АДРЕСА_2 . Платіжним дорученням № 2 від 25 квітня 2014 року ним було перераховано на рахунок ТОВ «Рівнепромекобуд» 377 200,00 грн. , квартира передана йому відповідно Акту приймання-передачі, а 10.09.2014 року реєстраційною службою Рівненського міського управління юстиції видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно на його ім`я. Зважаючи той факт, що вартість спірної квартири оплачена за рахунок подарованих коштів, вказана квартира не є спільною сумісною власністю подружжя, а відноситься до його особистої власності. У вересні 2022 року ОСОБА_2 подала зустрічний позов до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю, поділ спільного сумісного майна та визнання договору дарування недійсним. ОСОБА_2 позовні вимоги обгрунтовувала тим, що з 05 листопада 2011 року з ОСОБА_1 почали проживати разом, вели спільний бюджет, а 12.08.2012 року уклали шлюб. Через непорозуміння з чоловіком, змушена була разом з обома дітьми тимчасово переїхати до свого батька де на даний час фактично проживає. В період шлюбу за спільні сумісні кошти ними, як подружжям, придбано: - трьохкімнатну квартиру, площею 103,3 кв.м, за адресою АДРЕСА_3 , вартістю 382 210,00 грн.; - інше майно, яке вказано у Переліку спільного майна(побутова техніка, меблі, сантехніка, речі домашнього вжитку, тощо) на загальну суму 145 050 грн. Позивачка просила поділити спільне сумісне майно порівну: - виділити їй частки трьохкімнатної квартири загальною площею 103,3 кв.м, житловою площею 55,5 кв.м, за адресою АДРЕСА_3 , ринковою вартістю 1 313 098 грн., визнати за нею право особистої приватної власності на цю частку; - виділити ОСОБА_1 , частки трьохкімнатної квартири загальною площею 103,3 кв.м, житловою площею 55,5 кв.м, за адресою АДРЕСА_3 , ринковою вартістю 1 313 098 грн. та визнати за ним право особистої приватної власності на цю частку; - припинити право спільної сумісної власності подружжя - квартиру, площею 103,3 кв.м, за адресою АДРЕСА_3 ; -стягнути з ОСОБА_1 на її користь 72 525 грн. грошової компенсації замість її частки у праві спільної сумісної власності на майно, вказане у Переліку спільного майна, а майно виділити йому. У своїх вимогах ОСОБА_2 просила також визнати недійсним договір дарування грошей від 17 квітня 2014 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Вовк Н. П., зареєстрований в реєстрі за №584, з підстав його фіктивності. Такі вимоги обґрунтовувала тим, що про укладення такого договору не знала, грошей батько її бувшого чоловіка не передавав, а договір був укладений й метою уникнути поділу квартири, яка придбана за спільні кошти подружжя. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 03 листопада 2023 року в задоволенні позовних вимог за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою власністю відмовлено. Позовні вимоги за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання договору дарування недійсним задоволено частково. Виділено у власність ОСОБА_2 частину трикімнатної квартири АДРЕСА_2 , ринкова вартість: 1 313 098 гривень. Виділено у власність ОСОБА_1 частину трикімнатної квартири АДРЕСА_2 , ринкова вартість: 1 313 098 гривень. В позовних вимогах ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, стягнення грошової компенсації в сумі 72 525 грн. замість частки у праві спільної сумісної власності на майно, вказане у Переліку спільного майна, та про визнання договору дарування від 17 квітня 2014 року недійсним відмовлено. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 та ОСОБА_2 оскаржили його в апеляційному порядку. У своїй апеляційній скарзі ОСОБА_1 вважає рішення суду в частині відмови у задоволенні його позову незаконним, необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, за невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи. Пояснює, що суд прийшов до помилкового висновку, що він, уклавши 22.08.2012 року з ТзОВ "Рівнепромекобуд" договір відчуження майнових прав на об"єкт незавершеного житлового призначення, а саме на спірну квартиру, діяв в інтересах сім"ї, оскільки сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, а позивач не спростував презумпцію спільної сумісної власності на квартиру. Суд безпідставно послався на той факт, що 16 квітня 2014 року до ТзОВ "Рівнепромекобуд" від ОСОБА_1 в рахунок оплати за квартиру надійшов аванс 26248 грн, тобто ще до укладення договору дарування грошей. Такі висновки суду не відповідають наявним у матеріалах справи доказам. Суд не врахував, що 25.04. 2014 року сплачено ним за квартиру 377200 грн., а відповідно до п.2 Договору дарування обдарокваний ОСОБА_1 має витратити кошти на придбання квартири. Апелянт вказує, що, будучи допитаним у якості свідка, дав свідчення про те, що його батьки були ініціаторами дарування коштів на придбання квартири. Реєстраційною службою Рівненського міського управління юстиції саме ОСОБА_1 було видано свідоцтво про право власності на квартиру. Такі ж свідчення у судовому засіданні підтвердила ОСОБА_6 , ОСОБА_3 . Проте, суд не взяв до уваги цих показань, а навпаки вказав, що ОСОБА_3 не підтвердив наявність у нього коштів для дарування 35 тис. доларів. Висновок суперечить тому, що батьки за 16 років заощадити 18 825 доларів. Договір дарування укладений з дотриманням вимог законодавства. Суд вважає неналежними та недопустимими доказами наявні у матеріалах справи квитанції про обмін валюти. Однак, такий висновок невірний, оскільки обмін не перевищував 50000 грн. одноразово, тому прізвище у квитанції не зазначалось. Вважає, оскільки квартира повністю оплачена за його кошти, то вона є особистою власністю. На думку апелянта, рішення у частині задоволення позову ОСОБА_2 є незаконним, не відповідає встановленим обставинам. Просить скасувати рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 листопада 2023 року в частині відмови у задоволенні первинних позовних вимог, задовольнити його позов, рішення в частині задоволення зустрічного позову скасувати, відмовити в задоволенні зустрічного позову повністю. У поданому відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 вважає її безпідставною, необґрунтованою, такою, що не підлягає до задоволення, а тому просить її відхилити. У своїй апеляційній скарзі ОСОБА_2 вважає рішення суду незаконним, необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, за невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи в частині відмови у задоволенні її вимог про поділ майна(окрім квартири), стягнення компенсації та визнання недійсним договору дарування. Пояснює, що суд безпідставно прийшов до висновку, що без будь-якого документального підтвердження наявності майна(окрім квартири) та придбання його під час шлюбу виключається можливість задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 , а надані фотографії не є належними та допустимими доказами цього. Судом не взято до уваги висновок судової оціночно-будівельної експертизи, який підтверджує наявність у спільній квартирі меблів, сантехніки та побутової техніки, зображених на фотографіях. За фактично встановленими обставинами вони проживали разом з 5 листопада 2011 року, а 12 серпня 2012 року уклали шлюб і у них народилось двоє дітей. Наявність у квартирі меблів, сантехніки та побутової техніки підтверджено показаннями свідки ОСОБА_7 , ОСОБА_8 . Бувший чоловік також не заперечував, що частина майна, яку ОСОБА_9 просить поділити, придбавалась як бувше у використанні. При ухваленні рішення про визнання недійсним договору дарування грошей суд не взяв до уваги, що дарувальник і обдарований є рідними, і це підтверджує фіктивний характер договору. ОСОБА_1 у судовому засіданні змінив показання і вказав, що частину коштів із вказаних у договорі, він отримав напередодні у квартирі своїх батьків. Пункт 2 Договору дарування про необхідність витрат грошей на придбання квартири став можливий лише за потурання приватного нотаріуса, яка посвідчувала договір і яка є родичкою сторін договору. Сторони договору дарування свідомо розуміли, що ОСОБА_3 не є власником грошей і за спірним договором грошей не мали наміру передавати, тому є всі ознаки фіктивності договору. Просить скасувати рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 листопада 2023 року в частині відмови у задоволенні її позовних вимог та задовольнити зустрічний позов повністю. У поданому ОСОБА_1 відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , вказано, що апеляція є її безпідставною, необґрунтованою, такою, що не підлягає до задоволення, а тому просить її відхилити. Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Дослідивши матеріали та обставини справи на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційних скарг стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, апеляційний суд прийшов до висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав. Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції прийшов до таких висновків. Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання квартири особистою власністю, і задовольняючи вимоги ОСОБА_2 про поділ цієї ж квартири, місцевий суд вказав, що спірна квартира набута у власність сторонами за час перебування у зареєстрованому шлюбі та за спільні кошти, а тому вказане нерухоме майно, в силу вимог статті 60 СК України, є спільною сумісною власністю подружжя і при розподілі частки подружжя у цьому майні є рівними. При цьому, суд вірно взяв до уваги, що ОСОБА_1 , уклавши 22.08.2012 року з ТзОВ "Рівнепромекобуд" договір відчуження майнових прав на спірну квартиру, діяв в інтересах сім"ї, сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, а відтак, ОСОБА_2 після укладення договору, як інвестор, набула майнові права на квартиру. Окрім цього, є правильним посилання на те, що відповідно до матеріалів справи аванс за квартиру у розмірі 26 248,00 грн. сплачений товариству 16 квітня 2014 року, тобто, ще до укладення договору дарування грошей. Є законними висновки місцевого суду про відмову у задоволенні вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування грошей, укладеним між ОСОБА_1 та його батьком ОСОБА_3 , оскільки, як правильно вказав суд, не здобуто достатніх доказів, що спірний договір відповідає критеріям фіктивності його укладання, не доведена вина осіб у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору. Щодо висновків суду про недоведеність позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення половини вартості майна, набутого за час шлюбу за спільні кошти, і яке вона просила при поділі залишити ОСОБА_1 , апеляційний суд вважає висновок правильним, оскільки наявність майна, яке позивачка вказала у своєму переліку ОСОБА_1 заперечив, а будь-якого документального підтвердження наявності цього майна та придбання його під час шлюбу, ОСОБА_2 до суду не надала. Такі висновки суду першої інстанції є законними, з огляду на таке. Судом встановлено: сторони не заперечують, що з 05 листопада 2011 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживати разом і у них склалися фактичні шлюбні відносини. 12 серпня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб, який зареєстрований відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Рівненського міського управління юстиції, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 від 12.08.2012. У шлюбі народилися двоє дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зазначене підтверджується свідоцтвами про народження серії НОМЕР_2 від 15.01.2013 та серії НОМЕР_3 від 04.08.2015. Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 17.12.2017 шлюб між сторонами розірвано, визначено місце проживання дітей разом з матір`ю ОСОБА_2 . Під час перебування у шлюбі 22 серпня 2012 року між ОСОБА_1 та ТзОВ «Рівнепромекобуд» укладено Договір відчуження майнових прав на об`єкт незавершеного будівництва житлового призначення, а саме: дворівневу трикімнатну квартиру АДРЕСА_4 , загальною площею 103,3 кв.м, на десятому поверсі п`ятого під`їзду третьої черги будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями по АДРЕСА_5 , вартістю 382 210 грн., які потрібно було сплатити до 25.08.2014. 16 квітня 2014 року ОСОБА_1 в рахунок оплати за квартиру сплатив продавцю аванс у розмірі 26 248,00 грн. , а 25 квітня 2014 року ОСОБА_1 сплатив товариству решту коштів у сумі 377 200,00 грн. Відповідно до Акту прийому-передачі від 22 серпня 2014 року квартира АДРЕСА_2 передана ОСОБА_1 , а 10 вересня 2014 року реєстраційною службою Рівненського міського управління юстиції видано свідоцтво про право власності на вказану квартиру. 17 квітня 2014 року між ОСОБА_3 ( ОСОБА_10 ) та ОСОБА_1 (Обдарований) укладено Договір дарування грошей на суму 393 824 грн., посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Вовк Н. П. Посилаючись на те, що квартира АДРЕСА_2 придбана за кошти, які ОСОБА_3 подарував ОСОБА_1 , останній звернувся до суду з позовом, а ОСОБА_2 , заперечуючи вимоги, вказувала, що про існування договору дарування взнала із позовної заяви, квартиру купували за пільні кошти і, відповідно, у зустрічних позовних вимогах просила поділити квартиру. Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Згідно зі статтею 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений. Відповідно до статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Разом із тим, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України майном, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. Апеляційний суд погоджується з висновком про те, що ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами, що спірна квартира придбана за його особисті кошти; сам по собі факт дарування батьком для нього грошей не змінює правовий режим майна, набутого у шлюбі. З огляду на положення зазначених норм закону, суд першої інстанції, встановивши, що квартира набута бувшим подружжям за час шлюбу, а ОСОБА_1 не спростував презумпцію спільності права власності подружжя на нерухоме майно, не надав належних доказів на підтвердження своїх доводів про те, що майно, яке є предметом спору, було придбано за його особисті кошти, дійшов обґрунтованого висновку, що квартира підлягає поділу у рівних частках між подружжям. ОСОБА_1 , у відповідності до процесуального законодавства, не доведено факту внесення власних коштів на придбання спірної квартири, а факт дарування коштів батьком на купівлю або будівництво спільного майна в інтересах сім`ї не може свідчити про те, що ці кошти передано на особисті потреби лише комусь одному конкретному з подружжя. Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір дарування є безоплатним. Юридичним наслідком укладення договору дарування є припинення права власності у дарувальника на майно, що є предметом цього договору, та виникнення права власності на нього у обдаровуваної особи. Тобто правовою метою договору дарування є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди в момент його укладання. Статтею 718 ЦК України передбачено, що дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до частин першої - п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Частини перша, друга статті 234 ЦК України передбачають, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. При чому такі цілі можуть бути протизаконними, або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений, його нотаріального посвідчення та державної реєстрації. При фіктивному правочині у сторін правочину відсутній намір створити ті правові наслідки, які задекларовані у правочині. Волевиявлення учасників правочину не відповідає їх дійсній волі. Ознаками фіктивності договору є: наявність зовнішньої форми правочину, що фіксує удавані наміри сторін; відсутність у сторін дійсного наміру створити наслідки, які зумовлювалися у цьому правочині. Тобто має місце лише імітація правочину. У діях сторін, що імітують правочин, відсутня головна ознака правочину - спрямованість на встановлення, припинення або іншу видозміну цивільних правовідносин. Фіктивний правочин є нікчемний, оскільки особи, що вчиняють його, не мають на увазі і не бажають настання правових наслідків, які могли б виникнути внаслідок здійснення правочину такого типу. Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання недійсним правочину, суд першої інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшов правильного висновку про те, що позивачка своїх вимог про недійсність договору дарування з підстав, передбачених частиною п`ятою статті 203, статтею 234 ЦК України, не довела. Процесуальне законодавство передбачає, що обставини цивільних справ з`ясовуються судом на засадах змагальності, в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Щодо обов`язку доказування і подання доказів, то кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Однак, будь-яких доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції, особами, які подали апеляційні скарги, не надано. Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку, що судом першої інстанції були правильно, всебічно і повно встановлені обставини справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами та застосовано правові норми, які підлягали застосуванню при вирішенні даного спору, в зв`язку із чим рішення підлягає залишенню без змін, як ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до ч. 1. ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст. ст. 367, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 03 листопада 2023 року залишити без зміни. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 14 лютого 2024 року. Головуючий Ковальчук Н. М. Судді: Хилевич С. В. Шимків С. С.