Постанова 4818 № 641/4979/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ «13» лютого 2024 року м. Харків справа № 641/4979/20 провадження № 22ц/818/353/24 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Бурлака І.В. (суддя-доповідач), суддів - Мальованого Ю.М., Яцини В.Б., за участю секретаря - Волобуєва О.О., учасники справи: позивачка - ОСОБА_1 , представник позивачки - ОСОБА_2 відповідачі - Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, представниця відповідача - Литовченко Ю. С., Державна казначейська служба України розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 03 жовтня 2023 року в складі судді Чайка І.В. в с т а н о в и в: У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданою смертю фізичної особи. Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 приблизно о 12:00 годині в смт Станиця Луганська Луганської області невстановленими особами здійснено терористичний акт, а саме артилерійський обстріл. Під час обстрілу снаряд потрапив у приватний двір за адресою: АДРЕСА_1 , в результаті чого поранено її матір ОСОБА_3 , яка ІНФОРМАЦІЯ_2 померла у лікарні. Зазначила, що причиною смерті її матері є вогнепальне вибухове відламкове поранення з ампутацією правової стопи. За фактом загибелі слідчим 3-го управління ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях триває проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні за номером ЄРДР №12014130580001024 від 23 серпня 2014 року за частинами 1,2,3 статті 258 КК України. Вважає, що внаслідок загибелі матері вона має право на отримання відшкодування моральної шкоди, яку вона оцінює у розмірі 500 000,00 грн. Просила стягнути з Держави України в особі Кабінету Міністрів України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди, заподіяної смертю її матері ОСОБА_3 внаслідок терористичного акту 02 вересня 2014 року в розмірі 500 000,00 грн. Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 03 жовтня 2023 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовлено. На вказане рішення суду ОСОБА_1 через свого представника подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення скасувати, ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, не надав належної оцінки доказам у справі. Зокрема, судом першої інстанції не дано оцінку її доводам щодо невиконання Державою Україна своїх обов`язків щодо збереження життя громадян під час проведення антитерористичної операції. Суд першої інстанції обмежився перерахуванням висновків Великої Палати без врахування її доводів та доказів та не врахував пасивну позицію у справі відповідача, який не спростував доводи позивача, а переклав тягар доказування на неї. Зазначила, що на момент отримання травм її батьком, які призвели до його смерті, у населеному пункті, де він мешкав - смт Станиця Луганська Луганської області, були відсутні збройні сили російської федерації чи терористичні угрупування. Фактичний ефективний контроль над селищем здійснювала Держава Україна. У селищі працювали органи місцевого самоврядування, поліція тощо. Таким чином, Держава Україна у січні 2015 року здійснювала юрисдикцію цієї території у сенсі статті 1 Конвенції з прав людини. Саме держава повинна довести той факт, що вона здійснила усі дії для збереження життя мирних жителів та попередження їх про небезпеку, тобто відсутність порушення позитивного обов`язку, передбаченого статтею 2 Конвенції. Саме Держава Україна є гарантом права на життя для своїх громадян, тому дивно доводити громадянину, що саме держава повинна виконати перед ним свої конституційні обов`язки, але їх не виконала. Посилалася на те, що в матеріалах справи відсутні належні докази того, що фактично були виконані всі необхідні слідчі дії у вказаному кримінальному провадженні з додержанням розумних строків, оскільки на момент звернення позивача до суду з вказаних подій у січні 2015 року минуло більше восьми років. Тягар доведення правомірної поведінки відповідача щодо проведення досудового розслідування ефективно покладається на відповідача, і не може бути перекладений на позивача. 30 січня 2024 року через систему «Електронний суд» Кабінет Міністрів України подав відзив на апеляційну скаргу, в якому вважав рішення суду законним, а апеляційну скаргу необґрунтованою. При цьому посилався на те, що факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію в сенсі статті 1 Конвенції (зокрема, в межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава в межах її кордонів з незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію в сенсі статті 1 Конвенції). Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення в межах кордонів України (зокрема, і в періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, в тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави. Терористичний характер ведення збройних дій в межах військового конфлікту має більш глобальний характер, ніж окремий терористичний акт, що має наслідком вимушену тимчасову втрату можливості органами державної влади здійснювати свої повноваження на неконтрольованій території або на лінії зіткнення. Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 07 липня 2014 року № 1085-р (в редакції розпорядження від 02 грудня 2015 року № 1276-р) смт Станиця Луганська Луганської області включено до переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення. За таких обставин, звертає увагу на відсутність підстав для задоволення позову, оскільки шкода про відшкодування якої заявлено позовні вимоги та виконання Державою Україна своїх обов`язків щодо гарантування прав і свобод громадян не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку. Зазначив, що відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації російською федерацією окремих територій Української держави, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на державу, що здійснює окупацію (російську федерацію), а Держава Україна всіма можливими засобами сприяє відшкодуванню матеріальної та моральної шкоди. Вказав, що позивачка не скаржилась на необ`єктивність і неефективність розслідування за фактом загибелі своєї рідної особи, тобто не стверджувала, що держава неналежно виконала її позитивний процесуальний обов`язок з гарантування права на життя. Позовна заява не містить переліку дій, які повинна вчинити Держава Україна для забезпечення ефективного розслідування загибелі родичів позивачки на контрольованій нею території, проте не вчинила. Ані в позовній заяві, ані в ході розгляду справи місцевим судом позивачка не зазначила фактів (обставин), за яких можна було б стверджувати про порушення державою конкретних обов`язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на життя її родича, та що Держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які усунули б ризик загибелі рідної особи позивачки, що держава знала про можливість проведення терористичного акту і могла вжити, але не вжила заходів з попередження терористичного акту та усунення ризику для життя рідної особи позивачки. Загибель рідної особи позивачки та виконання Державою Україна позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на їх життя не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку. Саме по собі посилання на порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції в межах контрольованої Україною території без встановлення факту невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації процесуального обов`язку не може бути підставою притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї. В суді апеляційної інстанції представниця відповідача підтримала доводи відзиву на апеляційну скаргу та просила залишити апеляційну скаргу позивачки без задоволення. Акцентувала увагу суду на тому, що позивачка не обґрунтувала порушення Державою Україна її позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя матері. Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення з`явившихся учасників справи, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, рішення суду - залишити без змін. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач у поданих до суду документах не вказувала і не доводила, що відповідачам було чи мало бути відомо про загрози для життя її матері під час артилерійського обстрілу смт Станиця Луганська Луганської області ІНФОРМАЦІЯ_1 , що відповідачі були обізнані про можливість обстрілу смт Станиця Луганська Луганської області ІНФОРМАЦІЯ_1 і могли вжити, але не вжили заходи з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для життя її матері. Також позивачка не обґрунтувала порушення Державою Україна її позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя матері. Загибель матері та виконання Державою Україна позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя матері позивачки не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку. Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_4 є дочкою ОСОБА_5 (а.с.15,21 том 1). ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 померла у м. Луганськ Луганської області Україна, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , виданого 18 вересня 2014 року Жовтневим відділом державної реєстрації актів цивільного стану Луганського міського управління юстиції (а.с.16 том 1). Із довідки про причину смерті від 15 вересня 2014 року та лікарського свідоцтва про смерть № 1635 від 15 вересня 2014 року вбачається, що причиною смерті ОСОБА_3 є вогнепальне вибухове відламкове поранення з ампутацією правої ступні (а.с.17,19-20 том 1). Як вбачається з витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом 02 вересня 2014 року внаслідок обстрілу з боку НЗФ т.зв. «ЛНР» отримала тілесні ушкодження громадянка України ОСОБА_3 30 серпня 2014 року Слідчий відділ 3 управління (з дислокацією у м. Сєвєродонецьк Луганської області) УСБУ в Донецькій та Луганській областях внесено відповідний запис в ЄРДР за №12014130580001024 з правовою кваліфікацією діяння за частиною 2 статті 258 КК України (а.с.18 том 1). ОСОБА_1 є потерпілою по даному кримінальному провадженню. Як вбачається з довідки № 6328-10461 від 01 лютого 2016 року ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою, зареєстроване місце проживання якої є АДРЕСА_1 , фактичне місце проживання/перебування: АДРЕСА_2 (а.с.23 том 1). Із висновку експертів № 58/19 за результатами проведення комісійної психологічної експертизи, складеної 30 березня 2020 року Бюро психологічних досліджень ОСОБА_6 вбачається, що у ОСОБА_1 наявні зміни в емоційному стані, індивідуально-психологічних проявах, які перешкоджають активному соціальному функціонуванню її як особистості і виникли внаслідок втрати близької людини ОСОБА_3 , яка 02 вересня 2014 року внаслідок обстрілу з боку НЗФ т.зв. «ЛНР» отримала тілесні ушкодження і ІНФОРМАЦІЯ_2 померла у лікарні. ОСОБА_1 завдані страждання (моральна шкода) через загибель її матері ( ОСОБА_3 ). Попередній орієнтовний розмір грошового еквіваленту моральних страждань, спричинених ОСОБА_1 (моральної шкоди), приблизно складає від 500 000,00 грн (а.с.36-46 том 1). Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Щодо права ОСОБА_1 на відшкодування державою моральної шкоди, заподіяної загибеллю матері внаслідок терористичного акта на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом». Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України). Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України). Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України). Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (пункт 2 частини другої статті 23 ЦК України). Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб (частина третя статті 23 ЦК України). Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК України). Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім`єю (частина друга статті 1168 ЦК України). Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього Кодексу у редакції, чинній до 03 липня 2020 року шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18). Відповідно до частини другої статті 1177 ЦК України шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом. Проаналізувавши положення статті 1177 ЦК України у редакції, чинній до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13, поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення ЄСПЛ зазначив, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. ЄСПЛ зазначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції «ratione materiae» (ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08 і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 3958/13). Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»). З огляду на зміст вказаних приписів Закону України «Про боротьбу з тероризмом» реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. Більше того, у законодавстві України відсутня не лише процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння «mutatis mutandis» рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. «mutatis mutandis» ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України»). За усталеною практикою ЄСПЛ поняття «майно» у частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» (див. «mutatis mutandis» рішення ЄСПЛ від 05 січня 2000 року у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100). Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування «legitimate expectation» успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому, як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. «mutatis mutandis» рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на набуття майна (див. «mutatis mutandis» рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини», § 35). Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема у судовому рішенні (див. для порівняння «mutatis mutandis» ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 02 липня 2002 року у справі «Гайдук та інші проти України» (Gayduk and Others v. Ukraine), заява № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. «mutatis mutandis» рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 50). Отже, передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від Держави України відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачу внаслідок загибелі її матері під час терористичного акта в період проведення антитерористичної операції незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт. У законодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивачки щодо права вимоги на підставі Закону України «Про боротьбу з тероризмом» до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв`язку із загибеллю матері у період проведення антитерористичної операції. Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (провадження № 12-23гс20), від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20). Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновком якого погоджується колегія суддів, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом». Щодо порушення державою права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції та статтею 27 Конституції України. ОСОБА_1 заявила у позові вимоги про стягнення з Держави Україна на відшкодування моральної шкоди, завданої їй терористичним актом, що призвів до загибелі її матері, посилаючись на те, що Держава Україна є відповідальною за порушення права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції. Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України). Кожна людина має невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини (частини перша та друга статті 27 Конституції України). Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого частини першої статті 2 Конвенції). Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення антитерористичної операції, Операції об`єднаних сил (далі - ООС), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції; див. «mutatis mutandis» рішення ЄСПЛ щодо прийнятності у справі «Україна проти росії (щодо Криму)» (Ukraine v. russia (re Crimea) від 16 грудня 2020 року, заяви № 20958/14 і 38334/18, § 303-352). Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення антитерористичної операції, ООС) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави. За статтею 2 Конвенції обов`язки держави полягають у такому: 1) негативний обов`язок - у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов`язку; 2) позитивний обов`язок має два різновиди: - матеріальний, за яким держава повинна встановити законодавчі положення, які би захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтованих заходів для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб. Відповідальність за порушення останнього з наведених позитивних матеріальних обов`язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава (а) володіла інформацією про те, що за певних обставин життя конкретної людини чи групи людей могло бути поставлене під загрозу (необхідно довести, що влада знала або мала знати про цю загрозу), (б) могла вжити заходів, які би усунули ризик для життя, але не вжила їх. ЄСПЛ тлумачить зазначений конвенційний обов`язок так, щоб не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар. Тому з погляду Конвенції не кожна передбачувана загроза для життя зобов`язує державні органи вживати конкретних заходів, спрямованих на запобігання її втіленню (див. «mutatis mutandis» рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), заява № 87/1997/871/1083, § 115, 116 і від 24 жовтня 2002 року у справі «Мастроматео проти Італії» (Mastromatteo v. Italy), заява № 37703/97, § 68); - процесуальний, за яким держава має забезпечити об`єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того, щоб бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя. Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов`язку. Обов`язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних «mutatis mutandis» рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87 і від 08 листопада 2005 року у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176). Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків - як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального, - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема, від виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20) виклала правовий висновок, у якому зазначила, що на правовідносини стосовно відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, поширюється положення статті 2 Конвенції. Однак проблема у подібних справах полягає в тому, щоб встановити, чи перебував потерпілий під юрисдикцією Держави України у сенсі статті 1 Конвенції та чи порушила Держава Україна певні свої обов`язки з тих, які випливають із указаної статті. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення антитерористичної операції, ООС, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала конвенційні обов`язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази). Україна залишається об`єктом збройної агресії з боку російської федерації, яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання російської федерації державою-агресором (далі - Звернення). Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії російської федерації (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1, схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIII, Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії російської федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала російську федерацію державою-агресором (абзац шостий Звернення). У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії російської федерації проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами російської федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року) (абзац п`ятий пункту 1 Заяви). 27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії російської федерації розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил російської федерації (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви). Наслідком збройної агресії російської федерації проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід`ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви). Російська федерація своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії російської федерації стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п`ятий пункту 3 Заяви). 24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії російської федерації проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію. У цей день Україна розірвала з російською федерацією дипломатичні відносини. 02 березня 2022 року збройну агресію російської федерації проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від російської федерації негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей. 14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами російської федерації та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з Постановою Верховної Ради України № 2188-IX). 27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія російської федерації проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни. Тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях на день ухвалення Закону України від 18 січня 2018 року № 2268-VIII «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визнані частини території України, в межах яких збройні формування російської федерації та окупаційна адміністрація російської федерації встановили та здійснюють загальний контроль, зокрема сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей (пункт 1 частини першої статті 1 вказаного Закону). Встановлено, що матір позивачки - ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 внаслідок артилерійського обстрілу, під час якого снаряд потрапив у подвір`я будинку АДРЕСА_3 , тобто на підконтрольній території. За вказаним фактом правоохоронними органами здійснюється досудове розслідування кримінального провадження за частиною 2 статті 258 КК України. Колегія суддів погоджується, що втрата позивачкою матері, яка загинула за трагічних обставин, є непоправною, та безперечно зумовлює сильні моральні і фізичні страждання для неї. Проте, як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17 (провадження № 14-167цс20), проблема такої справи полягає не лише в тому, чи страждав морально позивач, не лише в тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці страждання, навіть не стільки у тому, який нормативний припис необхідно застосувати для присудження відповідного відшкодування. Ключова проблема у цій справі полягає в тому, чи має за заподіяні моральні страждання позивача нести цивільну відповідальність саме Держава Україна. І якщо так, то за порушення нею якого саме обов`язку з гарантування права на життя така відповідальність має настати (пункт 45). З урахуванням вищенаведеного та всіх обставин цього спору, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачка не обґрунтовувала, що Держава Україна могла вжити, але не вжила заходів, які б усунули ризик загибелі її матері, що держава знала про можливість обстрілу смт Станиця Луганська Луганської області і могла вжити, але не вжила заходів із попередження такого обстрілу та усунення ризику для життя ОСОБА_3 . Загибель матері позивачки та виконання Державою Україною позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя ОСОБА_3 не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку. У спірних правовідносинах відсутні правові підстави для відповідальності Держави України за неналежне виконання позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя. Аналогічні висновки викладено Верховним Судом у постановах: від 14 вересня 2022 року у справі № 225/1221/20 (провадження № 61-11007св21); від 23 листопада 2022 року у справі № 644/7155/18 (провадження № 61-3041св20); від 23 листопада 2022 року у справі № 242/981/18 (провадження № 61-23065св19); від 18 січня 2023 року у справі № 644/8115/18 (провадження № 61-15831св20); від 08 лютого 2023 року у справі № 423/847/20 (провадження № 61-12412св22); від 21 квітня 2023 року у справі № 423/405/18 (провадження № 61-2285св23), від 31 травня 2023 року у справі № 237/1314/21 (провадження № 61-2443св23)та інших. За таких обставин позивачка не обґрунтувала вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначила факти (обставини), за яких можна було б стверджувати про порушення державою конкретних обов`язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на життя її матері. Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного суду від 02 лютого 2024 року у справі № 242/2367/21 (провадження № 61-10468св23), від 01 лютого 2024 року у справі № 242/5372/20 (провадження № 61-9935св23). Посилання в апеляційній скарзі на те, що матір позивачки загинула на підконтрольній території України, а тому наявні правові підстави для відповідальності Держави Україна за неналежне виконання позитивного матеріального обов`язку щодо гарантування права на життя, є безпідставними, оскільки саме по собі посилання на порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції у межах контрольованої території Україною без встановлення невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації процесуального обов`язку, не може бути підставою притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї. Доводи апеляційної скарги щодо того, що Держава Україна належним чином не виконала свій позитивний процесуальний обов`язок щодо забезпечення об`єктивного та ефективного розслідування факту загибелі матері позивачки, висновків суду не спростовують з огляду на таке. ЄСПЛ, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв`язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях. Так, вирішальним питанням при оцінюванні ефективності засобу правового захисту у випадку скарги щодо тривалості провадження є те, чи може заявник подати цю скаргу до національних судів з вимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, ґарантованих статтею 6 Конвенції (див. mutatis mutandis § 59 рішення ЄСПЛ у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine) від 30 березня 2004 року, заява № 66561/01). Cуд також постановив, що цей засіб вважатиметься «ефективним», якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися (§ 78 того ж рішення). Розумність тривалості провадження повинна визначатись у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема з урахуванням складності справи, поведінкою заявника, а також органів влади, пов`язаних зі справою (див. «mutatis mutandis» $ 67 рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції»; § 35 рішення ЄСПЛ від 27 червня 1997 року у справі «Філіс проти Греції», заява № 19773/92). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави. Також слід ураховувати, що силові дії російської федерації проти України тривають з 20 лютого 2014 року. Наслідком такої збройної агресії стала, зокрема окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях. У зв`язку із зазначеним фактично з причин незалежних від органів досудового розслідування не надається можливим завершити усю сукупність запланованих заходів та процесуальних дій у рамках досудового розслідування й кримінального провадження за фактом смерті матері позивачки. У постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому завдано майнової чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір. У справі, яка переглядається, позивачка указала на відсутність ефективного незалежного розслідування кримінального провадження за фактом загибелі її матері, при цьому у позові не мотивувала, чому вважає тривалість досудового розслідування надмірною, які процесуальні дії не вживаються, чи які заходи не проведено органом досудового розслідування, що впливає на тривалість та можливість завершення досудового розслідування. Разом з тим з урахуванням наведеної вище прецедентної практики ЄСПЛ наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання державою свого позитивного процесуального обов`язку за статтею 2 Конвенції. Верховний Суд у постанові від 23 листопада 2022 року у справі № 644/7155/18 (провадження № 61-3041св20), вирішуючи подібний спір, скасував судові рішення судів попередніх інстанцій і відмовив у задоволенні позову, вказавши при цьому, що позовна заява не містить переліку дій, які повинна вчинити держава Україна для забезпечення ефективного розслідування загибелі особи на контрольованій нею території, проте не вчинила. У справі, яка переглядається, позивачка не зазначила, які саме дії повинна вчинити Держава Україна для забезпечення ефективного розслідування подій 02 вересня 2014 року. Колегія суддів уважає за необхідне зазначити, що внаслідок збройної агресії російської федерації Україна вирішила створити спеціальний механізм для визначення всіх збитків, які завдала держава-агресор. Такий обов`язок Україна підтвердила у постанові Кабінету Міністрів України від 20 березня 2022 року № 326 «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії російської федерації» (далі - Постанова № 326). Визначення шкоди та збитків здійснюється окремо, зокрема, за таким напрямом, як людські втрати та пов`язані з ними соціальні витрати - напрям, що включає всі людські втрати (смерть або каліцтво цивільних осіб), що виникли в результаті збройної агресії російської федерації, а також витрати, пов`язані з призначенням різних видів державної соціальної допомоги та наданням соціальних послуг (підпункт 1 пункту 2 Постанови № 326). Одним із основних показників, які оцінюються в межах цього напряму, є кількість цивільних осіб, загиблих внаслідок збройної агресії російської федерації (абзац третій підпункту 1 пункту 2 Постанови № 326). Визначення шкоди та обсягу соціальних виплат, які забезпечуються відповідно до законодавства, у грошовій формі здійснюється згідно з методикою, затвердженою наказом Міністерства соціальної політики України, за погодженням з Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій. Відповідальним за визначення шкоди та збитків за наведеним напрямом є Міністерство соціальної політики України (абзаци 8 і 9 підпункту 1 пункту 2 Постанови № 326). Отже, Україна в особі Міністерства соціальної політики України взяла на себе позитивний матеріальний обов`язок визначити правила, спрямовані на відновлення прав потерпілих унаслідок, зокрема, загибелі цивільних осіб через збройну агресію російської федерації. Його невиконання чи неналежне виконання може бути окремою підставою для позову про відшкодування Україною шкоди, завданої затримкою виконання цього обов`язку. Розмір такого відшкодування залежить від складності проблеми, яку має вирішити держава, умов (воєнних, соціально-економічних, політичних), у яких цю проблему слід вирішити, тривалості невиконання чи неналежного виконання відповідного обов`язку, важливості вирішення відповідної проблеми для конкретної особи тощо. Проте таке відшкодування не може бути пов`язаним і співмірним із розміром тієї шкоди, яка завдана загибеллю людини внаслідок збройної агресії російської федерації проти України. Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Докази та обставини, на які посилається ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги судова колегія визнає, що судове рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін. Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат за перегляд справи у апеляційному порядку не вбачається. Керуючись ст. ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.375, ст. ст. 381, 384, 389 ЦПК України п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 03 жовтня 2023 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили. Головуючий І.В. Бурлака Судді Ю.М. Мальований В.Б. Яцина Повний текст постанови складено 14 лютого 2024 року.