Постанова 4811 № 461/8250/20

Справа № 461/8250/20 Головуючий у 1 інстанції: Юрків О.Р. Провадження № 22-ц/811/3134/23 Доповідач в 2-й інстанції: Цяцяк Р. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 12 лютого 2024 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючий суддя Цяцяк Р.П., судді Ванівський О.М. та Шеремета Н.О., за участю: секретаря Цьони С.Ю.; адвоката Фостяка А.Я. представника ОСОБА_1 ; адвоката Заремби О.В. представника ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду міста Львова від 02 жовтня 2023 року, В С Т А Н О В И В: У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просив визнати відповідачку ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме: квартирою АДРЕСА_1 (в подальшому «спірна квартира»), та виселити її зі спірної квартири. Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що спірна квартира на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 15.12.2006 року за реєстровим № 6601 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу, належить ОСОБА_1 на праві приватної власності. 27.12.2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб, який рішенням Галицького районного суду м. Львова від 03.05.2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Львівської області від 27.12.2018 року, було розірвано. У спірній квартирі зареєстрована та проживає відповідачка ОСОБА_2 , яка вселилась у неї після їх одруження в якості члена сім`ї власника житла, однак після розірвання шлюбу і надалі залишилась проживати у спірній квартирі. Позивач зазначав, що з червня 2017 року його подружні відносини з відповідачкою припинилися, спільного господарства вони не ведуть, однак ОСОБА_2 добровільно залишати квартиру не бажає та створює йому перешкоди в користуванні квартирою. ОСОБА_1 зазначав, що усі комунальні платежі оплачує він особисто та дбає про побут в квартирі, а також стверджував, що спірна квартира не є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки придбана ним до укладення шлюбу за особисті кошти (том 1, а.с. 1-4). У листопаді 2020 року відповідачка ОСОБА_2 подала до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання спірної квартири об`єктом права спільної сумісної власності та про визначення розміру часток у праві спільної сумісної власності. Вимоги за зустрічним позовом мотивовані тим, що з 27.11.2005 року ОСОБА_2 з ОСОБА_1 почали спільно проживати однією сім`єю без реєстрації шлюбу в орендованій нею квартирі АДРЕСА_2 , вести спільне господарство, мали спільний бюджет та спільні витрати. Стверджувалося, що ще ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 народила від ОСОБА_1 сина, якого на той період зареєструвала під своїм дівочим прізвищем, а ім`я батька у графі батько - не вказала. Зазначалося, що ОСОБА_1 переконав її не реєструвати шлюб для того, щоб він зміг взяти у банку кредит на придбання квартири для спільного проживання їх сім`ї. ОСОБА_2 на це погодилася, а тому для здійснення першого внеску за придбання нової квартири вона власноруч передала йому 8 500 доларів США, з яких: 2 000 - її власні заощадження, 3 500 - дали її батьки ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а ще 3 000 доларів США - позичив їй безпосередній керівник ОСОБА_5 . Під час проживання із позивачкою однією сім`єю ОСОБА_1 07.12.2005 року уклав з ТзОВ «Укрпромбанк» кредитний договір № 86/Кв-05, спрямований на придбання квартири АДРЕСА_3 , де і у лютому 2006 року зареєстрував своє постійне місце проживання та постійне місце проживання позивачки і малолітнього сина сторін, хоча всі вони залишались проживати у вищезгаданій орендованій квартирі АДРЕСА_2 , оскільки у новопридбаній квартирі спільними зусиллями та за спільні кошти робити ремонт. Стверджувалося, що ОСОБА_1 виявив бажання офіційно визнати сина і дати йому своє прізвище, ім`я та по-батькові, в результаті чого 20 вересня 2006 року Міським відділом реєстрації актів цивільного стану Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області було видано повторне свідоцтво про народження спільного сина ОСОБА_6 , у якому вказане ім`я його батька - ОСОБА_1 , та відповідно змінено прізвище і по-батькові дитини. Зазначалося, що 28.11.2006 року ОСОБА_2 звільнилася з роботи у приватного підприємця ОСОБА_5 за власним бажанням та переїхала разом із своєю сім`єю (відповідачем та сином) на постійне місце проживання до міста Львова, де відповідач знову переконав її оформити придбання спірної квартири тільки на нього, обґрунтовуючи це необхідністю отримання кредиту у банку задля її придбання, на що вона погодилася. В результаті 15.12.2006 року відповідач уклав з ТОВ «Укрпромбанк» кредитний договір №143/Кв-06 спрямований на придбання спірної квартири, а відповідно до договору купівлі-продажу, посвідченого 15.12.2006 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Амбросійчук Л. та зареєстрованого в реєстрі за № 6601, відповідач набув цю квартиру у власність і у грудні 2006 року сторони переїхали у неї для проживання там спільно однією сім`єю. 27.04.2007 року саме за заявою відповідача ОСОБА_1 постійне місце проживання ОСОБА_2 та їхнього сина ОСОБА_7 було зареєстрованим у новопридбаній спірній квартирі, а сам відповідач у цій квартирі був зареєстрованим лише 26.10.2007 року. У жовтні 2007 року відповідач ОСОБА_1 продав квартиру АДРЕСА_4 і з отриманих від продажу вказаної квартири коштів у грудні 2007 року погасив кредит, який було взято для придбання спірної квартири, а решту коштів було витрачено на облаштування цієї квартири. 27.12.2007 року між сторонами було укладено шлюб, в якому у них ІНФОРМАЦІЯ_2 народилася донька ОСОБА_8 . Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 03.05.2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Львівської області від 27.12.2018 року, шлюб між сторонами було розірвано, однак сторони залишились спільно проживати у спірній квартирі. Стверджувалося, що після розірвання шлюбу відповідач ОСОБА_1 зробив її з дітьми життя нестерпним, почав вчиняти домашнє насильство відносно неї та дітей, за що неодноразово був притягнутий до адміністративної відповідальності (том 1, а.с. 49-63). Оскаржуваним рішенням у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 відмовлено за безпідставністю позовних вимог. Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 задоволено у повному обсязі. Встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу у період з 27.11.2005 року по 26.12.2007 року. Визнано квартиру АДРЕСА_1 об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Визначено, що частка ОСОБА_2 в праві спільної сумісної власності у квартирі на квартиру АДРЕСА_1 становить 1/2. Визначено, що частка ОСОБА_1 в праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_1 становить 1/2. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3 360 грн. 20 коп. сплаченого судового збору (том 3, а.с. 220-229). Рішення Галицького районного суду міста Львова від 02 жовтня 2023 року оскаржив ОСОБА_1 . Апелянт просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги, а у задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом відмовити, покликаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права. Вважає, що «позивачка не надала жодного доказу, який би підтверджував наявність спільного бюджету між (сторонами) з 27 листопада 2005 року по 26 грудня 2007 року». Стверджує, що жодного дня у квартирі АДРЕСА_3 він спільно з ОСОБА_2 не проживав, оскільки придбав її для перепродажу, а не для спільного проживання (том 4, а.с. 3-13). Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта на підтримання доводів апеляційної скарги та заперечення цих доводів зі сторони представника ОСОБА_2 , перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга до задоволення не підлягає з наступних підстав. ЦПК України встановлено, що: - цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом, і що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (статті 12 і 81); - суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина 1 статті 13); - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76); - належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень (стаття 77); - обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання (частина 1 статті 82); - жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (частина 2 статті 89). Судами встановлено, стверджується матеріалами справи та визнається (не заперечується) всіма учасниками справи (в тому числі і відповідачем за зустрічним позовом/апелянтом), а відтак (у відповідності до частини 1 статті 82 ЦПК України) доказуванню не підлягає, те що: - ІНФОРМАЦІЯ_1 у позивачки за зустрічним позовом ОСОБА_9 народився син ОСОБА_7 , у свідоцтві про народження якого його батьком записаний ОСОБА_7 (апелянт; том 1, а.с. 133), який на той час перебував у шлюбі з іншою жінкою ОСОБА_10 ; -26.11.2005 року шлюб між ОСОБА_7 (апелянтом) та ОСОБА_10 було розірвано (том 1, а.с. 132); -у грудні 2005 року ОСОБА_7 купив квартиру АДРЕСА_3 (том 2, а.с. 249); -10.02.2006 року у придбану ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_3 були зареєстрованими сам ОСОБА_7 , ОСОБА_11 та малолітній ОСОБА_12 (том 1, а.с. 167а); -15.12.2006 року ОСОБА_7 купив спірну квартиру ( АДРЕСА_1 ; том 1, а.с. 223); -27.04.2007 року у спірній квартирі були зареєстрованими ОСОБА_11 та малолітній ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (том 1, а.с. 230-231); -26.10.2007 року (через 6-ть місяців після вищезгаданих реєстрацій) у спірній квартирі був зареєстрованим і сам її власник ОСОБА_1 (том 1, а.с. 230-231); -27.12.2007 року було зареєстровано шлюб між ОСОБА_7 (апелянтом) та ОСОБА_11 (том 1, а.с. 10); - ІНФОРМАЦІЯ_4 у подружжя ОСОБА_13 народилася донька ОСОБА_14 (том 1, а.с. 235); -03.05.2018 року рішенням суду за позовом ОСОБА_7 його шлюб з ОСОБА_2 було розірвано. Як вбачається з описової частини цього рішення суду, позивач ОСОБА_7 в обґрунтування доводів поданого ним до суду позову про розірвання шлюбу сам зазначав що «у даному шлюбі народилися діти ОСОБА_8 та ОСОБА_7 » (том 1, а.с. 11-17). Як також стверджується матеріалами справи, станом на час звернення ОСОБА_1 з позовом (первісним) до суду син сторін спору ОСОБА_7 залишався зареєстрованим у спірній квартирі (том 1, а.с. 9), а на твердження в суді апеляційної інстанції представника апелянта, станом на час апеляційного розгляду даної справи ОСОБА_7 продовжує проживати у цій квартирі разом з батьком (апелянтом). З урахуванням всіх вищенаведених обставин та доказів по справі в їх сукупності колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про доведеність позивачкою за зустрічним позовом ОСОБА_2 факту її проживання з ОСОБА_1 у період з 27.11.2005 року по 26.12.2007 року (тобто у період між розірванням першого шлюбу ОСОБА_1 та реєстрацією ним нового шлюбу з ОСОБА_9 ) однією сім`єю без реєстрації шлюбу, що стверджується народженням у них ще до згаданого періоду сина, а також спільною реєстрацією та проживанням у двох квартирах (у місті Миколаєві та у спірній квартирі у місті Львові). При цьому заперечення цього факту зі сторони апелянта судом оцінюється критично: як намагання уникнути визнання останньої з квартир спільного проживання (спірної квартири у місті Львові) об`єктом спільної сумісної власності, оскількистаттею 74 СК України встановлено, що за обставин, коли жінка та чоловік проживають однією сім?єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними (частина 1), і що на майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або у будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 («Права спільної сумісної власності подружжя») цього Кодексу (частина 2). Відтак, на спірну квартиру поширюються положення статті 74 СК України, а також і частини 1 статті 70 СК України, згідно яких частки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у спірній квартирі є рівними, а саме: кожному з них належить по 1/2 частки цієї квартири. З урахуванням наведеного суд першої інстанції правомірно визнав спірну квартиру об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - з подальшим визначенням їх часток у спірній квартирі у розмірі 1/2 за кожним з них. При цьому колегія суддів відмічає той факт, що апеляційна скарга не містить доводів, які б оспорювали висновки суду в цій частині. Відповідно, за наведених обставин, суд прийшов до вірного висновку про те, що первісний позов (про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування спірною квартирою та виселення її з неї) до задоволення не підлягає. Відтак, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дав належну оцінку всім обставинам і доказам по справі в їх сукупності та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому приходить до висновку про те, що підстави для його скасування відсутні і апеляційну скаргу на нього, доводи якої не спростовують висновків рішення суду, слід залишити без задоволення. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374 п.1, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Галицького районного суду міста Львова від 02 жовтня 2023 року - без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повну постанову складено 15 лютого 2024 року. Головуючий: Цяцяк Р.П. Судді: Ванівський О.М. Шеремета Н.О.