Постанова 4813 № 334/1621/21

Номер провадження: 22-ц/813/1049/24 Справа № 334/1621/21 Головуючий у першій інстанції Прохоренко В.В. Доповідач Лозко Ю. П. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13.02.2024 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Лозко Ю.П., суддів: Карташова О.Ю., Назарової М.В., розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення (виклику) учасників справи апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Запоріжжяобленерго» на рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 06 грудня 2021 року у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Запоріжжяобленерго» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за спожиту електричну енергію ВСТАНОВИВ: 05 березня 2021 року Публічне акціонерне товариство «Запоріжжяобленерго» звернулося до Ленінського районного суду м. Запоріжжя з вказаним вище позовом у якому просило стягнути з ОСОБА_1 суму боргу в розмірі 5711,98 грн. за спожиту електричну енергію. Позовна заява обґрунтована тим, що відповідач користується електроенергією на підставі особового рахунку № НОМЕР_1 про користування електроенергією, але обов`язків по сплаті за використану електроенергію не виконує, у зв`язку з чим виникла заборгованість у сумі 5711,98 грн. за період з 01 січня 2016 року по 01 січня 2019 року. Відповідно до знятих показань приладу обліку за вказаний вище період, відповідачем було спожито 4783 кВт. год., вартістю 5891,48 грн., та за цей проміжок часу відповідач сплатив 179,50 грн., а тому заборгованість становить 5711,98 грн. Вартість спожитої відповідачем електричної енергії визначено відповідно до тарифів на електроенергію, що відпускається населенню, затверджених постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг. Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 09 березня 2021 року справу передано до Херсонського міського суду Херсонської області. Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 06 грудня 2021 року відмовлено у задоволенні позову ПАТ «Запоріжжяобленерго». Стягнуто з ПАТ «Запоріжжяобленерго» на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу в розмірі 7000 грн. Не погодившись з вказаним рішення суду першої інстанції, ПАТ «Запоріжжяобленерго» звернулося з апеляційною скаргою у якій просить скасувати рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 06 грудня 2021 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги та стягнути з ОСОБА_1 заборгованість за спожиту електричну енергію у сумі 5711,98 грн. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що позивач не отримував копію ухвали про відкриття провадження у справі, що перешкодило скаржнику реалізувати права, регламентовані цивільним-процесуальним законом, зокрема і щодо залучення до участі у справі ОСОБА_2 у якості співвідповідача. Інформація щодо постановлення судом ухвали про відкриття провадження у справі з`явилася лише після ухвалення судом оскаржуваного рішення. На думку скаржника, на спірні правовідносини, які виникли з 01 січня 2016 року по 01 січня 2019 року не поширюється дія Закону України «Про житлово-комунальні послуги». Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції не звернув увагу, що відповідач на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , набув право власності 04 жовтня 2016 року, однак звертатися з листами до ПАТ «Запоріжжяобленерго» почав лише у вересні 2018 року, у той час як протягом жовтня 2016-вересня 2018 року не звертався. Висновки суду про те, що відповідач повинен нести цивільно-правову відповідальність, як власник майна не з моменту набуття права власності, а з моменту, коли він фактично отримав у володіння це майно, на думку скаржника, суперечать основам права власності. Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд фактично позбавив відповідальності відповідача, як власника квартири від обов`язку утримання свого майна. Відповідач допустивши бездіяльність з часу набуття права власності до моменту фактичного користування квартирою, не здійснив усі необхідні дії з метою уникнення утворення заборгованості, пов`язаної з утриманням його власності. Не погоджуючись з рішенням суду в частині стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу, скаржник зазначає, що розмір витрат на правничу допомогу, заявлений відповідачем до стягнення є неспівмірним зі складністю справи, порядком її розгляду та обсягом робіт, виконаних адвокатом. Зазначені в акті виконаних робіт послуги, надані адвокатом, напряму пов`язані з підготовкою відзиву. На думку скаржника, складення відзиву передбачає виконання комплексу робіт, зазначених у акті про їх виконання і вони не можуть бути відокремлені, а є лише складовими, пов`язаними з підготовкою відзиву. На вказану апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_1 подав відзив у якому просить відмовити у задоволенні апеляційної ПАТ «Запоріжжяобленерго». Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, відповідач зазначає, що посилання позивача на норми ст.ст. 319, 322 ЦК України є нерелевантними, адже ці норми цивільного законодавства, мають загальний характер, натомість конкретне регулювання спірних правовідносин між сторонами, регламентовано нормами спеціального законодавства, які застосував суд при ухваленні оскаржуваного рішення. Він неодноразово звертався до ПАТ «Запоріжжяобленерго» з проханням врегулювати взаємовідносини щодо поділу взаєморозрахунків між ним та попереднім власником квартири. Він є добросовісним споживачем побутових послуг, обов`язок зі сплати послуг за електроенергію він почав належним чином виконувати з часу, коли показники лічильника були на відмітці 1069 кВт. Є беззаперечним той факт, що у період з жовтня 2016 року (час укладення договору купівлі-продажу квартири) по 25 квітня 2018 року (день, коли відповідач фактично отримав квартиру у користування) він був позбавлений можливості права володіти та користуватися квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки попередній власник цієї квартири ОСОБА_2 не виконав умови договору та не передав квартиру відповідачу, що підтверджується наданими доказами. Ця обставина також встановлена судами першої та апеляційної інстанції при розгляді справ №334/4430/20 та №766/20608/19. Зважаючи на викладене вище, ОСОБА_1 стверджує, що ОСОБА_2 у період до 25 квітня 2018 року, в який і сформувалася заборгованість за енергоспоживання, користувався квартирою, був фактичним споживачем та отримувачем послуг з електропостачання, а тому обов`язок зі сплати заборгованості за електропостачання має бути покладено саме на нього. Наданий позивачем розрахунок заборгованості, долучений до позовної заяви є неналежним доказом існування заборгованості, оскільки він не містить інформації (відомостей) щодо обсягу нарахованої заборгованості у кожному окремому місяці; позивачем не надано доказів на підтвердження того, на підставі чого фіксувалися покази лічильника, ким вони надавалися, оскільки не надано жодного документа, яким би містив підпис ОСОБА_2 чи відповідача, чи то будь-якого іншого споживача. Є незрозумілим, яким чином було встановлено та чим підтверджується факт споживання електроенергії у обсязі 3258 кВт за період з 01 лютого 2017 року по 28 вересня 2018 року. На підставі викладеного, зазначає, що у позові має бути відмовлено, зокрема і з тієї підстави, що позивачем не доведено за допомогою належних та допустимих доказів період часу за який було сформовано борг, заявлений до стягнення. Також зазначає, що позивач є користувачем Електронного суду та мав можливість ознайомитися з матеріалами справи, у тому числі зі змістом відзиву на позовну заяву. Суд першої інстанції врахував принцип співмірності та обґрунтовано зменшив розмір судових витрат, понесених відповідачем під час вирішення справи. Принцип співмірності, сам по собі не пов`язаний з розміром заявлених вимог. ПАТ «Запоріжжяобленерго» на наданий відповідачем відзив на апеляційну скаргу, подало на нього відповідь у якій просить апеляційну скаргу задовольнити. Серед іншого посилається на те, що під час розгляду справи, судом першої інстанції порушено правила територіальної підсудності, так як спір виник з приводу заборгованості за спожиту електричну енергію, об`єктом споживання якої є квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , тому вважає, що справу мав розглядати суд у межах територіальної юрисдикції до якої відносить вказана вище квартира. Відповідач ОСОБА_1 подав заперечення на відповідь на відзив у яких просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, посилаючись на її необґрунтованість. Згідно із ч. 13 ст. 7 ЦПК Українирозгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Пунктом 1 частини 6 статті 19 ЦПК Українивизначено, що малозначними є справи у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Прожитковий мінімум для працездатних осіб вираховується станом на 01 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга (частина дев`ята статті 19 ЦПК України). Приписами п. 1 ч. 1 ст. 176 ЦПК Українирегламентовано, що ціна позову визначається у позовах про стягнення грошових коштів сумою, яка стягується. Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 26 січня 2024 року, з огляду на положення ч. 1 ст. 369 ЦПК України, розгляд цієї справи призначено на 13 лютого 2024 року в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, з огляду на те, що позовні вимоги мають виключно майновий характер, та справа є малозначною в силу вимог закону, оскільки ціна позову (5711,98 грн.) не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб на момент подачі позову (227000,00 грн). Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вказаним вимогам оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає. Судом першої інстанції встановлено, що 04 жовтня 2016 року між відповідачем ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно п.3.1.5 цього договору, продавець стверджує та гарантує, що заборгованості з оплати витрат на утримання та обслуговування майна та з оплати комунальних послуг і послуг зв`язку немає. Відповідно до п.4.1. продавець зобов`язаний: а) передати покупцю у власність нерухоме майно відповідно до умов цього договору; б) розрахуватися по комунальним платежам та заборгованості; в) зняти з реєстрації себе та всіх інших осіб, зареєстрованих (прописаних) в нерухомому майні, що є предметом цього договору, та звільнити нерухоме майно для безперешкодного користування з боку покупця на протязі десяти днів з моменту підписання договору. У зв`язку з невиконанням ОСОБА_2 вказаних вище умов договору від 04 жовтня 2016 року, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні та визнання таким, що втратив право користування квартирою із зняттям з реєстрації та виселення. ОСОБА_2 також звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання вказаного вище договору купівлі-продажу квартири недійсним. Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 06 липня 2018 року у справі №334/4026/17 відмовлено у задоволенні вимог ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу недійсним. Постановою Запорізького апеляційного суду від 23 квітня 2019 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_2 , визнано за ОСОБА_2 право власності на спірну квартиру АДРЕСА_2 . Постановою Верховного Суду від 22 квітня 2020 року скасовано постанову апеляційного суду, рішення Ленінського районного суду Запорізької області від 06 липня 2018 року залишено в силі. Зазначена вище квартира звільнена попереднім власником ОСОБА_2 25 квітня 2018 року та цього ж дня відповідачем було зафіксовано покази лічильника обліку споживання електроенергії на рівні 1069 кВт. Судом також встановлено, що відповідач неодноразово звертався до ПАТ «Запоріжжяобленерго» із заявами у яких повідомляв, що споживання електроенергії до показників лічильника на рівні 1069 кВт відбувалося попереднім власником ОСОБА_2 , а тому вимоги щодо сплати цієї частини заборгованості мають бути пред`явлені саме фактичному користувачу, тобто ОСОБА_2 . Відповідач також повідомляв позивача про те, що у період часу з 25 квітня 2018 року по 01 листопада 2018 року квартирою не користувався, а тому покази лічильника електроенергії не змінювалися, тобто були на рівні 1069 кВт. Починаючи з 01 листопада 2018 року по 01 січня 2019 року (у межах пред`явлених позовних вимог) покази лічильника змінилися до 1239 кВт., у зв`язку з чим за цей проміжок часу ним було сплачено на користь позивача 52,20 грн. (13 грудня 2018 року), 110,16 грн. (16 січня 2019 року). В заявах до ПАТ «Запоріжжяобленерго», ОСОБА_1 також порушував питання про відкриття нового або переоформлення особового рахунку на його ім`я з розділенням взаєморозрахунків за ним та попередніми власниками. У відповіді на звернення відповідача, ПАТ «Запоріжжяобленерго» зазначило, що для переоформлення о/р та договору необхідно провести технічну перевірку за яку було запропоновано сплатити грошові кошти, додано рахунок на ім`я ОСОБА_3 , також зазначено, що станом на 01 січня 2019 року заборгованість зі сплати за електроенергію складає 5711,98 грн. 10 червня 2020 року між ПАТ «Запоріжжяобленерго» та ОСОБА_1 укладено договір №91200153 про надання послуг з розподілу електричної енергії. Звертаючись до суду з позовом ПАТ «Запоріжжяобленерго» просило стягнути з ОСОБА_1 заборгованість у сумі 5711,98 грн. за спожиту електричну енергію за період з 01 січня 2016 року по 01 січня 2019 року. Як убачається з детального стану розрахунків за спожиту електроенергію за адресою: АДРЕСА_1 , особового рахунку № НОМЕР_1 , долученого до позовної заяви, цей розрахунок не містить відомостей (інформації) про покази лічильника станом на 04 жовтня 2016 року, тобто в день набуття ОСОБА_1 права власності на вказану вище квартиру. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПАТ «Запоріжжяобленерго» про стягнення заборгованості зі ОСОБА_1 за спожиту електричну енергію суд першої інстанції виходив із того, що сума боргу, яка нарахована з 01 січня 2016 року по 04 жовтня 2016 року у сумі 561,55 грн. необґрунтовано пред`явлена відповідачу, оскільки він набув право власності на квартиру, за якою рахується заборгованість, лише 04 жовтня 2016 року. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення зі ОСОБА_1 заборгованості за інший період, у межах заявлених позовних вимог, своє рішення місцевий суд мотивував тим, що наданий позивачем розрахунок заборгованості за особовим рахунком не є належним та допустимим доказом, оскільки по суті достовірно не підтверджує заявлені вимоги, так як не містить інформацію про конкретний обсяг наданих позивачем послуг з електропостачання та їх оплату попереднім власником квартири станом на жовтень 2016 року та про конкретний обсяг наданих послуг відповідачу в період, що пред`являється до стягнення. Надані позивачем докази не доводять споживання послуги з енергоспоживання саме відповідачем, а позивач в свою чергу не вживав своєчасних необхідних дій для уникнення можливої довготривалої заборгованості споживача, що знаходить своє підтвердження при аналізі розрахунку наданого позивачем та аналізу позиції відповідача, оскільки останній належно сплачував заборгованість, починаючи з отримання квартири у своє фактичне володіння, що підтверджено матеріалами справи. З такими висновками суду першої інстанції, колегія суддів погоджується, з огляду на таке. Відповідно до статей 66, 67, 162 ЖК України за користування житловим приміщенням, що належить громадянинові на праві приватної власності, сплачується плата за утримання будинку, прибудинкової території та плата за спожиті комунальні послуги. Пунктом 1 частини першої статті 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин,передбачене право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг. Такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 цього Закону обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Відповідно до статті 322 ЦК України на власника покладається тягар утримання майна. Проте новий власник майна не зобов`язаний повертати борги попереднього власника, якщо суд установить, що він не брав на себе обов`язку з їх сплати. Договори про надання послуг не обтяжують майна. Подібні за змістом правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі N 200/14925/15-ц (провадження N 61-13874св18). При цьому у постанові Верховного Суду від 1 вересня 2020 року у справі N 686/6276/19 (провадження N 61-3604св20) зроблено висновок про те, що діючим законодавством не передбачено обов`язку покупця квартири сплачувати борги попередніх власників (наймачів) квартири за отримані ними раніше житлово-комунальні послуги, якщо це прямо не оговорено в договорі купівлі-продажу. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Як встановлено судом першої інстанції, договір купівлі-продажу від 04 жовтня 2016 року, згідно з яким ОСОБА_1 став власником квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , не містить застережень про переведення боргу попереднього власника. Отже, відповідач не вчиняв правочинів щодо прийняття боргу з оплати послуг за споживання електричної енергії попереднім власником вказаної квартири. На нього не може бути покладено обов`язок зі сплати вказаної заборгованості, нарахованої позивачем попередньому власнику до 04 жовтня 2016 року, тобто до укладення останнім з відповідачем договору купівлі-продажу квартири, що обґрунтовано враховано судом першої інстанції і з такими висновками погоджується апеляційний суд. Надаючи правову оцінку доводам апеляційної скарги щодо наявності правових підстав для стягнення з відповідача заборгованості з надання послуг з електропостачання за інший період часу, у межах заявлених позовних вимог, тобто до 01 січня 2019 року, колегія суддів зважає на таке. Судом першої інстанції встановлено, і ця обставина позивачем не спростована, що фактично доступ до вказаної вище квартири відповідач отримав лише 25 квітня 2018 року і цього дня зафіксував покази лічильника електроенергії на рівні 1069 кВт. Відповідно до ст. 905 ЦК України регламентовано, що строк договору про надання послуг встановлюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Згідно із ст. 907 ЦК України договір про надання послуг може бути розірваний, у тому числі шляхом односторонньої відмови від договору, в порядку та на підставах, встановлених цим Кодексом, іншим законом або за домовленістю сторін. Порядок і наслідки розірвання договору про надання послуг визначаються домовленістю сторін або законом. Правові, економічні та організаційні засади діяльності в електроенергетиці, регулювання відносин, пов`язаних з виробництвом, передачею, розподілом, постачанням і використанням енергії, забезпеченням енергетичної безпеки України, конкуренцією та захистом прав споживачів і працівників галузі, на час виникнення спірних правовідносин визначали Закон України від 16 жовтня 1997 року N 575/97-ВР "Про електроенергетику", ПКЕЕ та Правила користування електричною енергією для населення, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 року N 1357 (далі - ПКЕЕН) - у редакціях, що діяли на час виникнення спірних правовідносин. Відповідно до пункту 2 ПКЕЕН побутовий споживач - це фізична особа, яка використовує електричну енергію для задоволення власних побутових потреб на підставі договору про користування електричною енергією з електропостачальником. Так, якщо споживач електричної енергії - фізична особа як частина населення, що має у власності нерухоме майно, і споживав електричну енергію для задоволення власних побутових або господарських потреб - такі правовідносини регулюються за ПКЕЕН. Відповідно до п.3 ПКЕЕН споживання електричної енергії здійснюється на підставі договору про користування електричною енергією між побутовим споживачем і електропостачальником, що розробляється енергопостачальником згідно з Типовим договором про користування електричною енергією (додаток 1) і укладається на три роки. Договір про користування електричною енергією (далі - договір) вважається продовженим на кожен наступний рік, якщо за місяць до закінчення зазначеного строку жодна із сторін не заявила про розірвання договору або про внесення до нього змін. Відповідно до пункту 6 ПКЕЕН у разі прийняття рішення про припинення користування електричною енергією побутовий споживач не пізніше ніж за сім робочих днів подає електропостачальнику письмову заяву про розірвання договору, в якій зазначає день припинення електропостачання на об`єкт побутового споживача. У зазначений у заяві день представник електропостачальника разом із побутовим споживачем проводить контрольний огляд вузла обліку та здійснює відключення електроустановок об`єкта побутового споживача від електричних мереж та вживає заходів для запобігання самовільному підключенню . Якщо день припинення постачання електричної енергії на об`єкт побутового споживача збігається з днем подання новим власником (користувачем) об`єкта заяви про укладення договору про користування електричною енергією або така заява подана до зазначеного дня, відключення електроустановок об`єкта побутового споживача не здійснюється. Враховуючи викладене вище, можливо дійти висновку, що перехід права власності на квартиру (об`єкт побутового споживача) до іншої особи, сам по собі не утворює правових наслідків у вигляді припинення дії договору про надання послуги з електропостачання, укладеного з попереднім власником цього майна, у той час як обов`язок нового власника зі сплати таких послуг, виникає за умови фактичного користування цими послугами. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог, відповідач посилається на наявність істотних (суттєвих) перешкод, які вочевидь перешкоджали йому у реалізації права користування придбаною квартирою від моменту її придбання (04 жовтня 2016 року) до дня отримання фактичного доступу до неї (25 квітня 2018 року). Колегія суддів вважає, що вказана обставина об`єктивно унеможливлювала та перешкоджала ОСОБА_1 у зазначений вище період часу, протягом якого позивачем нараховувалася заборгованість, користуватися належною йому квартирою, та послугами зі споживання електричної енергії. Ці обставини відповідачем доведені належними та допустимим доказами, які позивачем у встановленому законом порядку не спростовані. Враховуючи конкретні (фактичні) обставини цієї справи, колегія суддів вважає, що обов`язок зі сплати послуг з електроспоживання у ОСОБА_1 виник саме з моменту звільнення квартири її попереднім власником, тобто з 25 квітня 2018 року. Водночас, наданий позивачем детальний стан розрахунків за спожиту електроенергію не містить диференційованої інформації (помісячно) на предмет обсягу спожитої електроенергії та вартості таких послуг, тобто з цього розрахунку неможливо встановити, які показники мав лічильник електроенергії станом на 25 квітня 2018 року, відтак твердження відповідача про те, що на день отримання ним доступу до квартири показники лічильника електроенергії були зафіксовані ним на рівні 1069 кВт, що позивачем не спростовано. Крім того, як убачається з наданої позивачем копії особового рахунку № НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_1 та розрахунку заборгованості, станом на 28 вересня 2018 року покази лічильника електроспоживання зафіксовані на рівні 1070 кВт, а станом на 01 січня 2019 року 1238 кВт (а.с.8,10). За вказаний обсяг спожитої електричної енергії, відповідач сплатив кошти у розмірі 52,20 грн (13 грудня 2018 року) та 110,16 грн. (16 січня 2019 року). Таким чином, вимоги позивача про стягнення із відповідача заборгованості за спожиту електричну енергію, яка нарахована за період фактичного проживання у квартирі попереднього її власника, є необґрунтованими та задоволенню не підлягають. Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач повинен нести цивільно-правову відповідальність, як власник майна саме з моменту набуття ним права власності на квартиру, колегія суддів відхиляє, оскільки у даному конкретному випадку, заборгованість за спожиту електроенергію виникла не з волі відповідача, оскільки ця обставина обумовлена існуванням об`єктивних перешкод, за яких фактичне споживання електроенергії відбувалося попереднім власником квартири. Твердження скаржника щодо неправильного застосування судом норм матеріального права, зокрема, положень Закону України «Про житлово-комунальні послуги», колегія суддів вважає безпідставними, оскільки цей закон набрав чинності 10 грудня 2017 року, тобто у період існування спірних правовідносин, а тому суд правильно застосував норми цього закону до правовідносин, які склалися між сторонами. Доводи апеляційної скарги про те, що інформація про ухвалу суду від 12 квітня 2021 року, якою було відкрито провадження по цій справі, з`явилася лише після ухвалення судом оскаржуваного рішення, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки як убачається з Єдиного державного реєстру судових рішень, ухвалу Херсонського міського суду Херсонської області від 12 квітня 2021 року надіслано судом: 17 квітня 2021 року, зареєстровано: 18 квітня 2021 року, оприлюднено: 19 квітня 2021 року. Окрім того, колегія суддів зауважує, що ПАТ «Запоріжжяобленерго» є користувачем Електронного суду, за допомогою засобів електронного зв`язку (через систему «Електронний суд») звернулося до суду з позовом у цій справі, а відтак, позивач, як ініціатор судового процесу, мав можливість отримувати своєчасну та повну інформацію щодо руху цієї справи. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч.4 ст. 12 ЦПК України). Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (ч.3 ст. 13 ЦПК України). Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (частина перша статті 44 ЦПК України). Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом (ч.1 ст. 126 ЦПК України). Не залучення позивачем до участі у справі у якості співвідповідача попереднього власника квартири ОСОБА_2 , є наслідком неналежної реалізації процесуальних прав скаржником, та не впливає на правильність вирішення цього спору судом першої інстанції по суті заявлених вимог до відповідача ОСОБА_1 . Твердження скаржника про порушення судом правил територіальної підсудності, колегія суддів відхиляє, з огляду на таке. Згідно із ч.1 ст. 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом. Як убачається з матеріалів справи, ПАТ «Запоріжжяобленерго» звернулося з позовом до ОСОБА_4 до Ленінського районного суду м. Запоріжжя, зазначивши адресу відповідача: АДРЕСА_1 . При вирішенні питання про відкриття провадження у справі, Ленінським районним судом м. Запоріжжя було встановлено, що відповідач ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 (а.с. 24,26). Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 09 березня 2021 року справу за позовом ПАТ «Запоріжжяобленерго» до ОСОБА_1 було передано до Херсонського міського суду Херсонської області, яка мотивована тим, що оскільки відповідач ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , а тому розгляд цієї справи не відноситься до юрисдикції Ленінського районного суду м. Запоріжжя (а.с. 28). Крім того, як убачається з матеріалів справи, копія ухвали Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 09 березня 2021 року отримана представником скаржника, адвокатом Лєлєковою В.В. 20 березня 2021 року, що підтверджується повідомлення про вручення рекомендованого поштового відправлення (а.с. 31). Матеріали справи не містять відомостей про те, що позивач оскаржував вказану вище ухвалу суду, якою вирішено питання про передачу справу за підсудністю до Херсонського міського суду Херсонської області. Також згідно відповіді юридичного відділу департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради від 12 березня 2021 року №01-71/3807 інформація про реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , відсутня (а.с. 30). Аргументи скаржника щодо поширення на спірні правовідносини правил виключної підсудності, є безпідставними, оскільки характер спірних правовідносин, предмет та підстави позову свідчать про те, що у даному конкретному випадку судами дотримано вимогу закону щодо підсудності цієї справи, так безпосередньо спір виник не з приводу нерухомого майна, а у зв`язку з існуванням заборгованості за спожиту електричну енергію, тобто у цьому випадку правила розгляду справи у порядку, визначеному ч.1 ст. 30 ЦПК України, застосування не підлягають. Ухвалюючи рішення про стягнення з ПАТ «Запоріжжяобленерго» на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу, понесених останнім під час розгляду справи, суд першої інстанції врахував фактичну кількість проведених адвокатом робіт та наданих ним послуг, пов`язаних з представництвом інтересів відповідача та дійшов висновку про наявність підстав для відшкодування на користь ОСОБА_1 витрат, понесених ним правову допомоги у розмірі 7000 грн., із заявлених ним 18606,50 грн. Такі висновки суду, колегія суддів вважає вірними, з огляду на таке. Згідно зі статтею 59 Конституції Україникожен має право на професійну правничу допомогу. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"(далі - Закон N 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Згідно з пунктом 9 частини першої статті 1 Закону N 5076-VIпредставництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні. Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону N 5076-VI). Відповідно до статті 19 Закону N 5076-VIвидами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону N 5076-VI). Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України). Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК Українидля визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК Українирозмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України). Аналогічні висновки викладені Об`єднаною палатою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі N 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі N 925/1137/19, Верховним Судом упостановах від 02 грудня 2020 року у справі N 317/1209/19, провадження N 61-21442св19, від 03 лютого 2021 року у справі N 554/2586/16-ц, провадження N 61-21197св19, від 17 лютого 2021 року у справі N 753/1203/18, провадження N 61-44217св18, від 14 вересня 2021 року у справі N 204/6564/19, провадження N 61-1970св21, від 09 листопада 2021 року у справі N 648/2776/20, провадження N 61-7641св21. Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується зі статтею 30 Закону N 5076-VI, враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу. Водночас не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі N 904/4507/18, від 16 листопада 2022 року у справі N 922/1964/21. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі N 755/9215/15-цпостанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі N 904/4507/18). Заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі "East/West Alliance Limited" проти України", заява N 19336/04, пункт 268; рішення ЄСПЛ від 28 липня 1999 року у справі "Ботацці проти Італії", заява N 34884/97, пункт 30). Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК Українисудовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Так, за результатами розгляду цієї справи рішенням суду першої інстанції відмовлено у задоволенні позову ПАТ «Запоріжжяобленерго». З огляду на вказане вище, взявши до уваги характер правовідносин у цій справі, її значення для сторін, результати її розгляду, зокрема відмову у задоволенні позовних вимог, обсяг наданих відповідачу послуг, з урахуванням принципу пропорційності та співмірності, колегія суддів погоджується з висновком суду про те, що стягненню на користь відповідача підлягають витрати на професійну правничу допомогу, понесені в суді першої інстанції у розмірі 7000 грн., що відповідатиме критерію реальності наданих адвокатських послуг, розумності їхнього розміру, відповідності конкретним обставинам справи, з урахуванням її складності, необхідності процесуальних дій. Інші доводи апеляційної скарги зводяться до суб`єктивного тлумачення скаржником норм права, та незгоди з висновками суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду, також фактично зводяться до переоцінки доказів наданої судом першої інстанції без посилення на обставини, які не були враховані під час вирішення цієї справи. Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає вірними та обґрунтованими зазначені вище висновки суду з якими не погоджується позивач. Доказів які б спростували правильні висновки суду скаржником не надано. Порушень судом норм матеріального та процесуального права колегією суддів не встановлено. Отже доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. За таких обставин колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування рішення суду, з мотивів наведених у апеляційній скарзі. У відповідності ст. 375 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу потрібно залишити без задоволення, а рішення суду без змін, оскільки доводи апеляційної скарги правильних висновків суду не спростовують. Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Запоріжжяобленерго» залишити без задоволення. Рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 06 грудня 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини третьої статті 389 ЦПК України. Головуючий Ю.П. Лозко Судді: О.Ю. Карташов М.В. Назарова