Постанова 4813 № 522/319/21

Номер провадження: 22-ц/813/547/24 Справа № 522/319/21 Головуючий у першій інстанції Павлик І. А. Доповідач Лозко Ю. П. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23.01.2024 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого - Лозко Ю.П., суддів: Кострицького В.В., Назарової М.В., за участю секретаря судового засідання Пересипка Д.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Одеського апеляційного суду в порядку спрощеного провадження апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 серпня 2021 року у цивільній справі за позовом ФОП ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_3 про розірвання договору оренди та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ФОП ОСОБА_1 про визнання договору оренди недійсним та стягнення коштів, встановив: У лютому 2021 року позивачка звернулась до суду з вказаним вище позовом, у якому просила розірвати договір оренди нежитлового приміщення, укладений 19 грудня 2015 року між нею та відповідачкою ОСОБА_2 . В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначила, що 19 грудня 2015 року між нею як ФОП та ОСОБА_2 укладено договір оренди нежитлового приміщення площею 57,2 кв.м., розташованого за адресою: АДРЕСА_1 з метою розміщення магазину непродовольчих товарів. 09 лютого 2018 року відповідачка припинила роботу магазину, розміщеного в орендованому нею приміщенні, а починаючи з березня 2018 року припинила здійснювати орендну плату не передавши при цьому приміщення по акту приймання-передачі. Позивачка зазначила, що надіслати відповідачці повідомлення про припинення дії договору за 30 днів, як це передбачено умовами п. 7.2 договору оренди вона не має можливості, оскільки відповідачка виїхала за межі України та не повідомила їй своє нове місце проживання. Посилаючись на істотне порушення відповідачкою умов договору, та положення ч. 1 ст. 782 ЦК України просила суд задовольнити її позовні вимоги. У лютому 2021 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ФОП ОСОБА_1 , у якому посилаючись на укладення вказаного вище договору оренди зі сторони ОСОБА_1 неуповноваженою особою та на наявність переплати з орендної плати, просила суд визнати недійсним договір оренди, укладений 19 грудня 2015 року між нею та ФОП ОСОБА_1 , і стягнути з останньої 10 875,76 грн надмірно отриманих коштів в рахунок орендної плати. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 04 серпня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на обставини якими обґрунтовується її позов вказує, що судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело до помилкового висновку про відмову в задоволенні її позовних вимог, з наведених судом у рішенні підстав, скаржниця вважає, що нею доведені підстави позову, тому просить скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 серпня 2021 року в частині відмови в задоволенні її позову до ОСОБА_2 про розірвання договору оренди та ухвалити в цій частині нове судове рішення яким задовольнити заявлені нею позовні вимоги. Правом на відзив відповідачка ОСОБА_2 не скористалася. У поданій 23 січня 2024 року до апеляційного суду заяві просила відмовити в задоволенні апеляційної скарги, справу розглянути справу без її участі та її представника. Відповідно до ч. 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, тому предметом апеляційного перегляду є рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 серпня 2021 року лише в частині відмови у задоволенні вказаного вище позову ОСОБА_1 . Заслухавши суддю доповідача, пояснення представника скаржниці адвоката Марченка В.В., який підтримав доводи та вимоги апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в оскаржуваній частині у межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вказаним вимогам рішення суду в оскаржуваній частині не відповідає. Суд першої інстанцій розглянув спір, що виник між сторонами за правилами цивільного судочинства, що апеляційний суд вважає помилковим, виходячи з такого. Так, звертаючись до суду позивачка просила розірвати договір оренди нежитлового приміщення, укладений 19 грудня 2015 року між нею як ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , відповідно до умов якого позивачка передала, а відповідачка прийняла нежитлове приміщення площею 57,2 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , з метою розміщення магазину непродовольчих товарів. Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можна вирішити у межах відповідних судових процедур. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (абзац перший частини першої статті 19 ЦПК України). Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів в будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, такий суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких, зазвичай, хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення процесуальні закони не віднесли до юрисдикції інших судів. Відповідно до частини першої статті 24 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин (частина п`ята статті 26 ЦК України). Згідно з частиною другою статті 4 Господарського процесуального кодексу (далі ГПК України) юридичні особи та фізичні особипідприємці (далі ФОП), фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках. В постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №916/1261/18 викладено такі правові висновки. Критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб`єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Ознаками господарського спору, зокрема є: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, Господарським кодексом України (далі ГК України), іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, якою передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки підприємця. При цьому правовий статус ФОП сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа сторона у відповідних правовідносинах як суб`єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських. Згідно з інформацією, яка міститься у відкритому доступі в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осібпідприємців та громадських формувань (https://usr.minjust.gov.ua/content/free-search/person-result), ОСОБА_2 з 11 липня 2006 року була зареєстрована як ФОП, видами економічної діяльності є роздрібна торгівля одягом у спеціалізованих магазинах (основний), роздрібна торгівля текстильними товарами в спеціалізованих магазинах, роздрібна торгівля взуттям і шкіряними виробами в спеціалізованих магазинах, роздрібна торгівля з лотків і на ринках текстильними виробами, одягом і взуттям та припинила свою діяльність 27 червня 2017 року. Як зазначено у вказаному вище договорі оренди та зустрічному позові ОСОБА_2 , приміщення, передані ФОП ОСОБА_1 в оренду ОСОБА_2 за договором від 19 грудня 2015 року використувались останньою для розміщення там магазину непродовольчих товарів, тобто для здійснення господарської діяльності, відтак ці дії з продажу не можна кваліфікувати як такі, що мали на меті задоволення власних (особистих) потреб відповідачки. При цьому, сам лише факт підписання договору від 19 грудня 2015 року без зазначення статусу відповідачки як підприємця, не є свідченням непов`язаності таких операцій з господарською діяльністю. Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 10 березня 2021 року у справі № 607/8542/16-ц, від 17 березня 2021 року у справі № 263/15489/16-ц, від 14 квітня 2021 року у справі № 266/1/17, від 02 червня 2021 року у справі № 520/1677/18. Крім того аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі №522/10706/18. Водночас колегія суддів зауважує, що припинення статусу ФОП не перешкоджає розгляду справи за правилами господарського судочинства, якщо спір виник саме в рамках підприємницької діяльності суб`єктів господарювання. Вказане узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним в постанові від 13 лютого 2019 у справі № 910/8729/18 та від 26 червня 2019 року по справі № 760/13915/18. Ураховуючи наведене апеляційний суд вважає, що спір, який виник між сторонами належить до юрисдикції господарського суду. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Частиною першою статті 377 ЦПК України передбачено, що судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги. Суд першої інстанції на вказане уваги не звернув та розглянув справу по суті заявлених ОСОБА_1 позовних вимог в порядку цивільного судочинства, а тому колегія суддів вважає, що рішення суду в оскаржуваній частині підлягає скасуванню, а провадження у цій справі за позовом ОСОБА_1 з наведених вище підстав потрібно закрити. Відповідно до ч. 1 ст. 256 ЦПК України, якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі. Згідно частини четвертої ст. 377 ЦПК України у разі закриття судом апеляційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 цього Кодексу суд за заявою позивача в порядку письмового провадження постановляє ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. На виконання вимог приписів ч.1 ст. 256 ЦПК України, колегія суддів роз`яснює ОСОБА_1 про її право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Одеського апеляційного суду із заявою про направлення справи до відповідного суду адміністративної юрисдикції, яким у даному випадку є Господарський суд Одеської області. Керуючись ст.ст.367, 374, 377, 381-384 ЦПК України постановив: Апеляційну скаргу ФОП ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 серпня 2021 року в оскаржуваній частині скасувати. Провадження у справі за позовом ФОП ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_3 про розірвання договору оренди закрити, роз`яснивши ФОП ОСОБА_1 , що розгляд таких вимог заявника віднесений до юрисдикції господарського суду. Роз`яснити ФОП ОСОБА_1 про наявність у неї права протягом 10 днів з дня отримання постанови звернутися до Одеського апеляційного суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту. Повний текст постанови складено 29 січня 2024 року. Головуючий Ю.П. Лозко Судді: В.В. Кострицький М.В. Назарової