Постанова 4875 № 8/471-23/1(917/713/23)

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 лютого 2024 року м. Харків Справа № 8/471-23/1(917/713/23) Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Медуниця О.Є., суддя Радіонова О.О., суддя Стойка О.В. розглянувши в порядку письмового провадження без виклику сторін апеляційну скаргу позивача (вх.2480П/3) на рішення Господарського суду Полтавської області від 03.11.2023 (суддя Білоусов С.М.) у справі №8/471-23/1 (917/713/23) за позовною заявою Державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник", м.Полтава, до ОСОБА_1 , м.Полтава, про стягнення 142 419,80 грн. ВСТАНОВИВ: До Господарського суду Полтавської області надійшла позовна заява Державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник" (далі ЖЕПБ) до ОСОБА_1 про стягнення 142 419,80 грн. безпідставно збережених коштів, 8 800,00 грн. витрат на оплату послуг адвоката та 2 681,00 грн. судового збору (у межах справи про банкрутство Державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник"). Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач, ОСОБА_1 з 21.07.1999 (дати реєстрації місця проживання) договір найму житлового приміщення (квартири гуртожитку АДРЕСА_1 ) не укладала, але тривалий час ним безоплатно користується. Позовна заява подана ліквідатором комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник" в межах справи про банкрутство на підставі ст..7 Кодексу України з процедур банкрутства. Місцевим господарським судом прийнято заяву позивача про збільшення позовних вимог до 144 711,42 грн. Рішенням Господарського суду Полтавської області від 03.11.2023 у справі №8/471-23/1(917/713/23), ухваленим у порядку спрощеного позовного провадження, у позові відмовлено повністю. В основу рішення покладено висновки суду про те, що станом на час звернення до суду вимоги позивача були передчасними, оскільки відповідач не отримував договір найму (оренди) житлового приміщення, питання щодо розміру плати за користування житлом між сторонами не врегульовано, розмір боргу не доведено. Не погодившись із рішенням, позивач звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, згідно з якою просить скасувати рішення Господарського суду Полтавської області від 03.11.2023 у справі №8/471-23/1(917/713/23) та ухвалити нове рішення, яким стягнути з відповідача збережені кошти від безпідставно набутого майна в розмірі 144 711,42 грн. та 8 800,00 грн. понесених позивачем витрат з отримання правничої допомоги. На переконання апелянта, оскаржуване рішення є незаконним, а викладені у ньому висновки не відповідають фактичним обставинам справи та наявним у справі доказам. Позивач стверджує, що відсутність ордеру та згоди позивача на вселення відповідача до квартири, відсутність договору найму вказаної квартири та зміни особового рахунку вказаної квартири свідчить про збагачення відповідача за рахунок позивача поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином, та, відповідно, належні правові підстави набуття майна (грошей) у даному випадку відсутні. Означене, у свою чергу, є підставою для стягнення з відповідача безпідставно збережених грошових коштів у розмірі орендної плати на підстав ст.1212 Цивільного кодексу України (далі ЦК України). Розмір позовних вимог обрахований виходячи з середнього місячного розміру орендної плати в Полтавській області виходячи з даних Державного комітету статистики України. Від відповідача заперечень щодо здійснених позивачем нарахувань не надходило. Враховуючи викладене та в разі задоволення апеляційної скарги та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог скаржник просить вирішити питання про відшкодування понесених позивачем витрат із отримання правничої допомоги в сумі 8 800,00 грн. Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.11.2023 для розгляду апеляційної скарги сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Медуниця О.Є., суддя Істоміна О.А., суддя Радіонова О.О. Рух справи викладено в наявних у матеріалах справи ухвалах суду. Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 05.12.2023, зокрема, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою позивача на рішення Господарського суду Полтавської області від 03.11.2023 у справі №8/471-23/1(917/713/23) та постановлено розгляд означеної апеляційної скарги здійснювати у порядку письмового провадження без повідомлення сторін. На поштову адресу суду 05.01.2024 від ОСОБА_1 отримано відзив на апеляційну скаргу (направлений на адресу суду 28.12.2023), за змістом якого відповідач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, оскаржуване рішення без змін. Відзив містить клопотання про поновлення строку на його подання, мотивоване тим, що порушення строку спричинене очікуванням від позивача копії апеляційної скарги (копія не отримана), відсутністю можливості ознайомитися з нею у суді (через те, що відповідач є особою з інвалідністю та фактично самостійно не пересувається) та через електронний суд (бо не має доступу до інтернету та реєстрації в електронному суді). Згідно з ч.4 ст.262 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) в ухвалі про відкриття апеляційного провадження зазначається, зокрема, строк для подання учасниками справи відзиву на апеляційну скаргу. Частиною 1 ст.263 ГПК України унормовано, що учасники справи мають право подати до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом апеляційної інстанції в ухвалі про відкриття апеляційного провадження. Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 05.12.2023, зокрема, встановлено строк по 26.12.2023 для подання відзиву на апеляційну скаргу. Відповідно до ст.118 ГПК України право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Згідно з ч.1 ст.119 ГПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Наведені норми пов`язують можливість відновлення процесуального строку з обов`язковою наявністю поважної причини (чи причин) пропуску відповідного строку. Якщо відновлення процесуального строку здійснюється за заявою сторони, заявник повинен обґрунтувати поважність причини (причин) пропуску строку, в разі необхідності - з поданням доказів цього. Закон встановлює рівні можливості для сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов`язки. Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми процесуальними правами. Пропуск процесуального строку - це юридичний факт, який настає внаслідок бездіяльності уповноваженої особи в момент настання (або закінчення) цього строку з поважних причин чи з причини, що не можуть бути визнані такими, і такий, що породжує відповідні правові наслідки. Поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними та пов`язані з дійсними істотними труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій. ГПК України не пов`язує право суду відновити пропущений процесуальний строк лише з певним колом обставин, що спричинили пропуск строку. Отже, у кожному випадку суд повинен з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінити доводи, що наведені на обґрунтування клопотання про його відновлення, та зробити мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку. Східний апеляційний господарський суд, розглянувши клопотання ОСОБА_1 про поновлення пропущеного строку на подання відзиву на апеляційну скаргу, вважає наявними підстави для відновлення строку. За коротким змістом відзиву відповідач посилається на наступне. Посилання позивача на те, що відповідач без належних правових підстав проживає у гуртожитку, не ґрунтується на нормах чинного законодавства та не відповідає дійсним обставинам. Відповідач вселився до спірного житлового приміщення на підставі згоди основного квартиронаймача, а також згоди позивача. Місце проживання відповідача у спірній квартирі було зареєстроване з дозволу основного квартиронаймача та зі згоди позивача. Оскільки відповідач є основним квартиронаймачем, позивач не наділений правомочностями примушувати відповідача укладати з ним договір оренди житлового приміщення з оплатою орендної плати. Вимоги позивача суперечать пункту 7 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №498 від 20.06.2018. Гуртожиток є комунальною власністю територіальної громади Полтавської області, а позивач не є власником гуртожитку. Позивач не наділений законним правами встановлювати на свій розсуд орендну плату за користування гуртожитком, який перебуває у комунальній власності. Додатково відповідач повідомив, що рішенням Київського районного суду м.Полтави від 17.08.2023 у справі №552/317/23 задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання за нею права на користування квартирою АДРЕСА_1 на законних підставах та відмовлено Державному комунальному житлово-експлуатаційному підприємству "Будівельник" у виселенні ОСОБА_1 з гуртожитку. Через підсистему «Електронний суд» 08.01.2024 від позивача надійшли заперечення на відзив на апеляційну скаргу, за змістом яких позивач наголошує на наступному. Усупереч твердженням відповідача, належною стороною за цим позовом є позивач, як орган, визначений власником на управління житловим фондом, у тому числі гуртожитком у АДРЕСА_2 та квартирами, що розташовані у ньому. У позивача відсутня інформація про підстави проведення державної реєстрації місця проживання відповідача, наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням. Єдиною формою здійснення плати за користування квартирою, як квартиронаймача, є квартирна/орендна плата. Таким чином, розмір безпідставно збережених коштів за користування спірною квартирою має визначатися як розмір неодержаної квартирної/орендної плати за таку квартиру. Відсутність документів, що посвідчують право користування квартирою позивача, та відсутність підтвердження правомірності використання відповідачем майна позивача квартири не надає права відповідачу на її безоплатне використання. У зв`язку із перебуванням у відпустці судді-члена колегії Істоміної О.А., на підставі розпорядження керівника апарату суду від 05.02.2024, згідно з витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Медуниця О.Є., суддя Радіонова О.О., суддя Стойка О.В. Дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила наступне. За змістом позовної заяви Державне комунальне житлово-експлуатаційне підприємство "Будівельник" зазначає, що у позивача обліковується право господарського відання на гуртожиток за адресою: АДРЕСА_2 (підтверджується листом Управління майном Полтавської обласної ради №1017/19-8/1388 від 28.10.2002). За наявною у позивача інформацією у квартирі АДРЕСА_1 тривалий час проживає відповідач - ОСОБА_1 . Після 29.03.2000, дати виписки основного квартиронаймача ОСОБА_2 та, відповідно, втрати останньою права на жиле приміщення, договір найму житлового приміщення відповідач не змінювала, ордер на квартиру гуртожитку АДРЕСА_1 на ім`я відповідача, як квартиронаймача, не видавався. Відповідач з часу реєстрації у вказаній квартирі як повнолітній член сім`ї (21.07.1999) з приводу зміни договору найму житлового приміщення до позивача не звертався. Факт користування квартирою без достатньої правової підстави є підставою для виникнення обов`язку по щомісячній сплаті за користування квартирою. Відповідач протягом тривалого часу не сплачував за користування спірною квартирою орендну плату, внаслідок чого зберіг за рахунок позивача, як особи, якій на праві господарського відання належить майно - квартира АДРЕСА_1 , грошові кошти у розмірі такої плати. За твердженнями позивача, за період з 01.04.2020 по 31.03.2023 розмір збережених відповідачем коштів від безпідставно набутого майна, який підлягає відшкодуванню з боку відповідача, становить 142 419,80 грн. виходячи з середнього розміру орендної плати в Полтавській області, вказаного на офіційному сайті Державної служби статистики України, з розрахунку: - 2020 рік (квітень-грудень місяці) - 17 599,15 грн.; - 2021 рік (січень-грудень місяці) - 47 618,05 грн.; - 2022 рік (січень-грудень місяці) - 59 768,25 грн.; - 2023 рік (січень-березень місяці) - 17 434,35 грн. Несплата ОСОБА_1 означених грошових коштів у добровільному порядку стала підставою звернення Державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства "Будівельник" до суду з розглядуваним позовом. Позовні вимоги викладені з посиланням на приписи ст.1212 Цивільного кодексу України (далі ЦК України). Під час розгляду справи в місцевому господарському суді позивачем була збільшена сума позовних вимог до 144 711,42 грн. Судова колегія враховує наступне. Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 (відповідач) з 21.07.1999 постійно проживає та зареєстрована в кімнаті АДРЕСА_1 , що підтверджується даними картки прописки Форми А, заведеної на ОСОБА_1 , даними поквартирної картки Форми Б, заведеної на кімнату АДРЕСА_1 , а також паспортом громадянина на ім`я ОСОБА_1 з відміткою про її зареєстроване місце проживання. Аналізуючи вказані докази, судова колегія встановила, що на час вселення відповідача до спірної кімнати, наймачем останньої була її мати ОСОБА_2 , як про це вказано в поквартирній картці ОСОБА_2 , а відтак вона (відповідач) вселилась як член сім`ї наймача, на ім`я якого згідно до діючого на той час законодавства була заведена поквартирна картка. Після виписки наймача ОСОБА_2 з вказаної кімнати, її донька ОСОБА_1 стала її наймачем, про що були внесені зміни до поквартирної картки. Вказані обставини підтверджуються наданими позивачем до матеріалів справи доказами зазначеними вище, в тому числі копією поквартирної картки (а.с.21; 21 зворот). У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 повідомила, що вона звернулася із позовом до Державного комунального Житлово-експлуатаційного підприємства «Будівельник» в суд загальної юрисдикції. Київським районним судом м.Полтави було відкрито справу №552/317/23. Предметом розгляду у межах цієї справи були позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання права користування житловим приміщенням (квартирою гуртожитку АДРЕСА_1 ) на законних підставах та зустрічні позовні вимоги Державного комунального Житлово-експлуатаційного підприємства «Будівельник» про виселення ОСОБА_1 з кімнати без надання іншого житлового приміщення. Як убачається з Єдиного державного реєстру судових рішень, рішенням Київського районного суду м.Полтави від 17.08.2023 у справі №552/317/23, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 17.01.2024, задоволено позов ОСОБА_1 до ЖЕПБ про визнання права на користування житловим приміщенням на законних підставах. Визнано за ОСОБА_1 право на користування кімнатою на законних підставах. Відмовлено у задоволенні зустрічного позову ЖЕПБ до ОСОБА_1 про виселення. При цьому суди встановили факт правомірного вселення ОСОБА_1 до кімнати в гуртожитку, що в силу приписів ч.4 ст.75 ГПК України не підлягає повторному доказуванню. Відповідно до вимог ч.ч.1-3 ст.11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У контексті приписів ст.ст.810-811 ЦК України правовідносини щодо найму житла регулюються на підставі укладеного між сторонами письмового договору. Розмір плати за найм житла встановлюється у договорі найму житла (ч.1 ст.820 ЦК України). Згідно вимог ч.3 ст.815 ЦК України наймач зобов`язаний своєчасно вносити плату за найм житла. Наймач зобов`язаний самостійно вносити плату за комунальні послуги, якщо інше не встановлено договором найму. Регулювання відносин з користування гуртожитками визначається спеціальним правовим статусу цього житла, тому норми Житлового кодексу Української РСР,Житлового Кодексу України, Примірного положення про гуртожитки, а також інші норми житлового законодавства стосовно гуртожитків є спеціальними по відношенню до норм цивільного законодавства. Відповідно до ст.61 Житлового кодексу Української РСР (далі ЖК УРСР; у редакції станом на дату вселення відповідача до гуртожитку) користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер. Відповідно до ст.66 ЖК УРСР плата за користування житлом (квартирна плата) обчислюється виходячи із загальної площі квартири (одноквартирного будинку). Розмір плати за користування житлом (квартирної плати) встановлюється Кабінетом Міністрів України. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату та плату за комунальні послуги. Квартирна плата та плата за комунальні послуги в будинках державного і громадського житлового фонду вносяться щомісяця в строки, встановлені Радою Міністрів Української РСР (ст.68 ЖК УРСР). Статтею 131 ЖК УРСР передбачено, що відповідно до законодавства Союзу РСР Примірне положення про гуртожитки затверджується Радою Міністрів Української РСР, міністерствами, державними комітетами і відомствами СРСР за погодженням з відповідними профспілковими і комсомольськими органами. Відповідно до ст.131 ЖК УРСР постановою Ради Міністрів УРСР №208 від 03.06.1986 затверджене Примірне положення про гуртожитки (далі Примірне положення №208; чинне станом на дату вселення відповідача до гуртожитку). Пунктами 9, 10 Примірного положення №208 передбачено, що жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету і комітету комсомолу. На підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер (додаток), який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу. Згідно з п.17 Примірного положення №208 громадяни, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відособленому користуванні, вправі вселити в займані приміщення своїх неповнолітніх дітей. Вселення інших членів сім`ї в указані приміщення допускається лише з дозволу адміністрації, профспілкового комітету і комітету комсомолу підприємства, установи, організації та письмової згоди членів сім`ї громадянина, які проживають разом з ним. У розглядуваному випадку ОСОБА_1 була вселена в кімнату до матері як член сім`ї наймача. У такому випадку видача ордеру члену сім`ї законодавством не передбачена. Достатньо лише згоди адміністрації гуртожитку, наявність якої доводиться подальшим оформленням відповідних карток форми А та Б, ведення яких відноситься до компетенції адміністрації гуртожитку. Пунктом 18 Примірного положення №208 визначено, що робітники, службовці, студенти, учні, а також інші громадяни, які проживають у гуртожитку, зобов`язані, зокрема, своєчасно вносити плату за користування жилою площею і за комунальні послуги відповідно до пункту 38 цього Примірного положення. Розділ VI Примірного положення №208 регулює питання плати за користування жилою площею в гуртожитку і за комунальні послуги. Так, відповідно до п.38 Примірного положення №208 плата за користування жилою площею в приміщеннях, що знаходяться в спільному користуванні кількох осіб, які не перебувають у сімейних стосунках, провадиться за встановленими ставками. Витрати на комунальні послуги входять до ставки плати за користування жилою площею і окремо плата за них не стягується. Громадяни, які проживають у приміщеннях, що перебувають у їх відособленому користуванні, вносять плату за користування жилою площею і за комунальні послуги по ставках квартирної плати (тарифах), установлених для будинків державного та громадського житлового фонду. Пунктом 39 Примірного положення №208 передбачено, що плата за користування жилою площею в гуртожитку і за комунальні послуги вноситься не пізніше десятого числа наступного за оплачуваним місяця. Згідно ст.3 ЖК України житлові відносини в Україні регулюються Конституцією України, цим Кодексом та іншими актами законодавства України. Главою четвертою Кодексу врегульовано правовідносини з користування житлом в гуртожитках. Порядок користування жилою площею в гуртожитках визначається договором (ст.130 ЖК України). Примірне положення про користування гуртожитками затверджується Кабінетом Міністрів України після консультацій з громадськістю, що проводяться відповідно до законодавства (ст.131 ЖК України). 26.06.2018 набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України №498 від 20.06.2018 «Про затвердження Примірного положення про користування гуртожитками» (далі - Примірне положення №498; чинна у період, визначений позивачем як період стягнення, та станом на дату ухвалення постанови). Згідно з п.7 Примірного положення №498 користування жилою площею здійснюється: у гуртожитках державної та комунальної форми власності - виключно за договором найму жилого приміщення, укладеним на підставі ордера; у гуртожитках, що були включені до статутних капіталів господарських товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, - за договором найму жилого приміщення, укладеним на підставі ордера, або на підставі договору оренди житла. Пунктом 11 Примірного положення №498 передбачено, що наймачі, які користуються жилою площею в гуртожитку, зобов`язані, зокрема, своєчасно сплачувати за проживання в гуртожитку у строки, встановлені договором або законом. Відповідно до п.15 Примірного положення №498 особи, які проживають у гуртожитку на умовах договору найму (оренди), вносять плату за таке проживання відповідно до умов договору. Плата за проживання у гуртожитку включає: витрати на оплату житлово-комунальних послуг (послуги з управління гуртожитком, послуги з постачання теплової енергії, гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, постачання та розподілу природного газу, електричної енергії, послуги з поводження з побутовими відходами); інші витрати, необхідні для забезпечення створення належних умов для проживання (утримання майна гуртожитку, зазначеного в абзаці першому пункту 14 цього Положення) та організації побуту (заміна, прання, дезінфекція постільних речей тощо у разі їх видачі). Судова колегія приймає до уваги, що між сторонами не укладено договору найму жилого приміщення, яким би були визначені конкретні умови користування житлом, у тому числі щодо розміру плати за користування житлом (кімнатою у гуртожитку). Проте відсутність укладеного між сторонами договору найму жилого приміщення в гуртожитку в даному випадку не спростовує факту користування відповідачем кімнатою у гуртожитку. Відповідач проживав у кімнаті гуртожитку у спірний період (квітень 2020 березень 2023), означені обставини сторонами не оспорюються. З аналізу вищенаведених положень законодавства вбачається, що не укладення договору найму не звільняє відповідача від встановленого Примірним положенням №498 (чинним у спірний період) обов`язку вносити плату за проживання у гуртожитку та надані послуги. У свою чергу, матеріали справи не містять доказів досягнення згоди між сторонами щодо розміру плати за користування житлом на основі вільного волевиявлення сторін. Позивачем також не надано доказів укладення договору найму в судовому порядку. Як зазначалося вище, згідно з п.15 Примірного положення №498 плата за проживання у гуртожитку включає витрати на оплату житлово-комунальних послуг та інші витрати, необхідні для забезпечення створення належних умов для проживання та організації побуту. Водночас, за змістом відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 зазначає про те, що відповідачем з Комунальним підприємством «Полтававодоканал» та Комунальним підприємством «Полтаваобленерго» укладено відповідні договори на оплату наданих означеними підприємствами послуг, централізоване опалення у гуртожитку відсутнє. У свою чергу, як вірно зауважено місцевим господарським судом у оскаржуваному рішенні, у позові відсутні дані, з чого складається сума нарахованої позивачем заборгованості. Як убачається зі змісту позовної заяви та зазначено позивачем в апеляційній скарзі, розмір позовних вимог обрахований виходячи з середнього місячного розміру орендної плати в Полтавській області виходячи з даних Державного комітету статистики України (розміщені на офіційному сайті Держстату в розділі «Статистична інформація»/ «Економічна статистика»/ «Ціни»/ «Середні споживчі ціни на товари (послуги)». Проте, використання позивачем при розрахунку позовних вимог середнього місячного розміру орендної плати в Полтавській області (згідно даних, розміщених на сайті Держстату), не є правомірним та обґрунтованим у даному випадку. Крім того позивачем при розрахунку суми стягнення застосовано розмір плати за оренду однокімнатної квартири, що не може відповідати (дорівнювати) розміру плати за проживання в кімнаті гуртожитку. Суд апеляційної інстанції також звертає увагу, що за змістом наявної в матеріалах справи вимоги позивача на адресу відповідача ЖЕПБ зазначило, що може встановити ОСОБА_1 плату за користування житлом (квартирну плату) в розмірі 2 000,00 грн./міс. Означений розмір плати є значно меншим, ніж застосований позивачем у розрахунку розміру позовних вимог (від 3 519,00 грн. до 5 811,45 грн.). Означене додатково свідчить про необґрунтованість зазначених позивачем розмірів орендної плати. Крім того, що під час розгляду справи Господарським судом Полтавської області від позивача надійшла заява від 29.09.2023 (вх.№12369) про зменшення розміру позовних вимог до 72 000,00 грн., оскільки відповідач є інвалідом другої групи і присудження їй суми боргу 144711,42 стане великим тягарем для неї. Разом з тим, за змістом заяви позивач посилається на те, що предметом позовних вимог є стягнення з відповідача на користь позивача 144 711,42 грн. безпідставно збережених коштів (у позовній заяві зазначено 142 419,80 грн.). Заявою 16.10.2023(вх.№13108) позивач просив залишити вищевказану заяву про зменшення позовних вимог без розгляду та стягнути з відповідача 144 711,42 грн. безпідставно збережених коштів. З урахуванням приписів ст.46 ГПК України місцевим господарським судом прийнято заяву позивача про збільшення позовних вимог. Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що позивачем жодним чином не обґрунтовано збільшення розміру позовних вимог до суми 144 711,42 грн. З огляду на вищевикладене та надаючи оцінку матеріалам та обставинам справи, Східний апеляційний господарський суд вважає, що розмір позовних вимог є недоведеним (належним чином необґрунтованим) та, як наслідок, позовні вимоги заявлені Державним комунальним житлово-експлуатаційним підприємством "Будівельник"не підлягають задоволенню. Суд апеляційної інстанції відхиляє посилання скаржника на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 23.05.2018 у справі №629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі №922/3412/17, від 09.11.2021 у справі №905/1680/20, від 20.11.2018 у справі №922/3412/17 та висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 28.02.2020 у справі №913/169/18 та від 10.02.2020 у справі №922/981/18. Такі висновки зроблені у справах за позовами про стягнення збитків у вигляді неодержаного доходу внаслідок користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів та про стягнення безпідставно збережених грошових коштів у розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою, правове регулювання відносин в яких є істотно відмінним від правового регулювання правовідносин у межах розглядуваної справи №8/471-23/1(917/713/23). Слід зазначити, що аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України". Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У цій справі апелянту було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків Господарського суду Полтавської області. Відтак, враховуючи, що апеляційний господарський суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, які (доводи і вимоги апеляційної скарги) у даному випадку не підтверджують ухвалення оскаржуваного рішення із порушеннями, визначеними ст.277 ГПК України в якості підстав для зміни чи скасування оскаржуваного рішення, а підстав для виходу за межі апеляційних доводів і вимог у порядку ч.4 ст.269 цього Кодексу апеляційним судом встановлено не було, апеляційна скарга позивача підлягає залишенню без задоволення, оскаржуване рішення - без змін. За змістом ст.129 вказаного Кодексу такий результат апеляційного перегляду має наслідком віднесення на рахунок скаржника витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги. Керуючись ст.ст.129, 269, 270, 273, 275, 276, 281, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення. Рішення Господарського суду Полтавської області від 03.11.2023 у справі №8/471-23/1 (917/713/23) залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, встановлених п.2 ч.3 ст.287 Господарського процесуального кодексу України. Повний текст постанови складено 07.02.2024. Головуючий суддя О.Є. Медуниця Суддя О.О. Радіонова Суддя О.В. Стойка