Постанова 4852 № 160/15864/22

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 24 січня 2024 року м. Дніпросправа № 160/15864/22 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Білак С.В. (доповідач), суддів: Чабаненко С.В., Юрко І.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29.05.2023 року в адміністративній справі №160/15864/22 (головуючий суддя І першої інстанції Кучугурна Н.В.) за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання противоправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И В : ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив: - визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 04 вересня 2019 року по 28 вересня 2022 року; - зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 04 вересня 2019 року по 28 вересня 2022 року; - зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та сплатити компенсацію втрати частини доходів на суму заборгованості частини недоотриманого грошового забезпечення з 01.10.2015 року по 28.09.2022 року. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 травня 2023 року позов задоволено частково (а.с.74-78). Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати позивачу середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 04 вересня 2019 року по 28 вересня 2022 року. Зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 05.09.2019 року по 27.09.2022 року в розмірі 13 049,40 грн. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити у задоволені позову. В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що порядок проведення розрахунків при звільненні з військової служби регулюється Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року №2011-XII (далі - Закон №2011-XII). Проте, положення цього Закону №2011-XII не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи щодо виплати середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також даний акт не містить відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації. При цьому, зауважено, що стаття 117 Кодексу Законів про працю України (далі - КЗпП України) не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати. Позивач не надав суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу. Відповідно до частини четвертої статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Суд апеляційної інстанції розглянув справу відповідно до приписів статті 311 КАС України в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Відповідно до частин першої та другої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги, внаслідок наступного. Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду у суді апеляційної інстанції, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 в період з жовтня 2015 року по серпень 2019 року. Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 №172 від 16.08.2019 року, позивача було звільнено з військової служби у запас. Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 04.09.2019 року №191 ОСОБА_1 з 04.09.2019 року виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. Однак, після виключення зі списків особового складу з останнім не було проведено повного розрахунку при звільненні, у зв`язку із чим він звертався до суду. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22.01.2021 року по справі № 160/13953/20, адміністративний позов позивача до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії було задоволено частково; суд першої інстанції визнав протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягала в ненарахуванні та невиплаті позивачу індексації грошового забезпечення за період з 01.10.2015 року по 30.10.2018 року; зобов`язав Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2015 року по 30.10.2018 року включно; в задоволенні решти позовних вимог відмовив. Згідно з даними КП «ДСС», зазначене вище рішення від 22.01.2021 року у справі №160/13953/20 набрало законної сили. Відповідно до частини четвертої статті 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Також колегія суддів встановила, що рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14.12.2021 року у справі №160/18737/21, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 22.08.2022 року, позовну заяву ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії задоволено частково: визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо не вірного застосування базового місяця грудня 2015 року при нарахуванні індексації грошового забезпечення позивачу за період з 01.10.2015 року по 30.10.2018 року; зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення (базового місяця) - січень 2008 року за період з 01.10.2015 року по 30.10.2018 року, з урахуванням раніше виплачених сум; у іншій частині позовних вимог відмовлено. У цьому рішенні суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позовна вимога в частині зобов`язання відповідача нарахувати та сплатити компенсацію втрати частини доходів на суму заборгованості частини недоотриманого грошового забезпечення з 01.10.2015 року по день фактичної виплати заборгованості є передчасною, а тому, не підлягає задоволенню. Згідно з даними КП «ДСС», зазначене вище рішення від 14.12.2021 року у справі №160/18737/21 набрало законної сили 22.08.2022 року після його перегляду в апеляційному порядку Третім апеляційним адміністративним судом. Крім цього, за рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 02.03.2020 року у справі №160/12024/19, залишеним без змін постановою Третього апеляційного суду від 09.07.2020 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково: визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати позивачу грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 04.09.2019 року; зобов`язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 04.09.2019 року; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено. У цьому рішенні суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог позивача в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, оскільки суми компенсації є спірними, а позовна вимога в цій частині є передчасною та фактично спрямована на урегулювання тих відносин, які відбудуться в майбутньому, тобто після виконання судового рішення про виплату грошової компенсації. Згідно з даними КП «ДСС», зазначене вище рішення від 02.03.2020 року у справі №160/12024/19 набрало законної сили 09.07.2020 року після його перегляду в апеляційному порядку Третім апеляційним адміністративним судом. Згідно з випискою по картковому рахунку ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на його рахунок надійшли кошти у сумі 79840,44 грн, деталі операції: безготівкове зарахування. Коментар до платежу: V/ch НОМЕР_1 ; 2112; перераховано індексація грошового забезпечення, на картку ОСОБА_1 , зг.рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду. Вважаючи противоправними дії відповідача щодо недотримання строків розрахунку при звільненні, позивач оскаржив такі дії до суду. Надаючи оцінку спірним правовідносинам, колегія суддів зазначає наступне. Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни здійснюється Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 року №2232-ХІІ (далі - Закон №2232-ХІІ). Відповідно до частини 1 статті 2 Закону №2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Правовий статус ветеранів війни визначає Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 року №3551-XII (далі - Закон №3551-XII), який забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них. Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 року № 2011-XII (далі Закон № 2011-XII) визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі. Відповідно до статті 1 Закону № 2011-XII, соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом. Частинами 1-3 статті 9 Закону № 2011-XII передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців. До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону. Статтею 1 Кодексу Законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що даним кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя працівників, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини. Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників. Згідно з частиною 1 статті 47 КЗпП України, роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника. Відповідно до статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму. Водночас, статтею 117 КЗпП України (в редакції Закону № 2352-IX від 01.07.2022 року) передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. У пункті 2.2 рішення Конституційного Суду України в справі № 4-рп/2012 визначено, що за статтею 47 Кодексу роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Верховний Суд у постанові від 26.01.2022 по справі № 240/12167/20 зазначив про те, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані нормами спеціального законодавства. Водночас такі питання врегульовані нормами КЗпП України. Висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців неодноразово викладався Верховним Судом, зокрема, у постановах від 30.04.2020 року в справі № 140/2006/19, від 04.09.2020 року в справі № 120/2005/19-а, від 05.03.2021 року в справі № 120/3276/19-а, від 31.03.2021 року в справі № 340/970/20, від 13.10.2021 року в справі № 580/1790/20. При цьому, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 року у справі №821/1083/17 зазначила про те, що під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 року у справі №821/1083/17 вказала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення. Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, зазначає про таке. Виходячи із системного тлумачення положень статей 116, 117 КЗпП України, враховуючи рішення Конституційного Суду України в справі №4-рп/2012, а також правові позиції Верховного Суду, наведені вище, можна дійти висновку, що з моменту звільнення у роботодавця виникає обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити працівникові всі суми, що йому належать. Якщо роботодавець не виконує цей обов`язок, він вчиняє триваюче правопорушення, відповідальність за яке визначена статтею 117 КЗпП України. Припиненням такого правопорушення є проведення фактичного розрахунку, тобто, реальне виконання цього обов`язку (виплата всіх сум, що належать звільненому працівникові). Надаючи правову оцінку обраного позивачем способу захисту, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Верховний Суд у постанові від 04.09.2020 року у справі № 120/2005/19-а зазначив про те, що статтею 117 Кодексу законів про працю України покладено обов`язок щодо визначення розміру відшкодування за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору. Суд першої інстанції, визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню з відповідача за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, зазначив, що Постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 року, затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі Порядок №100). Відповідно до пункту 8 вказаного порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Суд першої інстанції, визначаючись з проведенням остаточного розрахунку встановив, що вказаний розрахунок мав бути проведений з позивачем 04.09.2019 року, натомість належне до виплати грошове забезпечення у сумі 79 840,44 грн. проведено лише 28.09.2022 року. Таким чином, період затримки розрахунку при звільненні з 05.09.2019 року по 27.09.2022 року (включно) склав 1119 днів. З наявної в матеріалах справи довідки про нараховані суми грошового забезпечення позивачу від 15.02.2023 року № 258 слідує, що останніми 2 місяцями, що передували його звільненню є: - липень 2019 рік, за 31 день, грошове забезпечення складає 15044,65грн.; - серпень 2019 рік, за 31 день, грошове забезпечення складає 15217,20 грн. З огляду на наведене середньоденна (годинна) заробітна плата, з якої слід обраховувати суму середнього заробітку за час затримки при звільненні складає 488,09 грн. (а.с.40). Враховуюче, що відповідна компенсація не може перевищувати 6 місяців/182 дні, належна до сплати сума дорівнює 88832,38 грн. (488,09 х 182 дні). Суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що до цих правовідносин слід застосовувати принцип співмірності. Зокрема, істотність частки компенсації за не проведену індексацію в порівнянні з середнім заробітком за час затримки розрахунку складає: 79840,44 грн. / 546172,71 грн. (сума виплаченого грошового забезпечення на виконання рішення суду/середній заробіток за весь час затримки розрахунку) х 100 = 14,69%. Отже, сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 14,69% складає: 488,09 грн. (середньоденний заробіток позивача) х 14,69% = 71,70 грн; 71,70 грн х 182 (кількість робочих днів затримки розрахунку, які підлягають відшкодуванню) = 13049,40 грн. Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції, що відповідач безпідставно не враховує норми статті117 КЗпП України, яка діяла в редакції Закону № 2352-IX від 01.07.2022 року на час проведення виплати, та якою передбачене обмеження періоду виплати середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку - не більш як за шість місяців. Слід зазначити, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Враховуючи вищезазначене, ефективний засіб правого захисту в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату. Відповідно до частини 2 статті 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Згідно частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, інші, зазначені в апеляційній скарзі доводи, окрім проаналізованих вище, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин справи і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування. Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду відсутні. Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують, а зводяться до переоцінки та незгоди з доказами. Згідно частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 77, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 травня 2023 року в адміністративній справі №160/15864/22 залишити без задоволення. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 29 травня 2023 року в адміністративній справі №160/15864/22 залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 328 та пунктом 3 Розділу VI «Прикінцеві положення» Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий - суддя С.В. Білак суддя С.В. Чабаненко суддя І.В. Юрко