Постанова 4824 № 372/2722/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження Доповідач - Кулікова С.В. № 22-ц/824/1715/2024 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И м. Київ Справа № 372/2722/22 31 січня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Кулікової С.В. суддів - Музичко С.Г. - Болотова Є.В. при секретарі - Кіпрік Х.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 07 липня 2023 року, ухваленого під головуванням судді Сташків Т.Г., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 та третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення коштів за договором позики,- в с т а н о в и в: У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення коштів за договором позики. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що за ОСОБА_3 утворилась заборгованість за укладеним із позивачем договором позики у вигляді розписки від 20.06.2014 року в розмірі 583 доларів США та нарахованими на цю суму 15 % річних у розмірі 7957,95 доларів США. Дану заборгованість позивач просив стягнути солідарно з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , оскільки на час укладення договору позики відповідачі перебували в зареєстрованому шлюбі. Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 08.03.2023 року задоволено заяву адвоката Горупи С.М., що діє в інтересах ОСОБА_2 , про вступ у справу третьої особи на стороні позивача. Залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, на стороні позивача - ОСОБА_2 . Надалі, ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 01.05.2023 року замінено процесуальний статус ОСОБА_2 в даній цивільній справі з третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на третю особу, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. Позовну заяву третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення коштів за договором позики, прийнято до спільного розгляду з первісним позовом. Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 07 липня 2023 рокуу задоволенні позову ОСОБА_1 та третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення коштів за договором позики - відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні коштів на його користь та ухвалити в цій частині нове судове рішення, про стягнення заборгованості за договором позики та штрафу. Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду в оскаржуваній частині ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначав, що було встановлено, що між сторонами 20 червня 2014 року було укладено договір позики за яким відповідачка отримала від нього кошти в розмірі 583 доларів США, які зобов'язувалась повернути до 01 лютого 2015 року з сплатою відсотків, однак не виконала свої зобов'язання з повернення боргу після звернення до неї позикодавця з листом-вимогою, тому суд першої інстанції дійшов до невірного висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позову, так як відповідач не надала доказів не підписання нею цього договору або неотримання позики, що свідчить про незаконність рішення суду. Вказував, що судом не було досліджено: чи отримані кошти були витрачені в інтересах сім'ї, чи підтверджено це відповідними доказами, чи надав інший з подружжя згоду на укладення договору позики. В судове засідання учасники справи не з'явилися, про час та місце розгляду справи були повідомлені, про причини неявки суду не повідомили, тому колегія суддів вважала можливим провести розгляд справи у їх відсутність. Заслухавши доповідь судді Кулікової С.В., пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав. Судом встановлено, що 20.06.2014 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_5 (позичальник) укладено договір позики, відповідно до якого, позикодавець передав, а позичальник прийняв грошові кошти у розмірі 583 доларів США із терміном повернення їх позикодавцю до 01.02.2015 року. За умовами договору позики, якщо у вказаний строк позика не буде повернута, то починаючи з 01.02.2015 року на загальну суму неповернутої позики нараховуються щомісячно 15 %. На підтвердження факту укладання договору позики та передачі грошових коштів у сумі 583 доларів США 20.06.2014 року ОСОБА_5 власноручно складено розписку, копія якої знаходиться в матеріалах справи, оригінал зберігається в ОСОБА_1 . Дані обставини щодо наявності оригіналу розписки в ОСОБА_1 встановлені судом під час розгляду справи. В обумовлений договором позики строк ОСОБА_5 запозичені грошові кошти не повернула, у зв`язку з чим ОСОБА_1 звернувся до неї із претензією від 24.08.2022 року, в якій просив повернути борг у розмірі 583 доларів США із нарахованими 15 % у 10-ти денний строк з дня отримання претензії. Дана претензія направлена 25.08.2022 року поштовим зв`язком на адресу ОСОБА_5 (відправлення № 0870007162590) та отримана адресатом 26.08.2022 року, що підтверджується відомостями з АТ «Укрпошта». Однак, відповідна претензія залишена ОСОБА_5 без задоволення або відповіді, що зумовило звернення ОСОБА_1 із даним позовом до суду. Оскільки на час отримання позики ОСОБА_5 перебувала та наразі продовжує перебувати в зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_4 , ОСОБА_1 просив заборгованість за договором позики стягнути з відповідачів солідарно. Поряд із цим, ОСОБА_2 пред`явлено позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору. На обґрунтування пред`явлених позовних вимог ОСОБА_2 зауважено, що 18.09.1991 року між нею та ОСОБА_1 зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 , виданого Відділом ЗАГСА Мінського РВК. З огляду на те, що надання ОСОБА_1 грошових коштів у позику ОСОБА_5 відбулося 20.06.2014 року, тобто за час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, ОСОБА_2 просила стягнути солідарно з ОСОБА_5 та ОСОБА_4 50 % загальної заборгованості за договором позики в сумі 4270,47 доларів США. ОСОБА_5 мала повернути надані позивачем у позику грошові кошти не пізніше 01.02.2015 року, однак допустила порушення договірного зобов`язання. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем недоведено наявності в ОСОБА_5 та її чоловіка ОСОБА_4 солідарного обов`язку з погашення заборгованості за договором позики від 20.06.2014 року, а позовні вимоги до ОСОБА_5 , заявлені поза межами строку позовної давності. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Статтею 525 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим. Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України). Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей (постанова Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 760/28272/17). Договір позики в письмовій формі може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами (частина перша статті 207 ЦК України). Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки. Вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 757/4041/18. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики, і його умов. Такий правовий висновок щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладено Верховним Судом у постанові від 17 липня 2023 року у справі № 635/4559/21. Судом встанолено та вбачається з матеріалів справи, що відповідно до розписки від 20 червня 2014 року ОСОБА_3 взяла у борг у ОСОБА_1 583 дол. США та зобов'язалася їх повернути до 01 лютого 205 року, а якщо до 01 лютого вона кошти не поверне, то нараховуються 15% від загальної суми боргу щомісячно. З огляду на викладене, суд дійшов правильного висновку про наявність між сторонами правовідносин, які випливають з договору позики від 20 червня 2014 року; позичальник не виконав зобов`язання перед позикодавцем; факт написання розписки ОСОБА_3 не заперечувала. Водночас апеляційний суд погоджується і з висновками суду щодо пропуску позивачем позовної давності у цій справіз вимогами до ОСОБА_3 , враховуючи наступне. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Відповідно до частини п`ятої статті 261 ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. У статті 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також, якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності до нового строку не зараховується. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо є докази, що підтверджують факт такого переривання. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі № 686/23170/19 (провадження № 61-13802св21) вказано, що «тлумачення статті 264 ЦК України свідчить, що переривання позовної давності можливе виключно в межах самої позовної давності». Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, які відбулася у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» («Stubbings and Others v. the United Kingdom») § 51)), рішення ЄСПЛ від 29 січня 2013 року у справі «Золотас проти Греції» (Zolotas v. Greece) § 43)). Під час розгляду справи в суді першої інстанції представник ОСОБА_3 подав заяву про застосування позовної давності. Договір позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 був укладений 20 червня 2014 року. Цим договором встановлено термін для погашення суми позики до 01 лютого 2015 року. Позовна давність за вимогами про стягнення заборгованості за договором позики сплинула 01 лютого 2018 року, тоді як позивач звернувся із позовом до суду лише 21 вересня 2022 року, тобто поза межами позовної давності. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що строк повернення позики настав 01 лютого 2018 року. Доказів переривання позовної давності в межах позовної давності позивач не надав, а з позовом до ОСОБА_3 звернувся лише 21 вересня 2022 року, тобто після спливу позовної давності. Звертаючись до суду з позовом, позивач, як на підставу своїх позовних вимог посилався на те, що борг за договором позики є спільним боргом подружжя, тому стягненню підлягає з обох відповідачів. Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин подружжя, у тому числі колишнього, поряд із застосуванням норм ЦК України підлягають застосуванню норми СК України. Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя. Так, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує. Згідно з частиною третьою статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України). За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19). Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. Таким чином, за спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном. Встановлено, що при укладенні договору позики, оформленого розпискою, не було отримано згоди ОСОБА_4 на його укладення, а правочин виходить за межі дрібно-побутового. З огляду на наведене, використання коштів в інтересах сім`ї та цільового використання коштів позивачем не доведено, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для солідарного стягнення боргу за договором позики. Подібних висновків дійшов Верховний Суд, про що зазначив у постанові від 30 вересня 2020 року у справі № 607/3973/18 (провадження № 61-12628св19). Рішення суду першої інстанції є достатньо вмотивованим та містить висновки щодо питань, які мають значення для вирішення справи. Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні підстави для його скасування та задоволення апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 . Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України , апеляційний суд,- п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Обухівського районного суду Київської області від 07 липня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення коштів за договором позики - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту постанову. Повний текст постанови складено 05 лютого 2024 року. Головуючий: Судді: