Постанова 4821 № 712/262/21

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 січня 2024 року м. Черкаси Справа № 712/262/21 Провадження № 22-ц/821/58/24 Категорія: 304090000 Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючої: Карпенко О.В. суддів: Бородійчука В.Г., Василенко Л.І. за участю секретаря: Винник І.М. учасники справи: позивач: ОСОБА_1 , відповідач: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 14 вересня 2023 року (ухваленого під головуванням судді Пироженка С.А. в приміщенні Соснівського районного суду м. Черкаси, повний текст рішення складено 25 вересня 2023 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення боргу,- в с т а н о в и в : Короткий зміст позовних вимог 30 грудня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Соснівського районного суду м. Черкаси із позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 15.08.2016 між ним та ОСОБА_2 укладено договір позики. На виконання договору позики відповідач написав і передав позивачу розписку про отримання 76 000 доларів США. Відповідач взяв на себе зобов`язання повернути позивачу борг до 15.08.2017. Відповідач взятих на себе зобов`язань в повному обсязі не виконав, суму боргу не повернув. Крім того, вказує позивач, 17.01.2017 між ним та відповідачем також було укладено договір позики. На виконання договору позики відповідач написав і передав позивачу розписку про отримання 6 357 600 грн, що відповідало в еквіваленті 230 000 доларів США по курсу НБУ. Відповідач взяв на себе зобов`язання повернути позивачу 6 375 600 грн до 17.01.2018. Відповідач взятих на себе зобов`язань не виконав, суму боргу не повернув. ОСОБА_1 вказує, що станом на 30.12.2020 за даними офіційного сайту НБУ офіційний курс гривні до долара становить 28,3668 грн, відповідно сума боргу 230 000 доларів США становить 6 524 364 грн. Також вважає, що внаслідок порушення відповідачем своїх боргових зобов`язань, на суму боргу мають бути нараховані інфляційні та три відсотки річних, що відповідає вимогам ст. 625 ЦК України. Таким чином, інфляційні становлять 1 090 448 ,78 грн, а 3% річних - 564 373,04 грн. Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просить суд постановити рішення, яким стягнути з відповідача на його користь борг в сумі 76 000 доларів США за договором позики від 15 серпня 2016 року, та за договором позики від 17 січня 2017 року борг в сумі 6 524 364 грн, інфляційні в сумі 1 090 448,78 грн та 3% річних в сумі 564 373,04 грн. 15 квітня 2021 року ОСОБА_1 подав до суду клопотання про залучення до участі в справі в якості співвідповідача ОСОБА_3 та заяву про уточнення позовних вимог, по якій просив стягнути солідарно з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг в сумі 75 620 доларів США за договором позики від 15.08.2016 та 6 524 364 грн - борг за договором позики від 17.01.2017, 1 090 448,78 грн - інфляційне збільшення суми боргу за договором позики від 17.01.2017 та 564 373,04 грн - три відсотки річних за договором позики від 17.01.2017, а всього за договором позики від 17.01.2017 - 8 496 236,00 грн; стягнути солідарно з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 борг в сумі 75 620 доларів США за договором позики від 15.08.2016 та 6 524 364 грн борг за договором позики від 17.01.2017, 1 090 448,78 грн інфляційне збільшення суми боргу за договором позики від 17.01.2017 року та 564 373,04 грн три відсотки річних за договором позики від 17.01.2017, а всього за договором позики від 17.01.2017 - 8 496 236,00 грн. Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 22 квітня 2021 року залучено до участі в справі в якості співвідповідача ОСОБА_3 . Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 14 вересня 2023 року позов- задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 17.01.2017 в сумі 6 525 364 грн, інфляційне збільшення суми боргу в сумі 1 090 448,78 грн та 3% річних в сумі 564 373,04 грн, а всього 8 496 236 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у сумі 11 350 грн. В решті позову - відмовлено. Рішення суду першої інстанції, зокрема, мотивовано тим, що жодних доказів, які б підтверджували той факт, що ОСОБА_3 має відношення до боргових зобов`язань ОСОБА_2 , позивачем на адресу суду не надано, як не надано і жодного підтвердження того, що взяті в борг кошти ОСОБА_2 використав в інтересах сім`ї. Враховуючи це, суд вважав, що позовні вимоги в частині солідарного стягнення боргу із співвідповідача ОСОБА_3 задоволенню не підлягають. Відмовляючи в задоволенні позову в частині стягнення коштів за договором позики від 15.08.2016, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив із того, що позивачем пропущено строк позовної давності, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Клопотання про поновлення пропущеного строку позовної давності позивачем не заявлялося. Задовольняючи вимоги позивача в частині стягнення боргу за договором позики від 17.01.2017, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач ОСОБА_2 взяті на себе за договором позики від 17.01.2017 зобов`язання не виконав, будь-яких доказів на спростування вказаних обставин суду відповідачем надано не було. Короткий зміст вимог апеляційної скарги В апеляційній скарзі, поданій 24 жовтня 2023 року через засоби поштового зв`язку, ОСОБА_1 , вважаючи оскаржуване рішення суду першої інстанції ухваленим із неправильним встановленням обставин справи, із порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, просив суд апеляційної інстанції скасувати рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 14 вересня 2023 року в частині вимог, за якими в позові відмовлено, стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 солідарно на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 15.08.2016 у сумі 76 000 доларів США та стягнути з ОСОБА_3 ( як солідарного боржника разом з ОСОБА_2 ) на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 17.01.2017 в сумі 6 524 364 грн, інфляційне збільшення суми боргу в сумі 1 090 44,78 грн, 3% річних в сумі 564 373,04 грн, а всього 8 496 236 грн. Апеляційна скарга, зокрема, мотивована тим, що факт отримання грошових коштів відповідачем ОСОБА_2 не заперечується і визнається. Крім того, кошти, отримані від позивача за договором позики від 15.08.2016 були використані для придбання житла за кордоном, тобто в інтересах сім`ї, тому ОСОБА_3 є солідарним боржником у даній справі. Також зазначає, що суд, ухвалюючи рішення, прийшов до висновку, що позивачем пропущено строк на звернення до суду з позовною заявою за договором позики, який був укладений 15.08.2016. Скаржник стверджує, що суд правильно встановив обставини справи,однак неправильно застосував норми матеріального права, оскільки датою часткового повернення боргу за розпискою від 15.08.2016 є 06.04.2018 і позивачем визнається факт повернення коштів у сумі 10 000 грн. Від так, з 07.04.2018 перебіг позовної давності переривався у зв`язку з вчиненням ОСОБА_2 дій, що свідчать про визнання боргу. Строк позовної давності до зобов`язань за договором позики від 15.08.2016 обчислюється з 07.04.2018 по 07.04.2021. Позивач звернувся до суду із позовом 30.12.2020, тобто в межах строку позовної давності. Крім того, суд допустив неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи та не застосував закон, який підлягав застосуванню до спірних правовідносин, а саме ст. 264 ЦПК України, п. 12 Перехідних та прикінцевих положень ЦК України. Тому висновок суду, що позивач ОСОБА_1 за договором позики від 15.08.2016 пропустив строк позовної давності є помилковим і незаконним та підлягає до зміни з встановленням дійсних обставин справи та правильним застосуванням законодавства. Вказує, що суд незаконно відхилив доказ - договір від 18.08.2016 про купівлю подружжям ОСОБА_2 квартири в Республіці Литва. Вказаний доказ був належним чином засвідчений представником позивача - адвокатом Ремша Д.С. та є належним доказом на підтвердження заявлених вимого щодо солідарної відповідальності за борговою розпискою від 15.08.2016 ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Крім того, ОСОБА_3 несе солідарну відповідальність за борговими зобов`язаннями як мінімум в межах вартості придбаної спільної сумісної власності - квартири в АДРЕСА_1 d в межах суми 31 500 Євро. Вказує, що під час пояснень ОСОБА_2 чітко зазначив, що всю суму боргу повернув, проте, доказів такого повернення не надав. Відзив на апеляційну скаргу 29 листопада 2023 року на адресу Черкаського апеляційного суду від ОСОБА_3 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому остання вказує, що доводи апеляційної скарги є необгрунтованими, а рішення суду є законним і обгрунтованим, у зв`язку із чим просила у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі, а рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 14.09.2023 залишити без змін. Фактичні обставини справи З матеріалів справи вбачається, що 15 серпня 2016 року позивач надав в борг відповідачу ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 76 000 доларів США. Вказана обставина підтверджується власноруч складеною відповідачем розпискою від 15 серпня 2016 року. Відповідно до умов розписки відповідач зобов`язався повернути отримані кошти 15 серпня 2017 року. 17 січня 2017 року між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір позики. На виконання договору позики відповідач написав і передав позивачу розписку про отримання 6 375 600 грн (шість мільйонів триста сімдесят п`ять тисяч шістсот гривень), що відповідало в еквіваленті 230 000 доларів США по курсу НБУ. Відповідач взяв на себе зобов`язання повернути позивачу вказану суму 17.01.2018 року. Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 просив стягнути солідарно із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 15.05.2016 у розмірі 75 620 доларів США та заборгованість за договором позики від 17.01.2017 у розмірі 8 496 236,00 грн, з яких 6 524 364 грн борг за договором позики, 1 090 448,78 грн інфляційне збільшення суми боргу та 564 373,04 грн. - три відсотки річних. Позиція Черкаського апеляційного суду Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог поданої апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 не підлягає до задоволення, виходячи з наступного. Мотиви, з яких виходить Апеляційний суд, та застосовані норми права Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч.1 та ч. 2 ст. 367 ЦПК України). Рішення суду першої інстанції в частині стягнення боргу з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 за договором позики від 17.01.2017 у суді апеляційної інстанції не оскаржується, тому суд апеляційної інстанції переглядає справу лише в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про солідарне стягнення боргу за договором позики від 15.08.2016 та в частині стягнення з ОСОБА_3 (як солідарного боржника разом з ОСОБА_2 ) за договором позики від 17.01.2017. Щодо вимоги ОСОБА_1 про солідарне стягнення із відповідачів боргу за договорами позики. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України). Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України). За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України). На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України). Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 1049 ЦК України). Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 цього Кодексу). Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин подружжя, у тому числі колишнього, поряд із застосуванням норм ЦК України підлягають застосуванню норми СК України. Разом із тим, нормами ЦК України та СК України прямо не врегульовано питання поділу боргового зобов`язання між колишнім подружжям. Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя. Отже, інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Тому, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї. Так, положення статті 60 СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує. Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України). За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. Отже, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Зміст статті 541 ЦК України свідчить про те, що солідарне зобов`язання виникає лише у випадках, встановлених договором або законом. Тобто солідарні зобов`язання виникають лише у випадках, передбачених договором чи актом чинного законодавства (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц (провадження № 14-81цс18), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (провадження № 14-178цс18), від 12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17 (провадження № 14-386цс18), від 23 січня 2019 року у справі № 712/21651/12) (провадження № 14-526цс18)). Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. Оскільки до складу спільного майна подружжя входить спільність активу, тобто права власності на речі та майнові зобов`язальні права, але не спільність пасиву, тобто боргів, то при вирішенні питання про поділ боргів подружжя, необхідно розмежовувати поняття «особисті» та «спільні» борги подружжя. Отже, за спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (частина перша статті 68 СК України). Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України). Правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї. Усуваючи наведений законодавчий недолік, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) погодилася з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц (провадження № 6-486цс16) та від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц (провадження № 6-539цс16), про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо інше не передбачене такими правочинами. Відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Переведення частини боргу з одного з подружжя на іншого не може відбуватися автоматично і без згоди кредитора на підставі тільки договору чи рішення суду про поділ майна подружжя. Отже, при вирішенні спору про порядок виконання колишнім подружжям зобов`язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо питання про поділ цих зобов`язань не було зі згоди кредитора вирішене при поділі спільного майна цього подружжя, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов`язаннями солідарно усім своїм майном. Такий правовий висновок викладено в названій вище постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19). Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Апеляційний суд звертає увагу, що ненадання письмової згоди другого з подружжя на отримання позики саме по собі не вказує на відсутній солідарний обов`язок повернення боргу за договором позики. Проте, суд першої інстанції правильно вказав, що позивачем у цій справі не доведено належними та достатніми доказами укладення ОСОБА_2 договорів позики саме в інтересах сім`ї, а не у власних, не пов`язаних із сім`єю інтересах самого позичальника, як і не підтверджено дійсне використання одержаних за договором коштів в інтересах сім`ї, а не у власних, не пов`язаних із сім`єю інтересах одного з подружжя. Також колегія суддів вважає вірними висновки суду першої інстанції, що позивачем не доведено, що ОСОБА_2 були витрачені отримані у борг кошти в інтересах сім`ї та вірно не взято до уваги договір від 18.08.2016 про купівлю подружжям ОСОБА_2 квартири в Республіці Литва, про яку вказує скаржник в апеляційній скарзі, оскільки як вбачається із наданих суду доказів, вказана квартира була хоч і придбана у період перебування ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбу, проте використовувалась ОСОБА_2 у власних інтересах та ніколи не використовувалась ОСОБА_3 . Наведене підтверджується не лише показами свідків, які були допитані в судовому засіданні, а і наданою до суду апеляційної інстанції заявою від 31.08.2021, з якої вбачається, що взяті кошти за розписками даними ОСОБА_1 від 15.08.2016 та від 17.01.2017 на суму 76 000 доларів США та відповідно 230 000 доларів США, не використовувалися в інтересах сім`ї, а були взяті для розвитку бізнесу і використовувалися ОСОБА_2 виключно в бізнес-інтересах. Згідно із частинами 1, 3, 4 статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Відповідно до частини 3 статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі № 369/7772/15-ц (провадження № 61-12848св21) зазначено, що тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні». Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V.v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, § 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року). В обгрунтування неподання заяви від 21.08.2021 до суду першої інстанції та клопотання про врахування даного доказу, ОСОБА_3 посилається на те, що дана заява перебувала у її сестри, яка 04.03.2022 виїхала за межі України у зв`язку із повномасштабним вторгненням військ Російської Федерації на територію України, а 29.10.2023 повернулась до України, не підтверджена належними доказами, проте, враховуючи, що вторгнення військ Російської Федерації на територію України та введення в Україні воєнного стану є загально відомим фактом, колегія суддів вважає за необхідне задовольнити дане клопотання та долучити додаткові докази до справи. Матеріали справи не містять заперечень ОСОБА_1 щодо заявленого клопотання ОСОБА_3 у відзиві на апеляційну скаргу, щодо врахування заяви від 21.08.2021 як нового доказу, який не було долучено під час розгляду справи у суді першої інстанції та який не був предметом розгляду. Враховуючи вищевикладене та приймаючи до уваги, що жодних доказів, які б підтверджували той факт, що ОСОБА_3 має відношення до боргових зобов`язань ОСОБА_2 позивачем надано не було, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що вимоги ОСОБА_1 в частині солідарного стягнення боргу з співвідповідача ОСОБА_3 задоволенню не підлягають. Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги, що ОСОБА_3 несе солідарну відповідальність за борговими зобов`язаннями як мінімум в межах вартості придбаної спільної сумісної власності - квартири в АДРЕСА_1 d в межах суми 31 500 Євро, як безпідставні, оскільки суд першої інстанції вірно не взяв даний договір до уваги, а іншим доказам була надана відповідна правова оцінка в сукупності з усіма наданими сторонами доказами та приведеними доводами й обґрунтуваннями. Щодо застосування строків позовної давності до вимоги про стягнення заборгованості за розпискою від 15.08.2016. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Відповідно до частини п`ятої статті 261 ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. У статті 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також, якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності до нового строку не зараховується. Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо є докази, що підтверджують факт такого переривання. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі № 686/23170/19 (провадження № 61-13802св21) вказано, що «тлумачення статті 264 ЦК України свідчить, що переривання позовної давності можливе виключно в межах самої позовної давності». Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, які відбулася у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» («Stubbings and Others v. the United Kingdom») § 51)), рішення ЄСПЛ від 29 січня 2013 року у справі «Золотас проти Греції» (Zolotas v. Greece) § 43)). Судом встановлено, що під час розгляду справи в суді першої інстанції представник ОСОБА_2 - адвокат Накоп`юк Я.В. щодо вимоги в частині стягнення боргу за договором позики від 15.08.2016 року просив застосувати строк позовної давності, а представник ОСОБА_3 - адвокат Гончар Л.В. у відзиві також просила про застосування позовної давності до договору позики від 15.08.2016. Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення боргу за договором позики від 15.08.2016, суд посилався на те, що договір позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений 15 серпня 2016 року. Цим договором встановлено термін для погашення суми позики до 15 серпня 2017 року. Позовна давність за вимогою про стягнення заборгованості за договором позики сплинула 15 серпня 2020 року, тоді як позивач звернувся із позовом до суду лише 30 грудня 2020 року, подавши позовну заяву на поштове відділення 30.12.2020, тобто з пропуском строку позовної давності. При цьому обставини, з якими позивач пов`язує переривання позовної давності за його вимогами (06.04.2018 року), не підтверджені належними та достатніми доказами в розумінні ст. 77, 79 ЦПК України. Посилання в апеляційній скарзі, що строк позовної давності було перервано у зв`язку з вчиненням ОСОБА_2 дій, що свідчать про визнання боргу, тобто часткове виконання договору позики та повернення боргу 06.04.2018 у сумі 10 000 грн, не варті уваги, оскільки із долучених до уточненої позовної заяви копії смс-роздруківки, не вбачається, що ОСОБА_2 було повернуто частину боргу саме за договором позики від 15.08.2016, в сумі 10 000 грн, а лише вбачається наступне « ОСОБА_5 Вам позвонит и привезет 10 сегодня», про домовленість про телефонний дзвінок та домовленість про зустріч. Доказів на уповноваження відповідачем ОСОБА_2 у визначений законом спосіб третіх осіб на передання від відповідача коштів в рахунок повернення позики за розпискою від 15.08.2016 матеріали справи не містять. Також в борговій розписці відсутнє застереження про можливість повернення суми позики не особисто відповідачем ОСОБА_2 , а іншою особою, а тому твердження скаржника про те, що відбулося переривання строку позовної давності, шляхом часткового повернення ОСОБА_2 частини боргу у сумі 10 000 грн, є безпідставними. Матеріали справи не містять належних доказів на підтвердження передачі коштів на виконання боргу за розпискою від 15.08.2016, у розмірі 10 000 грн, а твердження про часткове погашення боргу спростовується прохальною частиною апеляційної скарги, в якій позивач просить стягнути суму боргу за розпискою від 15.08.2016 у розмірі 76 000 доларів США. За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що строк повернення позики настав 15.08.2017. Доказів переривання позовної давності в межах позовної давності позивачем не надано, клопотання про поновлення пропущеного строку позовної давності ним не заявлялось. Враховуючи, що ОСОБА_1 з позовом звернувся лише 30 грудня 2020 року, подавши позов на поштове відділення, тобто після спливу позовної давності, суд першої інстанції правильно відмовив в задоволенні позову в цій частині. Інші доводи, наведені ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, суттєвими не являються, носять суб`єктивний характер і правильності висновків суду першої інстанції не спростовують. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. У відповідності до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що постановлене у справі рішення є законним та обґрунтованим і підстав для його зміни чи скасування за наведеними у скарзі доводами не вбачає, оскільки її доводи суттєвими не являються, носять суб`єктивний характер, не відповідають обставинам справи і правильності висновків суду не спростовують. Враховуючи, що колегія суддів прийшла до висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 14 вересня 2023 року, судові витрати слід залишити за позивачем. Керуючись ст.ст. 368, 374, 375, 381- 384 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 14 вересня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення боргу - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення, в порядку та за умов, визначених ЦПК України. Головуюча О.В. Карпенко Судді В.Г. Бородійчук Л.І. Василенко /повний текст постанови суду виготовлений 17 січня 2024 року/