Постанова Другий апеляційний адміністративний суд № 520/20059/23

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06 лютого 2024 р. Справа № 520/20059/23 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Бартош Н.С., Суддів: Подобайло З.Г. , Присяжнюк О.В. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду (головуючий І інстанції Сліденко А.В.) від 11.09.2023 по справі № 520/20059/23 за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення адміністрації Київського району Харківської міської ради ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Управління соціального захисту населення адміністрації Київського району Харківської міської ради, в якому просив: - визнати протиправними дії Управління соціального захисту населення адміністрації Київського району Харківської міської ради щодо припинення ОСОБА_1 виплати державної соціальної допомоги як особі з інвалідністю з дитинства після 30.06.2021 року; - зобов`язати Управління соціального захисту населення адміністрації Київського району Харківської міської ради поновити ОСОБА_1 виплату державної соціальної допомоги як особі з інвалідністю з дитинства з 1.07.2021 року. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що відповідач протиправно припинив позивачу з 01.07.2021 року виплату державної соціальної допомоги як особі з інвалідністю з дитинства, що слугувало підставою звернення позивача із цим позовом. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 11.09.2023 року адміністративний позов залишено без задоволення. Позивач, не погодилася з рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставин, що мають значення для справи та невірно застосовані норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Вказує, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про його необґрунтованість. Зазначає, що згідно положень Закону України від 16.11.2000р. № 2109-ІІІ "Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю", державна допомога особам, яким інвалідність встановлена безстроково призначається один раз на весь час інвалідності, а у разі зміни місця проживання її виплата лише подовжується відповідною адміністрацією. Вказаний Закон містить вичерпний список підстав щодо припинення виплати державної допомоги та розширеному тлумаченню не підлягає. Поряд з цим, такої підстави для припинення поновленої виплати, як зміна міста мешкання або відсутність обліку у якості внутрішньо переміщеної статті Закону не містять. Постановою Верховного суду по справі № 640/2982/18 було поновлено право позивача на отримання державної допомоги, за позовом, з яким він звертався до суду у 2017 році та надано всебічну оцінку зв`язку виплати державної допомоги від постійного міста проживання та необхідності отримання для проведення виплати довідки про внутрішньо переміщену особу. За висновком Верховного Суду, виплату соціальних виплат не можна пов`язувати з такою умовою, як постійне місце проживання (реєстрація місця проживання) або з відсутністю довідки про внутрішньо переміщену особу. Апелянт вважає помилковим посилання суду першої інстанції на те, що вказані висновки Верховного Суду не можуть бути застосовані до спірних правовідносин у зв`язку зі змінами обставин справи, оскільки жодних змін у Закон України № 2109-ІІІ якими б вносились зміни до статей, які визначають умови виплати та припинення виплати не вносились, а постанови на які посилається відповідач, зокрема Порядок № 79, не можуть обмежувати моє право на отримання державної допомоги. Зауважує, що спірні правовідносини виникли саме внаслідок припинення виплати, а не відмови поновити або подовжити виплату, а тому, висновки суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог вважає помилковими. Відповідач надав письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Згідно п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Сторони про розгляд справи в порядку письмового провадження повідомлялись. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного перегляду справи, що ОСОБА_1 встановлена ІІІ група інвалідності з дитинства, що підтверджується довідкою МСЕК № 0015880 від 21.06.2005. Перебував на обліку в Управлінні праці та соціального захисту населення адміністрації Київського району Харківської міської ради та отримував допомогу як особа з інвалідністю з дитинства. 03 серпня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Управління праці та соціального захисту населення адміністрації Київського району Харківської міської ради із заявою, відповідно до якої просив поновити виплату державної соціальної допомоги, як особі з інвалідністю з дитинства, з урахуванням невиплаченої допомоги у зв`язку із збройним конфліктом. Листом від 10.08.2017 № 7008-08 Управління праці та соціального захисту населення адміністрації Київського району Харківської міської ради повідомило позивача про те, що згідно рішення районної комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам № 12 від 07.07.2017 скасовано довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи № 6327010253 від 03.06.2015, у зв`язку із непідтвердженням факту проживання ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_1 . Також, листом від 21.08.2017 № 7454-05 позивача повідомлено про те, що він має право на отримання допомоги інвалідам з дитинства, проте, у зв`язку із непідтвердженням факту проживання ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_1 , для отримання вказаної допомоги позивачу необхідно звернутись до органу соціального захисту за фактичним місцем проживання. Вважаючи протиправними дії відповідача по припиненню виплати йому допомоги як інваліду дитинства, позивач звернувся до суду. Постановою Верховного Суду від 09.06.2021 року по справі №640/2982/18 задоволено касаційну скаргу ОСОБА_1 . Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 21 травня 2018 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 30 липня 2018 року скасовано, ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано протиправною відмову Управління праці та соціального захисту населення адміністрації Київського району Харківської міської ради щодо поновлення виплати позивачу державної соціальної допомоги як особі з інвалідністю з дитинства. Зобов`язано Управління праці та соціального захисту населення Адміністрації Київського району Харківської міської ради поновити з моменту припинення та виплатити державну соціальну допомогу, як особі з інвалідністю з дитинства, ОСОБА_1 . Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Управління праці та соціального захисту населення адміністрації Київського району Харківської міської ради на користь позивача судовий збір в розмірі 2466,80 грн. На виконання судового рішення відповідач нарахував та виплатив позивачу допомогу за період з 01.08.2014 року по 30.06.2021 року. Листом від 24.10.2022 року №А-80/4673/03/80 відповідач повідомив позивача про факт виконання постанови Верховного Суду від 09.06.2021 року по справі №640/2982/18. Також повідомлено, що рішенням начальника Управління від 07.07.2017 року №12 дію довідки від 03.06.2015 року №6327010253 про взяття позивача на облік, як внутрішньо переміщеної особи скасовано. Зазначене рішення є чинним. На даний час позивач не перебуває на обліку в Управління. В зв`язку з чим, позивачу повідомлено, що для поновлення виплати державної соціальної допомоги позивачу необхідно звернутися до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення за фактичним місцем проживання із заявою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, форму якої затверджує Мінсоцполітики, після чого подати заяву про поновлення виплати державної соціальної допомоги, як особі з інвалідністю з дитинства, за новим місцем проживання. Вважаючи протиправними дії Управління соціального захисту населення адміністрації Київського району Харківської міської ради щодо припинення виплати державної соціальної допомоги як особі з інвалідністю з дитинства після 30.06.2021 року, позивач звернувся до суду із даним позовом. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що державна соціальна допомога особам з інвалідністю призначається або за місцем фактичного проживання зацікавленої особи, або за місцем задекларованого (зареєстрованого) проживання зацікавленої особи. Оскільки заявник ані фізично не проживає, та не має ані задекларованого місця проживання, ані підтвердженого місця перебування у якості внутрішньо переміщеної особи на території адміністративно-територіальної одиниці міста Харкова, на яку поширюється територіальна юрисдикція відповідача у справі, то відповідач не має легальних підстав для проведення бажаних заявником виплат. В зв`язку з чим, суд дійшов висновку, що відповідачем як суб`єктом владних повноважень у спірних правовідносинах забезпечено дотримання вимог ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк за відсутності будь-яких доказів реєстрації заявником місця проживання (знаходження) або місця обліку у якості внутрішньо переміщеної особи на території Київського району міста Харкова чи фізичного знаходження у межах означеної адміністративно-територіальної одиниці відповідач - Управління соціального захисту населення адміністрації Київського району Харківської міської ради не має правових підстав для виплати заявникові державної соціальної допомоги особам з інвалідністю. Натомість, такі повноваження з огляду на приписи Порядку №79 передані у відання органу соціального захисту населення регіонального рівня Луганської обласної державної адміністрації або Луганської обласної військової адміністрації. Оскільки у ході розгляду справи факт порушення відповідачем права заявника не знайшов підтвердження, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про наступне. Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно із частиною першою статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом. Законом України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю» від 16 листопада 2000 року №2109-IIІ (далі - Закон №2109-IIІ) відповідно до Конституції України гарантовано особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України та їх соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму. Статтею 1 вказаного Закону №2109-IIІ визначено, що право на державну соціальну допомогу мають особи з інвалідністю з дитинства і діти з інвалідністю віком до 18 років. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціального захисту населення, з питань сім`ї та дітей, організовує роботу щодо призначення та виплати державної соціальної допомоги особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю. Причина, група інвалідності, строк, на який встановлюється інвалідність, визначаються органом медико-соціальної експертизи згідно із законодавством України з одночасним роз`ясненням особам з інвалідністю з дитинства їх права на державну соціальну допомогу. За приписами частини першої статті 4 Закону №2109-IIІ державна соціальна допомога особам з інвалідністю з дитинства призначається на весь час інвалідності, встановленої органами медико-соціальної експертизи. Відповідно до частин першої-другої статті 8 Закону №2109-IIІ заява про призначення державної соціальної допомоги подається особою з інвалідністю з дитинства до управління праці та соціального захисту населення за місцем проживання. Відповідно до статті 9 Закону №2109-IIІ заява про призначення державної соціальної допомоги розглядається місцевою державною адміністрацією не пізніше 10 днів після надходження заяви з усіма необхідними документами. Державна соціальна допомога призначається з дня звернення за її призначенням. Згідно з абзацом 1 статті 10 Закону №2109-IIІ державна соціальна допомога виплачується державними підприємствами і об`єднаннями зв`язку за місцем проживання особи з інвалідністю з дитинства або батьків, усиновителів, яким призначена допомога на дітей з інвалідністю. Опікуну або піклувальнику державна соціальна допомога виплачується за місцем їх проживання. Відповідно до статті 12 Закону №2109-IIІ суми державної соціальної допомоги, призначені, але не витребувані своєчасно одержувачем без поважних причин, виплачуються за минулий час не більш як за 12 місяців перед зверненням за її одержанням. Відповідно до статті 6 Закону №2109-IIІ виплата державної соціальної допомоги зупиняється у випадку пропуску строку переогляду інвалідом з дитинства або дитиною-інвалідом, а в разі визнання знову інвалідом або дитиною-інвалідом виплата державної соціальної допомоги поновлюється з дня зупинення, але не більш як за один місяць. У разі припинення виплати державної соціальної допомоги внаслідок не з`явлення на переогляд без поважних причин, при наступному визнанні інвалідом з дитинства або дитиною-інвалідом, виплата цієї допомоги поновлюється з дня встановлення інвалідності або визнання дитиною-інвалідом. Підставою припинення виплати державної соціальної допомоги, відповідно до ст. 14 Закону є влаштування дітей-інвалідів до відповідної установи (закладу) на повне державне утримання або зняття з повного державного утримання, влаштування дитини-інваліда віком до 18 років до відповідної установи (закладу) на повне державне утримання або зняття з повного державного утримання. З аналізу норм Закону вбачається, що жодних додаткових умов для припинення означеної соціальної виплати, зокрема, такої підстави, як відсутність у особи реєстрації її як внутрішньо переміщеної, нормами цього Закону не передбачено. Постановою Кабінету Міністрів України від 03.02.2021 року № 79 затверджено Порядок призначення і виплати державної соціальної допомоги особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю (далі Порядок №79). Відповідно до п.17 Порядку №79 державна соціальна допомога виплачується за місцем проживання особи з інвалідністю з дитинства або законного представника, якому призначено допомогу на дитину з інвалідністю віком до 18 років, або особу з інвалідністю з дитинства, яку визнано недієздатною, через виплатні об`єкти поштового зв`язку АТ Укрпошта або шляхом перерахування коштів на особовий рахунок отримувача, відкритий в установі уповноваженого банку. Згідно з п.18 Порядку №79 у разі зміни отримувачем місця проживання виплата державної соціальної допомоги продовжується відповідним органом соціального захисту населення за новим місцем проживання з дня, що настає за днем припинення цієї виплати за попереднім місцем проживання. Відомостей, що позивач отримав таку допомогу в іншому органі соціального захисту населення на території України відповідач ані під час розгляду справи у суді першої інстанції, ані під час її апеляційного перегляду не надав. Як встановлено під час розгляду справи, відповідачем відмовлено позивачу у продовженні виплати державної соціальної допомоги у зв`язку із скасуванням довідки внутрішньо переміщеної особи. Проте, Закон №2109-IIІ не містить такої підстави для припинення (призупинення) виплати допомоги, як відсутність особи за фактичним місцем проживання/перебування або скасування дії довідки внутрішньо переміщеної особи. Статтею 14 Закону №2109-IIІ передбачено, що при зміні одержувачем державної соціальної допомоги місця проживання виплата цієї допомоги продовжується відповідною місцевою державною адміністрацією за новим місцем проживання. Виплата державної соціальної допомоги продовжується з того часу, з якого вона була припинена за попереднім місцем проживання. З 22.11.2014 набрав чинності Закон України Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб від 20.10.2014 № 1706-VII, яким відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, закріплені гарантії для внутрішньо переміщених осіб. Зокрема, відповідно до статті 7 цього закону, для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на пенсійне забезпечення, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв`язання проблем, пов`язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам. Громадянин пенсійного віку, особа з інвалідністю, дитина-інвалід та інша особа, яка перебуває у складних життєвих обставинах, яких зареєстровано внутрішньо переміщеними особами, мають право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи. Суд звертає увагу, що згідно з ч. 2 ст. 2 Закону України від 11.12.2003 № 1382-IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (далі - Закон № 1382-IV), реєстрація міста проживання чи міста перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Таким чином, реалізація позивачем права на вільний вибір місця проживання в України, гарантованого Законом № 1382-IV, не може позбавляти її права на отримання допомоги. Право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод, що забезпечуються Конституцією України та не можуть бути скасовані. Право громадянина на призначення йому соціальних виплат не можна пов`язувати з такою умовою, як постійне місце проживання (реєстрація місця проживання) або з відсутністю довідки про внутрішньо переміщену особу, а держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначені страхові виплати. В даному випадку наявність або відсутність у позивача, в певний період часу, статусу внутрішньо переміщеної особи створює для нього, на відміну від інших громадян України, певні перешкоди в отриманні соціальних виплат, та потребує від людини здійснення додаткових дій, не передбачених Законами України. Статтею 92 Конституції України визначено коло питань (суспільних відносин), які можуть бути врегульовані виключно законами України, зокрема, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім`ї, охорони дитинства, материнства, батьківства, виховання, освіти, культури і охорони здоров`я, екологічної безпеки. Водночас, за змістом конституційних норм, Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України. В даному випадку поняття закон розуміється як нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов`язкових правил, прийнятий в особливому порядку (законодавчим органом влади), або безпосередньо народом. Тому конституційне поняття закон, на відміну від поняття законодавство України, не підлягає розширеному тлумаченню. Відповідно, нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами. На підстав викладеного, колегія суддів відхиляє посилання відповідача, як підставу для припинення виплати позивачу допомоги, на положення Порядку №79, оскільки вказаний Порядок не є законом, його положення не можуть звужувати чи скасовувати права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили, і у сфері спірних правовідносин, врегульованих Законом № 2109-III, не можуть застосовуватись. Також суд апеляційної інстанції зазначає, що правомірність відмови позивачу у продовженні виплати державної соціальної допомоги у зв`язку із скасуванням довідки внутрішньо переміщеної особи вже було предметом судового розгляду у справі №640/2982/18, за наслідком розгляду якої, постановою Верховного Суду від 09.06.2021 року відмова відповідача щодо поновлення виплати державної соціальної допомоги як особі з інвалідністю з дитинства була визнана протиправною. При цьому, суд зауважує, що фактичні підстави для відмови у поновленні виплати державної соціальної допомоги у справі №640/2982/18 є аналогічними із цією справою, а саме, рішення начальника Управління від 07.07.2017 року №12 про скасування дії довідки від 03.06.2015 року №6327010253 про взяття позивача на облік, як внутрішньо переміщеної особи. А тому, оскільки відсутність довідки про взяття на облік позивача як внутрішньо переміщеної особи не може бути підставою для невиплати позивачу державної соціальної допомоги, скасування такої довідки не є підставою для відмови у продовженні таких виплат. Крім того, відповідачем у справі не надано відомостей, що позивач отримав таку допомогу в іншому органі соціального захисту населення на території України. Судом першої інстанції не було враховано вищенаведених обставин, що призвело до неправильного вирішення справи. Керуючись частиною другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суд застосовує Конвенцію та практику Суду як джерело права. Стаття 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. У рішенні "Суханов та Ільченко проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52). Суд зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: "перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов`язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою" (параграф 30). Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31). Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53). За рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Щокін проти України": перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення "законів". Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50). У справі "Рисовський проти України" Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позовні вимоги про визнання протиправними дії відповідача щодо припинення ОСОБА_1 виплати державної соціальної допомоги як особі з інвалідністю з дитинства з 01.07.2021 року підлягають задоволенню, а відновленням порушених прав позивача є зобов`язання відповідача поновити ОСОБА_1 виплату державної соціальної допомоги як особі з інвалідністю з дитинства з 1.07.2021 року відповідно до Закону України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю». Колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (№ 65518/01; пункт 89), Проніна проти України (№ 63566/00; пункт 23) та Серявін та інші проти України (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav.Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Відповідно до ч. 1-3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Враховуючи те, що рішення суду першої інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, вони підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позовних вимог. Судові витрати підлягають розподілу у відповідності до ст. 139 КАС України. Керуючись ст. ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 326, 327 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 11.09.2023 по справі №520/20059/23 скасувати. Прийняти нове судове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити. Визнати протиправними дії Управління соціального захисту населення адміністрації Київського району Харківської міської ради щодо припинення ОСОБА_1 виплати державної соціальної допомоги як особі з інвалідністю з дитинства з 01.07.2021 року. Зобов`язати Управління соціального захисту населення адміністрації Київського району Харківської міської ради поновити ОСОБА_1 виплату державної соціальної допомоги як особі з інвалідністю з дитинства з 01.07.2021 року відповідно до Закону України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю». Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління праці та соціального захисту населення адміністрації Київського району Харківської міської ради (код ЄДРПОУ 03196601) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) суму сплаченого судового збору за подання позовної заяви у розмірі 1073 (одна тисяча сімдесят три) грн. 60 коп. та за подання апеляційної скарги у розмірі 1610 (одна тисяча шістсот десять) грн. 41 коп. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України. Головуючий суддя (підпис)Н.С. Бартош Судді(підпис) (підпис) З.Г. Подобайло О.В. Присяжнюк