Постанова Дніпровський апеляційний суд № 216/1347/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/1325/24 Справа № 216/1347/23 Суддя у 1-й інстанції - Кузнецов Р.О. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 січня 2024 року м.Кривий Ріг Справа № 216/1347/23 Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Зубакової В.П. суддів - Бондар Я.М., Тимченко О.О. секретар судового засідання - Гладиш К.І. сторони: позивач ОСОБА_1 , відповідачка ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження, відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Якименко Сергій Георгійович, на рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23 жовтня 2023 року, яке ухвалено суддею Кузнецовим Р.О. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 23 жовтня 2023 року, - В С Т А Н О В И В: У лютому 2023 року ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування квартирою. Позовна заява обґрунтована тим, що з 23.04.1999 сторони по справі перебували у шлюбі. В період перебування в шлюбі, на підставі рішення Виконавчого комітету Центрально-Міської районної ради м. Кривого Рогу та за поданням командування військової частиною, позивач з сім`єю отримав кватиру за адресою: АДРЕСА_1 . З позивачем, як з наймачем, на ім`я якого видано ордер, був укладений договір найму жилого приміщення, після чого вся сім`я вселилася в зазначену квартиру. 30.10.2007 шлюб сторін розірвано. З 2012 року відповідачка в квартирі не проживає, що підтверджується показами свідків, які надали заяви свідків. Позивач вважає, що відповідачка виїхала зі спірної квартири у зв`язку з укладанням нового шлюбу. Більш того, позивач отримав з мережі інтернет загальнодоступні фотозображення відповідачки з іншим чоловіком та дитиною. Позивач професійний військовослужбовець, який станом на час складання позовної заяви є підполковником у військової частині НОМЕР_1 , приймає участь у бойових діях через війну з рф. Позивач уклав шлюб з іншою жінкою та бажає проживати разом з нею у спірній квартирі, але та обставина, що відповідачка зареєстрована у спірній квартирі, викликає труднощі у реєстрації дружини позивача (за адресою спірної квартири) та багато інших проблем. Враховуючи викладене, позивач просив суд визнати відповідачку такою, що втратила право користування зазначеним житловим приміщенням кватирою за адресою: АДРЕСА_1 , у зв`язку з відсутністю її понад встановлені строки (шість місяців). Рішенням Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23 жовтня 2023 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Якименко С.Г., просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що судом першої інстанції порушено норми матеріального права та висновки суду не відповідають матеріалам справи. Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду містить посилання на події, які виникли після того., як у позивача виникло право визнання втрати відповідачкою права користування квартирою. Так, суд безпідставно вважав доведеними поважні причини не проживання відповідачки у квартирі, адже відповідачка фактично не проживає у квартирі з 2012 року, а тому її вимушений виїзд за межі України через збройну агресію російської федерації, що відбувся після повномасштабного вторгнення у 2024 році, не можна вважати поважною причиною не проживання у квартирі. Суд безпідставно послався на ту обставину, що стороною позивача не надано правовстановчих документів на квартиру, оскільки ці обставини були встановлені рішенням Центрально-Міського суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року у справі №216/1180/14. Зазначає, що суду надані докази створення відповідачкою ОСОБА_2 нової сім?ї, що безумовно свідчить про те, що остання вибула із квартири та втратила право користування нею. Також, посилається на те, що рішенням Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 листопада 2009 року було встановлено, що відповідачка добровільно залишила квартиру, оскільки не бажала після розлучення проживати з позивачем, а рішенням Центрально-Міського суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року було встановлено, що у березні 2008 року відповідачка, разом із сином, почала винаймати окреме житло. Наприкінці серпня 2013 року позивач поїхав у Сумську область, а відповідачка, на підставі рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 листопада 2009 року, вселилася у квартиру та поставила нові замки. Наголошує на тому, що відповідачка ОСОБА_2 , як мінімум з листопада 2016 рокуу (остання сплата нею комунальних платежів) до березня 2022 року не проживає у спірній квартирі, а тому має бути визнана такою, що втратила право користуватися нею. Відповідачка ОСОБА_2 правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалася. Просить суд апеляційної інстанції допитати свідків: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , оскільки суд першої інстанції розглянув справу без виклику сторін та не проводив допит свідків. У відзиві на апеляційну скаргу, який подано з порушеннями вимог ст. 360 ЦПК України (до відзиву не додано докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи), відповідачка ОСОБА_2 зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Учасники справи, будучи завчасно належним чином повідомленими про час і місце розгляду, в судове засідання не з`явилися, про причини неявки суд не повідомили, що (у відповідності до ч.2 ст. 372 ЦПК України) не перешкоджає розглядові справи. Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті. Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16. У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 суд дійшов висновку про те, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд апеляційної інстанції вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Колегія суддів не вбачає підстав для визнання обов`язкової явки сторін по справі в судове засідання, оскільки наявні у справі матеріали є достатніми для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи. Відповідно до ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічними засобами не здійснювалося. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав. Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 є учасником бойових дій та військовослужбовцем, перебуває на військовій службі у військовій частині НОМЕР_1 з 26.02.2022 (а.с. 17,18). Згідно Свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 , шлюб між сторонами по справі було розірвано 30.10.2007 (а.с. 14). 20 жовтня 2018 року позивач ОСОБА_1 зареєстрував шлюб з ОСОБА_6 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб (а.с. 16). Згідно з письмовими поясненнями свідків ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , відповідачка ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 , з 2012 року та по теперішній час не проживає (12, 13, 15, 22) На підставі рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року усунуто перешкоди у здійснені ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , права на користування житловим приміщенням за зареєстрованим місцем проживання, вселивши його в квартиру АДРЕСА_2 . Зобов`язано відповідачку ОСОБА_9 надати позивачу ключі від вхідних дверей вищезазначеної квартири. Згідно копії паспорта громадянина України для виїзду за кордон, відповідачка ОСОБА_2 з 07.03.2022 виїхала за межі України (а.с. 60-63). Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів відсутності поважних причин непроживання відповідачки у спірній квартирі, що свідчить про відсутність підстав для задоволення даного позову про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, на підставі положень статті 71 ЖК України. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Відповідно до ст. 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї, за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у постанові від 12.04.1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (ст.71 ЖК України), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї, тощо) суд може продовжити пропущений строк. Коли відсутній повернувся на жилу площу за згодою членів сім`ї, його не можна вважати таким, що втратив право на жилу площу. Якщо ж він вселився в жиле приміщення всупереч волі членів сім`ї і був відсутнім понад встановлені строки без поважних причин, то суд вправі визнати його таким, що втратив право на жилу площу. Коли в жилому приміщенні не залишалися члени сім`ї особи, яка була відсутня, його повернення в це приміщення до часу розгляду спору в суді є істотною обставиною, але вона не може бути безспірною підставою до відмови в позові, а повинна оцінюватись у сукупності з іншими обставинами. Отже, звертаючись до суду із позовною вимогою про визнання відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням відповідно до ст..71,72 ЖК України, позивачі повинні належними та допустимими доказами довести факт не проживання відповідачів за місцем своєї реєстрації понад шість місяців та відсутність поважності причин такого не проживання. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц зроблено висновок по застосуванню статей 71, 72 ЖК України, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. Тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. При цьому, житлове законодавство не встановлює вичерпного переліку поважності причин не проживання у житловому приміщенні, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи. Судом встановлено, що сторони по справі перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано 30 жовтня 2007 року. Між сторонами наявний спір щодо користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , що, зокрема, встановлено рішенням Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року, яким усунуто перешкоди у здійснені ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , права на користування житловим приміщенням за зареєстрованим місцем проживання, вселивши його в квартиру АДРЕСА_2 . Зобов`язано відповідачку ОСОБА_10 (на теперішщній час ОСОБА_2 надати позивачу ключі від вхідних дверей вищезазначеної квартири. Крім того, судом апеляційної інстанції враховано й доводи апеляційної скарги щодо наявності рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 листопада 2009 року, яким, згідно даних Єдиного державного реєстру судових рішень, зобов`язано відповідача ОСОБА_1 не чинити перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_3 (на теперішщній час ОСОБА_2 та малолітньому ОСОБА_11 , а також вселено їх до вказаної квартири. Таким чином, відповідачка вибула зі спірної квартири не з власної волі, а у зв`язку з сімейними обставинами та наявністю конфлікту щодо користування житловим приміщенням. При цьому, судом першої інстанції вірно враховану й ту обставину, що відповідачка ОСОБА_2 має на утриманні малолітню дитину та у зв`язку із збройною агресією РФ проти України вимушено покинула місце реєстрації та тимчасово там не проживає. Позивачем же не надано, ані суду першої інстанцїі, ані суду апеляційної інстанції, належних та допустимих доказів відсутності поважних причин непроживання відповідачки у спірній квартирі. Посилання позивача ОСОБА_1 на необхідність допиту свідків колегією суддів до уваги не приймаються, оскільки предметом доказування у даній справі є причини не проживання відповідачки у спірній квартирі, тоді як, за твердженням позивача, свідки ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 можуть підтвердити лише факт не проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі, тобто не володіють достатньої інформацією щодо предмета доказування у даній справі. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що "Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції". Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна зазначити, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. За таких обставин, зважаючи на вибуття відповідачки ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_4 , яка безумовно була її єдиним житлом, не з власної волі, наявність між сторонами конфлікту щодо користування квартирою, відсутність у матеріалах справи доказів щодо наявності у відповідачки іншого життя, яке можна було б вважати її постійним місцем проживання, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням, згідно положень статті 71 ЖК України, й доводи апеляційної скарги правильність таких висновків суду не спростовують. Доводи позивача ОСОБА_1 про те, що реєстрація відповідачки у квартирі порушує право позивача на вільне розпорядження і користування майном, колегією суддів не приймаються, оскільки ці обставини не є правовою підставою для позбавлення осіб права на житло, яке гарантоване пунктом 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Посилання ж суду першої інстанції на ту обставину, що в матеріалах справи відсутній правовстановлюючий документ на спірне житлове приміщення, відтак визначити коло власників житлового приміщення не представилось можливим, не призвело до неправильного вирішення спору по суті, а тому доводи апеляційної скарги в цій частині теж не приймаються. Доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Якименко Сергій Георгійович, - залишити без задоволення. Рішення Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23 жовтня 2023 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повне судове рішення складено 30 січня 2024 року. Головуючий: Судді: