Постанова 4876 № 912/686/23

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24.01.2024 року м.Дніпро Справа № 912/686/23 Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Кощеєва І.М. (доповідач), суддів: Дарміна М.О., Чус О.В., секретар судового засідання: Манець О.В. представники сторін: від позивача: не з`явився від відповідача: не з`явився розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Піщанобрідської сільської ради на рішення Господарського суду Кіровоградської області від 05.07.2023 р. ( суддя Поліщук Г.Б., м. Кропивницький, повний текст рішення складено 13.07.2023 р.) у справі за позовом Піщанобрідської сільської ради Новоукраїнського району Кіровоградської області до Селянського (фермерського) господарства "Гарант" про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог. Піщанобрідська сільська рада Новоукраїнського району Кіровоградської області звернулась до Господарського суду Кіровоградської області з позовом до Селянського (фермерського) господарства "Гарант", про: визнання незаконним та скасування рішення сорок другої сесії Олексіївської сільської ради Добровеличківського району Кіровоградської області шостого скликання від 02.10.2015 р. у № 556 "Про передачу незапитуваних земельних ділянок (паїв) в оренду СФГ "Гарант"; визнання недійсним договору оренди землі від 11.12.2015 р., укладеного між Олексіївської сільської радою Добровеличківського району Кіровоградської області та СФГ "Гарант", що зареєстрований 11.12.2015 р. за №

25. В обґрунтування позовних вимог Позивачем зазначено, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням вимог чинного земельного законодавства, оскільки Олексіївська сільська рада станом на 02.10.2015 р. не мала повноважень розпорядження невитребуваними паями, такі повноваження були виключно в Добровеличківської РДА до 01.01.2019 р., спірне рішення є ненормативним правовим актом одноразового застосування, яке вичерпало свою дію фактом його виконання, відтак це рішення не може бути надалі скасоване органом місцевого самоврядування, договір оренди нерозподіленої ( невитребуваної ) земельної ділянки від 11.12.2015 р. є таким, що суперечить положенням ст.і 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" та ст. 122 ЗК України і підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України. У відзиві Відповідач заперечує позовні вимоги та зазначає про відповідність оспорюваного договору приписам законодавства, чинного на момент його укладення. Щодо позовної вимоги про скасування рішення Олексіївської сільської ради Відповідач вказує на те, що Позивач є правонаступником Олексіївської сільської ради в силу приписів Закону України "Про місцеве самоврядування", що свідчить про прийняття спірного рішення позивачем, в той час як СФГ "Гарант" є неналежним Відповідачем за даною вимогою.

2. Короткий зміст оскаржуваного судового рішення у справі. Рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 05.07.2023 р. у справі № 912/686/23 в задоволенні позову відмовлено.

3. Короткий зміст вимог апеляційної скарги. Не погодившись з рішенням суду, до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернувся Позивач Піщанобрідська сільська рада, в якій просив скасувати рішення Господарського суду Кіровоградської області від 05.07.2023 р. по справі № 912/686/23 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

4. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу. Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, Скаржник посилається на те, що нерозподілені ( невитребувані ) земельні ділянки не є землями державної чи комунальної власності, а перебували лише до 2019 року у розпорядженні відповідних адміністрацій, а відтак надання таких ділянок у користування здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади відповідно до наданих їм повноважень до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку. Водночас, на думку Скаржника, Олексіївська сільська рада станом на 02.10.2015 р. не мала повноважень розпоряджатися невитребуваними паями, такі повноваження були виключно в Добровеличківській РДА до 01.01.2019 р.. При цьому Скаржник зазначає, що районні державні адміністрації тільки з 01.01.2019 р. втратили право розпоряджатись нерозподіленими (невитребуваними) земельними ділянкам, що розташовані за межами населених пунктів. Скаржник наголошує на тому, що Піщанобрідська сільська рада утворена 12.06.2020 р. шляхом об`єднання Глинянської, Любомирської, Миколаївської, Олексіївської, Перчунівської, Піщанобрідської та Червонополянської сільських рад Добровеличківського району. Право на звернення до суду у Піщанобрідської сілььскої ради виникло після 12.06.2020 р.. Скаржник вважає, що рішення № 566 Про передачу незапитуваних земельних ділянок (паїв) в оренду СФГ Гарант є ненормативним правовим актом одноразового застосування, яке вичерпало свою дію фактом його виконання, відтак, це рішення не може бути надалі скасоване органом місцевого самоврядування. Відтак, на думку Скаржника, Договір оренди нерозподіленої (невитребуваної) земельної ділянки від 29.12.2018 р. є таким, що суперечить положенням ст. 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) " та ст. 122 Земельного кодексу України і підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України.

5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи. Селянське ( фермерське ) господарство "Гарант" не скористалося своїм правом згідно ч.1 ст. 263 ГПК України та не надало суду відзив на апеляційну скаргу, що згідно ч. 3 ст. 263 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

6. Рух справи в суді апеляційної інстанції. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.08.2023 р. у даній справі визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Березкіна О.В. ( доповідач ), судді:Дармін М.О., Кощеєв І.М. Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 11.08.2023 р. відкладено вирішення питань, пов`язаних з рухом апеляційної скарги, до надходження до Центрального апеляційного господарського суду матеріалів справи № 912/686/23. Доручено Господарському суду Кіровоградської області надіслати до Центрального апеляційного господарського суду матеріали справи № 912/686/23. 18.08.2023 р. матеріали справи № 912/686/23 надійшли до Центрального апеляційного господарського суду. Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 23.08.2023 р. апеляційну скаргу Піщанобрідської сільської ради на рішення Господарського суду Кіровоградської області від 05.07.2023 р. у справі № 912/686/23 залишено без руху. Апелянту надано строк для усунення недоліків апеляційної скарги, а саме для надання належних доказів сплати судового збору та доказів направлення відповідачу - Селянському (фермерському) господарству "Гарант" копії апеляційної скарги, листом з описом вкладення. Від Скаржника до суду надійшла заява про усунення недоліків апеляційної скарги. Розпорядженням керівника апарату суду від 16.10.2023 р., у зв`язку з припиненням повноважень судді Березкіної О.В., відповідно до ст. 123 Закону України Про судоустрій та статус суддів, призначено проведення повторного автоматизованого розподілу судової справи, відповідно до п. 2.4.6 Засад використання автоматизованої системи документообігу суду у Центральному апеляційному господарському суді, затверджених рішенням, оформленим протоколом зборів суддів Центрального апеляційного господарського суду № 2 від 08.10.2018 р. зі змінами. Автоматичною системою документообігу для розгляду справи визначено суддю-доповідача Кощеєва І. М. у складі колегії суддів: Чус О.В., Дарміна М.О.. Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 23.10.2023р., судовою колегією у визначеному складі, прийнято справу № 912/686/23 до свого провадження. Відкрито апеляційне провадження у справі та призначено апеляційну скаргу до розгляду в судове засідання на 24.01.2024 р.. Сторони не скористалися своїм правом участі в судовому засіданні та не забезпечили явку уповноваженого представника, хоча про час та місце судового засідання були повідомлений належним чином. Беручи до уваги, що неявка вказаних учасників провадження у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, матеріали справи є достатніми для розгляду апеляційної скарги, апеляційний господарський суд дійшов висновку про розгляд справи за відсутності представників Позивача та Відповідача. У судовому засіданні 24.01.2024 р. була оголошена вступна та резолютивна частини постанови Центрального апеляційного господарського суду.

7. Встановлені судом обставини справи. Рішенням сорок другої сесії Олексіївської сільської ради Добровеличківського району Кіровоградської області від 02.10.2015 р. № 556 передано в оренду незапитані (невитребувані) земельні ділянки колишньої колективної власності ( № № 474, 475, 534, 610 ), посвідчені сертифікатами на право власності на земельну частку (пай) загальною площею 22,21 га ріллі ( контури № № 266, 416, 430 ) СФГ "Гарант" для ведення товарного сільськогосподарського виробництва терміном на строк до моменту отримання їх власниками Свідоцтв на право власності на земельну ділянку з встановленням орендної плати 5,3% від нормативної грошової оцінки землі з урахуванням коефіцієнта індексації. Зобов`язано СФГ "Гарант" укласти договір оренди земельних ділянок після закінчення попереднього договору та провести його державну реєстрацію відповідно до чинного законодавства. Зобов`язано сільського голову укласти договір оренди з СФГ "Гарант". 11.12.2015 р. між Олексіївською сільською радою ( Орендодавець ) та СФГ "Гарант" ( Орендар ) укладено договір оренди землі, відповідно до умов якого Орендодавець надає, а Орендар приймає в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, незапитані ( невитребувані ) земельні ділянки колишньої колективної власності в кількості 4 ділянок, яка знаходиться на території Олексіївської сільської ради Добровеличківського району Кіровоградської області ( ділянки 474, 475, 534, 610 територія КСП ім. Свердлова ). В оренду передається земельна ділянка загальною площею 22,21 га, у тому числі рілля - 22,21 га ( п. 2 договору оренди ). Згідно з п. 8 договору оренди договір укладено на строк до моменту отримання їх власниками Свідоцтв на право власності на земельні ділянки. Договір зареєстрований Олексіївською сільською радою Добровеличківського району Кіровоградської області, про що вчинено запис від 11.12.2015 р. за №

25. Земельні ділянки передано Орендареві за актом приймання-передачі земельної ділянки від 11.12.2015 р.. У відповідності до п. 7-1 розділу V "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до прийняття закону про адміністративно-територіальний устрій України визначення адміністративних центрів територіальних громад та затвердження територій територіальних громад здійснює Кабінет Міністрів України. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12.06.2020 р. №716-р "Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Кіровоградської області" затверджено територію Піщанобрідської територіальної громади, до якої увійшли Піщанобрідська, Глинянська, Любомирська, Миколаївська, Олексіївська, Перчунівська, Червонополянська сільські ради, з центром у с. Піщаний Брід. Згідно з п. 6-1 розділу V "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сформована територіальна громада є правонаступником усього майна, прав та обов`язків розформованої територіальної громади з урахуванням особливостей, визначених підпунктами 5 і 6 цього пункту; після закінчення повноважень рад, що припиняються, їхніх виконавчих комітетів, сільського голови, який одноособово виконував функції виконавчого органу сільської ради, що припиняється, видані ними нормативно-правові акти, невиконані акти індивідуальної дії зберігають чинність на відповідних територіях та для відповідних осіб (п.п. 13 п. 6-1). Піщанобрідською сільською радою ( Позивач ) оскаржується рішення Олексіївської сільської ради від 02.10.2015 р. "Про передачу невитребуваних земельних ділянок СФГ "Гарант" та договір оренди від 11.12.2015 р. з підстав відсутності у Олексіївської сільської ради повноважень на розпорядження такими ділянками з огляду на приписи чинного на момент прийняття рішення та укладення договору Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власника земельних часток (паїв)" та Земельного кодексу України. За переконанням Позивача, повноваження на розпорядження земельними ділянками належали Добровеличківській районній державній адміністрації. За наслідками розгляду позову господарським судом прийнято оскаржуване рішення у даній справі.

8. Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ч. 3). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4). Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши доводи, наведені в апеляційній скарзі, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, а рішення господарського суду залишити без змін, виходячи з наступного. Згідно із частинами першою, другою ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Відповідно до частини другої ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. При цьому Позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)). Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню ( подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 р. у справі № 916/1415/19 ). Предметом спору в цій справі, зокрема є визнання незаконним та скасування рішення сорок другої сесії Олексіївської сільської ради Добровеличківського району Кіровоградської області шостого скликання від 02.10.2015 р. у № 556 "Про передачу незапитуваних земельних ділянок (паїв) в оренду СФГ "Гарант". На думку Позивача, розпоряджатися спірною земельною ділянкою Олексіївська сільська рада не мала, такі повноваження були виключно в Добровеличківської РДА до 01.01.2019 р., тому сільська рада і не мала права передавати її в оренду Відповідачу. Суду апеляційної інстанції вважає, що обраний Позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимоги про визнання рішення Олексіївської сільської ради незаконним та його скасування не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права Позивача ( у разі його наявності ), зокрема повернення у його володіння або користування спірної земельної ділянки, відшкодування шкоди. Серед способів захисту речових прав Цивільний кодекс України виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння ( стаття 387 ), усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном ( стаття 391 ), визнання права власності (стаття 392), відшкодування матеріальної і моральної шкоди ( статті 1166, 1167, 1173). Для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскарження всього ланцюга договорів та інших правочинів щодо спірного майна не є ефективним способом захисту прав; при цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване. Подібні за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38, 39), від 1 та 15 жовтня 2019 року у справах № 911/2034/16 (пункт 46) та № 911/3749/17 (пункти 6.25, 6.26), від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17. Також суд апеляційної інстанції зауважує, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19). У справі, що переглядається, задоволення позовних вимог про визнання незаконним та скасування спірного рішення про передачу в оренду земельної ділянки Відповідачу, яке вже було реалізоване і вичерпало свою дію, не призведе до поновлення прав Позивача, відновлення володіння, користування або розпорядження ним зазначеним майном, а отже, такі вимоги не є ефективним способом захисту права Позивача, яке потребуватиме додаткових засобів захисту. При цьому, як слушно зауважив суд першої інстанції - Піщанобрідська сільська рада є правонаступником Олексіївської сільської ради, з чого слідує, що Позивач у даній справі просить суд визнати незаконним та скасувати власне рішення. При цьому Відповідачем у справі, що розглядається господарським судом, визначено СФГ "Гарант". Щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору оренди землі від 11.12.2015 р., укладеного між Олексіївською сільською радою та СФГ "Гарант", слід зазначити наступне. Як вбачається зі змісту договору, в оренду Відповідачу передані невитребувані земельні паї колишньої колективної власності КСП ім. Свердлова, що знаходились на території Олексіївської сільської ради. Позивач вважає даний договір таким, що підлягає визнанню недійсним у зв`язку з порушенням при його укладенні норм законодавства, оскільки Олексіївська сільська рада не мала повноважень на розпорядження переданими в оренду земельними ділянками. ЦК України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; шляхом укладання правочинів суб`єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам. Ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до частин першої та третьої ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3 , 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору ( чи його окремих положень ), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його ( чи його окремих положень ) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено. Відсутність порушеного або оспорюваного права Позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 ЦК України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17 і від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17). Частинами першою та другою ст. 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (такий висновок викладено в пунктах 64 і 65 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 р. у справі № 904/1907/15). Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об`єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову. Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного Позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63)). Надаючи правову оцінку належності обраного Позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. У ст. 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, в якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 3, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ від 05.05.2005 у справі «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02)). Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 ст. 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17). Визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині 1 ст. 2 ГПК України. Близька за змістом позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 р. у справі № 908/976/19. У разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини 1 статті 216, статті 387, частин 1, 3 статті 1212 ЦК України). Близька за змістом позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду від 26.05.2023 у справі № 905/77/21. Велика Палата Верховного Суду в пункті 154 постанови від 01.03.2023 р. у справі № 522/22473/15-ц звернула увагу на те, що у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача ( зокрема, на підставі частини 1 ст. 216, ст. 387, частин 1, 3 ст. 1212 ЦК України). Водночас об`єднана палата Верховного Суду у своїй постанові від 26.05.2023 р. у справі № 905/77/21 сформувала висновок про те, що: "Позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом. Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача." Отже, окремо заявлена позовна вимога Позивачем у цій справі про визнання недійсним виконаного/частково виконаного договору оренди земельної ділянки від 11.12.2015 р., укладеного між Олексіївською сільською радою та СФГ "Гарант" без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав Позивача, що є самостійною підставою для відмови в позові ( аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 19.09.2023 р. у справі № 910/19668/21 ). Обрання Позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, тому апеляційний суд не вбачає необхідності надавати оцінку іншим аргументам апеляційної скарги. Враховуючи наведене, колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, про відсутність підстав для задоволення позовних вимог Позивача. Також, суд апеляційної інстанції вважає занеобхідне зазначити, що оспорюваний Позивачем договір оренди земельної ділянки оскаржується з тих підстав, що рішення Олексіївської сільської ради є незаконним, оскільки як зазначає Позивач - Олексіївська сільська рада не мала повноважень на розпорядження переданими в оренду земельними ділянками. Разом з цим, частиною 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування. Перший протокол ратифікований Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» і застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу до неї, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права. У практиці ЄСПЛ (зокрема, рішеннях у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого Протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого Протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя. Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого Протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації. У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого Протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю. Пунктами 32-35 рішення ЄСПЛ від 24.06.2003 «Стретч проти Сполученого Королівства» визначено, що майном у зазначеній статті 1 Першого протоколу до Конвенції, вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. За висновком Європейського суду в зазначеній справі «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила». Оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, у такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції». Крім того, за змістом рішення ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» ( заява № 29979/04, п.70 ) суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Підсумовуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що викладені у апеляційній скарзі аргументи не можуть бути підставами для скасування рішення місцевого господарського суду, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на неправильному тлумаченні Скаржником норм матеріального та процесуального права, що в сукупності виключає можливість задоволення апеляційної скарги Піщанобрідської сільської ради.

9. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги. У справі "Руїз Торіха проти Іспанії", ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів Скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" ( Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006 р. ). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У даній справі суд дійшов висновку, що Скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. З огляду на приписи ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23.02.2006 р." Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права. Отже, доводи заявника апеляційної скарги про порушення норм матеріального та процесуального права судом попередньої інстанцій під час прийняття оскаржуваного процесуального документу не знайшли свого підтвердження. За змістом ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Згідно із ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин та з урахуванням меж розгляду апеляційної скарги в порядку ст. 269 ГПК України, апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін.

10. Судові витрати. У зв`язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, згідно вимог ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору за її подання і розгляд покладаються на Скаржника. На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 269, 270, 273, 275 - 285, 287 ГПК України, Центральний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Піщанобрідської сільської ради залишити без задоволення. Рішення Господарського суду Кіровоградської області від 05.07.2023 р. у справі № 912/686/23 залишити без змін. Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Скаржника. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Право касаційного оскарження, строк на касаційне оскарження та порядок подання касаційної скарги передбачено ст. ст. 286-289 ГПК України. Повний текст постанови складено 26.01.2024 р. Головуючий суддя І.М. Кощеєв Суддя М.О.Дармін Суддя О.В.Чус