Постанова Вінницький апеляційний суд № 127/20025/23

Справа № 127/20025/23 Провадження № 22-ц/801/82/2024 Категорія: 80 Головуючий у суді 1-ї інстанції Воробйов В. В. Доповідач:Міхасішин І. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 січня 2024 рокуСправа № 127/20025/23м. Вінниця Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Міхасішина І.В., суддів : Войтка Ю.Б., Сопруна В.В. розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу № 127/20025/23 за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та невиплачених грошових коштів при звільненні, за апеляційною скаргою представника відповідача Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 30 жовтня 2023 року ухваленого в м. Вінниці суддею цього суду Воробйовим В.В., дата складання його повного тексту 09 листопада 2023 року, ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог Позивач звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та невиплачених грошових коштів при звільненні, мотивуючи позовні вимоги тим, що він у період з 30.11.2016 року по 05.06.2023 року перебував у трудових відносинах з відповідачем. 01.11.2021 року наказом начальника Козятинського загону №260-ос було внесено зміни до наказу №192-ос від 24.09.2021 року та звільнено ОСОБА_1 із займаної посади з 01.11.2021 року, у зв`язку зі скороченням штату працівників, згідно з п. 1 ст. 40 КЗпП України. Однак, рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 27.04.2022 року у справі №127/31036/21 було визнано незаконними та скасовано накази про звільнення, поновлено ОСОБА_1 на посаді з 02.11.2021 року, стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 02.11.2021 року по 27.04.2022 року в сумі 66025,17 грн., а також 3000,00 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди. Відповідач, не зважаючи на постійні звернення позивача про надання інформації щодо виконання рішення суду в частині поновлення його на посаді та стягнення сум, не виконував рішення суду та не поновлював його на посаді, оскільки дана посада була відсутня в штатному розписі. Лише наказом 730/ос від 31.03.2023 року було поновлено позивача на посаді начальника групи стрілецької команди станції Вінниця виробничого підрозділу Козятинський загін воєнізованої охорони регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця» та допущено до виконання посадових обов`язків лише з 03.04.2023 року. В подальшому, 04.04.2023 року ОСОБА_1 надано попередження про наступне вивільнення на підставі наказу регіональної філії від 31.03.2023 року №148-Н «Про скорочення посади» з переліком посад, які пропонувалось зайняти. Проте, посади було запропоновано значно нижчої кваліфікації. Відповідач всіма своїми діями наполягав за звільненні позивача із займаної посади після поновлення його на роботі та наказом №989/ос від 01.06.2023 року його було звільнено з 05.06.2023 року, у зв`язку із скороченням штату. Цього ж дня, позивачем було зареєстровано заяву від 05.06.2023 року з проханням відповідно до ст. 116 КЗпПУ у день звільнення провести виплату всіх належних йому сум та надати йому довідку-розрахунок про нараховані суми при звільненні, чого відповідачем зроблено не було. Отже, в зв`язку з тривалим періодом поновлення позивача на посаді, в останнього виникли правові підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення його на роботі. Також внаслідок тривалого невиконання рішення суду та створення умов до чергового звільнення з посади, пропонування посад з категорії персоналу, ОСОБА_1 зазнав неймовірного приниження, душевного болю та переживань з приводу приниження, а також право на нормальне працевлаштування за спеціальністю та стабільну роботу. Через моральні страждання в нього погіршився стан здоров`я, він втратив сон, лікувався у лікарні. Постійне хвилювання через пошук роботи, вимушені зміни в житті виникли не з волі позивача та призвели до нервових розладів, погіршення стану здоров`я, втрати нормальних життєвих зв`язків, порушення звичайного способу його життя, нормальної життєдіяльності, відновлення яких потребує від нього неймовірних зусиль. Моральну шкоду позивач оцінює в розмірі 10000,00 грн. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом та просив: стягнути з Акціонерного товариства «Укрзалізниця» на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у зв`язку з затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 28.04.2022 року по 03.04.2023 року за 243 робочих днів у розмірі 130439,97 грн. з розрахунку середньоденної заробітної плати в сумі 536,79 грн./день; стягнути з Акціонерного товариства «Укрзалізниця» на його користь заборгованість по заробітній платі, компенсацію за невикористану щорічну відпустку, інші суми належні працівнику на дату звільнення та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 06.06.2023 року (наступний день після звільнення) по день ухвалення судового рішення; стягнути з Акціонерного товариства «Укрзалізниця» на його користь в якості відшкодування завданої моральної шкоди в розмірі 10000,00 грн.; стягнути з Акціонерного товариства «Укрзалізниця» на його користь витрати, пов`язані з наданням послуг з професійної правничої допомоги у сумі 7000,00 грн.; судові витрати покласти на відповідача. Під час підготовчого судового засідання представником позивача було подано заяву про уточнення позовних вимог, відповідно до якої пункт 4 позовних вимог слід виключити у зв`язку з виплатою відповідачем цих сум, та просив: стягнути з Акціонерного товариства «Укрзалізниця» на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у зв`язку з затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 28.04.2022 року по 03.04.2023 року за 243 робочих днів у розмірі 130439,97 грн. з розрахунку середньоденної заробітної плати в сумі 536,79 грн./день; стягнути з Акціонерного товариства «Укрзалізниця» на його користь в якості відшкодування завданої моральної шкоди кошти в розмірі 10000,00 грн.; стягнути з Акціонерного товариства «Укрзалізниця» на його користь витрати, пов`язані з наданням послуг з професійної правничої допомоги у сумі 7000,00 грн.; судові витрати покласти на відповідача. Рішення суду першої інстанції Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 30 жовтня 2023 рокузадоволено частково позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та невиплачених грошових коштів при звільненні. Стягнуто з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у зв`язку з затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 28 квітня 2022 року по 02 квітня 2023 року за 242 робочих дня у розмірі 129903,18 грн. (сто двадцять дев`ять тисяч дев`ятсот три гривні 18 коп.) з розрахунку середньоденної заробітної плати в сумі 536,79 (п`ятсот тридцять шість гривень 79 коп.) грн./день. Стягнуто з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 в якості відшкодування завданої моральної шкоди кошти в розмірі 10000,00 грн. (десять тисяч гривень 00 коп.). В решті позовних вимог відмовлено. Стягнуто з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 6972,00 грн. (шість тисяч дев`ятсот сімдесят дві гривні 00 коп.). Стягнуто з Акціонерного товариства «Українська залізниця» в дохід держави судовий збір в розмірі 1398,38 грн. (одна тисяча триста дев`яносто вісім гривень 38 коп.). Короткий зміст вимог апеляційної скарги Не погоджуючись з таким рішенням суду представник відповідача Акціонерного товариства «Українська залізниця» подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушення норм матеріально та процесуального права та невідповідність висновків суду першої інстанції дійсним обставинам справи просив оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове по даній справі, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, щопри прийнятті судового рішення судом першої інстанції не в повній мірі встановлені всі обставини справи та порушені норми матеріального права, а саме суд першої інстанції під час ухвалення рішення не врахував, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівників, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 27.04.2022 року ОСОБА_1 було поновлено на роботі з 02.11.2021 року та рішення суду допущено до негайного виконання. Проте, останній лише 27.09.2022 року почав звертатись до керівництва залізниці з питанням поновлення його на посаді. При цьому, постанова Вінницького апеляційного суду, якою рішення суду першої інстанції залишено в силі, була ухвалена 18.07.2022 року, тобто у той період питання працевлаштування для позивача було не актуальним. Представник зазначив, що за цей час структура залізниці змінилася відомчу воєнізовану охорону було виведено з підпорядкування регіональної філії «Південно-Західна залізниця» та з 01.08.2022 року утворено окрему нову філію. 03.04.2023 року позивача було поновлено на роботі згідно з наказом від 31.03.2023 року №730/ОС. Виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про його поновлення не здійснювалась. Таким чином, ОСОБА_1 довідався про закінчення періоду порушення свого права на такі виплати 03.04.2023 року, а до суду звернувся 06.07.2023 року, тобто після спливу строку визначеного ч. 1 ст. 233 КЗпП України не порушивши питання про поновлення строку. Відзив від учасників справи на апеляційну скаргу на адресу Вінницького апеляційного суду не надходив. Провадження у справі в суді апеляційної інстанції Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 20 листопада 2023 року відкрито апеляційне провадження у справі, а ухвалою від 29 листопада 2023 року закінчено підготовчі дії та призначено справу до розгляду. Згідно з ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Колегія суддів, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дійшла висновку, що скаргу слід залишити без задоволення, виходячи з наступного. Встановлені судом першої інстанції обставини Судом встановлено, що рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 27.04.2022 року у справі №127/31036/21, яке набрало законної сили 18.07.2022 року згідно з постановою Вінницького апеляційного суду, позов ОСОБА_1 був задоволений частково та було: визнано незаконними та скасовано наказ (розпорядження) про припинення трудового договору (контракту) від 21 вересня 2021 року №192-ос та наказ по особовому складу №260-ос від 01 листопада 2021 року, видані виробничим підрозділом «Козятинський загін воєнізованої охорони» регіональної філії «Південно-Західна залізниця» Акціонерного товариства «Укрзалізниця»; поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника групи стрілецької команди станції Вінниця виробничого підрозділу «Козятинський загін воєнізованої охорони регіональної філії «Південно-Західна залізниця» Акціонерного товариства «Укрзалізниця» з 02.11.2021 року; стягнуто з Акціонерного товариства «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 66025,17 грн. (без вирахування податків та зборів), а також 3000,00 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди; рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника групи стрілецької команди станції Вінниця виробничого підрозділу «Козятинський загін воєнізованої охорони» регіональної філії «Південно-Західна залізниця» Акціонерного товариства «Укрзалізниця» з 02.11.2021 року допущено до негайного виконання (а.с. 19-24). Статтею 129-1 Конституції України визначено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. На виконання вказаного вище рішення суду лише 31.03.2023 року АТ «Українська залізниця було видано наказ №730/ос «Про поновлення на роботі за рішенням суду», яким зобов`язано: начальника служби організації праці, заробітної плати і структур управління регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця» запровадити до додаткового штату, запровадженого на виконання рішення суду штатного розпису (тимчасового) апарату управління регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця», уведеного в дію з 01.12.2021, посаду начальника групи стрілецької команди станції Вінниця виробничого підрозділу Козятинський загін воєнізованої охорони регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця» в кількості 1 штатна одиниця з посадовим окладом 8180 грн. на місяць; поновити ОСОБА_1 на посаді начальника групи стрілецької команди станції Вінниця виробничого підрозділу Козятинський загін воєнізованої охорони регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця» з 02.11.2021 року; допустити ОСОБА_1 до виконання посадових обов`язків з 03.04.2023 (а.с. 25). Наказом (розпорядженням) регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Українська залізниця» №989/ос від 01.06.2023 року «Про припинення трудового договору» було звільнено з 05.06.2023 року ОСОБА_1 з посади у зв`язку зі скороченням штату на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України. Також вказаним наказом зобов`язано компенсувати за невикористані 26 днів відпустки з виплатою одноразової грошової допомоги, а також виплатою 6 прожиткових мінімумів на оздоровлення за 2022 рік та 2023 рік, передбачені п. 3.10 змінами та доповненнями до колективного договору на 2001-2005 роки, прологнованого на 2006-2023 роки після отримання окремого рішення керівництва АТ «Укрзалізниця» (а.с. 26, 40). В день звільнення, 05.06.2023 року позивач звернувся до директора регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Українська залізниця» із заявою, в якій просив відповідно до ст. 116 КЗпП України у день звільнення провести виплату всіх належних йому сум, до виплати за весь період роботи до дня звільнення, в тому числі не виплачену суму заробітної плати з 28.04.2022 року, матеріальну допомогу, допомогу на поховання, виплату до ювілею 50-річчя (згідно його заяв). Також в день звільнення надати йому довідку про нараховані суми при звільненні (а.с. 27). З матеріалів справи вбачається, що позивачем неодноразово протягом 2022, 2023 року вчинялись дії щодо поновлення його на роботі, що підтверджується заявами від 27.10.2022 року, від 16.11.2022 року, від 30.05.2023 року, від 13.06.2023 року (а.с. 33, 35-39). Проте, він отримував лише відмови з посиланням звернутись за належністю з приводу цього питання (а.с. 32, 34). З долучених до матеріалів справи доказів вбачається, що в подальшому після поновлення позивача на посаді, останнього було попереджено про наступне вивільнення та запропоновано посади за іншими професіями та спеціальностями, що суперечить вимогам закону (а.с. 40, 41-46). Отже, звільнення позивача у вересні 2021 року відбулося з порушенням вимог КЗпП України, що підтверджується рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 27.04.2022 року, яким його право було захищено шляхом поновлення на роботі. Проте рішення суду не було виконано вчасно. З приводу твердження представника відповідача про застосування строку позовної давності в один місяць, суд першої інстанції вірно зазначив, що: Згідно із частиною першою статті 3 та статтею 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього. Право на працю, закріплене у статті 43 Конституції України, включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми. У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону № 108/95-ВР Конституційний Суд України зазначив, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано в законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти всі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат. Частиною першою статті 233 КЗпП України (на яку посилається представник відповідача) передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин. Верховний Суд України в постанові від 26 жовтня 2016 року у справі № 362/7105/15-ц (провадження № 6-1395цс16), проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України, зробив висновок, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто всіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат. Верховний Суд України вказав, що позовна вимога про стягнення компенсації за вимушений прогул відноситься до вимог щодо порушення законодавства про оплату праці та відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду. Також Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 620/3884/18 (провадження № К/9901/10912/19), від 05 вересня 2019 року у справі № 813/1247/17 (провадження № К/9901/49937/18), від 30 жовтня 2018 року у справі № 826/12721/17 (провадження № К/9901/37996/18) визначив, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, яка включає всі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, зокрема й за час вимушеного прогулу, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснено роботодавцем нарахування таких виплат, а тому до спірних правовідносин (стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу) не застосовуються положення частини першої статті 233 КЗпП України в частині визначення строку звернення до суду. Отже у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 року у справі №755/12623/19 зроблено висновок, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу як складової належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Також, позивач не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якщо такі вимоги не розглянуті у справі про поновлення на роботі. Щодо посилання представника відповідача на правові висновки викладені у постановах ВС у справі №910/4518/16 та у справі №369/10046/18 (середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, тому строк пред`явлення до суду цієї вимоги обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права), то слід зазначити таке. Правова природа середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України відмінна від правової природи середнього заробітку за час вимушеного прогулу передбаченого статтею 235 КЗпП України при поновленні найманого працівника на роботі, та є заробітною платою, і пред`явлення вимог про таке стягнення не обмежується відповідно до статті 233 КЗпП України тримісячним строком звернення, тому їх ототожнення є помилковим, а постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) не є релевантною до правовідносин зі стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Враховуючи викладене вище, суд першої інстанції вірно не вбачв підстав для застосування одномісячного строку звернення до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Слід відзначити, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди є похідними від позовних вимог про скасування наказу та поновлення на роботі у справі №127/31036/21, а тому ці позовні вимоги задоволенню також підлягають. Так, відповідно до ч 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата (абзац 3 п. 2 Порядку). Згідно з п. 5 Розділу ІV вказаного Порядку основою для визначення загальної суми середнього заробітку є середньоденна заробітна плата працівника, яка згідно з п. 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані два календарні місяці роботи на число відпрацьованих робочих днів у цих місяцях. Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 Порядку). Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абз. 3 п. 8 Порядку). При обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу було взято за основу довідку №НОР 7.5/271 (яка вказана в рішенні суду від 27.04.2022 року), надану відповідачем, в якій визначено, що середньоденна заробітна плата позивача становить 536,79 грн. Отже, середній заробіток за весь період вимушеного прогулу підлягає виплаті ОСОБА_1 за період з 28.04.2022 року (наступний день після ухвалення судом рішення) по 02.04.2023 року (день що передував поновленню позивача на роботі), тобто за 242 робочих днів. Таким чином, середній заробіток за весь період вимушеного прогулу, який підлягає виплаті, становить 129903,18 грн. (536,79 грн. на день * 242 робочих днів). З огляду на викладене, вказана сума підлягає стягненню з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь позивача (сума визначена без утримання податку з доходів фізичних осіб та інших обов`язкових платежів). Щодо вимоги позивача про нарахування періоду по 03.04.2023 року, то вона задоволенню не підлягає, оскільки в цей день ОСОБА_1 було поновлено на роботі. Щодо вимоги про відшкодування моральної шкоди, слід зазначити таке. Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав, у тому числі внаслідок дискримінації, мобінгу (цькування), факт якого підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили, призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством. За змістом вказаного положення закону, передумовою для відшкодування працівнику моральної шкоди на підставі ст. 237-1 КЗпП України є наявність порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Пунктом 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (з відповідними змінами) роз`яснено, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України, за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності. Суд враховує, що захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права, так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (ст. ст. 3, 4, 11, 31 ЦПК України). КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди у разі порушення трудових прав працівників, а стаття 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин справи. Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових прав, а має самостійне юридичне значення. Такий висновок відповідає і практиці Європейського суду з прав людини у справах «Тома проти Люксембургу» (2001 рік), «Надбала проти Польщі» (2000 рік), згідно з якими при визнанні звільнення незаконним, суд вважає доведеним, що порушення законних прав позивача призвели до моральних страждань, вимагали від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Отже, вирішення позову в частині відшкодування моральної шкоди залежить від вирішення позовних вимог про захист порушеного трудового права. Так, відповідачем було порушено трудові права позивача ОСОБА_1 у зв`язку з тривалим незаконним невиконанням рішення суду про поновлення його на роботі, що призвело до спричинення йому моральних страждань, а тому наявні підстави для відшкодування останньому моральної шкоди у визначеному позивачем розмірі 10000,00 грн. Таким чином, судпершої інстанції, оцінивши допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшов вірного висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та невиплачених грошових коштів при звільненні знайшли своє часткове підтвердження, а тому позов підлягає частковому задоволенню. Доводи апеляційної скарги в їх сукупності не можуть бути підставою для скасування законного і обґрунтованого судового рішення, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. При вирішенні цієї справи, суд правильно визначив характер правовідносин між сторонами, правильно застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідив матеріали справи та надав належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 368, 375, 382, 384 ЦПК України, Суд,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 30 жовтня 2023 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, не підлягає. Головуючий: І.В. Міхасішин Судді: Ю.Б. Войтко В.В. Сопрун