Постанова 4822 № 727/6401/20

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 18 січня 2024 року м. Чернівці Справа № 727/6401/20 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Лисака І.Н., суддів: Височанської Н.К., Перепелюк І.Б., секретар: Собчук І.Ю., позивач: ОСОБА_1 , відповідач: ОСОБА_2 , при розгляді справи за апеляційною скаргою ОСОБА_3 , який діє в інтересах ОСОБА_2 , на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 24 жовтня 2023 року, ухваленого під головуванням судді Смотрицького В.Г., дата складання повного тексту рішення 27 жовтня 2023 року, - В С Т А Н О В И В: У липні 2020 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2 та просив ухвалити рішення, яким: визнати недостовірною та такою, що порушує його особисті немайнові права інформацію, оприлюднену та поширену ОСОБА_2 у відеоматеріалі від 09.06.2019 року за посиланням: « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та відеоматеріалі від 24.06.2020 року за посиланням: « ІНФОРМАЦІЯ_2 » під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_3 ?єр-міністра, вихідців з Буковини...», що розміщений у соціальній мережі «Facebook» у мережі Інтернет, зокрема, щодо бездіяльності його у недопущенні вирубки лісів та покращенні екологічної ситуації регіону, а саме твердження: «...I найгірше, що жоден з вас протягом всього 5-річного терміну перебування на високих посадах у великих кабінетах навіть і не спробував хоч щось зробити задля недопущення вирубки лісу та хоч якось покращити екологічний стан у регіоні»; зобов`язати ОСОБА_2 протягом 10 днів з дня набрання рішенням суду законної сили спростувати поширену ним недостовірну інформацію у формі інформаційного повідомлення про те, що він протягом всього 5-річного терміну перебування на високих посадах у великих кабінетах навіть і не спробував хоч щось зробити задля недопущення вирубки лісу та хоч якось покращити екологічний стан Провадження №22-ц/822/60/24 у регіоні на власних персональній та публічній сторінках в мережі Інтернет у соціальній мережі «Facebook» у такий самий спосіб, яким була поширена недостовірна інформація; стягнути судові витрати. Вважає, що вказана інформація не відповідає дійсності, так як ОСОБА_1 , будучи народним депутатом України, голосував за певну кількість законопроектів, якими пропонувалося встановити мораторій на вивезення за кордон деревини та пиломатеріалів у необробленому вигляді строком на 10 років, збереження лісового фонду країни шляхом обмеження внутрішнього споживання необроблених лісоматеріалів і посилення адміністративної та кримінальної відповідальності за незаконну вирубку лісу й контрабанду такого, вдосконалення заходів щодо охорони ялицево-букових лісів на гірських схилах Карпат, тощо, що спростовує викладене у відеоматеріалі. З посиланням на норми права, що регулюють спірні правовідносини, позивач вказував, що в діях відповідача присутній склад правопорушення, а саме: інформація поширена; стосується позивача; інформація є недостовірною; порушує немайнові права позивача (демонструє позивача як безвідповідальну особу перед громадськістю), просив позов задовольнити. Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 24 жовтня 2023 року позовні вимоги задоволено. Визнано недостовірною та такою, що порушує особисті немайнові права ОСОБА_1 , інформацію, оприлюднену та поширену ОСОБА_2 , у відеоматеріалі 09.06.2019 року за посиланням: « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та ІНФОРМАЦІЯ_4 за посиланням: « ІНФОРМАЦІЯ_2 » під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_3 ?єр-міністра, вихідців з Буковини...», що розміщений у соціальній мережі «Facebook» у мережі Інтернет, зокрема, щодо бездіяльності ОСОБА_1 у недопущенні вирубки лісів та покращенні екологічної ситуації регіону, а саме твердження: «...I найгірше, що жоден з вас протягом всього 5-річного терміну перебування на високих посадах у великих кабінетах навіть і не спробував хоч щось зробити задля недопущення вирубки лісу та хоч якось покращити екологічний стан у регіоні». Зобов`язано ОСОБА_2 протягом 10 днів з дня набрання рішенням суду законної сили спростувати поширену ним недостовірну інформацію у формі інформаційного повідомлення про те, що ОСОБА_1 протягом всього 5-річного терміну перебування на високих посадах у великих кабінетах навіть і не спробував хоч щось зробити задля недопущення вирубки лісу та хоч якось покращити екологічний стан у регіоні на власних персональній та публічній сторінках в мережі Інтернет у соціальній мережі «Facebook» у такий самий спосіб, яким була поширена недостовірна інформація. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. Не погодившись з рішенням суду сторона відповідача подала апеляційну скаргу, в якій вона просить рішення суду скасувати й ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. Зокрема, вважає рішення суду незаконним та необґрунтованим, винесеним із порушенням норм матеріального права, неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків суду обставинам справи, порушенням норм процесуального права. Вказує, що ОСОБА_2 на спростування заявлених позовних вимог, тобто на підтвердження достовірності оприлюдненої ним у відеоматеріалі інформації щодо бездіяльності ОСОБА_1 у «недопущенні вирубки лісів» та «покращення екологічної ситуації регіону», до суду разом із відзивом надав численні публікації на інтернет-ресурсах, які підтверджують причетність останнього до масової вирубки лісів та вивезення їх за кордон, що призвело до погіршення екологічної ситуації в регіоні. Вказане підтверджує достовірність створеного інформаційного відеоматеріалу, щоб подавати вказану інформацію як факти та одночасно спростовує доводи позивача та висновки суду першої інстанції в оскаржуваному рішенні в частині недостовірності поширеної інформації. Також, достовірність оприлюдненої відповідачем інформації та помилковість висновків суду в оскаржуваному рішенні в цій частині підтверджується тим, що в проект Закону №1362 «Про внесення змін до ЗУ «Про особливості державного регулювання діяльності суб`єктів підприємницької діяльності, пов`язаної з реалізацією та експортом лісоматеріалів» (на який позивач і суд послався в позові та відповідно в рішенні) щодо мораторію на експорт лісо- та пиломатеріалів у необробленому вигляді, позивач ОСОБА_1 був ініціатором внесення поправки відтермінування набрання чинності законом, а саме в пункті 1 розділу II «Прикінцеві положення» слова «1 березня 2015 року» просив замінити словами «1 січня 2016 року». Суд першої інстанції також зробив хибний висновок про те, що «поширена відповідачем інформація виходить за межі прийнятної для публічної особи критики і не є оціночними судженнями автора, а констатацією фактів про порушення позивачем законодавства, які можуть і мають бути доведені належними доказами». При цьому, суд першої інстанції не в повній мірі з`ясувавши обставини справи, безпідставно зробив висновок про те, що вислови ОСОБА_2 , які є предметом позовних вимог, містять звинувачення «про факти порушення ОСОБА_4 законодавства», адже вказані вислови критикують позивача у його бездіяльності за період перебування на публічній службі і не містять жодних звинувачень у вчиненні правопорушень, в т.ч. й кримінальних. Тобто висловами ОСОБА_2 не порушується презумпція невинуватості позивача у вчиненні правопорушень. У поширеному ОСОБА_5 відеоматеріалі застосовані мовні засоби, які є вираженням оцінки, що підкреслена вірогідністю повідомлюваного і вказує на те, що висловлюване є суб`єктивною думкою та його поглядом на події, його суб`єктивною оцінкою бездіяльності посадових (публічних) осіб, в т.ч. й позивача ОСОБА_1 на те, що відбувалось, а отже відображають його особисту точку зору та ставлення до описуваних подій і не можуть бути перевірені на предмет відповідності дійсним фактам. Оскільки позивач ОСОБА_1 був публічною особою, а тому він свідомо був відкритий для прискіпливого контролю за його особою як з боку активістів, так і пересічних громадян. Крім того, враховуючи публічний статус позивача та те, що поширена інформація стосувалася в т.ч. і його як публічної особи та мала суспільний інтерес, позивач повинен бути терпимим до публічної критики, межа якої є ширшою від критики пересічних осіб. Звертає увагу суду також на те, що в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції зробив необґрунтований та помилковий висновок про те, що подання позивачем позовної заяви відбулось в межах позовної давності, оскільки позивач ОСОБА_1 не спростував презумпцію обізнаності порушення своїх немайнових прав з моменту першої публікації відповідачем відеоматеріалу на своїй публічній сторінці 09.06.2019 року, що дає підстави для висновку про пропущення ним визначеного п.2 ч.2 ст.258 ЦК України строку позовної давності, застосування якого мало стати наслідком прийняття судом рішення про відмову в задоволенні заявлених вимог. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_6 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, судове рішення без змін. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, осіб, які беруть участь у справі, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи в межах її обґрунтувань та заявлених в суді першої інстанції вимог, дійшла наступних висновків. Під час розгляду справи в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції керуючись ст.367 ЦПК України переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. На підставі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків. В силу ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Оскаржуване рішення суду зазначеним вимогам закону не відповідає. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що у цій справі відповідач у відеоматеріалі під назвою «Реальні досягнення 15-ти народних депутатів, 2-ох міністрів та цілого Прем`єр-міністра, вихідців з Буковини...» висловив фактичні твердження щодо бездіяльності ОСОБА_1 у недопущенні вирубки лісів та покращенні екологічної ситуації регіону. Отже, інформація повідомлена відповідачем ОСОБА_2 , є твердженням про факт вчинення позивачем протиправних дій, в тому числі кримінальних правопорушень, зокрема таких: Незаконна порубка або незаконне перевезення, зберігання, збут лісу (ст.246 КК України); Зловживання владою або службовим становищем (ст.364 КК України); Службова недбалість (ст.367 КК України). Тобто, відповідач, поширивши недостовірну інформацію про позивача, порушив презумпцію невинуватості останнього, тому така інформація виходить за межі допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи та підлягає спростуванню. Колегія суддів не погоджується з вказаними висновками суду, виходячи з наступного. Особа яка поширила спірну інформацію (відеоматеріал), час її поширення та зміст сторонами визнається та не спростовується (т.1 а.с.13-14, 62). Згідно висновку експерта №9744 за результатами лінгвістичного дослідження від 30.06.2021 року, проведеного НІСЕ, на думку експерта вбачається, що текст відеоматеріалу від 09.06.2019 року, розміщеного за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_1 під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_5 міністрів та цілого Прем`єр-міністра, вихідців з Буковини…», містить негативні характеристики дій ОСОБА_1 , проте в ньому відсутні висловлювання, виражені в образливій, брутальній чи непристойній формі, тобто і на мовному, і на змістовному рівнях вказаний текст відповідає нормам поведінки в ситуації висловлювання критичних зауважень, звинувачень, вимог та ін. Висловлювання стосовно ОСОБА_1 , наявні у тексті відеоматеріалу від 09.06.2019 року, викладені у формі оціночних суджень (т.1 а.с.225-233). З висновку експерта Київського НДІСЕ від 15.08.2023 року за результатами проведення лінгвістичної семантико-текстуальної експертизи, на думку експерта, вбачається, що інформація негативного характеру стосовно ОСОБА_1 та його діяльності, наявна в тексті відеоматеріалу з назвою « ІНФОРМАЦІЯ_6 та цілого Прем`єр-міністра, вихідців з Буковини...», поширеного ОСОБА_2 у соціальній мережі Facebook за веб-посиланням: ІНФОРМАЦІЯ_7 а саме: «В черговий раз у мене до жителів Чернівецької області виникає запитання до колишнього Прем`єр-міністра А. Яценюка та екс-міністра та голови найбільшої фракції М. Бурбака та 15 народних депутатів: за що так треба ненавидіти свій рідний край, щоб допустити таке безчинство у лісах Буковини? Чому гроші та особисту наживу ви більше цінуєте, ніж кисень, яким ми дихаємо? І найгірше, що жоден з вас протягом всього 5-річного терміну перебування на високих посадах у великих кабінетах навіть і не спробував хоч щось зробити задля недопущення вирубки лісу та хоч якось покращити екологічний стан у регіон. І запам`ятайте, не шановані ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , та решта народних депутатів, природа все розставить на свої місця і навіть вас», викладена у формі фактичних тверджень та оціночних суджень (т.2 а.с.100-107). Що стосується висновків експертиз, то колегія суддів вказує таке. Відповідно до п.1 ч.1 ст.103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо. За приписами ч.1 ст.102 ЦПК України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні (ст.110 ЦПК України). Колегія суддів констатує, що висновок Київського НДІСЕ від 15.08.2023 року включає результати дослідження поширеної інформації ««В черговий раз у мене до жителів Чернівецької області виникає запитання до колишнього Прем`єр-міністра А. Яценюка та екс-міністра та голови найбільшої фракції М. Бурбака та 15 народних депутатів: за що так треба ненавидіти свій рідний край, щоб допустити таке безчинство у лісах Буковини? Чому гроші та особисту наживу ви більше цінуєте, ніж кисень, яким ми дихаємо?... І запам`ятайте, не шановані ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , та решта народних депутатів, природа все розставить на свої місця і навіть вас», зміст якого був викладений в мотивах позовної заяви, про те не був включений для спростування в предмет вимог, за якими позивач просив визнати недостовірною та такою, що порушує його особисті немайнові права інформацію, оприлюднену та поширену ОСОБА_2 у відеоматеріалі від 09.06.2019 року за посиланням: « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та відеоматеріалі від 24.06.2020 року за посиланням: « ІНФОРМАЦІЯ_2 » під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_3 ?єр-міністра, вихідців з Буковини...», що розміщений у соціальній мережі «Facebook» у мережі Інтернет, зокрема, щодо бездіяльності його у недопущенні вирубки лісів та покращенні екологічної ситуації регіону, а саме твердження: «...I найгірше, що жоден з вас протягом всього 5-річного терміну перебування на високих посадах у великих кабінетах навіть і не спробував хоч щось зробити задля недопущення вирубки лісу та хоч якось покращити екологічний стан у регіоні». Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув. Крім того, судом апеляційної інстанції проаналізовано висновки експертиз, які знаходяться в матеріалах справи і на переконання колегії суддів з урахуванням того, що встановлення фактів та розмежування фактів і оціночних суджень відноситься до компетенції суду, отже є юридичним питанням і не може передаватись на вирішення експертам, а тому такі висновки судом до уваги не беруться в цілому. На вказаному неодноразово наголошував Європейський суд з прав людини, зокрема, у справі «Дмітрієвський проти Росії» (Dmitriyevskiy v. Russia), заява № 42168/06, п. п. 112-116, від 03.10.2017 року, та «Марія Альохіна та інші проти Росії» (Mariya Alekhina and Others v. Russia), заява № 38004/12, п. п. 262-264, від 17.07.2018 року, зокрема «…Суд вже звертав увагу на неприпустимість виходу експертів за межі суто мовних питань, таких як, наприклад, визначення значення конкретних слів та виразів, та здійснення ними кваліфікації дій учасників справи з правової точки зору…». Щодо суті спору, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ч.4 ст.32 Конституції України). Статтею 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Відповідно до ст.68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі №200/11343/14-ц). При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ч.2 та 3 ст.13 ЦК України). Відповідно до ч.6 ст.13 ЦК України у разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вище зазначених вимог суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді. Суб`єкт відносин у сфері інформації може вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями. Порядок використання інформації та захисту права на неї встановлюється законом (ст.200 ЦК України). Згідно із ч.1 ст.201 ЦК України честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством. Відповідно до ч.1 ст.275 ЦК України фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 ЦК України. Захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення (ч.2 ст.275 ЦК України). Частина 1 ст.276 ЦК України передбачає, що фізична особа або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких порушено особисте немайнове право фізичної особи, зобов`язані вчинити необхідні дії для його негайного поновлення. Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (ч.1 ст.277 ЦК України). Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила (абз.3 ч.6 ст.277 ЦК України). Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена (ч.7 ст.277 ЦК України). Частина 1 ст.280 ЦК України передбачає що, якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню. Виключення, передбачені цією статтею ЦК України, до цієї справи не застосовуються відповідно до встановлених судами попередніх інстанцій обставин цієї справи. Кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі (ст.297 ЦК України). Фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації (ст.299 ЦК України). Фізична особа має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч.1 ст.302 ЦК України). Фізична особа, яка поширює інформацію, зобов`язана переконатися в її достовірності. Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел (інформація органів державної влади, органів місцевого самоврядування, звіти, стенограми тощо), не зобов`язана перевіряти її достовірність та не несе відповідальності в разі її спростування. Фізична особа, яка поширює інформацію, отриману з офіційних джерел, зобов`язана робити посилання на таке джерело (ч.2 ст.302 ЦК України). Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов`язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо (ч.2 ст.29 ЗУ «Про інформацію»). Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень (ч.1 ст.30 ЗУ «Про інформацію»). Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб`єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов`язок відшкодувати завдану моральну шкоду (ч.2 ст.30 ЗУ «Про інформацію»). Суди при вирішенні справ про захист гідності, честі та ділової репутації повинні забезпечувати баланс між конституційним правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань, з одного боку, та правом на повагу до людської гідності, конституційними гарантіями невтручання в особисте і сімейне життя, судовим захистом права на спростування недостовірної інформації про особу, з іншого боку (абзац четвертий пункту 1 Постанови Пленуму ВСУ від 27 лютого 2009 року №1). Відповідно до абзацу першого пункту 15 Постанови Пленуму ВСУ від 27 лютого 2009 року №1 юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Під поширенням інформації слід розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації, поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі (абзац другий пункту 15 Постанови Пленуму ВСУ від 27 лютого 2009 року №1). Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації (абзац п`ятий пункту 15 Постанови Пленуму ВСУ від 27 лютого 2009 року №1). Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначити характер такої інформації та з`ясувати, чи є вона фактичним твердженням чи оціночним судженням (абзац перший пункту 19 Постанови Пленуму ВСУ від 27 лютого 2009 року №1). Відповідно до абзацу третього пункту 19 Постанови Пленуму ВСУ від 27 лютого 2009 року №1 не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці ЄСПЛ при тлумаченні положень статті 10 Конвенції. При поширенні недостовірної інформації стосовно приватного життя публічних осіб вирішення справ про захист їх гідності, честі чи ділової репутації має свої особливості. Суди повинні враховувати положення Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації (далі Декларація), схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи, а також рекомендації, що містяться у Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи про право на недоторканість приватного життя (далі Резолюція) (абзац перший пункту 21 Постанови Пленуму ВСУ від 27 лютого 2009 року № 1). Зокрема, у цій Резолюції зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі). У статтях 3, 4, 6 Декларації вказується, що оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. У зв`язку із цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати. У своєму рішенні від 08 липня 1986 року у справі «Лінгенс проти Австрії» («Lingens v. Austria», заявка № 9815/82, п. 46) ЄСПЛ зазначив про необхідність розрізняти факти та оціночні судження, оскільки наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень ні. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного статтею 10 Конвенції. Цей правовий висновок був підтриманий багаточисельною наступною практикою ЄСПЛ. Щодо рівня захисту свободи вираження поглядів пункт 2 статті 10 Конвенції містить небагато обмежень стосовно обговорення питань, які становлять суспільний інтерес. Таким чином, високий рівень захисту свободи вираження поглядів, за якого органи державної влади мають особливо обмежену свободу розсуду, надається, як правило, якщо твердження стосуються предмета суспільного інтересу, як, зокрема, у випадку тверджень стосовно функціонування судової системи, навіть у контексті проваджень, які ще не закінчені щодо інших підсудних. Рівень ворожості та потенційна серйозність конкретних тверджень не позбавляють права на високий рівень захисту свободи вираження поглядів, враховуючи наявність питання, яке становить суспільний інтерес (дивитись, наприклад, рішення ЄСПЛ від 22 грудня 2005 року у справі «Патурель проти Франції» («Paturel v. France», заява № 54968/00, п. 42), від 23 квытня 2015 року у справі «Моріс проти Франції» (Morice v. France), заява № 29369/10, п. 125). Загальні принципи, які стосуються необхідності втручання у свободу вираження поглядів, які неодноразово згадувалися ЄСПЛ, сформульовані, зокрема у його рішенні від 22 квітня 2013 року у справі «Анімал Дефендерс Інтернешнл проти Об`єднаного Королівства» («Animal Defenders International v. the United Kingdom», заявка № 48876/08, п. 100), які зводяться до наступного: 1) Свобода вираження поглядів складає одну із істотних основ демократичного суспільства і є однією із основних умов прогресу суспільства і самовираження кожного з його членів. Згідно зі статтею 10 Конвенції, згадане положення застосовується не лише до «інформації» або «ідей», які прихильно сприймаються або вважаються необразливими чи не спричиняють будь-якої реакції, але також до тих, які ображають, шокують або викликають стурбованість. Такими є вимоги плюралізму, терпимості та широкого кругозору, без яких немає «демократичного суспільства». Як зазначено у статті 10 Конвенції, ця свобода піддається обмеженням, які однак повинні бути чітко витлумаченими, а необхідність будь-якого обмеження повинна бути переконливо встановлена; 2) Прикметник «необхідний» в контексті статті 10 Конвенції передбачає наявність «нагальної соціальної необхідності». Договірні держави наділені широкою свободою розсуду в оцінці того, чи існує така необхідність, проте ця свобода супроводжується європейським наглядом, який включає в себе як законодавство, так й попередні рішення, навіть винесені незалежним судом. У зв`язку з цим, ЄСПЛ має право виносити остаточне рішення щодо питання, чи сумісне «обмеження» зі свободою вираження поглядів, гарантованою статтею 10 Конвенції; 3) До завдань ЄСПЛ, при здійсненні його наглядових функцій, не входить підміна собою компетентних національних органів влади, а лише перегляд в контексті статті 10 Конвенції рішень, прийнятих зазначеними органами в рамках наданої їм свободи розсуду. Це не означає, що нагляд обмежений уточненням того, чи реалізувала держава-відповідач свою свободу розсуду розумно, ретельно і добросовісно. ЄСПЛ повинен розглянути оскаржуване втручання в контексті справи в цілому й визначити, чи було воно «пропорційним поставленій законній меті», і чи були причини, наведені національними органами як виправдання втручання, «достатніми і належними»... Діючи в такий спосіб, ЄСПЛ повинен переконатися, що національні органи застосували стандарти, які відповідають принципам статті 10 Конвенції, і, більш того, що вони ґрунтуються на правомірній оцінці відповідних фактів». При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч.4 ст.263 ЦПК України). У справі №727/6371/17 Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення (про відмову в задоволенні позову про захист честі, гідності та ділової репутації) вказав, зокрема, таке. Позивачі, будучи політиками, беззаперечно усвідомлювали, що знаходяться під прискіпливою увагою суспільства і, розповсюджуючи інформацію (пости) в соціальних мережах, повинні були розуміти, що кожне їх слово буде викликати обговорення в суспільстві. Виходячи зі встановлених, на підставі поданих сторонами доказів, обставин справи та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, встановивши, що оспорювана позивачами інформація містить оціночні судження певних фактів, які мали місце, і стосуються суспільного інтересу - діяльності політичних діячів, рівень критики яких є значно ширшим, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації. У справі №368/655/17 Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення (про відмову в задоволенні позову про захист честі, гідності та ділової репутації), зазначив, зокрема, таке. Оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. У зв`язку з цим, межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати. На підставі викладеного суди дійшли правильного висновку, що спірна інформація є суб`єктивною думкою автора, висловленою в образливій для позивача формі. Разом з тим, позивач не довів, що саме відповідачі поширили вказану інформацію та не надав доказів на підтвердження вказаної обставини. У справі №757/30984/18-ц Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення (про відмову в позові про захист честі, гідності і ділової репутації, визнання інформації недостовірною, зобов`язання вчинити дії) вказав, зокрема, таке. Колегія суддів вважає обґрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивач є колишнім Президентом України, має особливий статус і є публічною особою, а тому межа допустимої критики та обсяги поширеної інформації щодо нього є значно ширшими, оскільки він безпосередньо відіграє важливу роль у діяльності держави та його безпосередні дії становлять суспільний інтерес. З урахуванням наведеного, прецедентної практики ЄСПЛ, суди попередніх інстанцій, належним чином дослідивши та оцінивши надані сторонами докази, дійшли правильного висновку про те, що спірні висловлювання є оціночними критичними судженнями з огляду на неможливість їх сприйняття в якості твердження про вчинення конкретної дії. Поширення таких висновків відповідачем повинно оцінюватись з точки зору суспільно відповідальної поведінки будь-якої особи перед суспільством, а аналіз таких висновків повинен здійснюватися суспільством на основі усієї інформації отриманої з різних джерел. Подібні правові висновки викладені в багатьох справа ВС, зокрема: у +5 посилань. Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року у справі №200/20351/18 вказано, що: «вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням, чи критикою та чи є вона такою, що виходить за межі допустимої критики за встановлених судами фактичних обставин справи. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 грудня 2021 року у справі №398/3086/19 зазначено, що: «за своїм характером судження є розумовим актом, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, що пов`язано з такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Судження є такою думкою, у якій при її висловлюванні дещо стверджується про предмет дійсності і яка об`єктивно є або істиною чи хибною і при цьому неодмінно однією із двох. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування. Ознаками оціночного судження є відсутність у його складі посилань на фактичні обставини та відсутність можливості здійснити перевірку такого судження на предмет його відповідності дійсності. Фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об`єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Ураховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об`єктивною, незалежною від думок і поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом. Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку, що є базовою частиною права, гарантованого статтею 19 (Lingens, cited above, p. 28, пункт 46). Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне вказати наступне. Доводи позивача про те, що інформація/публікація викладена на публічній сторінці у соціальній мережі «Facebook» є недостовірною інформацією, колегія суддів відхиляє, оскільки для того щоб розрізняти фактичне твердження і оціночне судження, необхідно брати до уваги обставини справи і загальний тон зауважень, адже твердження про питання, що становлять суспільний інтерес, є оціночними судженнями, а не констатацією фактів. У справі «Дюльдін і Кіслов проти Росії » Європейський суд з прав людини зазначив: «Суд знову повторює, що свобода вираження являє собою одну з найважливіших основ демократичного суспільства та одну з базових умов його прогресу. Відповідно до частини другої статті 10 (Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), вона стосується не лише «інформації» або «ідей», які сприймаються схвально або вважаються необразливими, або не викликають інтересу, але й тих, що ображають, шокують або непокоять. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та свободи поглядів, без яких не існує «демократичного суспільства». Отже, чинним законодавством не передбачена можливість притягнення до відповідальності за висловлювання оціночних суджень, так як вони, як і думки, переконання, судження, критична оцінка певних фактів і недоліків не можуть бути предметом судового захисту, оскільки будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів не можуть бути перевірені на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів), а публічні особи мають бути толерантними до різкої, навіть некоректної критики. Оціночні судження не підлягають спростуванню. Позивач має можливість захистити свої права через надане йому законодавством право на відповідь. Зазначений висновок міститься у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі №161/4052/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі №369/1281/17. Поширена інформація стосувалася ОСОБА_1 саме щодо часу його політичної діяльності як публічної особи, відомої у суспільстві, українського політика: народного депутата України 7-го та 8-го скликань, члена партії «Народний фронт», голови депутатської фракції, голови підкомітету з питань стратегії розвитку митної політики, вільної торгівлі та економічної інтеграції Комітету Верховної Ради з питань податкової та митної політики, голови ГО «Міжрегіональна аграрна спілка» (м. Чернівці), з 27 лютого по 2 грудня 2014 року - Міністра інфраструктури України, отже, відповідно, межа допустимої критики та обсяги поширеної інформації щодо нього є значно ширшими, оскільки він безпосередньо відігравав на час виходу оскаржуваних статей важливу роль у діяльності держави, та його безпосередні дії становили суспільний інтерес. В свою чергу, відповідач ОСОБА_2 , здійснюючи публікацію на своїй публічній сторінці у соціальній мережі «Facebook» та поширюючи відеоматеріал щодо ОСОБА_1 , саме як народного депутата та міністра інфраструктури України, - відображав власну критичну оцінку суспільно-політичної діяльності позивача, висловлену у формі оціночних суджень, які сформовані за результатами оцінки діяльності позивача, а тому не можуть підлягати спростуванню. Водночас, у цій справі не доведено належними та допустимими доказами, що інформація, заявлена в межах вимог на спростування, поширена відповідачем, була спрямована на приниження її честі та гідності ОСОБА_1 , через що колегія суддів приходить до висновку про відсутність її впливу на особисті немайнові права особи у цій справі, яка звернулася із позовом. Наведене вище є достатньою підставою для скасування рішення суду та постановлення нового про відмову в задоволенні позовних вимог. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», рішення ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року)», через що колегія суддів не вбачає необхідності надавати оцінку решті доводів апеляційної скарги. Згідно з п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. За приписами ч.ч.1-2 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. На підставі ст.141 ЦПК України слід стягнути із позивача на користь відповідача 2522,40 грн судового збору за перегляд справи в суді апеляційної інстанції. На підставі наведеного та керуючись ст.ст.367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 , який діє в інтересах ОСОБА_2 , задовольнити. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 24 жовтня 2023 року скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення. В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі і гідності - відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 2 522, 40 грн. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Головуючий І.Н. Лисак Судді: Н.К. Височанська І.Б. Перепелюк