Постанова 4807 № 332/2134/22

Дата документу 10.01.2024 Справа № 332/2134/22 Запорізький Апеляційний суд ЄУН 332/2134/22 Пр. № 22-ц/807/71/24 Головуючий у 1-й інстанції Сінєльнік Р.В., Суддя-доповідач Гончар М.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 січня 2024 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді (судді-доповідача) Гончар М.С. суддів Кочеткової І.В., Подліянової Г.С. за участі секретаря Остащенко О.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференціїї апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 14 серпня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «МЕТІНВЕСТ-ПРОМСЕРВІС» (надалі ТОВ «МЕТІНВЕСТ-ПРОМСЕРВІС») про визнання протиправним та скасування наказу, стягнення середнього заробітку ВСТАНОВИВ: У жовтні 2022 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із вищезазначеним позовом (т.с. 1 а.с.1-6), в якому просив визнати бездіяльність відповідача протиправною та зобов`язати відповідача нарахувати і виплатити йому середній заробіток з 19.07.2022 р. за період проходження військової служби в ЗСУ за призовом відповідно до ч. 3 ст.119 КЗпП. В обґрунтування свого позову позивач зазначав, що згідно із наказом № 559 від 10.07.2020 року ОСОБА_1 був прийнятий на роботу у ТОВ «МЕТІНВЕСТ-ПРОМСЕРВІС» у Цех ремонту металургійного устаткування 3 Дільниця з ремонту механічного устаткування №3 на посаду Слюсар ремонтник 6 розряду. У зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 року в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року, який триває по сьогодні, у зв`язку з чим позивача було мобілізовано до м. Львова. 10 травня 2022 року керівнику підприємства ТОВ «МЕТІНВЕСТ-ПРОМСЕРВІС» було направлення повідомлення, що позивача ОСОБА_1 призвано на військову службу під час мобілізації та зазначено, що у відповідності до Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» підприємство належить звільнити позивача від роботи на весь час військової служби під час мобілізації, крім того виплатити позивачу належну суму середнього заробітку у встановленому розмірі на час перебування на військовій службі. Натомість, 19.07.22р. підприємство ТОВ «МЕТІНВЕСТ-ПРОМСЕРВІС» прийнято наказ № П/100/19.07.2022/3 «Про внесення змін щодо збереження заробітку та правил обчислення стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку певним категоріям працівників», відповідно до якого працівникам ТОВ «МЕТІНВЕСТ-ПРОМСЕРВІС, які до 18.07.2022 року (включно) були увільненні від роботи на підставі ч. 3 ст. 119 КЗпП з дати видачі цього наказу припинено збереження та виплати середнього заробітку із збереженням за ними місця роботи і посаду без збереження середнього заробітку. Вважає такі дії такими, що суперечать ст. 58 Конституції України та ч.2 ст.21 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу». В автоматизованому порядку для розгляду цієї справи визначено суддю суду першої інстанції Сінєльніка Р.В. (т.с. 1 а.с. 30). Ухвалою суду першої інстанції (т.с. 1 а.с. 31) провадження у цій справі відкрито в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін. Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 14 серпня 2023 року (т.с. 1 а.с. 164-169) в задоволенні позовних вимог позивача у цій справі відмовлено. Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням суду першої інстанції у цій справі, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом першої інстанції при його ухваленні, позивач ОСОБА_1 у своїй апеляційній скарзі (т.с. 1 а.с. 171-175) просив рішення суду першої інстанції у цій справі скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити. В автоматизованому порядку 12.09.2023 року для розгляду цієї справи визначено колегію суддів Запорізького апеляційного суду: головуючого суддю (суддю-доповідача) Гончар М.С., суддів Маловічко С.В. та Подліянову Г.С. (т.с. 1 а.с. 182). Ухвалою апеляційного суду від 12.09.2023 року (т.с. 1 а.с. 183) вказану справу витребувано з суду першої інстанції, яка надійшла до апеляційного суду 25.09.2023 року (т.с. 1 а.с. 185). В автоматизованому порядку 26.09.2023 року суддею Кочетковою І.В. у цій справі замінено суддю Маловічко С.В. у зв`язку з тривалою відпусткою останньої (т.с. 1 а.с. 186-187). Ухвалою апеляційного суду від 27.09.2023 року (т.с. 1 а.с. 188) апеляційне провадження за вищезазначеною апеляційною скаргою відкрито, дану справу за апеляційною скаргою призначено до апеляційного розгляду (т.с. 1 а.с. 189). Ухвалою апеляційного суду (т.с. 1 а.с. 202) розгляд цієї справи призначено в режимі відео конференції в порядку задоволення клопотання представника позивача (а.с. 198-201). Відповідач подав апеляційному суду відзив на вищезазначену апеляційну скаргу сторони позивача у цій справі (т.с. 1 а.с. 204-253). Розгляд цієї справи, призначений апеляційним судом на 22 листопада 2023 року (т.с. 2 а.с. 9-11) не відбувся та був відкладений в режимі відеоконференції в порядку задоволення клопотання представника відповідача ОСОБА_3 (т.с. 2 а.с. 1-4, 5-8,15) за присутності в режимі відеоконференції представника позивача ОСОБА_1 адвоката Кравчука В.І. (т.с. 1 а.с. 180-181), якій у тому числі на запитання апеляційного суду зазначав, що він просить розглядати дану справу за відсутності позивача - його довірителя, який є військовослужбовцем та йому відомо про розгляд цієї справи апеляційним судом і він не просить відкладати розгляд цієї справи чи зупиняти провадження у цій справі через його військову службу. У дане судове засідання належним чином повідомлений апеляційним судом про дату, час і місце розгляду цієї справи, у тому числі додатково через свого представника адвоката Кравчука В.І., що узгоджується із вимогами ст. 130 ч. 5 ЦПК України (т.с. 2 а.с. 16-20), позивач ОСОБА_1 не з`явився, клопотання про відкладення розгляду цієї справи апеляційному суду не подавав. Представник позивача ОСОБА_1 адвокат Кравчук В.І. (т.с. 1 а.с. 180-181) був присутній у даному судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів лише в якості «глядача», оскільки звук в режимі відеоконференції з ним був відсутній з його боку, секретар судового засідання декілька разів робила спробу зв`язатись із ним із звуком, робила перезавантаження ВКЗ, але це не дало результату. Однак, в силу вимог ст. 212 ч. 5 ЦПК України ризики технічної неможливості участі в відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку тощо несе учасник справи, який подав відповідну заяву. За змістом ст. 372 ч. 2 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи апеляційним судом. Крім того, в силу вимог ст. 371 ч. 1 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шістдесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження. При вищевикладених обставинах, на підставі ст. ст. 371-372 ЦПК України апеляційний суд ухвалив: розглядати дану справу у даному судовому засіданні за відсутності всіх учасників цієї справи, що не з`явились, за присутності представника відповідача ТОВ «МЕТІНВЕСТ-ПРОМСЕРВІС» - адвоката Єгорової О.Ю. (т.с. 1 а.с. 216-217, т.с. 2 а.с. 22-23) в режимі відеконференції. Відводів у цій справі не заявлено, самовідводи відсутні. Заслухавши у даному судовому засіданні доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, апеляційний суд дійшов висновку про те, що апеляційна скарга позивача ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 у цій справі підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. В силу вимог ст. 367 ч. 1 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Судовими рішеннями є: ..рішення, постанови… (ст. 258 ч. 1 п.2,3 ЦПК України). Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За змістом ст. 381 ч. 1 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги приймає постанову за правилами ст. 35 і глави 9 розділу ІІІ цього Кодексу з особливостями, зазначеними у ст. 382 цього Кодексу. Встановлено, що суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні вищезазначеного позову позивача у цій справі, керувався ст.ст. 12 - 13, 81, 89, 141, 259, 263-265 ЦПК України та виходив із законності дій відповідача та відсутності правових підстав для задоволення позову позивача у цій справі. Апеляційний суд погоджується із таким висновком суду першої інстанції, вважає його правильним, а рішення суду першої інстанції таким, що ухвалено із додержанням вимог закону, є правильним та законним. Ст. 263 ЦПК України містить вимоги щодо законності і обґрунтованості судового рішення, а ст. 264 ЦПК України питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду. Рішення суду першої інстанції вимогам ст. ст. 263-264 ЦПК України у цій справі відповідає. Так, судом першої інстанції було правильно встановлено, що ОСОБА_1 згідно із наказом № 559 від 10.07.2020 року був прийнятий на роботу у ТОВ «МЕТІНВЕСТ-ПРОМСЕРВІС» у цех ремонту металургійного устаткування 3 дільниця з ремонту механічного устаткування №3 на посаду слюсар ремонтник 6 розряду, що підтверджено трудовою книжкою позивача (копія т.с. 1 а.с.7-11). У зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 року в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року який триває по сьогодні, у зв`язку з чим позивача було мобілізовано до м. Львова. 10 травня 2022 року керівнику підприємства ТОВ «МЕТІНВЕСТ-ПРОМСЕРВІС» було направлення повідомлення, що позивача ОСОБА_1 призвано на військову службу під час мобілізації та зазначено, що у відповідності до Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» підприємство належить звільнити позивача від роботи на весь час військової служби під час мобілізації, крім того виплатити позивачу належну суму середнього заробітку у встановленому розмірі на час перебування на військовій службі (копія т.с. 1 а.с. 12-13). 19.07.22р. підприємство ТОВ «МЕТІНВЕСТ-ПРОМСЕРВІС» прийнято наказ №П/100/19.07.2022/3 «Про внесення змін щодо збереження заробітку та правил обчислення стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку певним категоріям працівників», відповідно до якого працівникам ТОВ «МЕТІНВЕСТ-ПРОМСЕРВІС, які до 18.07.2022 року (включно) були увільненні від роботи на підставі ч. 3 ст. 119 КзПП з дати видачі цього наказу припинено збереження та виплати середнього заробітку із збереженням за ними місця роботи і посаду без збереження середнього заробітку (а.с.14-15). Суд першої інстанції правильно вважав, що такі дії відповідача засновані на законі та є обґрунтованими. Так, визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про військовий обов`язок та військову службу», Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними актами. Відповідно до частин першої-третьої статті 1 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає у тому числі проходження військової служби. Статтею 2 Закону №2232-XII встановлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Саме з періоду оголошення Президентом України часткової мобілізації (17 березня 2014 року) відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» пов`язано настання особливого періоду, який закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування у умовах мирного часу. Такий правовий висновок Велика Палата Верховного Суду висловила у постанові від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17. 24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 на всій території України введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин строком на 30 діб. У подальшому воєнний стан неодноразово продовжувався та діє на теперішній час. Ст. 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин. Кодексом законів про працю України надано визначення трудового договору. Так, трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Глава VII Закону № 2232-ХІІ врегульовує особливості призову під час мобілізації. Згідно з ч. 2 ст. 39 Закону громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими, зокрема частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України «Про освіту», частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України «Про фахову передвищу освіту», частиною другою статті 46 Закону України «Про вищу освіту». Ч. 3 ст. 119 Кодексу законів про працю України (КЗпП) (у редакції, що діяла до 19 липня 2022 року) передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову служб; військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприємців, у яких вони працювали на час призову. Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-IX), який набрав чинності з 19 липня 2022 року, внесено зміни та у ч. 3 ст. 119 КЗпП слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада». Таким чином, із набранням чинності Закону № 2352-IX відбулись зміни у регулюванні трудових відносин за участі працівників, призваних на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятих на військову службу за контрактом тобто з 19 липня 2022 року роботодавець звільнений від обов`язку збереження середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу, зі збереженням за цими працівниками лише місця роботи і посади. Відтак, обов`язок роботодавця щодо збереження за такими категоріями працівників середнього заробітку передбачався включно до дня, що передує дню набранням чинності цим Законом (18 липня 2022 року). З 19 липня 2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за таким працівником відсутні. Відповідно до ч. 1 ст. 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Аналогічне положення закріплені в ст. 21 КЗпП, відповідно до якої роботодавець зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату на виконану ним роботу, визначену трудовою угодою. Позивач у цій справі не виконує роботу, визначену трудовим договором між ним та відповідачем, унаслідок призиву на військову службу, а отримує грошове забезпечення військовослужбовця в установленому законом розмірі. Звільнивши з 19 липня 2022 року роботодавців від обов`язку з виплати щомісячного забезпечення мобілізованим працівникам, 28 лютого 2022 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», згідно з якою компенсував скасування збереження середньомісячної заробітної плати одночасним збільшенням грошового забезпечення військовослужбовцям за місцем проходження служби. Отже, суд першої інстанції правильно встановив, що відповідач, видаючи оспорюваний наказ про скасування нарахування середнього заробітку позивачу в частині припинення з 19 липня 2022 року виплати середньої заробітної плати позивачу на період проходження ним військової служби, діяв відповідно до вимог чинного законодавства. Враховуючи наведене та з огляду на те, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX відсутні правові підстави для збереження середньої заробітної плати працівникам, які були призвані на військову службу до дня набрання чинності цим Законом, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог позивача у цій справі. Доводи позивача про незастосування до спірних правовідносин ч. 3 ст. 119 КЗпП України в редакції, що діяла станом на 24 лютого 2022 року, суд першої інстанції правильно відхилив з таких мотивів. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп, від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. Враховуючи вищенаведений принцип, суд першої інстанції правильно встановив, що до спірних відносин підлягає застосуванню ч. 3 ст. 119 КЗпП України в редакції з 19 липня 2022 року, адже останні мають місце в період часу після набрання чинності вказаною нормою права. Відповідно Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (зі змінами, внесеними Законом від 01 липня 2022 року № 2352-IX) на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, передбачених статтями 43, 44 Конституції України. Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з ч. 1 ст. 17 Конституції України є найважливішою функцією держави. Конституційний Суд України у пункті 2.3. Рішення від 22 травня 2018 року № 5-р/2018 сформулював висновок, відповідно до якого держава, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей, має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю. У пункті 3 вказаного рішення зазначено, що Верховна Рада України, виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей держави та з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства, має змогу запроваджувати, змінювати, скасовувати або поновлювати такі пільги, оскільки вони не мають фундаментального характеру, а, отже, не можуть розглядатися як конституційні права, свободи та гарантії їх реалізації. Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» також констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмупдсон проти Ісландії» від 12 жовтня 2004 року. Оскільки положення ч. 3 ст. 119 КЗпП України у частині збереження за позивачем середнього заробітку на час перебування на військовій службі поширювалися на нього до 19 липня 2022 року, тобто до дня набрання чинності Законом № 2352-ІХ, відтак суд першої інстанції правильно дійшов висновку про те, що відповідач не порушив норми ст. 58 Конституції України та ЦК України щодо незворотності дії закону в часі та правомірно припинив нарахування і виплати середнього заробітку позивачу з 19 липня 2022 року. Зокрема, починаючи з 19 липня 2022 року відповідач позбавлений обов`язку зберігати за позивачем середній заробіток, оскільки відповідні положення ч. 3 ст. 119 КЗпП України виключені. При цьому, припинення відповідачем нарахування та виплати середнього заробітку позивачу було спрямовано на приведення трудових правовідносин з позивачем у відповідність до вимог Закону № 2352-ІХ. Зважаючи на викладені норми закону, правові позиції Конституційного Суду України та Європейського суду, суд першої інстанції правильно встановив, що посилання позивача на те, що оскаржуваний наказ звужує його права і свободи та призводить до погіршення становища внаслідок застосування положень Закону № 2352-ІХ, є необґрунтованими. Аналогічну позицію висловив ВС у своїй постанові від 28.06.2023р. по справі № 753/12209/22. Доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 дублюють доводи позовної заяви у суді першої інстанції, яким останній вже надав належну оцінку, з якою погоджується апеляційний суд. Ці доводи є такими, що не спростовують правильно встановлених судом першої інстанції фактичних обставин цієї справи та правильних висновків суду першої інстанції у цій справі, а лише відображають позицію позивача, яку він та його представник вважають такою, що є єдино правильною та єдино можливою, ґрунтуються на припущеннях, що суперечить вимогам ст. 81 ч. 6 ЦПК України. Суд першої інстанції правильно на виконання вимог ст. 263 ч. 4 ЦПК України у цій справі врахував судову практику Верховного Суду з розгляду даної категорії справ (т.с. 1 а.с. 136-160), на врахуванні якої у цій справі у тому числі на стадії апеляційного розгляду також наполягав відповідач (т.с. 1 а.с. 220-253). Суд першої інстанції розглянув дану справу з додержанням вимог ЦПК України, тобто в межах заявлених позивачем позовних вимог та на підставі доказів сторін, яким надав відповідну оцінку з дотриманням вимог ст. 89 ЦПК України. За змістом якої: «Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності; суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів)». Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 12 ч. 3 ЦПК України). Підстави для звільнення від доказування позивача ОСОБА_1 , передбачені ст. 82 ЦПК України, у цій справі відсутні. Позивач та представник останнього не надали суду першої інстанції належних, допустимих доказів в обґрунтування позову позивача у цій справі. Апеляційний суд на виконання вимог ст. 12 ч. 5 ЦПК України сприяв повному та всебічному апеляційному перегляду законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції у цій справі в межах доводів апеляційної скарги сторони позивача. Так, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасник справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ст. 367 ч. 2 ЦПК України). В силу вимог ст. 367 ч. 3 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Проте, докази, передбачені ст. 367 ч. ч. 2, 3 ЦПК України, у цій справі відсутні та стороною позивача апеляційному суду не надані. Згідно із ст. 376 ч. 3 ЦПК України передбачені порушення норм процесуального судом першої інстанції, які є обов`язковою підставою для скасування або зміни рішення. В силу вимог ст. 376 ч. 2 ЦПК України лише порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, можуть бути підставою для скасування або зміни рішення. Встановлено, що у цій справі відсутні порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення, а також відсутні порушення норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення цієї справи по суті. При вищевикладених обставинах, доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 не ґрунтуються на законі та доказах, наявних у матеріалах цієї справи, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухваленим з додержанням вимог ЦПК України. Встановлено, що хоча суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні і послався на ст. 141 ЦПК України, однак фактично останнім питання про розподіл судових витрат, пов`язаних із розглядом цієї справи судом першої інстанції, не вирішувалось, а тому останнє в апеляційному порядку не могло переглядатись і не переглядалось. Однак, воно може бути вирішено судом першої інстанції у подальшому за власною ініціативою або за заявою учасників цієї справи в порядку, передбаченому ст. 270 ЦПК України. За таких обставин, апеляційний суд не вбачає передбачених законом підстав для скасування рішення суду першої інстанції у цій справі або ж його зміни. Також, в силу вимог ст. 141 ЦПК України у разі відмови позивачу у задоволенні його вищезазначеної апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції у цій справі, останній не має права на компенсацію за рахунок відповідача будь-яких судових витрат, пов`язаних із розглядом цієї справи апеляційним судом. Керуючись ст. ст. 7, 12-13, 81-82, 89, 141, 367-369, 371-372, 374-375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 14 серпня 2023 року у цій справі залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте, може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови. Повний текст постанови апеляційним судом складений 15.01.2024 року. Головуючий суддяСуддяСуддя Гончар М.С. Кочеткова І.В.Подліянова Г.С.