Постанова 4824 № 755/4924/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ____________________________________ Справа № 755/4924/23 Апеляційне провадження № 22-ц/824/12802/2023 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 грудня 2023 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Рейнарт І.М. суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І. розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника Державної організації «70 Управління начальника робіт» - адвоката Романюка Івана Миколайовича на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 9 червня 2023 року (суддя Виниченко Л.М.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Державної організації «70 Управління начальника робіт» про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, зобов`язання звільнити за новим формулюванням, стягнення компенсації за невикористану відпустку та моральної шкоди, встановив: у квітні 2023 року позивачка звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати незаконним та скасувати наказ (розпорядження) про її звільнення з посади головного бухгалтера за ч. 4 ст. 40 КЗпП України, за прогул; зобов`язати Державну організацію «70 Управління начальника робіт» звільнити її з роботи з 2 листопада 2022 року на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України; стягнути з Державної організації «70 Управління начальника робіт» компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 25 963,40грн, моральну шкоду у розмірі 15 000грн, судовий збір у розмірі 5 903грн та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6 000грн. Мотивуючи позовні вимоги, позивачка зазначала, що працювала на посаді головного бухгалтера Державної організації «70 Управління начальника робіт» з 1 червня 2015 року по 31 грудня 2016 року за сумісництвом та з 1 січня 2017 року по 2 листопада 2022 року за основним місцем роботи. 2 листопада 2022 року нею було складено та направлено відповідачу заяву про звільнення із займаної посади за власним бажанням у той же день - 2 листопада 2022 року, що зумовлено неможливістю у подальшому виконувати свої посадові обов`язки у зв`язку із хворобою, однак відповідач звільнив її за прогул на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України. Позивачка посилалася на те, що 26 листопада 2022 року отримала лист відповідача про залишення її заяви без розгляду у зв`язку із її оформленням з порушенням ст. 38 КЗпП України та повідомлено про облік її відсутності на робочому місці з 2 листопада 2022 року, необхідність прибути на робоче місце для виконання прямих трудових обов`язків. Позивачка зазначала, що 14 грудня 2022 року повторно направила відповідачу заяву з проханням звільнити її із займаної посади за власним бажанням, здійснити розрахунок та надати копію наказу про звільнення. Листом від 28 грудня 2022 року її запрошено для отримання копії наказу про звільнення та внесення запису до трудової книжки, а у період із 27 грудня 2022 року по 29 грудня 2022 року на її картковий рахунок були перераховані грошові кошти в якості виплати заробітної плати за вересень та жовтень 2022 року, а також компенсацію за невикористану відпустку. Позивачка зазначала, що 17 січня 2023 року засобами електронної пошти направила запит до відповідача про надання їй розрахунку невикористаної відпустки та інших виплат, а також додала до цього листа електронний лікарняний, який з`явився у її особистому кабінеті на сайті Пенсійного фонду України. Цього ж дня вона отримала на свою електронну пошту розрахунок, однак він був складений невірно та не містив розшифрування щодо періодів нарахування компенсації за невикористані відпустки. У подальшому після 9 лютого 2023 року в її особистому кабінеті на сайті Пенсійного фонду України з`явилась інформація про її звільнення з роботи за п. 4 ст. 40 КЗпП України. Позивачка вважала своє звільнення незаконним, оскільки з 2 листопада по 4 листопада 2022 року вона перебувала на лікарняному, а відтак була відсутня на роботі з поважних причин, вимоги про надання письмових пояснень щодо причин відсутності на роботі їй не надходило. Крім цього позивачка зазначала, що відповідачем було складено неналежний розрахунок по виплаті компенсації за невикористані відпустки, оскільки за увесь час роботи на підприємстві із 1 червня 2015 року по 1 листопада 2022 року тривалість її щорічної відпустки склала 178 календарних днів, у той час як використано було лише 48, а відтак компенсація має бути нарахована за 130 календарних днів у сумі 78 260грн, а не 52 269,40грн, як розраховано відповідачем. Обґрунтовуючи вимоги про відшкодування моральної шкоди, позивачка посилалася на те, що незаконними діями відповідача їй було заподіяно душевних страждань, які полягали у підвищеному рівні стресу, переживань, тривожності, що були викликані нездоровою робочою атмосферою, безпідставним небажанням відповідача розглянути її заяву про звільнення за власним бажанням, ігноруванням стану здоров`я, а також незаконним звільненням у зв`язку із прогулом. Позивачка стверджувала, що була позбавлена можливості вести звичайний спосіб життя, оскільки переймання через дану трудову ситуацію, мали вплив на її моральне та фізичне самопочуття, призвели до сильних душевних хвилювань, унеможливили пошук нової роботи, що негативно вплинуло на її моральне та фізичне самопочуття. Також несвоєчасна виплата відповідачем грошових коштів, призвело до додаткових хвилювань за її матеріальне благополуччя та стресу. Позивачка зазначала, що потерпає від гіпертонічних криз, що підтверджується довідкою сімейного лікаря КНП «ЦПМСД № 3 Дніпровського району м. Києва» від 7 квітня 2023 року, а звільнення за прогул мало негативний вплив на її ділову репутацію як працівниці, оскільки такий запис у трудовій книжці змінює ставлення потенційних роботодавців, колег та оточуючих, характеризуючи її як ненадійну та неблагополучну працівницю та людину. З огляду на ступінь заподіяних моральних страждань, вона оцінює ступінь спричиненої їй моральної шкоди в розмірі 15 000грн. Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 9 червня 2023 року позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з Державної організації «70 Управління начальника робіт» на користь ОСОБА_1 невиплачену при звільненні грошову компенсацію за невикористані відпустки в розмірі 22 468,70грн; моральну шкоду в розмірі 3 000грн; витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 1865,10грн та судовий збір в розмірі 1073,60грн. У поданій апеляційній скарзі представник Державної організації «70 Управління начальника робіт» - адвокат Романюк І.М. просить рішення суду скасувати в частині задоволених позовних вимог щодо стягнення моральної шкоди і розподілу судових витрат, та прийняти нове судове рішення в цій частині, яким відмовити позивачці у задоволенні цих вимог, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. Представник відповідача вважає, що вимоги щодо відшкодування моральної шкоди є безпідставними, оскільки позивачкою не наведено в позовній заяві обставин, які б свідчили про нанесення їй моральної шкоди внаслідок порушення трудових прав, відсутнє обґрунтування визначеного позивачкою розміру моральної шкоди. Крім цього представник відповідача заперечує проти відшкодування на користь позивачки витрат на правову допомогу з огляду на те, що позов нею подано самостійно, а заявлений розмір витрат не підтверджений реальним обсягом наданої їй правової допомоги та є неспівмірним. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, посилаючись на необґрунтованість апеляційної скарги, оскільки нею у позовній заяві зазначалось в чому саме полягає завдана їй моральна шкода та обґрунтовано взаємозв`язок між діями відповідача та настанням такої шкоди. Також позивачка зазначає, що розмір витрат на правову допомогу складається із гонорару адвоката за правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, цей розмір є фіксованим та співмірним обсягу наданих послуг та складності справи. Відповідно до положень частини 1 статті 369 ЦПК України розгляд апеляційної скарги проводиться без повідомлення учасників справи. Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного. Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що наказом № 05 від 2 червня 2015 року ОСОБА_1 була прийнята на посаду головного бухгалтера ДУ «70 Управління начальника робіт» згідно трудового договору за сумісництвом з 1 червня 2015 року. Наказом № 06 від 30 грудня 2016 року ОСОБА_1 переведена з роботи за сумісництвом на основне місце роботи у ДУ «70 Управління начальника робіт» з 1 січня 2017 року. Наказом ДУ «70 Управління начальника робіт» від 27 грудня 2022 року № 28 ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу - головного бухгалтера з 27 грудня 2022 року за прогули без поважних причин на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України за неналежне виконання службових обов`язків, зокрема неналежний стан ведення бухгалтерського обліку, звітності та порушення правил трудового розпорядку. Також у наказі зазначено про виплату компенсації за 92 календарних дні щорічної відпустки. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу (розпорядження) про звільнення позивачки з посади головного бухгалтера за ч. 4 ст. 40 КЗпП України, за прогул; зобов`язання звільнити її з роботи з 2 листопада 2022 року на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України, суд першої інстанції виходив з їх недоведеності. Частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення компенсації за невикористану відпустку, суд першої інстанції виходив з їх правомірності, однак неправильного розрахунку позивачкою середньої заробітної плати. Рішення суду в цій частині не оскаржується, тому відповідно до положень частини 1 статті 367 ЦПК України не є предметом апеляційного перегляду. Частково задовольняючи позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції зазначив, що позивачці було завдано моральну шкоду у зв`язку із порушенням відповідачем її трудових прав щодо розрахунку при звільненні в частині сплати компенсації за невикористану відпустку, що призвело до моральних страждань, які вимагають додаткових зусиль для організації життя, так як відсутність виплати коштів, на отримання яких законно розраховує працівник, впливає на матеріальний стан позивачки та позбавляє її можливості створення для себе соціальних благ. Вирішуючи питання про відшкодування судових витрат, понесених позивачкою, суд першої інстанції виходив із часткового задоволення позовних вимог. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають обставинам справи, наданим доказам та ґрунтуються на нормах матеріального і процесуального права. Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року № 752/17832/14-ц визначено, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення стосунків з людьми, які його оточують, інших негативних наслідків морального характеру. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством. Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди. За змістом вказаного положення закону передумовою для відшкодування працівнику моральної шкоди на підставі ст. 237-1 КЗпП України є наявність порушення прав працівника у сфері трудових відносин, з урахуванням специфіки об`єкту яких, завдана моральна шкода може бути відшкодована працівнику у вигляді одноразової грошової виплати або в іншій матеріальній формі. У постанові Верховного Суду від 5 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20 зазначено, що зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шкоди, та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. При цьому відбувається розподіл тягаря доказування: позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Оскільки судом встановлено, що позивачці при звільненні не була виплачена компенсація за невикористану відпустку у повному обсязі, для відновлення своїх порушених прав вона була змушена звернутися до суду, суд першої інстанції прийшов до правомірного висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача моральної шкоди. Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року № 752/17832/14-ц). Враховуючи розмір заборгованості та період її невиплати, суд першої інстанції правомірно визначив розмір моральної шкоди у 3 000грн. Доводи апеляційної скарги, що позивачкою у позовній заяві не наведено обставин, які б свідчили про нанесення їй моральної шкоди внаслідок порушення її трудових прав, обґрунтування визначеного позивачкою розміру, колегія суддів вважає безпідставними, так як у позовній заяві позивачка навела обґрунтування завданої їй моральної шкоди. Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої статті 133 ЦПК). Пунктом 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі часткового задоволення позову покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Суд першої інстанції прийшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог, а відтак позивачка має право на відшкодування понесених судових витрат пропорційно задоволеним позовним вимогам. Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Відповідно до статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Відповідно до статті 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Статтею 137 ЦПК України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина друга статті 137 ЦПК України). Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 137 ЦПК України). Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина четверта статті 137 ЦПК України). У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України). Обов`язок спростування співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 137 ЦПК України). Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес. Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). На підтвердження розміру понесених позивачкою витрат на правову допомогу суду першої інстанції було надано: - договір про надання правової допомоги б/н від 15 березня 2023 року, укладений між адвокатом Сєдовим І.В. та Артемовою О.А. (с.с.111-112); - додаткову угоду до договору про надання правової допомоги б/н від 15 березня 2023 року, згідно п. 2, 3 якого сторони погодили, що за надані послуги позивачка сплачує адвокату гонорар з наступного розрахунку: за ознайомлення з обставинами справи та з`ясування наявних правовідносин - 2000грн; за підготовку позовної заяви - 4000грн; за підготовку однієї сторінки процесуальних документів, в тому числі клопотань, заяв, а також адвокатських запитів - 500грн; за одну годину представництва інтересів позивачки у судових засіданнях та ознайомлення з матеріалами судової справи - 800грн. Після підписання цієї додаткової угоди позивачка сплачує адвокату аванс (передоплату) у розмірі 6000грн (с.с.113); - платіжну інструкціїю від 13 квітня 2023 року про сплату позивачкою адвокату Сєдову І.В. грошових коштів у розмірі 6000грн (с.с.114). У рішенні суду наведений розрахунок пропорційності витрат на правову допомогу до задоволених позовних вимог, з яким колегія суддів погоджується і який не був спростований відповідачем. Доводи апеляційної скарги, що позов подано позивачкою самостійно, а заявлений розмір витрат не підтверджений реальним обсягом наданої їй правової допомоги і є неспівмірним, колегія суддів вважає безпідставними, так як підписання позовної заяви позивачкою не свідчить, що дана заява була складена не адвокатом, а позивачкою надано суду першої інстанції всі необхідні докази, які підтверджують понесення нею витрат на правову допомогу. При цьому розмір витрат є співмірним із заявленими позовними вимогами, а відповідачем не наведено обґрунтування неспівмірності цих витрат. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суд першої інстанції повно встановив обставини справи, оцінив надані сторонами докази, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення суду, тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду та задоволення апеляційної скарги. Керуючись статтями 367, 374, 375, 381 - 383 ЦПК України, апеляційний суд постановив: апеляційну скаргу представника Державної організації «70 Управління начальника робіт» - адвоката Романюка Івана Миколайовича залишити без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 9 червня 2023 року - без змін. Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, оскарженню у касаційному порядку не підлягає, крім випадків, зазначених у п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України. Суддя-доповідач І.М. Рейнарт Судді Г.М. Кирилюк Т.І. Ящук