Ухвала КЦС ВС № 608/2568/21

УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 листопада 2023 року м. Київ справа № 608/2568/21 провадження № 61-16027ск23 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В., учасники справи: позивачка - ОСОБА_1 , відповідачка - ОСОБА_2 , розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чортківського районного суду Тернопільської області від 15 червня 2023 року у складі судді Кузнєцова Д. В. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 02 жовтня 2023 року у складі колегії суддів: Бершадської Г. В., Гірського Б. О., Хоми М. В., ВСТАНОВИВ: У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 в якому просила усунути перешкоди у користуванні належним їй майном, шляхом виселення ОСОБА_2 з житлового будинку АДРЕСА_1 . В обґрунтування позовних вимог, вказувала на те, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки, площею 0,0343 га, за вказаною адресою в межах згідно з планом для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). Зазначала, що відповідачка у справі є її невісткою, дружиною сина. Вселилася в цей будинок без дозволу позивачки, проживає у будинку без реєстрації. Водночас, ОСОБА_1 , як власниця житла, не може зайти у свій будинок у зв`язку з систематичним порушенням правил співжиття ОСОБА_2 , яка вчиняє сварки, застосовує психологічне насильство щодо неї. ОСОБА_1 указувала, що будь-які заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними. ОСОБА_2 не є членом її сім`ї, є дружиною сина, тому вона, як власник будинковолодіння, вправі вимагати від осіб, які не є членами її сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають з нею і ведуть з нею спільне господарство, усунення порушень її права власності у будь-який час. Враховуючи вказані обставини, просила усунути перешкоди у користуванні належним їй майном шляхом виселення ОСОБА_2 з житлового будинку АДРЕСА_1 . Рішенням Чортківського районного суду Тернопільської області від 15 червня 2023 року, залишеним без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 02 жовтня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення відмовлено. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_2 вселилася будинок позивачки як дружина сина власниці будинку, належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що позивачка заперечувала щодо проживання дружини її сина та її онука в житловому будинку по АДРЕСА_1 суду не надано, право власності позивачки ОСОБА_1 на будинковолодіння на АДРЕСА_1 , відповідачкою ОСОБА_2 порушене не було, доказів порушення такого права суду не надано. ОСОБА_1 в особі свого представника - адвоката Дядика Я. Б. у листопаді 2023 року засобами поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Чортківського районного суду Тернопільської області від 15 червня 2023 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 02 жовтня 2023 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позов. Як на підставу касаційного оскарження представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, зокрема неврахування правових висновків, висловлених у постановах Верховного Суду від 19 вересня 2018 року у справі № 182/8114/15-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17 та № 309/2477/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Зазначає, що сам факт проживання відповідачки у житловому будинку порушує право позивачки, як власника цього будинку. Водночас, посилається на недотримання порядку вселення відповідачки до спірного житла, як на підставу її виселення. Крім того, вказує, що судами не враховано правові позиції Верховного Суду, висловлені у зазначених вище постановах, зокрема щодо права власника майна за наявності обставин, що мають істотне значення, вимагати припинити сервітут особи щодо права користування майном. Згідно з пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Відповідно до частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження. Вивчивши касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки касаційна скарга є необґрунтованою. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , та земельної ділянки, площею 0,0343 га, на АДРЕСА_1 в межах згідно з планом для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). ОСОБА_2 є дружиною сина позивачки - ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , зареєстрованим 19 січня 2006 року Скородинською сільською радою Чортківського району Тернопільської області, про що в Книзі реєстрації шлюбів було зроблено відповідний актовий запис за №

1. Під час шлюбу у ОСОБА_4 та ОСОБА_2 народився син - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , зареєстрованим Скородинською сільською радою Чортківського району Тернопільської області, про що в Книзі реєстрації народжень 2006 року червня місяця 16 числа зроблено відповідний актовий запис за №

5. ОСОБА_4 та їх спільний зі ОСОБА_2 син - ОСОБА_5 є зареєстрованими у будинку АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою від 04 січня 2021 року № 3/15-15 про реєстрацію місця проживання особи (копія додається). Відповідно до довідки від 04 січня 2021 року № 01, виданої Скородинським старостинським округом на АДРЕСА_1 зареєстровані і проживають (згідно з актом обстеження від 04 січня 2021 року № 02): ОСОБА_2 (проживає, але не зареєстрована), її чоловік - ОСОБА_4 та син - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . У справі, про перегляд якої подано скаргу, спір виник між власницею будинковолодіння і користувачем цього будинковолодіння - невісткою. Статтею 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Положеннями статті 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України. Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина перша статті 402 ЦК України). Право користування чужим майном може бути визначено й щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц). Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Відповідно до статті 65 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Встановивши, що відповідачка ОСОБА_2 є дружиною сина позивачки - ОСОБА_4 , який зареєстрований у спірному будинку, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що відповідачка могла б бути вселена у спірний будинок виключно за згоди позивачки. Крім того, судами встановлено, що позивачка не заперечувала проти того, щоб дружина її сина та онук проживали разом з її сином в належному їй на праві власності будинку, з часу придбання будинку та вселення в будинок сина позивачки із сім`єю, позивачка жодних скарг про незаконне вселення не подавала, відтак суди правомірно відхилили посилання ОСОБА_1 на порушення порядку вселення відповідачки у спірне житло, як необґрунтовані. Відповідачка ОСОБА_2 тривалий час разом із онуком позивачки проживає в житловому будинку на АДРЕСА_1 , іншого житла вона не має. Водночас, оцінивши доводи сторін та наявні в матеріалах справи докази, суди дійшли висновку про те, що позивачкою ОСОБА_1 не доведено, що відповідачка ОСОБА_2 чинить перешкоди у праві користування будинковолодінням на АДРЕСА_1 . За таких обставин суди попередніх інстанцій обґрунтовано вважали позовні вимоги про зобов`язання ОСОБА_2 усунути перешкоди позивачу в користуванні спірним будинковолодінням шляхом виселення необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Посилання в касаційній скарзі на судову практику як на обґрунтування своєї позиції, а саме постанови Верховного Суду від 19 вересня 2018 року у справі № 182/8114/15-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц, від 16 січня 2019 року у справі № 309/2477/16-ц не підлягає врахуванню судом при виборі і застосуванні норм права у цій справі, оскільки фактичні обставини у цих справах різні. На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Викладене узгоджується із правовим висновком, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20). Зокрема, у справі № 243/7004/17 судами встановлено, що позивачка є власником спірної квартири, у якій зареєстрована, але не проживає, оскільки постійно проживає в іншому жилому приміщенні; її син перебував у шлюбі з відповідачкою, у зв`язку із чим остання була вселена до належного позивачці спірного житлового приміщення, яка як власник цього майна надала право відповідачці користуватись ним. Водночас, оскільки на час розгляду справи обставини, які були підставою для встановлення сервітуту (шлюб між відповідачкою та сином власниці квартири розірвано), припинились, Верховний Суд погодився з судом першої інстанції про те, що право користування відповідачки чужою квартирою також припинилось і вона має її звільнити. У справі № 357/7940/16-ц позивач просив усунути перешкоди у користуванні майном шляхом виселення відповідача, який є чоловіком померлої дочки позивача. Верховний Суд погодився з судом першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову, зокрема, оскільки матеріалами справи встановлено, що відповідач чинить позивачу, як власнику домоволодіння, перешкоди у користуванні ним, він не є членом її сім`ї та відмовляється добровільно звільнити будинок. У справі № 309/2477/16-ц спір виник між позивачем - новим власником майна та відповідачами, які вселились до будинку зі згоди попереднього власника житлового будинку і продовжували проживати у ньому після набуття позивачем права власності на будинок. Відтак, Верховний Суд відхиляє посилання заявника на неврахування зазначених постанов Верховного Суду, оскільки відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення. Аргументи касаційної скарги про неврахування судами правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 19 вересня 2018 року у справі № 182/8114/15-ц (щодо обставин, які підлягають з`ясуванню під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача) є безпідставними, оскільки висновки судів попередніх інстанцій в цій справі не суперечать, а навпаки, узгоджуються із загальними правовими висновками, викладеними у вказаній постанові Верховного Суду, на яку посилається заявник. Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлення обставин справи, дослідження та оцінки доказів, що є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18). Враховуючи те, що касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, тоді як Верховний Суд уже викладав висновок щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку, колегія судів дійшла висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому відсутні підстави для відкриття касаційного провадження у цій справі. Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: У відкритті касаційного провадженняу справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні майном, шляхом виселення, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Чортківського районного суду Тернопільської області від 15 червня 2023 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 02 жовтня 2023 року відмовити. Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак