Ухвала КЦС ВС № 335/11835/21

Ухвала Іменем України 28 березня 2023 року м. Київ справа № 335/11835/21 провадження № 61-3935ск23 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 07 листопада 2022 року у складі судді Воробйова А. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 14 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Крилової О. В., Кухаря С. В., Полякова О. З., ВСТАНОВИВ: У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , треті особи ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про усунення перешкод в користуванні власністю (квартирою) шляхом виселення. В обґрунтування позовних вимог зазначала, що їй на праві спільної часткової власності належить 1/3 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Інші по 1/3 частини квартири належать сестрі позивачки - ОСОБА_3 та її доньці - ОСОБА_4 . Правовстановлюючим документом на квартиру є свідоцтво про право власності на житло № НОМЕР_1 , видане Орджонікідзевською районною адміністрацією Запорізької міської ради 07 грудня 2005 року та Витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно, номер витягу: 9472515 від 19 грудня 2005 року. Частки співвласників квартири в натурі не визначені, порядок користування квартирою не встановлено. Без погодження з позивачкою до квартири вселився відповідач ОСОБА_2 , який є чоловіком ОСОБА_4 . Останній час він проживає в квартирі постійно та чинить позивачу перешкоди в користуванні квартирою. Він постійно ображає її, погрожує розправою та користується всією квартирою, разом з місцями загального користування без її дозволу. Посилаючись на вищезазначене просила суд, усунути перешкоди в користуванні приватною власністю квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення з неї ОСОБА_2 . Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 07 листопада 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач є членом родини співвласника квартири - третьої особи по справі ОСОБА_4 , його вселення було обумовлено згодою власників, жодних доказів на підтвердження будь-яких самоправних дій відповідача щодо вселення не надано. Постановою Запорізького апеляційного суду від 14 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 07 листопада 2022 року залишено без змін. Суд апеляційної інстанції, перевіривши доводи апеляційної скарги, дійшов висновку, що такі не свідчать про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, відтак відсутні підстави для скасування рішення суду першої інстанції. ОСОБА_1 16 березня 2023 року засобами поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 07 листопада 2022 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 14 лютого 2023 року. У касаційній скарзі викладає клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження. Відповідно до частини першої, другої та третьої статті 390 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Оскільки постанова апеляційного суду проголошена 14 лютого 2023 року, повний текст її складено 22 лютого 2023 року, а заявниця звернулася із касаційною скаргою до відділення поштового зв`язку 16 березня 2023 року, тому строк на касаційне оскарження у цій справі не пропущено, а відтак немає потреби вирішувати питання про його поновлення судом. ОСОБА_1 як на підставу касаційного оскарження посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права, зокрема без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справах № 523/12186/13-ц та № 695/2427/16-ц та висновків Верховного Суду України, викладених у постановах: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 6-13113цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Зазначає, що відповідач не є членом її родини, вселився до житла без її згоди, з позовом про визнання за ним права користування не звертався, відтак вона має право на усунення перешкод у користуванні власністю на підставі статті 150 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) та статей 317, 383 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Крім того, позивачка наголошує на тому, що відповідач її ображає, погрожує та користується без її згоди місцями загального користування. Згідно з пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Відповідно до частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження. Вивчивши касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки касаційна скарга є необґрунтованою. Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно зі свідоцтвом про право власності № НОМЕР_1 , виданим Орджонікідзевською районною адміністрацією Запорізької міської ради 07 грудня 2005 року позивачці ОСОБА_1 , її сестрі ОСОБА_3 та доньці останньої ОСОБА_4 на праві спільної часткової власності належить по 1/3 частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Частки співвласників квартири в натурі не визначені. У вищезазначеній квартирі, окрім позивача та третіх осіб проживає відповідач ОСОБА_2 , який є чоловіком третьої особи ОСОБА_4 . Позивачка заперечувала проти проживання у спірній квартирі відповідача, незважаючи на те, що інші співвласники, які разом мають право на більшу частину квартири не заперечували проти цього. За частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2021 року у справі № 686/11322/16-ц (провадження № 61-10093св19) зазначено, що відповідно до частин першої та третьої статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК України). У частині першій статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, зокрема, право кожної особи на повагу до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Виходячи з практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою. Житло має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, особливої ваги надається процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс в результаті застосування виселення(рішення у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, пункти 41, 44, ЄСПЛ), від 02 грудня 2010 року)). Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування (рішення у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», пункт 44; рішення від 17 жовтня 2013 року у справі «Вінтерштайн та інші проти Франції» («WINTERSTEIN AND OTHERS V. FRANCE), заява № 27013/07, пункти 148, 155). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) вказано, що у частині першій статті 156 ЖК України не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника. Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника. Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи. За висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин. Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням. Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом, виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими. У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Отже, при вирішенні справи про виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. У своїй практиці ЄСПЛ людини керується принципом пропорційності, тобто дотримання справедливого балансу. Заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар внаслідок втручання у її права. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення, й наслідками, що настають. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частини четвертої статті 10 ЦПК України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Вирішуючи спори про усунення перешкод у користуванні житловим будинком, який перебуває у приватній власності, суди з урахуванням обставин справи надають оцінку правам, гарантованим статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, пропорційності втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло з метою захисту права власності. У справі, про перегляд якої подано касаційну скаргу, суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позову та взявши до уваги усі надані сторонами докази та оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшли обґрунтованого висновку про недоведеність позивачкою підстав для задоволення позову, оскільки відповідач на законних підставах вселився в квартиру, як член сім`ї співвласниці ОСОБА_4 . Судами також враховано, що вселення ОСОБА_2 обумовлено згодою власників, жодних доказів на підтвердження будь-яких самоправних дій відповідача щодо вселення не надано. Висновки судів про відмову в задоволенні позову зроблені з урахуванням принципу пропорційності у цивільному судочинстві та дотриманням розумного балансу інтересів сторін. Доводи касаційної скарги про те, що проживання у квартирі відповідача чинить позивачці перешкоди у користуванні належною їй власністю, відповідач у квартирі проживає незаконно, а позивачка не має можливості у повній мірі розпоряджатися своїм майном висновків судів не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України. Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 6-13113цс16, та, як наслідок, вирішення справи на підставі неправильного застосування норм матеріального права не заслуговують на увагу з огляду на таке. У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 6-13113цс16 по суті зроблено висновки про те, що положення статей 383, 391, 405 ЦК України, статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК УРСР передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, зокрема у випадку втрати власником права власності, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік. Тобто висновки судів у цій справі не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України, на які заявниця посилається в касаційній скарзі. Колегія суддів звертає увагу, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Посилання у касаційній скарзі на те, що в оскаржуваних судових рішеннях суди не врахували висновки Верховного Суду, сформульовані у постановах від 09 жовтня 2019 року у справах № 523/12186/13-ц та № 695/2427/16-ц, є необґрунтованими з огляду на таке. У наведеній як приклад справі № 523/12186/13-ц Верховний Суд дійшов висновку, що відповідачі не є членами сім`ї позивачів, спільним побутом із ними не пов`язані, тому їх право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власників цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України, крім того інший відповідач вселилася у спірну квартиру без згоди власників та має інше житло за адресою. У справі № 695/2427/16-ц Верховний Суд керувався тим, що підставою для встановлення особистого сервітуту був факт реєстрації шлюбу у поєднанні з фактом добровільного вселення відповідачів до будинку позивача, тому дійшов висновку про те, що факт припинення сімейних відносин тягне за собою підставу припинення особистого сервітуту, оскільки особи, що проживають у будинку, що належить іншій особі втратили статус членів сім`ї власника. У справі, про перегляд якої подано касаційну скаргу, судами встановлено, що відповідач на законних підставах вселився в квартиру, як член сім`ї співвласниці ОСОБА_4 , вселення ОСОБА_2 обумовлено згодою власників, натомість доказів на підтвердження будь-яких самоправних дій відповідача щодо вселення не надано. Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності необхідно насамперед визначити, які правовідносини є спірними, а тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин. Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування необхідно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини). За таких обставин колегія суддів не бере до уваги посилання заявника на неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справах № 523/12186/13-ц та № 695/2427/16-ц. Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень норм матеріального права у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права. Підсумовуючи, Верховний Суд у цій справі дійшов переконання, що висновки судів попередніх інстанцій ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, застосовано правильно, під час розгляду справи суди не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Оскільки правильне застосування судами норм матеріального та процесуального права є очевидним, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому відсутні підстави для відкриття касаційного провадження із підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: У відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про усунення перешкод в користуванні власністю шляхом виселення, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 07 листопада 2022 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 14 лютого 2023 року відмовити. Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді: І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак