Постанова П'ятий апеляційний адміністративний суд № 420/5477/23

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 05 грудня 2023 р.м. ОдесаСправа № 420/5477/23 Перша інстанція: суддя Пекний А.С., повний текст судового рішення складено 04.05.2023, м. Одеса П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача: Танасогло Т.М., суддів: Градовського Ю.М., Димерлія О.О., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04 травня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,- В С Т А Н О В И В: У березні 2023 року ОСОБА_1 (позивач) звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області (далі- відповідач, ТУ ДСА України в Миколаївській області), в якому просив: визнати протиправною бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 суддівської винагороди з 19 липня 2022 року; зобов`язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 19 липня 2022 року по дату винесення судом рішення по суті спору. В обґрунтування позовних вимог вказував, що 16.03.2022 року був мобілізований до лав Збройних Сил України і по теперішній час проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . Наказом голови Центрального районного суду міста Миколаєва за №23-о/с від 28.03.2022 позивача увільнено від виконання посадових обов`язків судді Центрального районного суду міста Миколаєва на час мобілізації з 16.03.2022 року. Наказом в.о. голови Центрального районного суду міста Миколаєва № 31о/д від 19.07.2022 припинено нарахування середнього заробітку на час мобілізації з 19.07.2022 року. 21.02.2023 за вих. №7/1-204/23 Територіальним управлінням Державної судової адміністрації у Миколаївській області надано відповідь на звернення про виплату суддівської винагороди, з якої вбачається, що позивачу припинено нарахування середнього заробітку на час мобілізації з 19.07.2022 у зв`язку з набранням чинності 19.07.2022 Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ, яким було внесені зміни до статті 119 КЗпП України. Однак, на думку позивача така бездіяльність відповідача, яка полягає у невиплаті суддівської винагороди з 19.07.2022 року є протиправною, оскільки ЗУ Про судоустрій і статус суддів не застосовує до будь-якого аспекту оплати роботи судді таку правову категорію як середній заробіток, а тому норми ч.3 ст.119 КЗпП України не можуть регулювати спірні правовідносини. Позивач наголошував, що ЗУ Про судоустрій і статус суддів не передбачає будь-яких обмежень у виплаті суддівської винагороди тим суддям, які проходять військову службу у зв`язку із мобілізацією, атому на думку позивача, така категорія суддів має право на отримання суддівської винагороди в повному розмірі, встановленому цим Законом. Також, позивач посилався на рішення Ради суддів України №24 від 05.08.2022 року. Відповідач проти позову заперечував, мотивуючи відсутністю передбачених нормами чинного законодавства підстав для задоволення позовних вимог. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 04 травня 2023 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 суддівської винагороди з 19.07.2022 року. Зобов`язано Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 19.07.2022 року по 04.05.2023 року. Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, відповідачем Територіальним управлінням Державної судової адміністрації України в Миколаївській області подано на вказане вище судове рішення апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, апелянт просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю. Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, скаржник вказує на те, що Законом України "Про судоустрій і статус суддів" не передбачено правове регулювання проходження суддею військової служби із збереженням суддівської винагороди. На позивача, як на військовозобов`язаного, призваного на військову службу за призовом під час мобілізації у зв`язку з введенням воєнного стану, поширюються гарантії, передбачені частиною 3 статті 119 Кодексу законів про працю України, зокрема за ним зберігається місце роботи і посада, а також йому виплачується грошове забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". У зв`язку з набранням чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" з 19.07.2022 року середній заробіток таким мобілізованим працівникам за місцем роботи не виплачується. Оскільки позивач увільнений від роботи та не здійснює правосуддя у зв`язку з проходженням військової служби, тому він не має права на отримання суддівської винагороди. Також, 05.12.2023р. апелянт надав додатковий доказ по справі. За приписами ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справу розглянуто в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами у відповідності до ч. 1 ст. 311 КАС України. Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, виходячи з меж апеляційного перегляду, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Як встановив суд першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, Указом Президента України Про призначення суддів №320/2020 від 14.08.2020 ОСОБА_1 призначено суддею Центрального районного суду міста Миколаєва. Наказом в.о. голови Центрального районного суду м, Миколаєва № 59-о/с від 01.09.2020 року позивача зараховано до штату Центрального районного суду міста Миколаєва з 01.09.2020. 16.03.2022 року позивач мобілізований до лав Збройних Сил України та проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . Наказом, в.о.голови Центрального районного суду міста Миколаєва № 31-о/д від 19.07.2022 припинено нарахування середнього заробітку на час мобілізації з 19.07.2022. 02.02.2023 позивач звернувся до відповідача із заявою щодо нарахування та виплати суддівської винагороди, передбаченої ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». На заяву від 02.02.2023 Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області листом від 21.02.2023 № 7/1-204/23 повідомило, що Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України?щодо оптимізації трудових відносин» прийнятий Верховною Радою України 01.07.2022, набрав чинності 19.07.2022, отже саме з 19.07.2022 частина 3 статті 119 КЗпП України діє в наступній редакцій: за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Оскільки вищезазначений Закон не має зворотної дії в часі, обов`язок роботодавця щодо збереження за такими категоріями працівників середнього заробітку зберігається включно до дня, що передує дню набранням чинності цим Законом. Не погоджуючись із тим, що йому не нараховано та не виплачено суддівську винагороду з 19.07.2022, позивач звернувся до суду із цим позовом. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції загалом виходив з того, що розмір суддівської винагороди, у тому числі, будь-які його обмеження, визначаються виключно законом України «Про судоустрій і статус суддів». Припинення виплати суддівської винагороди не можуть бути застосовані іншими нормативно-правовими актами, окрім ЗУ «Про судоустрій і статус суддів». Відтак, при нарахуванні та виплаті позивачу суддівської винагороди з 19.07.2022р. відповідач мав керуватись виключно указаним вище Законом, приписи якого є спеціальними у межах спірних правовідносин та мають відповідний пріоритет у застосовуванні, а не приписами ч.3 ст.119 КЗпП України у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 №2352-ІХ. Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи відповідають вони встановленим ч. 2 ст. 2 КАС України вимогам. Статтею 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Згідно з ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Держава своєю чергою забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (ст.130 Основного Закону України). Судді здійснюють правосуддя шляхом реалізації судової влади в межах повноважень, якими вони наділені відповідно до Основного Закону України та закону про судоустрій. Судді виконують свої обов`язки на професійній основі, мають однаковий юридичний статус, основу якого становлять спільні елементи, незалежно від місця суду в системі судоустрою чи від адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді. Однаковість юридичного статусу усіх суддів обумовлена, зокрема, наявністю єдиного порядку набуття статусу судді, сукупністю прав та обов`язків судді, єдністю юридичних гарантій, які надають суддям можливість бути неупередженими, об`єктивними, безсторонніми та незалежними. Із набуттям статусу судді пов`язане й набуття передбачених Конституцією та законами України гарантій незалежності, на чому неодноразово наголошував Конституційний Суд України у своїх рішеннях. Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд, визначено Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (далі також - Закон № 1402-VIII). Відповідно до ч.1 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. В свою чергу приписами частин 2-6 ст. 135 Закону № 1402-VIII визначено складові суддівської винагороди, базовий розмір посадового окладу, регіональні коефіцієнти, розміри та структура щомісячних доплат. Отже, з огляду на приписи ч.2 ст.130 Конституції України та ч.1 ст.135 Закону №1402, розмір суддівської винагороди встановлюється виключно Законом України «Про судоустрій і статус суддів», що узгоджується з принципом незалежності судді, який відповідно до п.п.7, 8 ч.5 ст.48 Закону № 1402 забезпечується окремим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, установленим законом і належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді. Обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків (ч.9 ст.135 Закону № 1402). Колегія суддів в контексті надання оцінки спірним правовідносинам також враховує висновки Рішення Конституційного Суду від 08.04.2016 № 4-рп/2016 у справі № 1-8/2016 у якому зазначено, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід`ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов`язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя. Однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди, а суддям у відставці - щомісячного довічного грошового утримання або пенсії за вибором. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів. Конституційний суд послідовно вказував, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів, встановлена система гарантій незалежності суддів не є їх особистим привілеєм; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу. Така позиція Конституційного Суду України збігається з приписами Європейської хартії щодо статусу суддів від 10 липня 1998 року, у підпункті 6.1 пункту 6 якої зазначено, що суддям, які здійснюють суддівські функції на професійній основі, надається винагорода, рівень якої встановлюється з тим, щоб захистити їх від тиску, спрямованого на здійснення впливу на їх рішення, а ще загальніше на їх поведінку в рамках здійснення правосуддя, тим самим підриваючи їх незалежність і безсторонність. Зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому. Водночас, в аспекті спірних правовідносин, апеляційний суд звертає увагу, що у розумінні вимог ч.4 ст.148 Закону № 1402-VIII, функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України. Статтею 149 Закону № 1402-VIII визначено, що суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України. Питання щодо формування кошторисів і щомісячних розписів видатків, зокрема видатків на виплату суддям суддівської винагороди, вирішується не самостійно територіальними органами Державної судової адміністрації України, а останні здійснюють фінансування судів щодо указаних виплат на підставі відповідних наказів голів судів, якими з дотриманням вимог закону визначається розмір суддівської винагороди, яка підлягає сплаті судді відповідного суду. Як вбачається з позовної заяви, згідно наказу голови Центрального районного суду м. Миколаєва від 28.03.2022р. №23-о/с, ОСОБА_1 увільнено від виконання посадових обов`язків судді Центрального районного суду м. Миколаєва на час мобілізації з 16.03.2022. Збережено за позивачем місця роботи, посаду і середній заробіток на час мобілізації з 16.03.2022 до оголошення демобілізації. Статтею 119 КЗпП України передбачені гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків. Станом на час прийняття позивача на військову службу ч.3 ст. 119 КЗпП України передбачала, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей". Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" №2352-IX від 01.07.2022 року, який набрав чинності 19.07.2022 року, у частині 3 статті 119 КЗпП України слова "зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток" замінено словами "зберігаються місце роботи і посада". Тобто, з 19 липня 2022 року, у зв`язку з прийняттям Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» скасовано збереження середнього заробітку за мобілізованими працівниками та за такими працівниками з 19.07.2022р. зберігається лише місце роботи і посада. Тобто, з 19.07.2022р. серед трудових та соціальних гарантій працівникам, які призвані на військову службу під час мобілізації, відсутнє право на отримання середнього заробітку за місцем роботи, а роботодавець не має обов`язку виплачувати таким працівникам середній заробіток, який обраховувався за правилами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року, виходячи із розміру середньоденної заробітної плати. З листа Територіального управління Державної судової адміністрації України миколаївській області від 21.02.2023 №7/1-204/23 вбачається також, що наказом Центрального районного суду м. Миколаєва видано наказ №31-о/д, ОСОБА_1 припинено нарахування середнього заробітку на час мобілізації з 19 липня 2022 року (у зв`язку з набранням чинності Законом України від 01.07.2022 №2352-ІХ). В контексті спірних обставин та викладеного вище, судова колегія звертає увагу, що приписами ч. 2 ст. 24 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що голова місцевого суду з питань, що належать до його адміністративних повноважень, видає накази і розпорядження. Отже, зміни, внесені Законом №2352-IX від 01.07.2022 року зокрема до ч.3 ст.119 КЗпП України, стали підставою саме для винесення наказу в.о. голови Центрального районного суду м. Миколаєва від 19.07.2022 №31-о/д а не безпосередньо для оскаржуваної позивачем на його думку протиправної бездіяльності відповідача, та дії відповідача щодо припинення нарахування та виплати позивачу з 19.07.2022р. суддівської винагороди ОСОБА_1 безпосередньо здійснені ТУ Державної судової адміністрації України в Миколаївській області на підставі зазначеного вище наказу в.о. голови Центрального районного суду м. Миколаєва від 19.07.2022 №31-о/д. Відповідач не заперечує факт проходження позивачем військової служби, чи те, що позивач також є суддею, який був мобілізований, проте вважає, що відповідно до частини 3 статті 119 КЗпП України (в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" №2352-IX від 01.07.2022 року) у цей період він вже не мав права на отримання середнього заробітку за місцем своєї роботи, до того ж, з огляду на наявність відповідного наказу в.о. голови суду, саме на підставі якого ТУ Державної судової адміністрації України в Миколаївській області в спірному випадку здійснювалось не нарахування та невиплата позивачу ОСОБА_1 з 19.07.2022р. суддівської винагороди. При цьому, колегія суддів звертає увагу, що указаний вище наказ позивачем не оскаржено, відтак цей наказ в.о. голови Центрального районного суду м. Миколаєва від 19.07.2022 №31-о/д був чинним як на момент розгляду справи судом першої інстанції, так і є чинним на даний, а іншого позивачем у справі не доведено. Відтак, зважаючи на те, що відповідачем як розпорядником бюджетних коштів виплату позивачу середнього заробітку на час його увільнення припинено на підставі наказу №31-о/д від 19.07.2022р. та законність цього наказу позивачем не ставиться під сумнів, оскільки позивачем він не оскаржується, суд апеляційної інстанції зробив висновок про відсутність протиправної бездіяльності з боку відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу суддівської винагороди ОСОБА_1 з 19.07.2022 року, що як наслідок свідчить про відсутність підстав для задоволення позову. Окрім того, колегія суддів апеляційного суду звертає увагу, що відповідно до частин 1-3 статті 1 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає у тому числі проходження військової служби. Статтею 2 Закону №2232-XII встановлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Глава VII Закону №2232-XII врегульовує особливості призову під час мобілізації. Так, за приписами ч.2 ст. 39 Закону №2232-ХІІ, громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами 3, 4 статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п`ятою статті 61 Закону України "Про освіту". Разом з цим, на думку колегії суддів, суд першої інстанції у своєму рішенні рунтовано зауважив, що Закон України "Про судоустрій і статус суддів" є спеціальним законом про судоустрій, яким врегульовано питання виплати суддівської винагороди. Право на отримання суддею суддівської винагороди є гарантією його незалежності та невід`ємною складовою його статусу. Закон передбачає вичерпний перелік обмежень у виплаті суддівської винагороди і перебування судді на військовій службі не є таким випадком. Водночас, апеляційний суд звертає увагу також і на ту обставину, що Законом України "Про судоустрій і статус суддів" не передбачено правове регулювання проходження суддею військової служби із збереженням суддівської винагороди. Отже, виходячи з приписів Закону №2232-ХІІ, позивач, як громадянин України, призваний на військову службу за призовом під час мобілізації, користується гарантіями, передбаченими в тому числі ч.3 ст.119 КЗпП України, що прямо закріплено Законом №2232-ХІІ, який в свою чергу на переконання судової колегії є спеціальним у сфері регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби. Підсумовуючи встановлені обставини справи та досліджені документи, наявні в матеріалах справи, за наслідками апеляційного перегляду цієї справи, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції зроблено необґрунтований висновок про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки із зібраних у справі матеріалів не вбачається здійснення відповідачем протиправної бездіяльності у спірних правовідносинах стосовно не нарахування та невиплати позивачу суддівської винагороди з 19.07.2022р. Згідно ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. З огляду на викладене вище у сукупності, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про обґрунтованість доводів апелянта в частині неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до прийняття необґрунтованого рішення. Отже, наявні підстави для задоволення апеляційної скарги Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області, скасування рішення суду першої інстанції та прийняття нової постанови про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 . Інші доводи та заперечення сторін не потребують правового аналізу, оскільки не мають вирішального значення. Керуючись ст. ст. 241-243, 308, 311, 315-317, 321, 322, 325, 326, 328 КАС України, апеляційний суд, П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області задовольнити. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04 травня 2023 року у справі №420/5477/23 скасувати. Ухвалити у даній справі нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити повністю. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Суддя-доповідач Т.М. Танасогло Судді Ю.М. Градовський О.О. Димерлій