Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 340/1069/23

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 340/1069/23 Суддя (судді) суду 1-ї інстанції: Сергій КУЛЬЧИЦЬКИЙ ПОСТАНОВА Іменем України 18 жовтня 2023 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Сорочка Є.О., суддів Єгорової Н.М. , Коротких А.Ю., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Кіровоградського окружного адміністративного суду на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 18.08.2023 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кіровоградського окружного адміністративного суду про визнання протиправною бездіяльності та стягнення коштів, ВСТАНОВИВ: Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив: - визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу суддівської винагороди за лютий 2023 року; - стягнути з відповідача на користь позивача суддівську винагороду за лютий 2023 року у сумі 129 578,02 грн; - допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення суддівської винагороди за один місяць в сумі 129 578,02 грн. Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 18.08.2023 позов задоволено частково: - визнано протиправною бездіяльність Кіровоградського окружного адміністративного суду щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за лютий 2023 року; - зобов`язано Кіровоградський окружний адміністративний суд нарахувати та виплатити судді Кіровоградського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 суддівську винагороду за лютий 2023 року. У задоволенні інших вимог відмовлено. Відповідач в апеляційній скарзі просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову, оскільки вважає, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, судом неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що підстави для нарахування та виплати спірної суддівської винагороди відсутні. Позивач у відзиві на апеляційну скаргу просить відмовити у її задоволенні, посилаючись на необґрунтованість доводів скаржника. Дослідивши матеріали справи, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів дійшла таких висновків. Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що наказом голови Кіровоградського окружного адміністративного суду від 30.03.2022 №53-к ОСОБА_1 увільнено від роботи з 30.03.2022 у зв`язку із перебуванням на військовій службі із збереженням місця роботи, займаної посади та середньої заробітної плати на період проходження військової служби. У період з 30.03.2022 до 18.07.2022 позивачу здійснювалось нарахування та виплата середнього заробітку відповідно до наказу від 30.03.2022 «Про увільнення ОСОБА_1 від роботи у зв`язку з призовом на військову службу під час мобілізації» на підставі частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП). У подальшому, з 19.07.2022 у зв`язку із набранням чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 № 2352-ІХ позивачу припинено виплату середнього заробітку. Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та не виплати суддівської винагороди за лютий 2023 року, позивач звернувся до суду з позовом. Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні дійшов висновків про те, що позивачу підлягає виплата суддівської винагороди у повному обсязі. Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Згідно статті 130 Основного Закону держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. У свою чергу частиною першою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон) визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Указана норма кореспондує згаданим вище приписам частини другої статті 130 Конституції України. За правилами частини третьої статті 135 Закону базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року. Згідно частини дев`ятої статті 135 Закону обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків. У розрізі наведеного судовою колегією враховується, що однією з гарантій належного здійснення правосуддя є створення необхідних умов для діяльності суддів, їх правового, соціального захисту та побутового забезпечення. Визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом (Законом) гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено у низці рішень Конституційного Суду України, зокрема, в рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 01 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 03 червня 2013 року № 3-рп/2013, а також від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018. Система правового захисту суддів, зокрема їх матеріального забезпечення, встановлена Законом, положення якого узгоджуються з вимогами міжнародно-правових актів щодо незалежності суддів і спрямовані на забезпечення стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів, а також є гарантією поваги до гідності людини, її прав та основоположних свобод. У пункті 62 висновку № 1 (2001) Консультативної ради європейських суддів до Комітету міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів підкреслюється, що в цілому важливо (особливо для нових демократичних країн) передбачити спеціальні правові положення, що захищають грошову винагороду суддів від скорочення, а також забезпечити положення, що гарантують збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя. Колегія суддів звертає увагу, що виплата суддівської винагороди регулюється статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону. Норми інших законодавчих актів до цих правовідносин (щодо виплати суддівської винагороди) застосовуватися не можуть. З 30 вересня 2016 року набрали чинності зміни, внесені до Конституції України згідно Закону України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" (далі - Закон № 1401-VIII). Цим Законом, серед іншого, статтю 130 Конституції України викладено в новій редакції, текст якої зазначено вище. Отже, Конституція України у редакції Закону № 1401-VIII вперше містить положення, які закріплюють спосіб визначення розміру суддівської винагороди, а саме, що "розмір винагороди встановлюється законом про судоустрій". З цією конституційною нормою співвідносяться приписи частини першої статті 135 Закону, які дають чітке розуміння, що єдиним нормативно-правовим актом, яким повинен і може визначатися розмір суддівської винагороди є закон про судоустрій. Розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону, який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (зазначену у преамбулі) є законом про судоустрій у значенні частини другої статті 130 Конституції України. Судовою колегією враховується, що 19 липня 2022 року набрав чинності Закон України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин від 01 липня 2022 року №2352-ІХ, яким у частині третій статті 119 Кодексу законів про працю України слова "зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток" замінено словами "зберігаються місце роботи і посада". Тобто у статтю 119 КЗпП законодавцем внесено зміни шляхом виключення норм щодо збереження роботодавцем середнього заробітку працівникам, призваним на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення. Отже, середній заробіток як соціальна гарантія для працівників на час виконання державних або громадських обов`язків перестав існувати в національному законодавстві. У площині наведеного судова колегія зазначає, що позивач не втратив статусу судді, а тому, з урахуванням зроблених вище висновків, лише Законом України "Про судоустрій і статус суддів" може регулюватися його суддівська винагорода. При цьому, хоча позивач на певний час увільнений від виконання функцій судді у зв`язку з мобілізацією, однак останній не позбавлений статусу судді, а отже, питання щодо суддівської винагороди має вирішуватися у відповідності до вимог статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів". Частиною десятою статті 135 Закону передбачено, що суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу. Разом з тим, межі предмету апеляційного перегляду у цій справі не стосуються правильності обчислення позивачу суддівської винагороди та її складових, а відтак вирішення питання щодо застосування норм частини десятої статті 135 Закону до спірних правовідносин є передчасним. У свою чергу, приписи Закону, зокрема, його статті 135, не містять вказівок на те, що в період не здійснення правосуддя заробіток судді виплачується у відповідності до норм КЗпП. Таким чином, оскільки спеціальним Законом (Законом України "Про судоустрій і статус суддів") визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, то питання щодо нарахування та виплати останньої не може регулюватися нормами частини третьої статті 119 КЗпП. Колегія суддів зауважує, що у рішенні Конституційного Суду України від 18 червня 2020 року № 5-рп(II)/2020 зазначено, що до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): "закон пізніший має перевагу над давнішим" (lex posterior derogat priori) - "закон спеціальний має перевагу над загальним" (lex specialis derogat generali) - "закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим" (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість. Водночас у спірному випадку, у здійсненому відповідачем правозастосуванні положень Закону у співвідношенні до КЗпП прослідковується тенденція, що порушує гарантії незалежності суддів, зокрема, на отримання суддівської винагороди. На час виникнення спірних правовідносин у національному законодавчому полі існує колізія положень двох нормативно-правових актів рівня закону, подолати яку можливо застосувавши загальний принцип права "спеціальний закон скасовує дію загального закону" (Lex specialis derogate generali). Такий підхід використовується у випадку конкуренції норм: коли на врегулювання суспільних відносин претендують загальні та спеціальні норми права. Отже, за таким правовим підходом, при конкуренції норм необхідно застосовувати правило пріоритетності норм спеціального закону (lex specialis), тобто Закону, а положення КЗпП України вважати загальними нормами (lex generalis). При вирішенні цього спору суд першої інстанції правильно врахував висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 листопада 2022 року у справі №990/4/22. Так, суд касаційної інстанції у цьому рішенні зазначив, що під час здійснення правосуддя існують випадки, коли за певних умов суддя не може здійснювати правосуддя. Такі випадки поділяються на дві категорії. До першої категорії належать випадки, коли нездійснення правосуддя обумовлене поведінкою самого судді, зокрема відсторонення судді від посади у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, при проведенні кваліфікаційного оцінювання та застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді тимчасового відсторонення від здійснення правосуддя. Друга категорія охоплює випадки, коли суддя не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою. Наприклад, припинення роботи суду у зв`язку з військовими діями, стихійним лихом, нездійснення суддею правосуддя у разі ліквідації, реорганізації суду, перебуванням судді у відрядженні, тимчасова непрацездатність, перебування у різного роду відпустках (основна, додаткова, соціальна), у зв`язку з мобілізацією відповідно до вимог Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію". Відповідно до статті 124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Держава у свою чергу забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (стаття 130 Конституції України). Судді здійснюють правосуддя шляхом реалізації судової влади в межах повноважень, якими вони наділені відповідно до Основного Закону України та закону про судоустрій. Судді виконують свої обов`язки на професійній основі, мають однаковий юридичний статус, основу якого становлять спільні елементи, незалежно від місця суду в системі судоустрою чи від адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді. Однаковість юридичного статусу усіх суддів обумовлена, зокрема, наявністю єдиного порядку набуття статусу судді, сукупністю прав та обов`язків судді, єдністю юридичних гарантій, які надають суддям можливість бути неупередженими, об`єктивними, безсторонніми та незалежними. Із набуттям статусу судді пов`язане й набуття передбачених Конституцією та законами України гарантій незалежності, на чому неодноразово наголошував Конституційний Суд України у своїх рішеннях (зокрема, і що стосується суддівської винагороди). Конституційний Суд України у своєму рішенні від 03 червня 2013 року № 3-рп/2013 зазначав: "Визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу...Такими гарантіями є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо)..." (абз.5 пп.2.2 п.2 мотивувальної частини). Невід`ємним елементом статусу суддів, зокрема, є надання їм за рахунок держави матеріального забезпечення. У більшості випадків, коли суддя не здійснює правосуддя (окрім випадків застосування до судді дисциплінарного стягнення), йому (судді) виплачується суддівська винагорода. Отримання від держави матеріального забезпечення, зокрема, суддівської винагороди, нерозривно пов`язує цю особу з її статусом судді. Будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України. Як вже було неодноразово наголошено вище, Законом не передбачено випадків, коли у разі тимчасового нездійснення правосуддя виплата суддівської винагороди судді може бути припинена у повному обсязі. Відтак, оскільки вказана конституційна гарантія незалежності суддів не може порушуватися і змінюватися без внесення відповідних змін до закону про судоустрій, то відповідач прийшов до помилкового висновку про наявність правових підстав для припинення її нарахування та виплати, керуючись лише нормами частини третьої статті 119 КЗпП. Посилання скаржника на те, що отримуючи середній заробіток в період з 30 березня 2022 року по 19 липня 2022 року, позивачем не ставилися під сумнів та не оскаржувалися дії відповідача щодо застосування норм частини третьої статті 135 КЗпП та виплати саме середнього заробітку, а не суддівської винагороди, судова колегія відхиляє, оскільки, ці правовідносини перебуває поза межами спірних, які стосуються лютого 2023 року, а не березня-липня 2022 року. Також колегія суддів вважає необґрунтованим твердження про те, що чинність наказу від 19 липня 2022 року №161/к "Про припинення нарахування середнього заробітку у період проходження служби за призовом під час мобілізації ОСОБА_1 " є перешкодою для задоволення позовних вимог. За своєю правовою природою згаданий наказ не призначений і не мав на меті реалізувати (щодо певної особи - судді Кіровоградського окружного адміністративного суду ОСОБА_1) частину третю статті 119 КЗпП у розумінні припинити йому виплату суддівської винагороди на час мобілізації. Указані приписи Кодексу законів про працю України є нормами зобов`язального характеру і якщо розглянути їх в такій площині, то для застосування обмежень, про які йде мова, не потрібно встановлювати певні факти, що мають юридичне значення (як, приміром, для встановлення доплати за вислугу років, для виплати якої потрібно встановити наявність необхідного стажу роботи). Реалізація вимог частини третьої статті 119 КЗпП не вимагала від відповідача (в обов`язковому порядку) окремого правозастосовного акта (як умови для "втілення" законодавчих обмежень при виплаті суддівської винагороди на час мобілізації судді). Відтак прийняття головою Кіровоградського окружного адміністративного суду наказу від 19 липня 2022 року №161/к жодним чином не обмежує можливість установлення у судовому порядку правомірності чи протиправності дій відповідача щодо виплати позивачу суддівської винагороди за лютий 2023 року. Схожа за змістом правова позиція вбачається із змісту постанови Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі № 340/1916/20. Крім іншого, суд апеляційної інстанції зауважує, що позивач з незалежних від нього причин (через агресію російської федерації) був позбавлений можливості здійснювати правосуддя, оскільки своїм обов`язком вважав захист України від нападу агресора. Це конституційний обов`язок кожного громадянина України. Однак, як вже було наголошено вище, ОСОБА_1 у зв`язку з мобілізацією не втратив свій статус судді, отже не втратив гарантії незалежності, які забезпечуються Конституцією України та Законом України "Про судоустрій і статус суддів" (зокрема, і щодо суддівської винагороди). Судовою колегією також враховується, що Рада суддів України рішенням від 05 серпня 2022 №24 приписала, серед іншого, звернути увагу розпорядників бюджетних коштів органів судової влади, що суддям, увільненим від виконання обов`язків з відправлення правосуддя у зв`язку із призовом на військову службу під час мобілізації, виплачується суддівська винагорода та передбачені законом доплати до посадового окладу. На необхідності виплати суддівської винагороди під час мобілізації зауважила й Вища рада правосуддя 28 грудня 2022 року. Таку ж позицію підтримав і XІХ позачерговий з`їзд суддів України у своєму рішенні від 12 січня 2023 року "Щодо окремих питань незалежності суддів". З урахуванням конституційних гарантій незалежності суддів, пріоритетності норм Конституції України та спеціального Закону України "Про судоустрій і статус суддів" щодо інших норм законодавства при вирішенні питання щодо суддівської винагороди та незалежності суддів, колегія суддів вважає, що з моменту набрання чинності Законом №2351-IX, яким внесені зміни до частини третьої статті 119 КЗпП стосовно збереження за працівниками, прийнятими на військову службу за призовом під час мобілізації, лише місця роботи і посади, але без збереження середнього заробітку, суддям, увільненим від виконання обов`язків з відправлення правосуддя у зв`язку із призовом на військову службу під час мобілізації, суддівська винагорода має нараховуватися та виплачуватися, на чому правильно наголосив суд першої інстанції. Водночас, як не заперечується учасниками справи, відповідних дій відповідачем щодо позивача здійснено не було. Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. З урахуванням наведеного, а також з огляду на те, що у лютому 2023 року суддівська винагорода позивачу не нараховувалися та не виплачувалася відповідачем, судова колегія погоджується з позицією суду першої інстанції про те, що підстави для стягнення такої винагороди у чітко визначеній сумі відсутні. Водночас, з огляду на приписи статті 13 Конвенції та частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) ефективним способом захисту прав позивача є покладення на відповідача обов`язку з нарахування та виплати такої винагороди. Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про часткове задоволення позову. Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя . Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Інші доводи учасників справи висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини. Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 КАС. Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін. За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін. Керуючись статтями 34, 243, 316, 321, 325, 328, 329, 331 КАС, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Кіровоградського окружного адміністративного суду залишити без задоволення, а рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 18.08.2023 - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Суддя-доповідач Є.О. Сорочко Суддя Н.М. Єгорова Суддя А.Ю. Коротких