Постанова 4813 № 522/16363/16-ц

Номер провадження: 22-ц/813/6241/23 Справа № 522/16363/16-ц Головуючий у першій інстанції Чернявська Л. М. Доповідач Назарова М. В. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28.11.2023 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Назарової М.В., суддів: Карташова О.Ю., Кострицького В.В., за участю секретаря Пухи А.М., учасники справи: позивач Департамент комунальної власності Одеської міської ради, відповідач - ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Одеська міська рада, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань в порядку спрощеного провадження апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 квітня 2023 року, ухваленого Приморським районним судом м. Одеси у складі: судді Чернявської Л. М. в приміщенні того ж суду, у цивільній справі за позовом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Одеська міська рада про витребування майна, усунення перешкод у користуванні та скасування запису про державну реєстрацію, в с т а н о в и в: 31 серпня 2016 року позивач Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до суду із вказаним позовом, який згодом уточнив та який мотивував тим, що нежитлове приміщення підвалу, загальною площею 56,2 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , незаконно вибуло з власності територіальної громади міста Одеси поза волею власника. Право комунальної власності на весь житловий та нежитловий фонд закріпилося після проголошення незалежності України та було відображене у постанові КМУ від 05 листопада 1991 року «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю» та у рішенні Одеської обласної ради народних депутатів «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області» від 25 листопада 1991 року № 266-XXI. Право комунальної власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради на вказане нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , підтверджується свідоцтвом про право власності від 15 квітня 2009 року серії НОМЕР_1 , зареєстрованим в реєстрі прав власності на нерухоме майно 18 червня 2009 року, реєстраційний номер 27574030. В ході проведення інвентаризації об`єктів комунальної власності Департаменту стало відомо, що вказане нежитлове приміщення підвалу, загальною площею 56,2 кв.м, поза волею власника територіальної громади в особі Одеської міської ради - вибуло з комунальної власності на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2007 року по справі № 2-8107/07, згідно якого за ОСОБА_2 визнано право приватної власності. 15 січня 2009 року апеляційну скаргу Одеської міської ради було задоволено, скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2007 року, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 15 грудня 2009 року цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Одеської міської ради про визнання договору виконаним та визнання права власності на нежитлове приміщення залишено без розгляду. Таким чином, первинний документ, на підставі якого спірний об`єкт незаконно вибув з комунальної власності судове рішення є скасованим та справу залишено без розгляду. Позивач зазначає, що рішення щодо відчуження комунального майна приймається виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради, однак враховуючи те, що Одеською міською радою рішень щодо відчуження спірного приміщення не приймалось, приміщення вибуло з комунальної власності поза волею власника. В подальшому відносно спірного об`єкта було укладено ряд угод про відчуження, які є нікчемними. Так, 26 грудня 2007 року незаконний набувач ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу продав, а ОСОБА_3 купив нежитлове приміщення підвалу загальною площею 56,2 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . У п. 1 договору зазначено, що об`єкт нерухомості належить продавцю на праві приватної власності - на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2007 року по справі № 2-8109/07, яке є незаконним і на теперішній час скасовано. Надалі 17 січня 2008 року ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_4 купила вищевказаний об`єкт нерухомості за договором купівлі-продажу від 17 січня 2008 року № 2046. 03 червня 2009 року ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_1 купила нежитлове приміщення підвалу за договором купівлі продажу від 03 червня 2009 року №

463. Про порушення права власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради, Департаменту комунальної власності Одеської міської ради стало відомо лише 16 березня 2016 року з листа КП «БТІ» ОМР № 5356-12/359 про надання інформації щодо реєстрації та перереєстрації прав власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 . У зв`язку з вищевикладеним просили витребувати у ОСОБА_1 нежитлові приміщення підвалу, загальною площею 56,2 кв.м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 21509281) на користь територіальної громади м. Одеси, в особі Департаменту комунальної власності Одеської міської ради; Скасувати запис про державну реєстрацію за ОСОБА_1 на нежитлові приміщення підвалу, загальною площею 56,2 кв.м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 21509281); Усунути перешкоди у користуванні шляхом виселення ОСОБА_1 з нежитлових приміщень підвалу, загальною площею 56,2 кв.м., що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 21509281) на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради. 08 грудня 2016 року від ОСОБА_5 надійшов відзив на позовну заяву, у відповідності до якого просила відмовити у задоволенні позовних вимог. 11 січня 2017 року від ОСОБА_1 до суду надійшла заява про застосування строків позовної давності. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 квітня 2023 року позов Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до ОСОБА_1 , треті особи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Одеська міська рада про витребування майна, усунення перешкод у користуванні та скасування запису про державну реєстрацію залишено без задоволення. В апеляційній скарзі представник Департаменту комунальної власності Одеської міської ради просить рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 квітня 2023 року по справі № 522/16363/16-ц про відмову у позові Департаменту комунальної власності ОМР до ОСОБА_1 , треті особи - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Одеська міська рада про витребування майна, усунення перешкод у користуванні та скасування запису про державну реєстрацію, як ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не дослідженням та ненаданням належної правової оцінки доказам у справі - скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити. Доводами апеляційної скарги позивача є неврахування судом того, що рішення щодо відчуження комунального майна на пленарних засіданнях відповідної ради не ухвалювалося, спірне майно вибуло з власності територіальної громади міста Одеси на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасоване, тому вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею, і таке є підставою для витребування такого майна від добросовісного набувача на користь власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна (Постанова ВП ВС від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц). Про порушення права власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради, Департаменту комунальної власності, який є виконавчим органом Одеської міської ради, і здійснює облік, контроль та управління комунальним майном відповідно до Положення про Департамент, стало відомо лише 16 березня 2016 року з листа КП «БТІ» ОМР № 5356-12/359 про надання інформації щодо реєстрації та перереєстрації прав власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 . Вважаючи позовні вимоги законними та обґрунтованими, позивач не погоджується із застосуванням судом строків позовної давності, оскільки Департамент не був учасником справи № 2-8107/07 і про порушення права власності територіальної громади м. Одеси стало відомо лише 16 березня 2016 року з вищевказаного листа КП «БТІ» ОМР, отже, вважає, що позов поданий в межах строку позовної давності, натомість, відповідач до заяви про застосування строків позовної давності не надав жодних належних доказів (письмових, електронних, тощо), що Департаменту було відомо про існування справи № 2-8107/07 до 2016 року. У визначений судом строк відзив на апеляційну скаргу не надходив. Учасники справи, належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, до судового засідання не з`явилися, що відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню. Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України). Право комунальної власності на весь житловий та нежитловий фонд закріпилося після проголошення незалежності України та було відображене у постанові КМУ від 05 листопада 1991 року «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю» та у рішенні Одеської обласної ради народних депутатів «Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області» від 25 листопада 1991 року № 266-XXI. Право комунальної власності територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , яке є безпосереднім предметом спору по теперішній справі, підтверджується свідоцтвом про право власності від 15 квітня 2009 року серії НОМЕР_1 , зареєстрованим в реєстрі прав власності на нерухоме майно 18 червня 2009 року, реєстраційний номер 27574030. Відповідно до ст. ст. 317, 319, 321, 327 Цивільного кодексу України власникові належить право володіння, користування та розпорядження майном та можливість використовувати ці права на свій розсуд. Право власності є непорушним і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді, а управління цим майном здійснює безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. Враховуючи те, що Одеська міська рада є колегіальним органом, органом місцевого самоврядування, вона діє лише через створені нею виконавчі органи місцевого самоврядування, виконавчий комітет, відділ, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виключний перелік вказаний органів міститься в Законі України «Про місцеве самоврядування». Департамент комунальної власності Одеської міської ради є виконавчим органом Одеської міської ради і здійснює облік, контроль та управління комунальним майном відповідно до Положення про департамент комунальної власності Одеської міської ради, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 19.02.2013 року № 2752-VI. Отже, вказаний Департамент виступає у даній справі як виконавчий орган Одеської міської ради, наділений повноваженнями бути позивачем у справі. Відповідно до ч. 8 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом. Відповідно до п. 30 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання: прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об`єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності порядку та умов приватизації об`єктів права комунальної власності; вирішення про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об`єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу, якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним, про надання у концесію об`єктів права комунальної власності, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади. Із вказаних приписів вбачається, що рішення щодо відчуження комунального майна приймається виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради, однак враховуючи те, що Одеською міською радою рішень щодо відчуження спірного приміщення не приймалось, приміщення вибуло з комунальної власності поза волею територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради. Незаконне вибуття з комунальної власності територіальної громади м. Одеси нежитлового приміщення підвалу порушує економічні основи місцевого самоврядування, економічні права територіальної громади м. Одеси. Відповідно до Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 р. № 5 «Про судову практику у справах про захисту права власності та інших речових прав»: Спір про повернення майна, що виникає з договірних відносин або відносин, пов`язаних із застосуванням наслідків недійсності правочину, підлягає вирішенню відповідно до законодавства, яке регулює ці відносини. У разі коли між особами відсутні договірні відносини або відносини, пов`язані із застосуванням наслідків недійсності правочину, спір про повернення майна власнику підлягає вирішенню за правилами статей 387, 388 ЦК. Якщо власник вимагає повернення свого майна з володіння особи, яка незаконно ним заволоділа, така позовна вимога підлягає розгляду та вирішенню також за правилами статей 387, 388 ЦК України. Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦК добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна. Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Згідно зі ст. 400 ЦК України недобросовісний володілець зобов`язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. У відповідності до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Так, в постанові Верховного Суду від 06 червня 2019 року по справі № 522/3031/15-ц зазначено, що «під час розгляду заявлених у цій справі позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд правильно виходив з того, що якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та (або) про застосування наслідків недійсності правочину має пред`являтися тоді, коли майно залишається у набувача. Тобто якщо вчинено один правочин і повернути майно можна шляхом застосування реституції, то ефективним способом захисту буде визнання правочину недійсним. Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, потрібно звертатися з віндикаційним позовом. Якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то правильним є визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача. Проте в цьому випадку немає перешкод для задоволення лише віндикаційного позову, оскільки право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що право власності відповідача ОСОБА_1 на спірне нежиле підвальне приміщення похідне від права власності на це приміщення ОСОБА_6 , яка в свою чергу не набула у встановленому законом порядку право власності на це приміщення. При цьому, під час розгляду справи спростована презумпція правомірності набуття ОСОБА_2 права власності на спірне майно, оскільки останнє вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому - 28 січня 2009 року скасованого Верховним судом України, що свідчить про вибуття майна з володіння власника поза його волею та є підставою для застосування положень статті 388 ЦК України». Звертаючись до суду з відповідним позовом, представник Департаменту зазначав, що в ході проведення інвентаризації об`єктів комунальної власності Департаменту стало відомо, що вказане нежитлове приміщення підвалу, загальною площею 56,2 кв.м, поза волею власника територіальної громади в особі Одеської міської ради - вибуло з комунальної власності на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2007 року по справі № 2-8107/07. Так, рішенням Приморського районного суду м. Одеси по справі № 2-8107/07 від 27 вересня 2007 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на нежитлове приміщення підвалу площею 56, 2 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 15 січня 2009 року апеляційну скаргу Одеської міської ради було задоволено, скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2007 року, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 15 грудня 2009 року цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Одеської міської ради про визнання договору виконаним та визнання права власності на нежитлове приміщення залишено без розгляду. В подальшому спірний об`єкт 26 грудня 2007 року ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу продав, а ОСОБА_3 купив нежитлове приміщення підвалу загальною площею 56,2 кв.м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . У п. 1 договору зазначено, що об`єкт нерухомості належить продавцю на праві приватної власності - на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2007 року по справі № 2-8109/07. Надалі 17 січня 2008 року ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_4 купила вищевказаний об`єкт нерухомості за договором купівлі-продажу від 17 січня 2008 року № 95 (а.с. 21 т. 1). 03 червня 2009 року ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_1 купила нежитлове приміщення підвалу за договором купівлі продажу від 03 червня 2009 року №

463. Отже, спірні правовідносини виникли між сторонами з приводу усунення Департаменту комунальної власності Одеської міської ради як неволодіючому власнику шляхом витребування на його користь від останнього набувача спірного нерухомого нежитлового приміщення, яке вибуло з володіння позивача поза його волею на підставі згодом скасованого рішення суду, а також скасування запису про відповідну державну реєстрацію. Відмовляючи у задоволенні позову, суд вважав обгрунтованими вказані позовні вимоги Департаменту КВ ОМР, проте із посиланням на застосування до виниклих правовідносин вимог ст. 256, 261, 264 ЦК України вважав за належне відмовити у задоволенні позову через пропуск позивачем строку позовної давності, про застосування якої просила відповідачка ОСОБА_1 , вважаючи початком перебігу такого строку день скасування Апеляційним судом Одеської області 15 січня 2009 року рішення суду першої інстанції від 27 вересня 2009 року про набуття права власності ОСОБА_2 , коли позивач мав дізнатися про вибутті майна з власності територіальної громади, однак позов у даній справі поданий лише 31 серпня 2016 року. Враховуючи встановлення судом обґрунтованості позовних вимог як про усунення перешкод у користуванні майном та його витребування, так і про скасування запису про державну реєстрацію, що є визначальним для можливості застосування до виниклих правовідносин сторін строку позовної давності, фактично доводи скарги зводять до незгоди позивача із відмовою у задоволенні позову через пропуск позивачем строку позовної давності. Отже, переглядаючи рішення суду за вказаним доводом апеляційної скарги, колегія суддів зазначає таке. Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України). ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»). Наведене дає підстави для висновку, що позовна давність є строком пред`явлення позовної вимоги як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). Позовна давність забезпечує юридичну визначеність правовідносин сторін та остаточність судових рішень, запобігаючи порушенню прав відповідача. Питання щодо поважності причин пропуску позовної давності, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, не залежних від позивача причин унеможливлювали або істотно утруднювали подання позову, вирішуються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних відомостей про такі обставини. Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України. Статтею 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. На віндикаційні позови поширюється загальна позовна давність (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження №14-183цс18)). Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 261 ЦК України, Верховний Суд України у постанові від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17 дійшов такого правового висновку: «порівняльний аналіз термінів «довідалася» та «могла довідатися», що містяться в частині першій статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року № 6-17цс17. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 07 серпня 2019 року у справі № 520/9169/15 (провадження № 61-25349св18), від 22 січня 2020 року у справі № 522/68715/15 (провадження № 61-1563св17) та Верховний Суд України у постанові від 21 травня 2014 року у справі № 6-7цс14. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 звертала увагу на те, що закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням. Аналогічний висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 511/2402/15 (провадження № 61-6218св23). Судом встановлено, що звертаючись до суду ОСОБА_1 як на підставу застосування строків позовної давності посилалась на те, що позивачем Департаментом комунальної власності Одеської міської ради було пропущено трирічний строк звернення до суду оскільки 27 вересня 2007 року по справі № 2-8107/07 на підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси було визнано право приватної власності на нежитлове приміщення підвалу площею 56,2 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 . Після цього у 2007 році право власності було зареєстровано у КП «БТІ» за ОСОБА_2 . Одеська міська рада є колегіальним органом та діє лише через створені нею виконавчі органи місцевого самоврядування, виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Тобто, КП «»БТІ» є комунальним підприємством Одеської міської ради. Отже, відповідач вважає, що у 2007 році Департаменту комунальної власності Одеській міській раді було відомо про реєстрацію право власності на нежитлове приміщення за ОСОБА_2 . Відповідно Позивачем було пропущено трирічний строк звернення до суду, передбачений як загальна позовна давність за ст. 257 ЦК України. Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Представник Департаменту комунальної власності Одеської міської ради 22 грудня 2022 року надав заперечення на заяву про застосування строків позовної давності, у відповідності до якої зазначено, що Департамент комунальної власності Одеської міської ради участі у справі № 2-8107/07 не приймав, про вибуття з комунальної власності дізнався лише з листа КП «БТІ», а відтак вважають, що строк на звернення з позовом не було порушено. Так, з матеріалів справи вбачається, що Департамент комунальної власності Одеської міської ради в даному судовому процесі здійснює захист права власності на нерухоме майно, яке на думку позивача було порушено. Положеннями ст. 15 ЦК України закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Частиною 2 ст. 2 ЦК України визначено, що учасниками цивільних відносин є держава Україна, територіальні громади, які згідно зі статтями 167, 169, 170, 172 ЦК України набувають та здійснюють цивільні права та обов`язки через органи державної влади, органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Строк, у межах якого пред`являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу) Цивільним кодексом визначено як позовна давність - ст. 256 ЦК України. Статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Згідно ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Частиною 1ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення. Як вбачається з положень ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. В якості підстави для пред`явлення даного позову Позивач зазначає ту обставину, що рішенням Приморського районного суду м. Одеси по справі № 2-8107/07 від 27 вересня 2007 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано за ОСОБА_2 право власності на нежитлове приміщення підвалу площею 56, 2 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Як вбачається з позовної заяви від 31 серпня 2016 року, 15 січня 2009 року апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради було задоволено, скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2007 року, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Разом з цим, надаючи уточнену позовну заяву 19 грудня 2016 року, представник Позивача вже зазначив, що 15 січня 2009 року апеляційну скаргу Одеської міської ради було задоволено, скасовано рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2007 року, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 15 грудня 2009 року цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Одеської міської ради про визнання договору виконаним та визнання права власності на нежитлове приміщення залишено без розгляду. Разом з цим, дослідивши матеріали справи, на переконання суду, Департаменту комунальної власності Одеській міській раді було відомо про порушення свого права та про особу, яка його порушила і фактичного володільця спірного нежитлового приміщення, тобто про особу, яка порушує право власності Одеської міської ради, утримуючи майно у себе з моменту звернення до апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на рішення Приморського районного суду м. Одеси по справі № 2-8107/07 від 27 вересня 2007 року. З питанням про поновлення строків позовної давності позивач не звертався. Доказів, які б спростовували зазначені в заявах про застосування строків позовної давності, позивачем до суду не надано. Враховуючи викладене, суд дійшов вірного висновку, що саме з 15 січня 2009 року починається перебіг строку позовної давності, та судом застосовано саме цю дату (дата задоволення апеляційної скарги на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2007 року), який сплив 15 січня 2012 року. Із даною позовною заявою позивач звернувся 31 серпня 2016 року. Таким чином, судом достеменно встановлено, що спірний об`єкт нерухомості, який вибув із власності територіальної громади протиправно, у подальшому був відчужений особою, яка не мала право його відчужувати, а Департаменту комунальної власності Одеській міській раді про набуття ОСОБА_2 права власності на зазначене майно дізналися щонайменше 15 січня 2009 року (дата задоволення апеляційної скарги), однак позов у даній справі було подано лише 31 серпня 2016 року. Враховуючи встановлення судом факту обізнаності Департаменту комунальної власності Одеській міській раді про порушене право, відсутності підстав для поновлення Департаменту комунальної власності Одеській міській раді строку для звернення до суду з позовом, з огляду поданої відповідачем заяви про застосування наслідків спливу позовної давності, суд дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог через пропуск строку позовної давності. Помилкові доводи апеляційної скарги жодним чином такі висновки не спростували. Всі доводи скарги фактично є підставами позову, яким судом дано ретельну та правильну оцінку, і такі доводи не потребують повторної відповіді з огляду на достатню вмотивованість рішення суду. Інших доводів апеляційна скарга не містить. Відповідно до частини першої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Тому апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради слід залишити без задоволення, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 квітня 2023 року без змін. Керуючись ст. 367, 374, 375 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради залишити без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 20 квітня 2023 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови. Дата складення повного тексту постанови 01 грудня 2023 року. Головуючий М.В. Назарова Судді: О.Ю. Карташов В.В. Кострицький