Постанова КЦС ВС № 522/16570/15-ц

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 грудня 2023 року м. Київ справа № 522/16570/15-ц провадження № 61-10828св23 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Червинської М. Є., суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі територіальної громади м. Одеси Одеської міської ради, відповідач - ОСОБА_1 , розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури на постанову Одеського апеляційного суду від 30 травня 2023 року у складі колегії суддів: Цюри Т. В., Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., ВСТАНОВИВ:

Описова частина Історія справи У серпні 2015 року заступник прокурора Одеської області в інтересах держави в особі територіальної громади м. Одеси Одеської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння. Позовні вимоги мотивовані тим, що 12 серпня 2010 року між Одеською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю «АРТ» (далі - ТОВ «АРТ») укладений договір купівлі-продажу об`єктів нерухомого майна (далі- Договір). На підставі вказаного Договору на користь ТОВ «АРТ» здійснено відчуження об`єктів комунальної власності, в тому числі, нежитлових приміщень першого поверху, загальною площею 115,3 кв.м, що розташовані по АДРЕСА_1 . Зазначений Договір укладено на підставі рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради», пунктом 13 якого доручено Представництву по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради укласти договір купівлі-продажу ТОВ «АРТ» об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси». В подальшому ТОВ «АРТ» на підставі договору купівлі-продажу від 12 листопада 2010 року здійснило відчуження нежитлових приміщень першого поверху, загальною площею 115,3 кв.м, розташованих по АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_1 , який залишається власником цього майна і на теперішній час. Водночас, постановою Вищого господарського суду України від 16 жовтня 2014 року у справі № 916/2545/13 за позовом заступника прокурора Одеської області до Одеської міської ради, ТОВ «АРТ», ТОВ «Утьосов», ПП «Елас-Комбі», ТОВ фірма «Харрісон-Транс-Сервіс», ТОВ «ІВ-Інвест Лтд», ТОВ «ІВ-Іммобільє», ТОВ «Джі Ем Джі Контент», ТОВ «ОПЕРА», ТОВ «Аверс Строй», за участю третьої особи Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, визнано недійсним пункт 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеською міською радою», визнано недійсним договір міни, укладений між Одеською міською радою та ТОВ «АРТ», шляхом підписання удаваних правочинів: договору дарування від 12 серпня 2010 року та договору купівлі-продажу 23 об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси. Посилаючись на викладені обставини та вважаючи, що спірне майно вибуло з володіння територіальної громади м. Одеси поза її волею, заступник прокурора Одеської області просив витребувати у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради нежитлові приміщення першого поверху, загальною площею 115,3 кв.м, розташованих по АДРЕСА_1 , визначити порядок виконання судового рішення, вказавши, що воно є підставою для внесення запису про державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення першого поверху, загальною площею 115,3 кв.м, що розташовані по АДРЕСА_1 , за територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із його необґрунтованості. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 16 березня 2016 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Одеської області відхилено, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року залишено без змін. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2016 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Одеської області задоволено частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 16 березня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до першої інстанції у зв`язку з неповним встановленням судами попередніх інстанцій фактичних обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, порушенням норм процесуального права, що у свою чергу призвело до неправильного вирішення спору. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 18 травня 2017 року позов задоволено. Витребувано у ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міської ради нежитлові приміщення першого поверху, загальною площею 115,3 кв.м, розташовані по АДРЕСА_1 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір в розмірі 9 576,00 грн. Вказано, що судове рішення є підставою для внесення запису про державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення першого поверху, загальною площею 115,3 кв.м, розташовані по АДРЕСА_1 , за територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, зокрема, виходив з того, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння власника поза його волею, а з огляду на характер спірних правовідносин не вбачається невідповідності втручання держави у право власності ОСОБА_1 критеріям правомірного втручання у право на мирне володіння майном. Витребування спірного майна на користь територіальної громади з володіння ОСОБА_1 відповідає критерію законності, витребування із його власності спірного майна здійснюється саме на підставі норми статті 388 Цивільного кодексу України. При цьому, суд першої інстанції послався на те, що право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності у особи титулу власника, а тому положення про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 ЦК України не застосовуються. Вказане судове рішення неодноразово було предметом апеляційного та касаційного перегляду. Короткий зміст оскарженої постанови суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 30 травня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задоволено частково,рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 травня 2017 року скасовано. Ухвалено постанову, якою у задоволенні позовних вимог заступника прокурора Одеської області в інтересах держави в особі територіальної громади м. Одеси Одеської міської ради до ОСОБА_1 про витребування майна з чужого незаконного володіння відмовлено. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем права власності на нежитлові приміщення першого поверху загальною площею 115,3 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки в момент придбання нежитлових приміщень ОСОБА_1 не міг, проявивши розумну обачність, знати про те, що це майно вибуло з власності територіальної громади м. Одеси поза її волею, оскільки нежитлові приміщення належали на підставі договорів купівлі-продажу ТОВ «АРТ», а не Одеській міській раді. Придбаваючи спірне майно, ОСОБА_1 правомірно очікував, що ТОВ «АРТ» мало право ним розпоряджатися, а він після отримання цього майна у власність матиме змогу мирно ним володіти. Таким чином, перекладання на третіх осіб наслідків скасування рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V та задоволення позову в цій справі сausa formalis (з формальних підстав) матиме наслідком порушення справедливого балансу та покладатиме надмірний індивідуальний тягар на ОСОБА_1 , а отже, буде непропорційним. При цьому, суд апеляційної інстанції послався на те, що у зв`язку з необґрунтованістю позову питання про застосування строків позовної давності не підлягає вирішенню. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу 20 липня 2023 року на адресу Верховного Суду через засоби поштового зв`язку від заступника керівника Одеської обласної прокуратури надійшла касаційна скарга на постанову Одеського апеляційного суду від 30 травня 2023 року. В касаційній скарзі заявник просить суд скасувати оскаржену постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції ухвалена постанова з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Доводи інших учасників справи Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. Ухвалою Верховного Суду від 28 липня 2023 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи. 08 вересня 2023 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 04 грудня 2023 року справу призначено до судового розгляду. Фактичні обставини справи, встановлені судом Судом встановлено, що 12 серпня 2010 року між територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради та ТОВ «АРТ» було укладено договір купівлі-продажу об`єктів нерухомого майна, на підставі якого було здійснено відчуження на користь ТОВ «АРТ» об`єктів комунальної власності, в тому числі нежитлових приміщень першого поверху загальною площею 115,3 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Продаж вчинено за 638 400 грн. Договір було укладено на підставі рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради». Пунктом 13 вказаного рішення було доручено Представництву по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради укласти договір купівлі-продажу з метою продажу ТОВ «АРТ» об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, у тому числі нежилих приміщень першого поверху загальною площею 115,3 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . 12 листопада 2010 року, між ТОВ «АРТ» та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу нежилих приміщень першого поверху загальною площею 115,3 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , який було посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Котом Д. Г. та зареєстровано в реєстрі за № 1531. Продаж вчинено за 638 400 грн. Також встановлено, що постановою Вищого господарського суду України від 16 жовтня 2014 року у справі № 916/2545/13 за позовом заступника прокурора Одеської області в інтересах держави до Одеської міської ради, ТОВ «Арт», ТОВ «Утьосов», ПП «Елас-Комбі», ТОВ фірма «Харрісонс-Транс-Сервіс», ТОВ «ІВ-Інвест Лтд», ТОВ «ІВ-Іммобільє», ТОВ «Джі Ем Джі Контент», ТОВ «Опера», ТОВ «Аверс Строй», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів Департаменту комунальної власності Одеської міської ради було визнано недійсними пункт 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V, а також договір міни, укладений між Одеською міською радою та ТОВ «АРТ» шляхом підписання удаваних правочинів: договору дарування від 12 серпня 2010 року та договору купівлі-продажу 23 об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси. 17 листопада 2015 року стороною відповідача до суду першої інстанції подана заява про застосування строків позовної давності.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржена постанова суду апеляційної інстанції відповідає. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно зі статтями 319, 321, 658 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд; право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні; право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові. Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. Відповідно статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. За змістом статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Отже, якщо відчуження майна мало місце два і більше разів після укладення правочину, який в подальшому визнано недійсним, таке майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, як від добросовісного набувача шляхом подання віндикаційного позову на підставі частини першої статті 388 ЦК України. Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна - відчужувача за першим договором. Згідно з частиною п`ятою статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Статтею 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що до виключної компетенції пленарного засідання міської ради відноситься прийняття рішень про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення. Частинами п`ятою, восьмою статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності; об`єкти комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом. Отже, виключні правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Одеська міська рада. Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з частиною першою статті 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності. Судами в цій справі встановлено, що 12 серпня 2010 року між територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міської ради та ТОВ «АРТ» було укладено договір купівлі-продажу об`єктів нерухомого майна, на підставі якого було здійснено відчуження на користь ТОВ «АРТ» об`єктів комунальної власності, в тому числі нежитлових приміщень першого поверху загальною площею 115,3 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Продаж вчинено за 638 400 грн. Договір було укладено на підставі рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році, та внесення змін до рішень Одеської міської ради». Пунктом 13 вказаного рішення було доручено Представництву по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради укласти договір купівлі-продажу з метою продажу ТОВ «АРТ» об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Одеси, у тому числі нежилих приміщень першого поверху загальною площею 115,3 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . 12 листопада 2010 року, між ТОВ «АРТ» та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу нежилих приміщень першого поверху загальною площею 115,3 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , який було посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Котом Д. Г. та зареєстровано в реєстрі за № 1531. Продаж вчинено за 638 400 грн. Разом із тим, постановою Вищого господарського суду України від 16 жовтня 2014 року у справі № 916/2545/13 визнано недійсними пункт 13 рішення Одеської міської ради від 14 квітня 2010 року № 5649-V «Про перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Одеси, що підлягають приватизації та відчуженню у 2010 році», а також договір купівлі-продажу 23 об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Одеси від 12 листопада 2010 року, в тому числі спірних нежитлових приміщень, що свідчить про вибуття цього майна з володіння законного власника - територіальної громади міста Одеси - з порушенням вимог чинного законодавства, та поза його волею. Оцінюючи наявність підстав для втручання у право на мирне володіння майном, Верховний Суд виходить з такого. Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенція передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном». Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які необхідно оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Втручання держави у право на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм та не суперечити принципам верховенства права. Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу держави у право на мирне володіння майном, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»). Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності», як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, ЄСПЛ визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. При розгляді цієї справи має бути враховане також рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. У пункті 71 рішення від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові. З огляду на викладене принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування з приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів. У цій справі судами встановлено, що ОСОБА_1 придбав нежитлові приміщення першого поверху, загальною площею 115,3 кв.м, розташованих по АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 12 листопада 2010 року, укладеного з ТОВ «АРТ». Тобто, ОСОБА_1 набув у власність спірне нежитлове приміщення як другий власник після прийняття Одеською міською радою рішення від 14 квітня 2010 року № 5649-V (пункту 13) про доручення здійснити відчуження, зокрема спірних нежитлових приміщень, не міг знати про те, що це майно вибуло з комунальної власності територіальної громади м. Одеси поза її волею. Придбаваючи спірне майно, ОСОБА_1 правомірно очікував, що ТОВ «АРТ» мало право ним розпоряджатися, а він після отримання цього майна матиме змогу мирно ним володіти. Конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку з бездіяльністю влади в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу майна не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням. Зважаючи на обставини цієї справи, враховуючи всі наведені вище принципи, Верховний Суд дійшов висновку, що задоволення вимог про витребування з володіння відповідача спірних нежитлових приміщень становитиме непропорційне втручання у право на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції. У справі не встановлено обставин, за яких таке втручання не порушить справедливого балансу інтересів, а саме: позитивні наслідки вилучення спірного майна для захисту інтересів територіальної громади є більш важливими, ніж дотримання права відповідача, який законним шляхом за відповідну плату добросовісно набув у власність майно, покладаючись на добросовісність дій продавця. За таких обставин Верховний Суд вважає, що перекладення на третіх осіб наслідків скасування рішення Одеської міської ради рішення від 14 квітня 2010 року № 5649-Vта задоволення позову у цій справі матиме наслідком порушення справедливого балансу та покладатиме надмірний індивідуальний тягар на відповідача, а отже, буде непропорційним. Тому задоволення віндикаційного позову і витребування у відповідача як добросовісного набувача спірних нежитлових приміщень призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. До аналогічних висновків щодо застосування права у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постановах від 06 листопада 2019 року у справі № 522/14454/15-ц (провадження № 61-30882св18), від 22 січня 2020 року у справі № 520/7397/15-ц (провадження № 61-6759св18), від 14 липня 2021 року у справі № 522/14452/15-ц (провадження № 61-8026св20), від 02 травня 2023 року у справі № 522/8398/17 (провадження № 61-352св23). Ураховуючи викладене, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог позивача. У зв`язку з необґрунтованістю позову питання про застосування строків позовної давності не підлягає вирішенню. Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених заявником постановах Верховного Суду, є необгрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржена постанова суду апеляційної інстанції ухвалена без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року). Верховний Суд встановив, що оскаржена постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги її висновків не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржену постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для її скасування відсутні. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури залишити без задоволення. Постанову Одеського апеляційного суду від 30 травня 2023 року залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий М. Є. Червинська Судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов