Постанова Одеський апеляційний суд № 510/501/17

Номер провадження: 22-ц/813/187/23 Справа № 510/501/17 Головуючий у першій інстанції Дудник В. І. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09.11.2023 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І., при секретарі: Узун Н.Д., переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ренійського районного суду Одеської області від 12 червня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частину житлового будинку з надвірними спорудами та за зустрічним позовом адвоката Вальченка Віталія Володимировича в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди внаслідок протиправних дій,- в с т а н о в и в: 18 квітня 2017 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на частину житлового будинку з надвірними спорудами, виділ цієї частки в окремий об`єкт, поділ спільного рухомого майна та визнання права користування земельною ділянкою, який 11 травня 2017 року був уточнений і позивачка просила визнати право власності на частину житлового будинку з надвірними спорудами, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 та виділити їй 1/2 частку житлового будинку з надвірними спорудами в натурі, посилаючись на те, що під час шлюбу ними був набутий житловий будинок, загальною площею 103,4 кв.м за вказаною адресою, право власності на вказане майно було визнане за відповідачем ОСОБА_1 рішення №53 від 2612.2011, а реєстрація об`єкта відбулась 11 квітня 2016 року, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №59839695 від 25 травня 2016 року. Оскільки у добровільному порядку поділ жилого будинку провести неможливо, між сторонами постійно трапляються конфлікті ситуації та ворожнеча, які приводять до негативних наслідків для кожного з ним, позивачка звернулася до суду із відповідними позовними вимогами, які просила задовольнити. 05 лютого 2018 року адвокат Вальченко Віталій Володимирович в інтересах відповідача ОСОБА_1 надав суду заперечення проти позову, у яких уточнені позовні вимоги вважав безпідставними, необґрунтованими та незаконними, посилаючись на те, що у липні 1998 року ОСОБА_1 звернувся до виконавчого комітету Лиманської сільради Ренійського району із заявою про надання йому дозволу на будівництво житлового будинку по АДРЕСА_1 . Йому було виділено земельну ділянку під житлову забудову і він взяв на себе зобов`язання забудовника, розпочав будівництво житлового будинку, побудував його, до кінця 1990 року всі будівельні роботи були закінчені, будинок був придатний до мешкання. На день реєстрації шлюбу 24 жовтня 1993 року спірний житловий будинок вже існував як об`єкт нерухомості, позивачка після укладення шлюбу прийшла мешкати у готовий будинок відповідача. За такий умов, виходячи з положень ст. 24 КпШС та ст. ст. 57, 60 СК України, ст. ст. 12, 14, 16, 17 Закону України «Про власність» щодо спільної сумісної власності подружжя, відповідач стверджував, що житловий будинок АДРЕСА_1 не є спільною сумісною власністю подружжя, належить йому особисто, як забудовнику, отже поділу між подружжям не підлягає, при цьому обов`язкова реєстрацію нерухомості у ЄДРН не може в даному випадку розглядатися, як момент виникнення права власності у нього, оскільки на момент побудови житла він дотримувався всіх належних законодавчих вимог, факт належності житлового будинку саме йому підтверджений наданими суду доказами. На підставі вищевикладеного у задоволенні позовних вимог просив відмовити. 29 травня 2018 року адвокат Вальченко Віталій Володимирович в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічними позовними вимогами до ОСОБА_2 про відшкодування матеріальної (1 087,98 грн) та моральної (70 000 грн) шкоди, посилаючись на те, що відповідачка поза його волею присвоїла більшу частину спільного майна шляхом винесення його з будинку, що підтверджується його зверненням до Ренійського ВП Ізмаїльського ВП ГУПП в Одеській області з заявою від 29 серпня 2017 року. Ухвалою Ренійського районного суду Одеської області від 07 грудня 2018 року зустрічна позовна заява прийнята до спільного розгляду з первісною позовною заявою. Відповідачка ОСОБА_2 зустрічний позов не визнала, вважала його безпідставним та таким, що не підлягає задоволенню. Рішенням Ренійського районного суду Одеської області від 12 червня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено. Суд визнав за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину житлового будинку із надвірними спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ; стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3 037 грн. витрат, пов`язаних із розглядом справи. У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Ухвалою Ренійського районного суду Одеської області від 24 червня 2019 року виправлено описку у рішенні Ренійського районного суду Одеської області від 12.06.2019р. у справі за первинним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частину житлового будинку з надвірними спорудами; за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди внаслідок протиправних дій, змінивши запис: 1) в абзаці мотивувальної частини судового рішення перед словами «Керуючись ст. ст. 12, 76 81…» з невірного розрахунку суми «3 037 грн витрат, пов`язаних із розглядом справи (2 717,31 грн + 320 грн)» на вірний «1 060 грн 80 коп. витрат, пов`язаних із розглядом справи (740,80 грн + 320 грн)»; 2) в абзаці четвертому резолютивної частини судового рішення з невірної суми витрат, пов`язаних із розглядом справи, «3 037 грн» на вірний «1 060 грн 80 коп». В іншій частині рішення суду залишити без змін. В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції в частині задоволення первісного позову ОСОБА_3 скасувати й ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову про визнання права власності на частину житлового будинку з надвірними спорудами, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права. Ухвалою Одеського апеляційного суду від 07 листопада 2023 року задоволено клопотання адвоката Вальченка В.В., який діє в інтересах ОСОБА_1 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції. В судове засідання до апеляційного суду ні ОСОБА_2 , ні її адвокат Златі Д.С. не з`явились, про розгляд справи повідомлені належним чином та завчасно. Судова повістка-повідомлення про судове засідання була надіслана представнику ОСОБА_2 адвокату Златі Д.С. в особистий кабінет Електронного суду. Так, згідно із ч. ч. 4-5 ст. 14 ЦПК України, Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система відповідно до закону забезпечує обмін документами (надсилання та отримання документів) в електронній формі між судами, між судом та учасниками судового процесу, між учасниками судового процесу, а також фіксування судового процесу і участь учасників судового процесу у судовому засіданні в режимі відеоконференції. Суд направляє судові рішення, судові повістки, судові повістки - повідомлення та інші процесуальні документи учасникам судового процесу до їхніх електронних кабінетів, вчиняє інші процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або її окремої підсистеми (модуля), що забезпечує обмін документами, в порядку, визначеному цим Кодексом, Положенням про Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів). 09 листопада 2023 року від представника ОСОБА_2 адвоката Златі Д.С. надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у зв`язку із зайнятістю адвоката в іншому судовому засіданні, а саме в розгляді кримінального провадження. Однак, розглянувши вищезазначене клопотання, колегія суддів приходить до висновку про недоцільність відкладення розгляду справи та вважає, що у задоволенні клопотання слід відмовити, з огляду на наступне. Згідно із ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки. В рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» Європейський суд з прав людини вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Так, апеляційний суд звертає увагу, що справа тривалий час знаходиться в провадженні Одеського апеляційного суду, а саме з вересня 2019 року, а тому ОСОБА_2 в разі необхідності та достатньої зацікавленості в розгляді справи, мала можливість реалізувати свої процесуальні права з доведення своєї правової позиції по справі в повному обсязі. Апеляційний суд також зауважує, що розгляд справи неодноразово відкладався саме за клопотанням представника ОСОБА_2 адвоката Златі Д.С.. Присутність учасника справи на іншому слуханні в іншій справі, що проводиться у цьому самому або іншому суді, яке було призначено або заплановано після призначення слуханні у цій справі не може бути визнано само по собі поважною причиною і не має наслідком безумовне відкладення розгляду справи або оголошення перерви у розгляді справи. Необхідними передумовами ефективного судочинства є добросовісне використання учасниками справи процесуальних прав (недопущення зловживання цими правами), добросовісне виконання встановлених законом обов`язків, дотримання всіма суб`єктами судового провадження етичних норм. Здійснюючи свою діяльність на професійній основі судді та адвокати зобов`язані демонструвати і пропагувати високі стандарти процесуальної поведінки. Вказане відповідає Правилам організації ефективного цивільного судочинства, що розроблені на підставі ст. ст. 1, 3, 55, 131-1, 131-2 Конституції України, ст. 6 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 4 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», суддями пілотних судів Одеської області, адвокатами Ради адвокатів Одеської області та прокурорами прокуратури Одеської області в рамках міжнародного проекту «Суд, громадяни, суспільство, держава: співпраця заради змін». Право на доступ до правосуддя не є абсолютним, на цьому наголошує і Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях. Відтак в кожному випадку заявник при зверненні до суду повинен дотримуватися норм процесуального законодавства. Також, прецедентна практика Європейського Суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух. Правосуддя має бути швидким. Тривала невиправдана затримка процесу практично рівнозначна відмові в правосудді (Рішення Суду у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року). Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. З врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду. Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, та те, що сама по собі неможливість брати участь у судовому засіданні не є безумовною перешкодою для відкладення судового засідання, колегія суддів керуючись вимогами ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважає можливим розглянути справу за відсутності позивача та її представник, які належним чином повідомлені про дату судового засідання. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню за таких підстав. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Таким чином, рішення суду першої інстанції переглядається в апеляційному порядку в частині первісних позовних вимог про визнання права власності на частину житлового будинку з надвірними спорудами. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. У п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року, зазначено, що цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Згідно пункту 1 Розділу VІ Прикінцеві положення Сімейного кодексу України цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України. Положеннями Кодексу про шлюб та сім`ю України, що діяв до 1 січня 2004 року та був чинний на час виникнення спірних правовідносин 1989 рік, визначалось, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є спільною сумісною власністю (частина 1 статті 22). В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнавались рівними (частина 1 статті 28). У частинах 1 та 3 статті 24 КпШС України визначено, що майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном. Як зазначено у статті 25 КпШС України, якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя. У пунктах 4 та 5 постанови Пленуму «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної вланості громадян на житловий будинок» №7 від 04 жовтня 1991 року Верховний Суд України розяснив, шо «Відповідно до ст. 12 Закону України «Про власність» у приватній власності громадян можуть знаходитись жилі будинки, збудовані на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці або придбані на законних підставах, наприклад, за договором купівлі-продажу, міни, дарування, за правом спадщини. Оскільки відповідно до ст. 17 ЗК і ст. 14 Закону України «Про власність» земельна ділянка для будівництва жилого будинку і господарських будівель надається громадянину у приватну власність, участь інших осіб у будівництві не створює для них права приватної власності на жилий будинок, крім випадків, коли це передбачено законом. Згідно статтей 16 і 17 Закону України «Про власність», таке право, зокрема, виникає, коли будівництво велось подружжям в період шлюбу жилий будинок у зв`язку з цим є їх спільною сумісною власністю, або велось за рахунок спільної праці членів сім`ї жилий будинок стає їх спільною сумісною власністю, якщо інше не було встановлено письмовою угодою між ними. Роз`яснити судам, що будинок, який належав одному з подружжя, може бути визнаний згідно зі ст. 25 КпШС спільним майном подружжя, якщо в період шлюбу істотно збільшилась його цінність внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох. При цьому на суму вартості будинку до його поліпшення збільшується частка дружини, якому він належав, у тому числі і у випадках, коли суд відступає від начала рівності часток подружжя в спільній сумісній власності з урахуванням інтересів неповнолітніх дітей або інтересів одного з подружжя, що заслуговують на увагу». У пунктах 5 та 6 постанови Пленуму «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» №20 від 22 грудня 1995 року Верховний Суд України роз`яснив, що «Розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст. 16 Закону «Про власність», ст. 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України; майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім`ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п. 1 ст. 17, ст. 18, п. 2 ст. 17 Закону «Про власність»); квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім`ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду». В інших випадках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при надбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності. Частка учасника спільної сумісної власності визначається при поділі майна, виділі частки з спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини. Оскільки праця є основою створення і примноження власності громадян, розмір частки учасника спільної сумісної власності визначається ступенем його трудової участі, якщо інше не випливає із законодавства України. Розмір часток у спільній сумісній власності подружжя визначається за нормами Кодекса про шлюб та сім`ю. При відсутності доказів про те, що участь когось з учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя) у надбанні майна була більшою або меншою частки визначаються рівними. Роз`яснити судам, що положення статей 17, 18 Закону «Про власність» щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону (з 15 квітня 1991 року). До правовідносин, що виникли раніше, застосовується діюче на той час законодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року …». Отже, колегія судів вважає, що до спірних правовідносин, які виникли у 1988 1989 роках, коли був зведений відповідачем ОСОБА_1 спірний житловий будинок з надвірними спорудами на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці, неохідно застосувувати положення статтей 22, 24, 25, 28, 29 КпШС України та вказані розяснення Пленуму Верховного Суду України. Судом першої інстанції встановлено, що 25 жовтня 1993 року Лиманською сільською радою Ренійського району Одеської області було зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , після реєстрації шлюбу позивачці присвоєно шлюбне прізвище « ОСОБА_5 » (т. 1, а.с. 11), який рішенням Ренійського районного суду Одеської області від 11 жовтня 2017 року було розірвано. До реєстрації шлюбу сторін, за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 про надання земельної ділянки для житлової забудови рішенням виконавчого комітету Лиманської сільської ради від 20.07.1988 за №27 було вирішено внести прохання про дозвіл на будівництво ОСОБА_1 індивідуального будинку в с. Лиманське Ренійського району (т. 1, а.с. 71, 72). Рішенням виконавчого комітету Ренійської районної ради від 20.10.1988 за №251 був наданий ОСОБА_1 дозвіл на будівництво індивідуального жилого будинку по АДРЕСА_1 у відповідності із будівельним паспортом та планом земельної ділянки (т. 1, а.с. 106-107). Рішенням Лиманської сільської ради від 21.12.1993 було передано у приватну власність земельну ділянку, виділену ОСОБА_1 для житлової забудови (присадибну) (т. 1, а.с. 21). Рішенням виконкому Лиманської сільради від 26.12.2011 за №53 було визнано право приватної власності за ОСОБА_1 на житловий будинок по АДРЕСА_1 з наданням дозволу на проведення реєстрації нерухомості та видачу свідоцтва про право власності на будинок (т. 1, а.с. 18). 11 квітня 2016 року було проведено державну реєстрацію вищевказаної нерухомості із внесенням її до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відлучення об`єктів нерухомого майна. Згідно даної реєстрації житловий будинок зі складовими частинами об`єкту нерухомого майна ( літ. А, а, а,, Б, В, Г, Д, Е, Ж, З, 1-6, 7) належить власнику ОСОБА_1 (т. 1, а.с. 19-20). Рішенням виконкому Лиманської сільради від 26.05.2017 за №16 за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 було присвоєно житловому будинку АДРЕСА_1 поштову адресу (т. 1, а.с. 71). Позивачка ОСОБА_2 стверджувала, що на час реєстрації шлюбу із відповідачем будинок не був добудований, вона допомагала відповідачу його добудувати, допомагала і матеріально (оскільки працювала) і фізично (також виконувала будівельні роботи у будинку), отже остаточно добудували вони, як подружжя його разом. І тільки після того, як вже було все готово, відповідач (на той час її чоловік) зайнявся оформленням відповідних правовстановлюючих документів на нерухомість, оформив його на себе, як на єдиного власника. З урахуванням спільних сумісних коштів подружжя та спільної їхньої праці щодо завершення будівництва жилого будинку та господарських будівель, позивачка, її представник вважають, що це майно є майном спільної сумісної власності подружжя, отже підлягає поділу між ними. На час реєстрації шлюбу 25 жовтня 1993 року, відповідач вже мав побудований житловий будинок, земля під будівництво та обслуговування якого (присадибна ділянка) виділялася за його заявою та на його ім`я. Тобто, виділялася земельна ділянка за заявою ОСОБА_1 у 1988 році, ним було розпочато житлове будівництво, а передавалася у приватну власність земельна ділянка ОСОБА_1 вже у грудні 1993 року, коли вже він був у шлюбі із ОСОБА_2 , у 2011р. було визнано право приватної власності за ОСОБА_1 на житловий будинок по АДРЕСА_1 із наданням дозволу на проведення реєстрації нерухомості та видачу свідоцтва про право власності на будинок, у 2016 році проведено державну реєстрацію права власності. Отже, всі дії, які б свідчили про належність і проведення держреєстрації нерухомості у передбаченому законом порядку були виконані у той час, коли сторони у справі вже перебували у шлюбі між собою. Отже відносини щодо виникнення права спільної сумісної власності, хоча і виникли у 1993 році (момент вступу у шлюб), однак, продовжували діяти під час дії «нового» законодавства України Сімейного кодексу України та Цивільного Кодексу України, які набрали чинності у 2004 році. Представник відповідача у своїх запереченнях посилається на норми КпШС, які також діяли у час перебування сторін у шлюбі. За ст. 22 КпШС майно, нажите подружжям під час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. У Цивільному кодексі України вживається лише термін «набуття» права власності і саме він використовується в Сімейному кодексі. Тобто, підставою набуття подружжям права спільної сумісної власності є лише одна обставина: набуття (придбання, виготовлення, спорудження) майна за час шлюбу. Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Заінтересована особа може довести, що майно було придбане нею до шлюбу. Якщо цього зробити їй не вдасться, майно вважатиметься придбаним у шлюбі. Якщо майно придбане під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (на транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпції належності його до спільної сумісної власності подружжя (якщо у документах власником вказано лише ОСОБА_1 , це не значить, що він є одноосібним власником майна). Як вбачається з наданих до суду доказів, позивачка ОСОБА_2 приймала участь у будівництві, влаштуванні зручностями житлового будинку, доповненні домоволодіння господарськими побудовами. Крім того, вона, як людина, яка працювала, приймала фінансову участь, матеріально сприяла у придбанні певних будівельних матеріалів, меблів, газового обладнання та оплати газових послуг у будинку. Спростовуючи доводи відповідача та його представника з приводу того, що житловий будинок АДРЕСА_1 станом на 1993 рік, (рік вступу до шлюбу) вже був повністю добудований та придатний до мешкання в ньому, суд зазначав наступне. Як виходить з копії паспорту позивачки та даних домової книги на домоволодіння АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 з 24 січня 1990 року рахується зареєстрованою на вказаній житловій площі. Тобто, твердження відповідача про те, що ОСОБА_2 прийшла мешкати разом з ним приблизно десь у 1993 році (коли і був зареєстрований шлюб), викликають сумніви. Мешкання протягом тривалого часу ОСОБА_2 у спірному домоволодінні підтверджується також і витягом із погосподарської книги с. Лиманське за №0092-1, де спірне домоволодіння рахується суспільною групою господарства за період з 1991 по 1995р.р., як «робоча» і у даному господарстві членом записана ОСОБА_2 (поруч із ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 (син позивачки від іншого шлюбу). Аналогічні дані щодо ОСОБА_2 вказані і у витягу з погосподарської книги с. Лиманське у період з 1996 по 1997р.р. З цього слід зробити висновки, що насправді ОСОБА_2 почала мешкати у домогосподарстві ОСОБА_1 задовго до реєстрації шлюбу з ним, вона мешкала у спірному будинку із ОСОБА_1 разом з його родиною та зі своїм сином від іншого шлюбу. Допитані в судовому засідання свідки ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_7 , ОСОБА_11 підтвердили, що сторони дійсно спільно мешкали як подружжя, вели спільне господарство, обоє працювали, приносили у сім`ю заробіток, оскільки будинок ще не до кінця був добудований, то вони разом будівельні матеріали докуповували, будували разом, виконували внутрішні будівельні роботи, косметичний ремонт, за часів спільного мешкання також були побудовані і господарські споруди. Незважаючи на те, що відповідач запевняв суд про те, що будинок начебто був добудований у 1993 році, коли вже з ним стала мешкати позивачка, суд звертає увагу, що будь-якого документу про готовність житлового будинку до мешкання, відповідність його санітарним, архітектурним, будівельним нормам, акт про введення житла до експлуатації суду не надано. Факт недоведених до кінця будівельних робот, робіт щодо оздоблення будинку зручностями підтверджений також і висновком експерта про проведення незалежної оцінки вартості житлового будинку від 10.05.2017, де вказано експертом: «житловий будинок із частковими зручностями, шостого класу капітальності, загальний стан будинку задовільний, але потрібно завершити кілька обробних конструктивів, виконати внутрішні та зовнішні сантехнічні роботи». Про спільну участь сторін у забезпеченні благоустрою житлового будинку свідчать і такі докази: акт від 12.06.2017 про те, що в газифікації будинку по АДРЕСА_1 приймало участь подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оплату за договорами та актами виконаних робіт проводила ОСОБА_2 ; копії технічних паспортів на покупку подружжям насосу, компресору, меблів, каміну, бойлеру та ін., оформлені на ім`я ОСОБА_2 ; копії квитанцій про оплату проведених газових послуг, виготовлення проектної газової документації, перевірки газової вентиляції та ін., оформлені на ім`я ОСОБА_1 .. Таким, чином, суд вважає, що станом на 1993 рік, а то й раніше, будинок, який розпочав будувати відповідач, був не до кінця добудований і, після того, як із ОСОБА_1 стала мешкати ОСОБА_2 вони разом, спільними зусиллями, спільними коштами та сумісною працею виконували посильні будівельні роботи, направлені на оздоблення будинку зручностями, забезпечення благоустрою та створення належних умов для мешкання їхньої родини та дітей (як спільної дитини, так і для дітей від перших шлюбів). З урахуванням вищенаведеного, положень ст. 62 СК України (які надають суду право визнати особисте майно спільною сумісною власністю подружжя) суд вважав, що у нього є достатньо підстав та доказів для визнання житлового будинку АДРЕСА_1 об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Позивачкою поруч із вимогами про визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку були заявлені вимоги про проведення реального поділу житла із виділенням конкретних приміщень та об`єктів за варіантом, запропонованим позивачкою. Як вже зазначалося вище, позовні вимоги позивачки відповідач не визнав, із варіантом поділу він не згоден. Під час розгляду справи судом неодноразово робилися зауваження стосовно того, що для недопущення порушення прав та інтересів сторін при вирішенні питання про поділ майна в натурі позивачці слід звернутися за допомогою до спеціаліста для отримання відповідного висновку з питання поділу, однак, вказівки суду залишилися без належного реагування. Суд зазначає, що позивачкою подавалася заява про призначення судової експертизи, однак, у подальшому клопотання про забезпечення доказів у вигляді призначення експертизи було знято та не ставилось. З урахуванням такої ситуації, у зв`язку із неможливістю вирішення судом питання про поділ майна в натурі, суд визнає за позивачкою її право на ідеальну 1/2 частину житлового будинку, що був визнаний судом об`єктом спільної сумісної власності. Вивчивши матеріали справи та надані документи, суд першої інстанції дійшов висновку, що первинні позовні вимоги (уточнені) позивачки є обґрунтованими і підлягають задоволенню, оскільки її доводи знайшли своє належне підтвердження в судовому засіданні. Щодо зустрічних позовних вимог, суд відмовив в їхньому задоволені. Проте, з висновком суду першої інстанції в частині задоволення первісного позову про визнання за позивачкою право власності на 1/2 частку спірного житлового будинку з надвірними спорудами погодитись неможливо, виходячи з наступного. Згідно частин 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності,які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам. Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_2 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, те, що, оскільки будівництво спірного житлового будинку з надвірними спорудами було завершено та оформлено право власності на це нерухоме майно під час шлюбу, спірне майно вважається об`єктом спільної сумісної власності подружжя й їй належить 1/2 частина цього майна. Й, навпаки, відповідачем ОСОБА_1 надані належні, достатні та достовірні докази, якими повністю спростовуються підстави позову. Так, вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні ст. ст. 62,74 ЦК України та ст. ст. 16, 17 Закону України «Про власність», ст. 22 КпШС України, в постанові від 18 вересня 2013 року у справі №6-66цс13, Верховний Суд України дійшов правового висновку про те, що «відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Згідно частини першої Прикінцевих положень Сімейного кодексу України цей Кодекс набрав чинності одночасно із набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 1 січня 2004 року. Відповідно до статей 16, 17 Закону України «Про власність», статті 22 КпШС України, який був чинним до 1 січня 2004 року, спільною сумісною власністю визнавалось майно, нажите подружжям за час шлюбу (майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім`ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю). В інших випадках спільна власність громадян визнавалась частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено й учасники спільної власності при придбанні майна не виходили з рівності їхніх часток, розмір частки кожного з них визначався ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності». Аналогічний правовий висновок, висловлений Верховним Судом України у постанові від 25 грудня 2013 року у справі №6-135цс13 В постанові від 11 березня 2015 року у справі №6-211цс14 Верховний Суд України також виходив з того, що: «згідно частини першої статті 24 Кодексу про шлюб та сім`ю України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них (аналогічні положення містять пункти 1, 2 частини першої статті 57 Сімейного кодексу України). Суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого до 1 січня 2004 року особами, які проживали однією сім`єю, але не перебували в зареєстрованому шлюбі, необхідно встановити не лише обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці. Тобто сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю. Тільки в разі встановлення цих фактів та обставин положення частини першої статті 24 Кодексу про шлюб та сім`ю України, частини першої статті 17 Закону України від 7 лютого 1991 року №697-XII «Про власність» вважається правильно застосованим із дотриманням рекомендацій, які містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» та від 22 грудня 1995 року №29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності»». Відповідно до роз`яснень, викладених в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року №16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» спори щодо майна осіб, які проживають однією сім`єю, але не перебувають в зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з п. 1 ст. 17 Закону України «Про власність», відповідних норм ЦК України та з урахуванням п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року №20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», правила ст. ст. 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються. Встановлено, що за заявою відповідача ОСОБА_1 про надання земельної ділянки для житлової забудови рішенням Лиманської сільської ради №27 від 20 липня 1988 року було вирішено прохати виконком Ренійської районної ради дозволити ОСОБА_1 будівництво індивідуального будинку в с. Лиманське Ренійського району Одеської області, що підтверджується копію заяви ОСОБА_1 та архівною копію Архівного відділу Ренійської районної державної адміністрації №П-32 від 12 травня 2017 року (т. 1, а.с. 71, 72). Рішенням виконавчого комітету Ренійської районної ради від 20.10.1988 за №251 було дозволено будівництво індивідуального жилого будинку з видачою паспорту на забудови садиби початого будівництва відповідачем ОСОБА_1 в АДРЕСА_1 на виділеної земельної ділянки площею 0,08 га згідно наказу директора радгоспу їм. 1 Травня №28 від 18 липня 1988 року, що підтверджується архівною випискою Архівного відділу Ренійської районної державної адміністрації №6-А-42 від 09 лютого 2018 року (т. 1, а.с. 106-107). У 1989 році забудовником ОСОБА_1 був зведений спірний житловий будинок та у 1991 році надвірні споруди, що підтверджується копію технічного паспорту житлового будинку АДРЕСА_1 , від 17 квітня 2013 року, складений на замовлення відповідача (т. 1, а.с. 17) та копію погосподарської книги виконкому Лиманської сільської ради за №0092-1 (т. 1, а.с. 69). За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що спірний житловий будинок з надвірним спорудами був зведений відповідачем ОСОБА_1 на відведеній у встановленому порядку земельній ділянці, отже відповідач набув право приватної (раздельної) вланості на це майно до реєстрацією шлюбу з позивачкою 25 жовтня 1993 року, й у відповіденості до статті 24 КпШС України спірне майно не може вважатися обєктом спільної сумісної вланості подружжя, що з достовірністю та обєктівністю підтверджується навяними у спрві письмовами доказами. Колегія суддів вважає, що спільна сумісна власність на нерухоме майно на той час виникала внаслідок спільної праці або внесення спільних коштів членів сім`ї, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю. В інших випадках спільна власність визнавалась частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено й учасники спільної власності при придбанні майна не виходили з рівності їхніх часток, розмір частки кожного з них визначався ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності. У даному випадку, коли письмова угода між сторонами у справі, якою спірне майно визначено спільною власністю, відсутня, лише письмові докази, а не свідчення свідків, є належними та допустимим доказами у підтвердженні ступені участі позивачки працею й коштами у створенні спільної власності. Проте, позивачка ОСОБА_2 не довела належним чином ступень участі своєю працею та коштами у створенні спільної власності. Факт тривалого мешкання до реєстрації шлюбу та участі у благоустрою спірного житлового будинку, зведеного відповідачем у 1989 році, не може служити підставою для визнання спірного житлового будинку об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Оформлення відповідачем права власності спірний житловий будинок та його державна реєстрації під час шлюбу не породжує право спільної сумісної власності подружжя. Не доведено позивачем ОСОБА_2 належними та допустимими доказами факт того, що під час шлюбу вартість спірного житлового будинку істотного збільшилася у своїй цінності внаслідок її трудових або грошових затрат, що у відповідності до статті 25 КпШС України може служити підставою для визнання судом спірного майна спільною сумісною власністю подружжя. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини») Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз`яснення та правові висновки Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів дійшла висновку про те, що спірний житловий будинок з надвірними спорудами належить відповідачу ОСОБА_1 на праві приватної (роздільної) власності й не підлягає поділу між сторонами у справі як об`єкт спільної сумісної власності подружжя. Отже права позивача на спірне нерухоме майно не порушується відповідачем й у відповідності до статей 15, 16 ЦК України її право не підлягає захисту судом. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14. Отже, первісні позовні вимоги ОСОБА_2 є необґрунтованими та незаконними й не підлягають задоволенню. Порушення норм процесуального права, а саме, ст. ст. 12, 81, 264, 265 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, статей 22, 24, 25, 28, 29 КпШС України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволення первісного позову про визнання права власності на частину житлового будинку з надвірними спорудами й ухвалення в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні первісного позову. У зв`язку з скасуванням судового рішення підлягає скасуванню й ухвала суду першої інстанції про виправлення описки у судовому рішенні. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, рішення Ренійського районного суду Одеської області від 12 червня 2019 року в частині задоволення первісного позову скасувати й ухвалити в цій частині нове судового рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності на частину житлового будинку з надвірними спорудами відмовити. Ухвалу Ренійського районного суду Одеської області від 24 червня 2019 року про виправлення описки у судовому рішенні скасувати. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 24 листопада 2023 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький А.І. Дришлюк Р.Д. Громік