Постанова Закарпатський апеляційний суд № 308/7997/19

Справа № 308/7997/19 П О С Т А Н О В А Іменем України 07 листопада 2023 року м. Ужгород Закарпатський апеляційний суд в складі колегії суддів: головуючого судді-доповідача: Мацунича М.В., суддів: Фазикош Г.В., Бисаги Т.Ю. за участю секретаря судового засідання: Сливка С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 04 липня 2022 року, ухвалене головуючим суддею Деметрадзе Т.Р. у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про визнання права власності на частку у спільному майні встановив: У липні 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя, визначення часток колишнього подружжя в спільному майні та визнання кожного з колишнього подружжя співвласниками майна в рівних частках. У подальшому ОСОБА_2 зменшила позовні вимоги і остаточно змінений позов мотивувала таким. ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її колишній чоловік ОСОБА_4 , у шлюбі з яким ними було побудовано житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею 0,03 га. Право власності на вказане майно набуте на ім`я ОСОБА_4 на підставі рішення виконкому Ужгородської міської ради від 23.10.1996 № 187, правовстановлюючий документ Державний акт на право приватної власності на землю. Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина, за прийняттям якої звернулися відповідачі: їхня донька від шлюбу ОСОБА_3 та мати колишнього чоловіка ОСОБА_1 . Першою Ужгородською державною нотаріальною конторою відкрито спадкову справу за номером у Спадковому реєстрі 64170343. Позивачці у спадкуванні майна нотаріусом було відмовлено через відсутність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно даних про державну реєстрацію за ОСОБА_4 права власності на житловий будинок і на земельну ділянку. У зв`язку з цим вона змушена звернутися з позовом до суду про визнання будинковолодіння АДРЕСА_1 спільним сумісним майном подружжя та визнання за нею права власності на 1/2 частину цього будинковолодіння, визнання за нею права власності на 1/2 частину земельної ділянки на якій розташоване це будинковолодіння. За життя ОСОБА_4 вона не подавала позов про поділ будинку, оскільки, колишній чоловік обіцяв скласти заповіт на ім`я доньки. Однак, на сьогоднішній день нотаріус не повідомив доньку про наявність заповіту, а ОСОБА_4 помер передчасно у молодому віці 52 роки. Позивачка та ОСОБА_4 перебували у шлюбі з 21.07.1990 (шлюб було зареєстровано відділом ЗАЦС Ужгородського міськвиконкому 21.07.1990 за № 557). 18.04.2011 шлюб розірвано, про що Ужгородським міським Відділом ДРАЦС ГТУЮ в Закарпатській області вчинено актовий запис за № 53, що підтверджується Свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1 отриманим 09.08.2016. Будинок АДРЕСА_1 побудовано у 1994-1996 роках ОСОБА_4 і позивачкою у шлюбі за спільні сумісні кошти, набуті працею. Під час будівництва будинку вони проживали у належній позивачці на праві власності квартирі АДРЕСА_2 . Після завершення будівництва будинку по АДРЕСА_1 вся побутова техніка, що знаходилася у квартирі: холодильник, пральна машинка, телевізор, посуд, килими були перевезені у новозбудований будинок. Завершений будівництвом будинок був прийнятий в експлуатацію рішенням Виконкому Ужгородської міської ради від 22.05.1996 №

88. Право власності на будинок зареєстровано Ужгородським державним міжрегіональним виробничим підприємством технічної інвентаризації 08.07.1996 за реєстровим № 609 на ім`я ОСОБА_4 , що підтверджується Свідоцтвом про право власності довідкою БТІ № 4376 від 08.07.1996. Під час шлюбу рішенням виконкому Ужгородської міської ради від 23.10.1996 № 187 на ім`я колишнього чоловіка ОСОБА_4 було передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,03 га за адресою: АДРЕСА_1 для обслуговування житлового будинку. Ужгородською міськрадою 16.12.1996 видано Державний акт на право приватної власності на землю серії ЗК 015-010235, право власності зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю Ужгородської міської ради за № 1213. Тому нерухоме майно, а саме: житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 та земельна ділянка для його обслуговування належать подружжю на праві спільної сумісної власності. Враховуючи вищенаведене, посилаючись на норми закону щодо права власності подружжя на майно, із урахуванням заяви про зміну позовних вимог позивачка ОСОБА_2 остаточно просила: - визнати об`єктом спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_4 будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати ОСОБА_2 : - власником 1/2 частки у спільному майні подружжя: будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 153 кв. м; - власником 1/2 частки земельної ділянки, необхідної для обслуговування будинку по АДРЕСА_1 , переданої у власність Ужгородською міською радою, Державний акт на право приватної власності на землю серії ЗК 015-010235 від 16.12.1996, право власності зареєстровано в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю Ужгородської міської ради за № 1213. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 04 липня 2022 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 25.10.2022 про виправлення описки в рішенні суду, змінений позов задоволено частково. Визнано будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на момент смерті ОСОБА_4 об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_4 . Визнано за ОСОБА_2 право власності: на 1/2 частину будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 153 кв. м; на 1/2 частину земельної ділянки, необхідної для обслуговування будинку за адресою: АДРЕСА_1 (Державний акт на право приватної власності на землю серії ЗК 015-010235); стягнуто з ОСОБА_1 і ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі по 4802,50 грн з кожної. ОСОБА_1 оскаржила рішення суду, як таке, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. У скарзі посилається на таке. Спірний будинок був одноосібною власністю її сина ОСОБА_4 , оскільки, був йому подарований, тому не належав до спільної сумісної власності колишнього подружжя. Після смерті сина вона спадщину прийняла, а позивачка не має права спадкування щодо будинку. Твердження позивачки про те, що будинок у 1994-1996 роках був перебудований за рахунок спільних коштів колишнього подружжя, а тому належить до спільної сумісної власності необґрунтоване і не доведене. Зокрема, позивачка не довела істотності збільшення вартості майна, а також не довела, що така вартість могла збільшитися за рахунок спільних коштів і спільних трудових затрат колишнього подружжя, в тому числі, її власних коштів і власних трудових затрат. Немає доказів для порівняння вартості майна до і після покращень. Сам по собі факт перебування в шлюбі під час збільшення вартості майна не є підставою для визнання такого майна спільною власністю. Суд дійшов висновку, що будинок був реконструйований, однак, зробив помилковий висновок, що майно істотно збільшилося за рахунок спільних затрат подружжя, оскільки, доказів такого немає. Позивачка не довела факту порушення чи оспорювання її прав з огляду на те, що заявою від 22.04.2011 підтвердила, що отримана від колишнього чоловіка матеріальну компенсацію за належну їй частину спільно нажитого майна і не має ніяких матеріальних претензій. Просить рішення скасувати, а в позові відмовити. У відзиві на апеляцію позивачка ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Сковородько І.Ф., вказує на її необґрунтованість, просить залишити скаргу без задоволення, а рішення суду без змін. Зазначає, зокрема, що скарга не враховує дійсні обставини справи, відповідно до яких будинок був побудований і введений в експлуатацію саме під час шлюбу. Той будинок, що був подарований покійному ОСОБА_4 , був непридатний для проживання і був знесений. При цьому, під час будівництва будинку подружжя проживало в належній позивачці квартирі, а після цього в квартирі до кінця життя проживала ОСОБА_5 , яка подарувала будинок ОСОБА_4 . Після смерті ОСОБА_5 квартира була продана, кошти були використані в інтересах сім`ї. За таких умов про істотність збільшення майна не йдеться, це не є предметом доказування, а був зведений цілком новий будинок, який належить до спільної сумісної власності подружжя. Заявою від 22.04.2011 не вирішувалося питання про поділ майна подружжя і вона не може слугувати підставою для відмови в позові. Цією заявою вирішувалися питання лише щодо рухомого майна, однак, докази про це залишилися у покійного ОСОБА_4 , а його мати ОСОБА_1 не надала їх суду. Жодних доказів конкретного розрахунку між колишнім подружжям за нерухоме майно немає. Позивачка та її донька не мають іншого житла окрім указаного будинку, але доступу до нього не мають. Земельна ділянка слідує за будинком. Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, відзиву на апеляційну скаргу, вважає що така підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом встановлено, що відповідно до договору дарування 15.12.1993 ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_4 житловий будинок в АДРЕСА_1 , житловою площею 26,8 м.кв., який розташований на землях держфонду. Згідно технічного паспорту на будинок, виданого на ім`я ОСОБА_4 . Ужгородським державним міжрегіональним виробничим підприємством технічної інвентаризації від 12.02.1996 року за реєстровим №609, загальна площа будинку становить 153,3 м.кв. Завершений будівництвом будинок прийнятий в експлуатацію рішенням виконкому Ужгородської міської ради №88 від 22 травня 1996 року та право власності на такий будинок було зареєстровано за ОСОБА_4 . Також, на підставі рішення виконкому Ужгородської міської ради № 187 від 23 жовтня 1996 року, ОСОБА_4 передано у власність земельну ділянку площею 0,03 га для обслуговування житлового будинку, що підтверджується Державним актом на право приватної власності на землю серії ЗК 015-010235. Аналіз норм права, викладених у ст. 120 Земельного кодексу України дозволяє прийти до висновку, що у разі переходу права власності на будинок, або його частину від однієї особи до іншої, право на земельну ділянку переходить на умовах, на яких вона належала попередньому власнику. Отже, з вказаних норм права свідчить про те, що перехід права власності на земельну ділянку відбувається одночасно з переходом права на об`єкт нерухомості, що відповідає принципу «superficies solo cedit» збудоване на землі слідує за нею. Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. Судом також встановлено, що ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 . Суд першої інстанції вважав, що після набуття у власність ОСОБА_4 , на підставі договору дарування будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1 , колишнє подружжя за період шлюбу, за їх спільні кошти, враховуючи те, що доказів зворотного суду надано не було, у зв`язку із його розбудовою істотно збільшилось внаслідок спільних трудових та грошових затрат, а тому спірне майно слід рахувати, як об`єкт спільної сумісної власності подружжя, який підлягає поділу. Однак, апеляційний суд не погоджується з таким висновком суду, виходячи з такого. Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, провадження № 14-325цс18. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України). Тлумачення статті 61 СК України доводить, що об`єктами права спільної сумісної власності подружжя, що підлягають поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті. Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Аналогічні положення містяться у частині другій статті 372 ЦК України. Згідно зі статтею 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об`єктами спільної сумісної власності подружжя. Для застосування передбачених статтею 62 СК України правил збільшення вартості майна повинне відбуватись внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників, при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна як об`єкта, його якісних характеристик. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20) зазначала, що: «втручання у право власності може бути визнано обґрунтованим, та здійсненим із дотриманням балансу інтересів подружжя у разі наявності у сукупності двох факторів: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником. Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що привели до істотного збільшення вартості такого майна. Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у кожній конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх її обставин. Істотність має визначальне значення, оскільки необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об`єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об`єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об`єкт стають малозначними в остаточній вартості об`єкта власності чи у остаточному об`єкті. Істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшення внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником. За загальною правилом, мають враховуватися здійснені капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості. Другий чинник істотності такого збільшення має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном. Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.». Однак, судом першої інстанції не було встановлено, чи відбулося збільшення майна внаслідок перебудови спірного житлового будинку, чи капітального будівництва такого. При цьому, матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували той факт, що сторонами здійснювалась перебудову подарованого ОСОБА_4 житлового будинку, що в АДРЕСА_1 , зокрема, дозвільних документів, технічної документації. Крім цього, позивачем не надано належних та допустимих доказів (зокрема висновку судового експерта), які б підтверджували вартість спірного майна до його збільшення та/або після вчинення дій з добудови чи здійснення нового будівництва. ОСОБА_2 стверджує, що спірне майно істотно збільшилося у своїх розмірах відповідно і у вартості внаслідок спільних трудових та грошових затрат колишнього подружжя, при цьому не надає доказів понесених нею таких витрат. Стосовно посилань на наявні кошти у сумі 1910 дол. США та 740 німецьких марок, які за твердженням позивачки отримані нею в дар від родичів з Угорщини то такі докази не можуть бути взяті до уваги. Оскільки, частиною 1 статті 244 ЦК УРСР (1963 року) передбачено, що договір дарування валютних цінностей на суму понад 50 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений. У матеріалах справи відсутні нотаріально посвідчені договори дарування валютних цінностей, а саме 1910 дол. США та 740 німецьких марок, які позивачка завезла на територію України. Стосовно посилання позивачки на грошовий переказ від 01.10.2003 в сумі 20 924 долари США, то зазначені кошти було отримано значно пізніше видачі свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок від 05.07.1996, а тому доводи позивачки про спрямування таких коштів на будівництво будинку, не можна вважати беззаперечними. Як раніше вже було зазначено, спірний житловий будинок було подаровано ОСОБА_4 ОСОБА_5 15.12.1993 та взамін раніше виданих документів обдарованому було видано 05.07.1996 свідоцтво про право особистої власності на житловий будинок. Зазначена обставина беззаперечно вказує про те, що спірний житловий будинок був особистою власністю покійного ОСОБА_4 ОСОБА_6 в судовому засіданні стверджувала, що підписана нею та нотаріально посвідчена заява від 22.04.2011 стосувалась тільки компенсації рухомого майна, яке після розірвання шлюбу залишилося в даному будинку. Проте таке твердження спростовується змістом самої заяви з якого слідує, що « ОСОБА_2 заявляє, що за попередньою сумісною домовленістю між нею та її колишнім чоловіком ОСОБА_4 вона підтверджує факт отримання матеріальної компенсації до підписання цієї заяви за належну їй частину сумісно нажитого у шлюбі майна від колишнього чоловіка ОСОБА_4 , і у зв`язку з вказаним вище вона не має ніяких матеріальних чи інших претензій до колишнього чоловіка ОСОБА_4 . Також зобов`язалась терміном до 22.06.2011 зняти себе з державного реєстраційного обліку за адресою АДРЕСА_1 і звільнити даний житловий будинок від належних їй речей домашньої обстановки та вжитку». Відповідно до частини третьої статті 12, частин першої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Вищенаведеного суд першої інстанції не врахував та безпідставно дійшов висновку про задоволення заявлених позовних вимог всупереч змісту наведених доказів. Відтак, такі висновки суду першої інстанції є такими, що не ґрунтуються на вимогах діючого законодавства та досліджених обставинах, разом з зібраними у справі доказами та доводами учасників справи. Зважуючи на встановлене у контексті вимоги пунктів 1 - 4 частини 1 статті 376 ЦПК України, колегія суддів належним чином дослідивши усі надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшла обґрунтованого висновку про те, що право ОСОБА_6 у спірних правовідносинах не є порушеним, тому позовні вимоги не підлягають задоволенню за вищенаведених доводів, та у зв`язку із цим доводи апеляційної скарги є підставними. Оскільки рішення суду першої інстанції ухвалено за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду обставинам справи та неправильного застосування норм матеріального і процесуального права, тому воно підлягає скасуванню з постановленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову. Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно пункту 2 частини 2 статті 141 ЦПК України, у разі відмови в позові, судовий збір покладається на позивача. За подачу апеляційної скарги ОСОБА_1 сплачено судовий збір в розмірі у розмірі 7 203,75 гривні, а тому такий підлягає стягненню з ОСОБА_2 . Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд постановив: апеляційну скаргу ОСОБА_1 , задовольнити. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 04 липня 2022 року скасувати та постановити у даній справі постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про визнання права власності на частку у спільному майні, відмовити. Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_3 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП: НОМЕР_4 , адреса: АДРЕСА_4 судові витрати у розмірі 7 203,75 гривні судового збору. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови суду складено 16 листопада 2023 року. Суддя-доповідач Судді