Постанова Київський апеляційний суд № 761/44764/19

Постанова Іменем України Єдиний унікальний номер справи 761/44764/19 Номер провадження 22-ц/824/13092/2023 Головуючий у суді першої інстанції М. А. Рибак Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач 08 листопада 2023 року місто Київ Справа №761/44764/19 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ головуючого - Поливач Л. Д. (суддя - доповідач), суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І. секретар судового засідання Пасічник К.В. сторони позивач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 23 лютого 2022 року, ухваленеу складі судді М. А. Рибак., в приміщенні Шевченківського районного суду м. Києва, у с т а н о в и в : У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, відшкодування упущеної вигоди, захист цивільного права позивача, відповідно до вимог якого, просив поділити майно подружжя, яке є спільною сумісною власністю. Визнати право власності за позивачем та виділити у натурі позивачу 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 , визнати право власності за відповідачем та виділити у натуру відповідачу 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 . Визнати право власності за позивачем на гаражний бокс № НОМЕР_1 , блоку НОМЕР_2 у Громадській організації товариство «Надія-3», що знаходиться за адресом м. Київ вул. Василя Степанченка,

4. Визнати право власності за відповідачем на гаражний бокс № НОМЕР_3 ряд НОМЕР_4 в Обслуговуючому кооперативі «Гаражно-будівельний кооператив «Нивки-3», що розташований за адресом м. Київ 04111, вул. Саратовська 61 А. Стягнути з відповідачки на користь позивача суму упущеної вигоди у розмірі 144 000 грн. від здачі нею в оренду житлового приміщення, яке знаходиться у спільній сумісній власності подружжя. Стягнути з відповідачки на користь позивача 40% від частки отриманого нею доходу, від підприємницької діяльності, здійсненою фізичною особою-підприємцем 2 групи, за повні періоди з 2016, 2017, 2018 роки у розмірі 79 840,00 грн., для покриття позивачем збитків, при сплаті вартості житлово-комунальних послуг помешкання (збереження майна від боргу), належного харчування і лікування та підтримки фактичного прожиткового рівня. Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 09.11.1997 року зареєстрували шлюб. Під час шлюбу, сторони набули спільне майно, саме: квартира за адресою АДРЕСА_2 , гаражний бокс № НОМЕР_1 блоку НОМЕР_2 Громадській організації товариства «Надія-3», розташований за адресом АДРЕСА_3 , гаражний бокс № НОМЕР_3 ряд НОМЕР_4 у Обслуговуючому кооперативі «Гаражно-будівельний кооператив «Нивки-3», що розташований за адресом АДРЕСА_4 . Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна, тому таке майно необхідно поділити між сторонами у рівних частках. Позивач просив стягнути з відповідача упущену вигоду у розмірі 144 000 грн., яка була отримана відповідачем від здачі в оренду спільного майна. Позивач звертаючись до суду з даною вимогою, зазначив, що відповідачка відмовилась надати частину коштів позивачу. Крім того, позивач вказував, що відповідачка добровільно не бажає надавати позивачу, як непрацездатному пенсіонеру, члену сім`ї, батьку своїх дітей, допомогу, а тому позивач просив стягнути з відповідача 40% від частки отриманого відповідачкою доходу від підприємницькою діяльності у розмірі 79 840,00 грн. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 23.02.2022 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, відшкодування упущеної вигоди, захист цивільних прав позивача, задоволено частково. В порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на частину квартири АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на частину квартири АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на частину гаражного боксу № НОМЕР_3 ряд НОМЕР_4 в Обслуговуючому кооперативі «Гаражний будівельний кооператив «Нивки-3» по АДРЕСА_5 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на частину гаражного боксу № НОМЕР_3 ряд НОМЕР_4 в Обслуговуючому кооперативі «Гаражний будівельний кооператив «Нивки-3» по АДРЕСА_5 . В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь Державного бюджету України судовий збір в сумі 4802,50 грн. Не погоджуючись із рішенням суду в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 , подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог, та задовольнити його позов у повному обсязі. В обґрунтування доводів апеляційної скарги, апелянт зазначає, що судом не взято до уваги порушення принципу змагальності зі сторони відповідачки, яка застосувала у судовому процесі, концепцію «негативного доказу», як однією з базових гарантій права особи на справедливий суд. На думку апелянта, суд помилково зазначив у рішенні, що подружжя з 2010 року разом не проживає. Даний рік відзначився початком спірних питань у відношенні прав власності на майно подружжя. Зауважує, що пояснення, які ним були надані у позовній заяві та підкріплені нормами закону, свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте подружжям в період шлюбу, з моменту його набуття, що було підтверджене рішенням районного суду. Звертає увагу апеляційного суду, що судом не надано належної оцінки діям відповідачки, які виразились у негативній процесуальній поведінці у судовому процесі. Адже Верховний Суд 23.10.2019 прийняв важливу постанову, справа № 9171307/17, якою розтлумачив сутність принципу змагальності та неможливість застосування учасником справи концепції «негативного доказу» для обґрунтування власної позиції. У вказаній постанові зазначено, що виходячи з концепції принципу змагальності, суд не звернув увагу, у своєму рішенні (ухвалі), на негативну поведінку відповідачки, яка порушувала процесуальні принципи судочинства, і концепцію «негативного доказу» що негативно вплинула на доказову базу та власної позиції у доводах позивача. Під час розгляду справи апелянт наголошував на тому, що існують певні обставини та відповідно до процесуальних дій, подавав наявні, відповідні докази, усні і письмові пояснення, пояснював у своїх клопотаннях, що дійсно у нього виникли труднощі з надання та збирання фактичних доказів, та матеріалів, з причин, відсутності правоустановчих документів, на спірне майно подружжя та договори на оренду майна, які знаходилися тільки у відповідачки та яка відмовилася надавати їх до суду. Звертає увагу апеляційного суду, що з копії витягу з ЄДР вбачається, що відповідач здійснює підприємницьку діяльність. Роздрібна торгівля з лотків і на ринках іншими товарами. Код КВЕД 68,20 - основний «Надання в оренду і експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна». Відомості про відомчий реєстр: - платник єдиного податку. Отже, з наведеного слідує, що доходи, заявлені у річній декларації є її чистий дохід, отриманий ФОП - відповідача можна було б визнати об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Адже, вони є доказом, про чистий прибуток, отриманий суб`єктом підприємницької діяльності, за заявлені періоди, саме: 98600,00 грн., + 61400,00 + 58200,00 грн. = 218 200,00 грн. є чистим доходом за три роки. 218 200,00 грн. х 40% = 87 280,00 грн., це і є та сума, яка підлягає поділу відповідно до позовних вимог. Відповідач своїм правом на подачу відзиву на апеляційну скаргу не скористалася. У судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 підтримав подану апеляційну скаргу, просив суд її задовольнити з викладених підстав. Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явилася, про час, дату та місце розгляду справи повідомлялася судом належним чином. Відповідно до частини другої статті 372 ЦПК неявка сторін, або інших учасників справи належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. За таких обставин, суд апеляційної інстанції вважав за можливе провести розгляд справи за відсутності відповідача, оскільки її неявка в судове засідання не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке. Відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог. Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Убачається, що рішення суду першої інстанції позивачем оскаржується в частині відмови у задоволенні його позовних вимог про визнання за ним права власності на гаражний бокс № НОМЕР_1 , блоку НОМЕР_2 у громадській організації товариство «Надія - 3», що розташований за адресою АДРЕСА_3 , вимоги про стягнення з відповідачки на його користь суми упущеної вигоди у розмірі 144 000 грн. від здачі в оренду житлового приміщення, яке знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, стягнення з відповідачки 40 % від частки отриманого нею доходу від підприємницької діяльності, здійсненою фізичною особою підприємцем 2 групи, за повні періоди з 2016, 2017, 2018 роки у розмірі 79 840,00 грн. Так, відмовляючи у задоволенні позову у цій частині, суд першої інстанції виходив з того, що гаражний бокс № НОМЕР_5 , за адресою АДРЕСА_3 на праві власності не належить ні позивачу, ані відповідачу, тому не може бути поділений у судовому порядку. Правовстановлюючі документи на зазначений гаражний бокс відсутні, право власності на нього не зареєстровано. Щодо вимоги про стягнення з відповідачки на користь позивача суми упущеної вигоди у розмірі 144 000 грн. від здачі в оренду житлового приміщення, яке знаходиться у спільній сумісній власності подружжя та стягнення 40 % від частки отриманого відповідачкою доходу від підприємницької діяльності, у розмірі 79 840, 00 грн., суд зазначив, що стороною позивача не було доведено належними та допустимими доказами те, що відповідачка отримує дохід від здачі в оренду спільного майна подружжя, а саме квартири та гаражного боксу. Щодо заявленої вимоги про стягнення з відповідача частини коштів, які були нею отримані від здійснення підприємницької діяльності, суд зазначив, що заявлені відповідачем кошти включають у себе не лише прибуток (заробіток) підприємця, який можна було б визнати об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а й кошти, які включають у себе собівартість виготовлення та реалізації продукції. При цьому позивачем не надано доказів про чистий прибуток, отриманий таким суб`єктом підприємницької діяльності за заявлений період. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони в повній мірі відповідають зібраним по справі доказам та вимогам закону, виходячи з наступного. Так, судом встановлено, що сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі з 09.11.1979 року, що підтверджуються свідоцтвом про укладення шлюбу серія НОМЕР_6 від 09.11.1979 року ( а.с. 9). Позивач не дав відповіді на питання суду з якого часу він та дружина не підтримують подружні відносини та проживають окремо, мотивуючи тим, що відповідь на зазначене питання не впливає на суть спору, що виник між сторонами по справі. На даний час шлюб між сторонами не розірвано. І позивачем не надано суду доказів того, що подружжя не підтримує шлюбно - сімейні відносини і проживає окремо. Рішенням суду, визнано за сторонами в порядку поділу майна подружжя право власності на частину належного їм майна. Апелянт в цій частині рішення суду не оспорює, а тому рішення суду в цій частині не переглядається. Як вбачається з довідки Громадської організації товариства «Надія-3» від 01.04.2019, виданої на запит позивача, гаражний бокс № НОМЕР_5 , за адресом АДРЕСА_3 побудований громадянкою ОСОБА_2 «та її чоловіком ОСОБА_1 » (інформація про чоловіка вписана), господарчим способом, введений в експлуатацію в 1998 році, гаражний бокс не приватизований (а.с. 41). Суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позову у цій частині вимоги, оскільки належні та допустимі докази тому, що гараж є спільною сумісною власністю подружжя в матеріалах справи відсутні, а тому вказаний гаражний бокс не підлягає поділу між подружжям. Правовстановлюючі документи на даний гаражний бокс відсутні, право власності в реєстрі не зареєстровано. Частиною 3 ст. 368 ЦК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 60 СК України, майно набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до ст. 70 СК України, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Відповідно до ст. 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Отже, можна дійти висновку, що майно, яке набуте подружжям під час перебування у шлюбі, є об`єктом права спільної сумісної власності цього подружжя та у випадку вирішення питання про його розподіл підлягає поділу між сторонами у рівних частках. Згідно із Правовою позицією Верховного Суду України у справі № 6-539цс16: до складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Згідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно із ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Згідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Так, відповідно до норм ст. 12 та ст. 81 ЦПК України сторона повинна довести кожну обставину, на яку вона посилається. Проте, доказів стосовно того, що відповідачка відмовилась надати частину коштів позивачу та не бажає надавати позивачу допомогу, як непрацездатному пенсіонеру, в матеріалах справи відсутні. Таким чином така вимога не підлягає задоволенню. Колегія суддів звертає увагу на ту обставину, що право власності на гаражний бокс № НОМЕР_5 , за адресою АДРЕСА_3 не оформлено, право власності на нього не зареєстровано. Інших відомостей про реєстрацію права власності за зазначений вище гараж апелянтом не надано як до суду першої інстанції, так і не додано таких доказів і до апеляційної скарги. Враховуючи те, що гаражний бокс № НОМЕР_5 , за адресою АДРЕСА_3 на праві власності не належить ні позивачу, ані відповідачу, тому суд першої інстанції дійшов до вірного висновку, що даний гаражний бокс не може бути визнано спільним майном подружжя та поділений у судовому порядку. У апеляційній скарзі апелянт також зазначає, що суд безпідставно відмовив у стягненні з відповідачки на його користь суму упущеної вигоди у розмірі 144 000 грн. від здачі в оренду житлового приміщення, яке знаходиться у спільній сумісній власності подружжя та стягненні 40 % від частки отриманого відповідачкою доходу від підприємницької діяльності, у розмірі 79 840,00 грн. Однак, колегія суддів із таким твердженням апелянта не погоджується і звертає увагу на наступне. Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 22 ЦК України, збитками є: доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Неодержаний дохід (упущена вигода) - це рахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на документах, які беззастережно підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб`єктом господарювання грошових сум (чи інших цінностей), якби учасник відносин у сфері господарювання не допустив правопорушення. Якщо ж кредитор не вжив достатніх заходів, щоб запобігти виникненню збитків чи зменшити їх, шкода з боржника не стягується. При цьому пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов`язків. При визначенні реальності неодержаних доходів мають враховуватися заходи, вжиті кредитором для їх одержання. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються ті збитки, які могли б бути реально отримані при належному виконанні зобов`язання. Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є підставою для його стягнення (постанови Верховного Суду України від 14.06.2017 р. у справі № 923/2075/15, від 09.12.2014 р. у справі № 5023/4983/12). Якщо ж майно є спільною сумісною власністю подружжя та передано третім особам відповідно до договору оренди, то і отриманий дохід є спільним та має бути розділений у відповідних частках. Коли гроші від орендаря отримує в повному обсязі один з подружжя, в іншого виникає право вимоги щодо стягнення коштів відповідно до його частки в праві власності на таке майно. Позивачем не доведено факту отримання відповідачкою коштів від здачі квартири в оренду (не доведено їх розміру) як не доведено і факту припинення між подружжям шлюбно - сімейних відносин та факту використання цих коштів саме відповідачкою, оскільки сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі. Неодноразові звернення позивача до Національної поліції не свідчать про те, що у подружжя відсутній спільний бюджет і що подружжя не веде спільного господарства. Апеляційний суд звертає увагу апелянта на ту обставину, що хоч з копії витягу з ЄДР і вбачається, що відповідач здійснює підприємницьку діяльність Код КВЕД 68,20 - основний «Надання в оренду і експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна». Однак це ніяким чином не свідчить, що відповідач здавала в оренду приміщення, що є спільною власністю подружжя, одержувала доходи особисто, без згоди апелянта, а гроші витрачала на свої потреби, а не на потреби сім`ї, оскільки шлюб між сторонами не розірвано. Що стосується вимог позивача про стягнення з відповідача доходів, отриманих від здійснення нею підприємницької діяльності, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з п. 29 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», майно приватного підприємства чи фізичної особи - підприємця не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності. Відповідно до листа Державної податкової служби України від 06.11.2020 року №12254/5/99-00-04-07-05, задекларований дохід ОСОБА_2 , як суб`єкта господарювання як платника єдиного податку - фізичної особи-підприємця за 2016 рік складав - 98600,00 грн., за 2017 рік - 61400,00 грн., та за 2018 рік - 58200,00 грн. (а.с.201). Дохід розраховується як загальна сума грошей, отримана від реалізації товарів або послуг, а прибуток - це дохід з вирахуванням податків, витрат на виробництво, придбання і збут товарів або послуг. Відповідно, не підлягають стягненню валові доходи, які надходять на рахунок, а підлягає розподілу прибуток, тобто гроші, які ФОП отримував у вигляді надлишку після сплати всіх податків, зборів і платежів. Ця обставина підлягає доказуванню на загальних підставах. Так, потрібно навести докази того, який дохід отримала особа, які податки, інші збори сплачено, вирахувати чистий прибуток. І саме він буде тим майном, яке підлягає поділу. Твердження про отримання доходу від здійснення підприємницької діяльності відповідачем, апелянт доводить за допомогою податкової звітності, яку подавала ОСОБА_2 як суб`єкт підприємницької діяльності. В той же час вказана звітність відображає валовий дохід фізичної особи-підприємця. Для цілей оподаткування такий дохід розраховується як загальна сума грошей, отримана в результаті реалізації товарів або послуг, в той час як прибуток - це дохід з відрахуванням витрат на виробництво, придбання і збут товарів або послуг. Таким чином заявлені позивачем кошти включають в себе не лише прибуток (заробіток) підприємця, який можна було б визнати об`єктом спільної сумісної власності подружжя, але й кошти, які включають в себе собівартість виготовлення та реалізації продукції. При цьому доказів, з яких можливо б було встановити чистий прибуток, отриманий таким ФОП за заявлений період, апелянтом як до Шевченківського районного суду так і до суду апеляційної інстанції подано не було, при цьому доводи апелянта про ту обставину, що ним зроблено компроміс для відповідача, оскільки ним заявлено до стягнення 40 % від частки отриманого ОСОБА_2 доходу, а не 50 %, апеляційний суд до уваги не приймає. Окрім того, апеляційний суд зауважує, що апелянтом жодним чином не підтверджено, що отримані ОСОБА_2 в якості доходу кошти, не надійшли в розпорядження апелянта, тобто не були витрачені в інтересах саме сім`ї. В свою чергу це обумовлює відсутність підстав для стягнення таких коштів з відповідача на користь позивача. Відповідну позицію висловив КЦС у постанові від 30.09.2021 (справа №755/20605/15-ц). Суд сказав, що вимога про стягнення доходу від підприємницької діяльності не підлягає задоволенню з огляду на те, що звітність, на яку посилається особа, відображає валовий дохід фізичної особи - підприємця. Для цілей оподаткування такий дохід розраховується як загальна сума грошей, отримана в результаті реалізації товарів або послуг, у той час як прибуток - це дохід з відрахуванням витрат на виробництво, придбання та збут товарів або послуг. Таким чином, під час розгляду справи суд першої інстанції дотримався вимог закону, повно та всебічно з`ясував обставин справи, надав правову оцінку доводам і запереченням сторін та зібраним у справі доказам, вірно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, з огляду на що, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим. Інші доводи апеляційної скарги, які зводяться до неналежної оцінки зібраних у справі доказів та необхідності у задоволенні позову у повному обсязі, також не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді оскаржуваного рішення, такі доводи є безпідставними та такими, що не можуть вплинути на правильність висновків суду по суті спору. Загалом такі доводи ґрунтуються на неправильному тлумаченні апелянтом норм матеріального права і зводяться до намагання переоцінити встановлені судом обставини. Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції в частині відмови ОСОБА_1 у задоволенні позову відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить. Справу було розглянуто судом першої інстанції на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних доказів. Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу позивача без задоволення. Керуючись ст. ст. 367, 368, п.1 ч.1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 лютого 2022 року в частині відмови ОСОБА_1 у задоволенні позову залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повна постанова складена 16 листопада 2023 року Судді Л. Д. Поливач А. М. Стрижеус О. І. Шкоріна