Постанова Вінницький апеляційний суд № 127/23025/23

Справа № 127/23025/23 Провадження № 33/801/1006/2023 Категорія: 156 Головуючий у суді 1-ї інстанції Каленяк Р. А. Доповідач: Войтко Ю. Б. ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 13 листопада 2023 року м. Вінниця Суддя Вінницького апеляційного суду Войтко Ю. Б., розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 10 жовтня 2023 року у справі про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, проживає за адресою: АДРЕСА_1 , за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 130 КУпАП, встановив: Постановою судді Вінницького міського суду Вінницької області від 10 жовтня 2023 року визнано винним ОСОБА_1 у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП, та притягнуто його до адміністративної відповідальності шляхом накладення стягнення у виді штрафу розміром 1 000 (однієї тисячі) неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що становить 17 000 (сімнадцять тисяч) гривень на користь держави без позбавлення права керування транспортними засобами, а також стягнуто з нього на користь держави судовий збір в розмірі 536,80 грн. Судом встановлено, що відповідно до протоколу про адміністративне правопорушення серії ААД №432583 від 24 липня 2023 року, ОСОБА_1 о 23.10 год. у м. Вінниці по вул. Вишневського, 4А, керував транспортним засобом Maxxter Neos без реєстраційного номеру з ознаками алкогольного сп`яніння: запах алкоголю з порожнини рота, порушення координації рухів, порушення мови. Від проходження огляду на стан сп`яніння у встановлений законом порядку відмовився на місці зупинки на портативний відеореєстратор. Своїми діями водій ОСОБА_1 порушив вимоги п. 2.5 Правил дорожнього руху України та вчинив правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 130 КУпАП. Не погодившись з постановою Вінницького міського суду Вінницької області від 10 жовтня 2023 року, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає вказану постанову безпідставною, необґрунтованою та незаконною, оскільки жодних правопорушень він не вчиняв, а, крім того, він не керував транспортним засобом, який взагалі є складовою адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 130 КУпАП, просить її скасувати, а провадження у справі закрити. Основними доводами апеляційної скарги є те, що дії працівників поліції призвели до неправомірного складання протоколу, а докази є недопустимими. Зокрема вказав, що керував електроскутером, який має двигун потужністю 1 кВт, тобто до механічних транспортних засобів не відноситься, а тому згідно чинного законодавства, його не потрібно реєструвати і права водія на такому скутері не вимагаються. Звертає увагу, що транспортний засіб, зокрема скутер, з електродвигуном вважається механічним за умови, що потужність двигуна більше 3 кВт. Якщо скутер має потужність менше 3 кВт, він не належить до категорії «механічний» і відповідно не передбачає для водія необхідності мати при собі посвідчення водія та реєстраційний документ. В той же час притягнути до відповідальності за ст. 130 КУпАП можна лише особу, яка керує з порушенням правил транспортним засобом для керування яким наявність посвідчення водія є обов`язковою. Отже, якщо особа керує транспортним засобом для керування яким посвідчення не вимагається, то ця особа не може бути притягнутою до відповідальності за ст. 130 КУпАП. Крім того, зазначений судом в оскаржуваній постанові Закон України № 2956-ІХ від 24.02.2023 «Про деякі питання використання транспортних засобів, оснащених електричними двигунами, та внесення змін до деяких законів України щодо подолання паливної залежності і розвитку електрозарядної інфраструктури та електричних транспортних засобів» також ніяким чином не спростовує вищевказаного, оскільки цей закон також не відносить скутер з електричним двигуном потужністю до 1 кВт до категорії механічний транспортний засіб. Крім того, звертає увагу, що складений відносно нього поліцейськими протокол про адміністративне правопорушення містить протиріччя, оскільки в ньому вказано, що він керував скутером з ознаками алкогольного сп`яніння: запах алкоголю з порожнини рота, порушення координації рухів, порушення мови. Вважає, що поліцейські, зупиняючи його, не могли об`єктивно під час руху на автомобілі встановити у нього всі вищевказані ознаки вживання алкоголю, а тому на його думку, ніяких ознак, які об`єктивно свідчили б про те, що він порушував Правила дорожнього руху саме під час руху не існує. У доданому до протоколу рапорті також зазначається, що він був зупинений поліцейськими за порушення ПДР, але не вказано які саме ПДР ним порушені під час руху на скутері. Тому вважає, що поліцейські зупинили його без всякої на те причини. До того ж, поліцейські надали йому практично незаповнену копію цього протоколу, оскільки на цій копії можливо побачити і прочитати рядок де він написав про свою незгоду з протоколом. Текст, який писали поліцейські в цій копії відсутній. Також при складанні відносно нього протоколу про адміністративне правопорушення та огляду працівники поліції відмовилися долучати свідків, не дивлячись на його прохання, про що ним зроблено відповідний запис в протоколі. Отже, на думку апелянта, протокол про адміністративне правопорушення сам по собі без підтвердження іншими належними та допустимими доказами, не є безумовним та беззаперечним доказом на доведення вини особи у вчиненні адміністративного правопорушення. На думку апелянта, сукупність таких обставин викликає сумнів у достовірності наданих доказів на доведеність факту вчинення ним адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 130 КУпАП. У судовому засіданні та його представник ОСОБА_1 - адвокат Шлінчук А. І. підтримав доводи викладені в апеляційній скарзі та просить її задовольнити. Згідно з положеннями ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожному гарантується право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Статтею 278 КУпАП встановлено, що при підготовці до розгляду справи про адміністративне правопорушення суд, в тому числі, перевіряє правильність складання протоколу інші матеріали справи про адміністративне правопорушення, належно з`ясовує обставини справи. Відповідно до ст. 280 КУпАП, орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. З аналізу ст. ст. 251, 252 КУпАП слідує, що доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. При цьому, орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю. Об`єктивна сторона складу порушення це система передбачених адміністративно-правовою нормою ознак, що характеризують зовнішню сторону проступку. Факультативними ознаками є: час, місце, умови, способи та засоби вчинення правопорушення. Згідно ст. 23 КУпАП адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами, а відповідно ч. 1 ст. 33 цього Кодексу стягнення за правопорушення накладається у межах, установлених цим Кодексом та іншими законами України. При цьому адміністративна відповідальність це різновид юридичної відповідальності і реакція суспільства на шкоду, заподіяну правопорушенням, державна оцінка порушення правової норми, що охороняється адміністративно-правовими санкціями, і є складовою державного примусу, тобто примусове, з додержанням встановленої процедури, застосування правомочним суб`єктом передбачених законодавством за вчинення адміністративного проступку заходів впливу, які виконані правопорушником (специфічне реагування держави на правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадовою особою передбаченого законом стягнення до суб`єкта правопорушення). Стягнення за вчинення такого протиправного діяння накладається органом державної влади (посадовою особою органу державної влади) наділеним відповідними адміністративними повноваженнями. Відповідно до вимог ст. ст. 245, 251, 252, 280 КУпАП суд зобов`язаний повно, всебічно та об`єктивно з`ясувати всі обставини справи, встановити чи було вчинено адміністративне правопорушення та чи винна особа у його вчиненні, дослідити наявні у справі докази, дати їм належну правову оцінку і в залежності від встановленого, прийняти мотивоване законне рішення. Проте зазначені вимоги закону судом першої інстанції дотримані не в повному обсязі, що призвело до ухвалення необґрунтованого рішення. Так, судом першої інстанції встановлено, що відповідно до протоколу про адміністративне правопорушення серії ААД №432583 від 24 липня 2023 року, ОСОБА_1 о 23.10 год. у м. Вінниці по вул. Вишневського, 4А, керував транспортним засобом Maxxter Neos без реєстраційного номеру з ознаками алкогольного сп`яніння: запах алкоголю з порожнини рота, порушення координації рухів, порушення мови. Від проходження огляду на стан сп`яніння у встановлений законом порядку відмовився на місці зупинки на портативний відео реєстратор. Водій ОСОБА_1 порушив п. 2.5 Правил дорожнього руху України та вчинив правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 130 КУпАП. Згідно з диспозицією ч. 1 ст. 130 КУпАП відповідальності за даною нормою підлягають особи, які керують транспортним засобом в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння, або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, а так само особи, які керували транспортним засобом та які відмовились від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції. Положеннями частини першої статті 130 КУпАП передбачено, що відмова особи, яка керує транспортним засобом, від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан сп`яніння, є окремою підставою для притягнення до адміністративної відповідальності. Отже, диспозиція ч. 1 ст. 130 КУпАП передбачає відповідальність за порушення Правил дорожнього руху. Вказана норма КУпАП є бланкетною, тобто відсилає до нормативно-правових актів, які регулюють вказані правила. Серед ознак такого адміністративного правопорушення обов`язково повинно бути посилання на конкретний нормативно-правовий акт, яким встановлюються відповідні правила та якого не дотрималась особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, порушивши тим самим законодавчі приписи. Відповідно до вимог статті 256 КУпАП у протоколі про адміністративне правопорушення зазначаються, зокрема суть адміністративного правопорушення; нормативний акт, який передбачає відповідальність за дане правопорушення, а також інші відомості, необхідні для вирішення справи. При цьому суть адміністративного правопорушення повинна точно відповідати ознакам складу адміністративного правопорушення, зазначеним у статті КУпАП або нормах інших нормативно-правових актів, якими передбачена відповідальність за вчинення чітко визначених протиправних дій. Досліджуючи поняття «якість закону» як складову принципу верховенства права та гарантію застосування судом найбільш сприятливого для особи тлумачення закону, передусім слід зазначити, що відповідно до частини другої статті 3 Конституції України головним обов`язком держави є утвердження та забезпечення прав і свобод людини; забезпечення прав і свобод, крім усього іншого, потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004). ЄСПЛ у справі «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06, п. 50?56) зазначив, зокрема, що верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції; відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення…, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника. Аналогічні підходи застосовані цим Судом також у багатьох інших справах, зокрема, Hentrich v. France, заява № 13616/88, п. 42; Lithgow and Others v. the United Kingdom, заяви 9006/80, 9262/81 та ін., п. 110; Alisic and Others v. Bosnia and Herzegovina, Croatia, Serbia, Slovenia and the Former Yugoslav Republic of Macedonia [ВП], заява № 60642/08, п. 103; Centro Europa 7 S.R.L. and di Stefano v. Italy [ВП], заява № 38433/09, п. 187; Hutten-Czapska v. Poland [ВП], заява № 35014/97, п.

163. Крім того, у справі «Новік проти України» (заява № 48068/06, п. 19) ЄСПЛ зробив висновок, що надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Вимога «якості закону» у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції означає, що закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні для убезпечення від будь-якого ризику свавілля. Отже, відповідними критеріями, за якими визначається якість норми національного права, є такі: доступність норми права, що визначається можливістю фізичних та юридичних осіб, до яких вона звернена, ознайомитись зі змістом норми права; передбачуваність її застосування має місце, якщо її формулювання є достатньо чіткими з урахуванням специфіки відповідних суспільних відносин, зокрема статусів їхніх учасників, щоб дати змогу учасникам суспільних відносин передбачити в розумних межах у світлі особливостей конкретних обставин наслідки, що може потягти за собою те чи інше їх діяння; наявність гарантій проти її свавільного застосування, тобто національне законодавство повинно давати приватним особам належне уявлення про обставини та умови, за яких представники влади мають повноваження вдатись до заходів, що зачіпають права приватних осіб. У контексті охарактеризованого критерію «якості закону» слід зазначити, що встановлення судом, що окремі положення закону не відповідають критерію «якість закону», зобов`язують такий суд застосувати найбільш сприятливий для особи спосіб тлумачення закону. Так, пунктом 1.10 ПДР розділу 1 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №1306 від 10 жовтня 2001 року (зі змінами та доповненнями) визначено, що: транспортний засіб - пристрій, призначений для перевезення людей і (або) вантажу, а також встановленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів; механічний транспортний засіб - транспортний засіб, що приводиться в рух з допомогою двигуна. Цей термін поширюється на трактори, самохідні машини і механізми, а також тролейбуси та транспортні засоби з електродвигуном потужністю понад 3 кВт. Отже, транспортний засіб з електродвигуном вважається механічним за умови, що потужність двигуна більша ніж 3 кВт. Водночас для транспортних засобів з двигуном внутрішнього згоряння жодних обмежень щодо технічних характеристик останнього не передбачено (постанова колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі № 278/3362/15-к). Водій - особа, яка керує транспортним засобом і має посвідчення водія (посвідчення тракториста-машиніста, тимчасовий дозвіл на право керування транспортним засобом, тимчасовий талон на право керування транспортним засобом) відповідної категорії. Водієм також є особа, яка навчає керуванню транспортним засобом, перебуваючи безпосередньо в транспортному засобі. Згідно з п. 2.13 ПДР транспортні засоби належать до таких категорій: А1 - мопеди, моторолери та інші двоколісні транспортні засоби, які мають двигун з робочим об`ємом до 50 куб.см або електродвигун потужністю до 4 кВт. Пунктом 3 Положення про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами визначено, що транспортні засоби, керування якими дозволяється за наявності посвідчення водія, залежно від їх типів і призначення поділяються на категорії: А1 - мопеди, моторолери та інші двоколісні (триколісні) транспортні засоби, які мають двигун з робочим об`ємом до 50 куб. сантиметрів або електродвигун потужністю до 4 кВт. Таким чином, до категорії А1 належать транспортні засоби, зокрема скутери, з електродвигуном потужністю від 3 кВт до 4 кВт і саме вони належать до механічних транспортних засобів в розумінні зазначеного законодавства, а за приписами п. 2.1 ПДР водій такого механічного транспортного засобу повинен мати при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом та реєстраційний документ на транспортний засіб. Судом встановлено, що електроскутер, на якому рухався ОСОБА_1 24.07.2023, MAXXTER FALKON 3 відноситься до електроскутерів з потужністю двигуна до 1 кВт, а згідно таблички (шильди), що розміщена на вказаному електроскутері, потужність встановлено двигуна на ньому становить 800 Вт, а тому він не належить до механічних транспортних засобів та за даним показником є легким персональним транспортом. Відповідно до п. 2.5 Розділу

2. «Обов`язки і права водіїв механічних транспортних засобів», водій повинен на вимогу поліцейського пройти в установленому порядку медичний огляд з метою встановлення стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції. Оскільки транспортний засіб, на якому рухався ОСОБА_1 , не належить до механічних транспортних засобів, особа, яка ним керує, не є суб`єктом адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП, оскільки адміністративну відповідальність за порушення п. 2.5 ПДР України може нести виключно водій механічного транспортного засобу. За нормою ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, який визначає людину, її права та свободи найвищою цінністю в державі, що обумовлює можливість обмеження її прав та свобод лише при неухильному дотриманні законодавства України та лише за наявності вини. Тобто особа може бути притягнута до адміністративної відповідальності лише у тому разі, якщо її вину у вчиненні правопорушення буде доведено поза розумним сумнівом, на підставі належних та допустимих доказів із дотриманням встановленої законом процедури. Принцип «поза розумним сумнівом», сформульований у п. 43 рішення Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) від 14.02.2008 р. у справі «Кобець проти України» (з відсиланням на первісне визначення цього принципу у справі «Авшар проти Туреччини» (Avsar v. Turkey), п. 282). У відповідності до цього рішення, доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість обвинуваченого доведено поза розумним сумнівом. Виходячи з рішень ЄСПЛ - розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду всіх належних та допустимих відомостей, визнаних доказами, або з відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення. З урахуванням рішення ЄСПЛ у справах «Malofeyeva v. Russia» та «Karelin v. Russia» суд зазначає, що у випадку, коли викладена в протоколі фабула адміністративного правопорушення не відображає всіх істотних ознак складу правопорушення, суд не має права самостійно редагувати її, а так само не може відшукувати докази на користь обвинувачення, оскільки це становитиме порушення права на захист (особа не може належним чином підготуватися до захисту) та принципу рівності сторін процесу (оскільки особа має захищатися від обвинувачення, яке підтримується не стороною обвинувачення, а фактично судом). Статтею 62 Конституції України встановлено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Конституційний Суд України у рішенні від 26 лютого 2019 року № 1-р/2019 у справі № 1-135/2018 (5846/17) зазначив, що елементом принципу презумпції невинуватості є принцип "in dubio pro reo", згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості. Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов`язок доведення вини особи покладається на державу. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачяться на її користь. Як зазначено в ч. 1, 2 ст. 7 КУпАП, ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. Обов`язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи у цьому контексті означає, що для того, щоб визнати винуватість доведеною поза розумним сумнівом, версія обвинувачення має пояснювати всі встановлені судом обставини, що мають відношення до події, яка є предметом судового розгляду. Суд не може залишити без уваги ту частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення. Наявність таких обставин, яким версія обвинувачення не може надати розумного пояснення або які свідчать про можливість іншої версії інкримінованої події, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи. Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Необхідно, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред`явленим обвинуваченням. Таким чином, постанову судді суду першої інстанції про визнання ОСОБА_1 винним не можна вважати законною, обґрунтованою та належним чином вмотивованою, тому вона підлягає скасуванню, а провадження у справі закриттю на підставі п. 1 ст. 247 КУпАП у зв`язку з відсутністю в діях складу адміністративного правопорушення. Керуючись ст. 294 КУпАП, апеляційний суд,- постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Постанову Вінницького міського суду Вінницької області від 10 жовтня 2023 року про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 130 КУпАП, скасувати, а провадження у справі закрити. Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає. Суддя апеляційного суду Ю. Б. Войтко