Постанова 4816 № 592/3462/23

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07 листопада 2023 року м.Суми Справа №592/3462/23 Номер провадження 22-ц/816/1393/23 Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого - Собини О. І. (суддя-доповідач), суддів - Філонової Ю. О. , Рунова В. Ю. за участю секретаря судового засідання - Чуприни В.І. у присутності: представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Рижова Сергія Євгеновича, представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Брайко Юлії Валеріївни, розглянув у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Рижовим Сергієм Євгеновичем на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 12 липня 2023 року у складі судді Катрич О.М., ухваленого в м. Суми в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Управління «Служба у справах дітей» Сумської міської ради, про усунення перешкод у вільному пересуванні дитини без згоди матері, в с т а н о в и в : У березні 2023 року ОСОБА_1 через свого представника - адвоката Рижова С.Є. звернувся до суду з вказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що 11 серпня 2011 між ним та відповідачкою зареєстровано шлюб, який розірвано рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 13 жовтня 2015 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син - ОСОБА_3 . Вказував, що до вересня 2013 року родина проживала у м. Бердичів Житомирської області, а у зв`язку з несенням ним військової служби переїхали до Києва, де сторони разом з дітьми проживали у квартирі, яка належить на праві власності позивачеві та розташована за адресою: АДРЕСА_1 . У червні 2015 року шлюб між сторонами фактично припинив своє існування. Відповідач зі своєю донькою повернулася до м. Суми, а син ОСОБА_3 залишився проживати разом з батьком ОСОБА_1 у м. Києві. Зазначав, що рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 26 жовтня 2016 року визначено місце проживання ОСОБА_3 разом з матір`ю ОСОБА_5 та ухвалено відібрати дитину у ОСОБА_1 та повернути матері, не враховуючи той факт, що з моменту звернення ОСОБА_5 до суду до ухвалення вище вказаного рішення син ОСОБА_3 продовжував проживати разом зі своїм батьком. Рішенням Апеляційного суду Сумської області від 17 січня 2017 року відмовлено у задоволенні позовної вимоги щодо відібрання дитини у батька, в решті заявлених вимог рішення суду першої інстанції залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 13 червня 2016 року в рішеннях Ковпаківського районного суду м. Суми від 26 жовтня 2016 року та Апеляційного суду Сумської області від 17 січня 2017року змінено мотивувальну частину з урахуванням мотивів, викладених постанові Верховного Суду. В іншій частині залишено без змін. Зазначав, що малолітній ОСОБА_3 на законних підставах проживав та продовжив проживати разом з батьком - ОСОБА_1 за місцем його реєстрації в м. Києві і останній самостійно несе всі витрати по утриманню та розвитку спільного сина. Він має намір забезпечувати повноцінне життя спільного сина ОСОБА_3 з метою підвищення рівня світогляду, оздоровлення, розвитку фізичного та духовного стану здоров`я, що є забезпеченням інтересів дитини в межах здійснення батьківських прав та обов`язків. Син ОСОБА_3 потребує соціального, естетичного та творчого розвитку, а батько, хоче продовжувати брати активну участь у здійсненні мрій та бажань свого сина, тому виникає необхідність у вільному перетині кордону. 07 жовтня 2022 року його представником - адвокатом Рижовим С.Є. було надіслано лист ОСОБА_2 з проханням надати дозвіл на виїзд сина ОСОБА_3 разом з його батьком за межі України з обов`язковим нотаріальним посвідченням. Проте ні відповідачем, ні її представником жодної відповіді надано не було. Посилаючись на вищевказані обставини, просив суд надати дозвіл ОСОБА_3 на виїзд за межі України у супроводі його батька ОСОБА_1 до досягнення дитиною повноліття, а також стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи. РішеннямКовпаківського районного суду м. Суми від 12 липня 2023 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 відмовлено за необґрунтованістю. Не погоджуючись із вказаним рішенням суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Рижов С.Є. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову. Апеляційну скаргу мотивує тим, що син сторін постійно проживає разом з позивачем у м. Києві, там же навчається. ОСОБА_1 забезпечує повноцінне життя сина та продовжує це робити з метою підвищення рівня світогляду, оздоровлення, розвитку його фізичного та духовного стану здоров`я, що є забезпеченням дитини в межах здійснення батьківських прав та обов`язків. Син ОСОБА_3 потребує соціального, естетичного та творчого розвитку, а батько хоче продовжувати брати активну участь у здійсненні мрій та бажань свого сина, тому виникає необхідність у вільному перетині кордону. Доводить, що для того щоб почати планування виїзду за кордон має бути наявний пакет документів, які дозволять це зробити, зокрема, нотаріально посвідчений дозвіл другого з батьків або відповідне судове рішення. Проте, планування та зазначення конкретної країни куди поїде дитина, залежить від сезону та пори року. Вважає суттєвим порушенням права позивача та його сина на вільне пересування, у зв`язку з тим, що дозвіл на виїзд на підставі рішення суду може буде надано лише на конкретний одноразовий виїзд з визначенням його початку та закінчення. Крім того вказує, що не може бути підставою для відмови у наданні дозволуОСОБА_3 на виїзд за межі України у супроводі його батька відсутність підтвердження забезпечення дитини проїзними квитками для повернення, оскільки з квітня 2015 року в Україні скасовано проїзний квиток для дитини та введено обов`язковість оформлення закордонного паспорта для дитини для виїзду за кордон. Від представника ОСОБА_2 - адвоката Брайко Ю.В. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а судове рішення - залишити без змін, а також стягнути з позивача на користь відповідачки витрати на правничу допомогу, орієнтовний розмір складає 15000,00 грн. Вважає, що позовні вимоги про надання дозволу ОСОБА_3 на виїзд за межі України у супроводі батька до досягнення дитиною повноліття є необґрунтованими та такими, що порушують права відповідачки та її сина. Вказує, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта, який підтримав доводи апеляційної скарги, заперечення проти апеляційної скарги представника відповідача, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. З матеріалів справи вбачається та судом першої інстанції встановлено, що з 11 серпня 2011 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 13 жовтня 2015 року розірвано (а.с. 7, 9). Сторони мають сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 8). Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 26 жовтня 2016 року визначено місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом з матір`ю дитини - ОСОБА_5 . Ухвалено відібрати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 у ОСОБА_1 та повернути дитину матері ОСОБА_5 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 аліменти на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі частини з усіх видів його заробітку (доходу), але не менше 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи стягнення з 15 липня 2015 року до досягнення дитиною повноліття. Рішенням Апеляційного суду Сумської області від 17 січня 2017 року рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 26 жовтня 2016 року в частині позовних вимог щодо відібрання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та повернення дитини матері скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні вказаної позовної вимоги. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін (а.с.12-13). Постановою Верховного Суду від 13 червня 2018 року у рішеннях Ковпаківського районного суду м. Суми від 26 червня 2016 року та Апеляційного суду Сумської області від 17 січня 2017 у справі № 592/9865/15-ц змінено мотивувальну частину з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові. В іншій частині залишено без змін (а.с. 13-18). 07 жовтня 2022 року представником ОСОБА_1 - адвокатом Рижовим С.Є. надіслано лист ОСОБА_2 з проханням надати дозвіл на виїзд сина ОСОБА_3 разом з його батьком за межі України з обов`язковим нотаріальним посвідченням, який не вручено останній у зв`язку із закінченням терміну зберігання (а.с. 96-97). Також судом встановлено, що у період з 2017- 2022 років ОСОБА_2 та її представником направлялися клопотання, звернення, запити, скарги до Служби у справах дітей та сім`ї Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації, Оболонського управління поліції ГУ Національної поліції у м. Києві, Оболонського районного у м. Києві центру соціальних служб для сім`ї та молоді, Оболонського районного відділу державної виконавчої служби м. Київ з приводу розшуку сина, невиконання рішення суду в частині місця проживання дитини та з інших питань, що стосується побачення та спілкування із дитиною, на які були отримані відповіді (а.с.42-72). Ухвалюючи оскаржуване рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не вказано дійсну мету та намір на виїзд дитини за кордон у супроводі батька до досягнення дитиною повноліття, не надано доказів на підтвердження необхідності такого виїзду та не визначений конкретний час перебування дитини за кордоном та країну. Також, позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що виїзд дитини за кордон має тимчасовий характер та здійснюється в його інтересах: зокрема, не надано достовірних відомостей про конкретне місце проживання дитини за кордоном впродовж запланованого виїзду, про можливість забезпечення матеріальних та побутових потреб дитини в цей період, а також підтвердження забезпечення дитини проїзними квитками для повернення на Україну тощо. Крім того, позивачем не доведено доказами, що такий виїзд дитини буде відповідати інтересам дитини. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, так як вони відповідають вимогам закону та обставинам справи. Так, загальні засади регулювання сімейних відносин визначено ст. 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов`язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім`ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Згідно зі ст.ст. 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини). Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя. Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання. Так, рішенням у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків. Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди. Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. 14 липня 2016 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України», вилучивши з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків. З цього часу законом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом. Разом з тим за змістом положень статті 124 Конституції України та статті 15 ЦК України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, передбачено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку. Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється: за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред`явлення, зокрема рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків. Таким чином, дозвіл на тимчасовий виїзд дитини за кордон у супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення. Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18). Відповідно до ч. 3 ст.12, ч.ч. 1 та 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України). За встановлених обставин справи, суд першої інстанції правильно виходив з того, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів, які б підтверджували мету та необхідність виїзду дитини за кордон у супроводі батька, а також не конкретизовано країну поїздки та час перебування дитини за кордоном, що є обов`язковим. Крім того, не зазначення позивачем конкретного місця проживання дитини впродовж запланованого виїзду, можливість забезпечення матеріальних та побутових потреб дитини у цей період, та не надання доказів на підтвердження дати повернення дитини на територію України створить ситуацію правової невизначеності та непрогнозованості. Суд також правильно надав оцінку обставинам, які можуть свідчити про наявність ризику, що дитина може не повернутись на територію України у випадку транскордонного переміщення. При цьому, позивачем не доведено, що сама по собі можливість поїздки за кордон не є безумовним свідченням того, що така поїздка відповідає найкращим інтересам дитини. Зокрема, надання дозволу на довгостроковий виїзд за кордон дитини фактично позбавляє матір можливості брати участь у вихованні сина та спілкуванні з ним, а отже порушує принцип рівності прав батьків та не відповідає інтересам дитини. Колегія суддів наголошує, що чинним законодавством передбачено, що дозвіл на виїзд малолітньої дитини за межі України в супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків на підставі рішення суду може бути наданий на певний одноразовий виїзд з визначенням його початку й закінчення. Не заслуговують на увагу колегії суддів доводи апеляційної скарги про те, що при ухвалені оскаржуваного рішення судом першої інстанції не взято до уваги найкращі інтереси дитини, оскільки чинним законодавством встановлено певний порядок надання дозволу на виїзд дитини за кордон, який позивачем не було дотримано. За встановлених обставин справи та вимог законну, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 . Таким чином, посилання та доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, не знайшли свого підтвердження в якості підстав скасування оскаржуваного судового рішення під час апеляційного провадження. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява №4909/04, від 10 лютого 2010 року). Відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення місцевого суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Рижовим Сергієм Євгеновичем, залишити без задоволення. Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 12 липня 2023 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повне судове рішення складене 7 листопада 2023 року. Головуючий - О. І. Собина Судді: Ю. О. Філонова В. Ю. Рунов