Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 500/1776/23

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 26 жовтня 2023 рокуЛьвівСправа № 500/1776/23 пров. № А/857/11758/23 Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі: судді-доповідача Іщук Л. П., суддів Обрізка І. М., Шинкар Т.І., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 02 червня 2023 року (головуючий суддя Подлісна І.М., м. Тернопіль) у справі №500/1776/23 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області, Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області про зобов`язання вчинити певні дії, в с т а н о в и в : ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (далі відповідач 1), Головного управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області (далі відповідач 2), в якому просила визнати неправомірним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області від 10.11.2022 №192150004095 про відмову позивачу в призначенні пенсії по інвалідності відповідно до статті 32 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування»; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області зарахувати позивачу до страхового стажу періоди роботи з 06.06.2002 по 30.06.2003 згідно трудового договору між ФОП ОСОБА_2 та працівником ОСОБА_1 , зареєстрований у Монастириському районному центрі зайнятості 05 червня 2002 року під номером 000074; зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Тернопільській області призначити позивачу пенсію по інвалідності відповідно до статті 32 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Обґрунтовує позов тим, що відмова відповідача 1 у призначенні пенсії по інвалідності у зв`язку з відсутністю необхідного страхового стажу роботи є необґрунтованою, оскільки органом пенсійного безпідставно не враховано період роботи з 06.06.2002 по 30.06.2003 згідно трудового договору між ФОП ОСОБА_2 та працівником ОСОБА_1 через відсутність сплати страхових внесків. Зазначала, що органами пенсійного фонду взагалі не розглядався факт її роботи з 06.06.2002 по 30.06.2003 згідно трудового договору між ФОП ОСОБА_2 та працівником ОСОБА_1 , наголошуючи на тому, що відповідні записи про роботу позивача наявні у її трудовій книжці та підтверджуються й іншими доказами, зокрема, відповіддю Монастирського відділу Чортківської філії Тернопільського обласного центру зайнятості від 22.03.2023. Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 02 червня 2023 року позов задоволено частково. Визнано неправомірним та скасовано рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області від 10.11.2022 №192150004095 про відмову ОСОБА_1 в призначенні пенсії по інвалідності відповідно до статті 32 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Рівненській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 04.11.2022 про призначення пенсії по інвалідності та прийняти рішення з урахуванням висновків суду, зазначених у даному судовому рішенні. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погодившись з таким рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позову, відповідач 1 оскаржив його в апеляційному порядку, вважає, що судом першої інстанції порушені норми матеріального права, а також не досліджено обставини, що мають значення для справи. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що Головним управлінням Пенсійного фонду України в Рівненській області правомірно відмовлено позивачу у призначенні пенсії по інвалідності, оскільки на момент звернення у позивача відсутній необхідний страховий стаж, визначений ст. 32 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Вважає, що відповідач 1 у спірних правовідносинах діяв на підставі норм чинного законодавства, відтак підстав для скасування рішення від 10.11.2022 №192150004095 немає. Позивач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалась, відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Оскільки апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні), апеляційний суд відповідно до вимог пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України розглядає справу в порядку письмового провадження. Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оскільки рішення суду першої інстанції в частині відмови в позові не оскаржується, суд апеляційної інстанції не надає правової оцінки спірним правовідносинам у цій частині. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла переконання, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав. Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що 03.11.2022 ОСОБА_1 було встановлено II групу інвалідності довічно, що підтверджується довідкою до акту огляду медико-соціальною експертною комісією від 03.11.2022. 04.11.2022 року позивач звернулася до Монастириського відділу обслуговування громадян №3 (сервісний центр) управління обслуговування громадян Головного управління Пенсійного фонду України у Тернопільській області із заявою про призначення пенсії по інвалідності. Листом Відділу обслуговування громадян №3 (Сервісний центр) Управління обслуговування громадян ГУ ПФУ в Тернопільській області від 11.11.2022 позивача повідомлено про те, що згідно поданої заяви від 04.11.2022 їй відмовлено у призначенні пенсії. Згідно рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області від 10.11.2022 №192150004095 позивачу відмовлено у призначенні пенсії по інвалідності відповідно до ст. 32 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» з підстав відсутності необхідного страхового стажу, зокрема, страховий стаж позивача становить 9 років 6 місяців 26 днів, якого недостатньо для призначення пенсії по інвалідності. Також у спірному рішенні вказано, що за доданими документами до страхового стажу не зараховано період трудової діяльності з 06.06.2002 по 30.06.2003, оскільки не надано договір і відсутні дані згідно індивідуальних відомостей про застраховану особу (форми ОК-5). Не погоджуючись з таким рішенням відповідача 1, позивач звернулася з даним позовом до суду. Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що у випадку виникнення сумнівів щодо достовірності поданих особою документів відповідач наділений правом звернення до державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій з метою отримання інформації, необхідної для здійснення їхньої діяльності, однак таким правом не скористався. Щодо відсутності даних згідно індивідуальних відомостей про застраховану особу за період з 06.06.2002 по 30.06.2003, то суд першої інстанції зазначив, що органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію. Враховуючи, що відповідачем не здійснено жодних дій, спрямованих на отримання відомостей, додаткових документів, на підставі яких можливо було б підтвердити трудовий стаж позивача, суд першої інстанції дійшов висновку про скасування оскаржуваного рішення та зобов`язання відповідача 1 повторно розглянути заяву позивача про призначення пенсії по інвалідності та прийняти рішення, з урахуванням висновків суду. Колегія суддів апеляційного суду погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" №1058-IV від 09.07.2003 (далі - Закон №1058-IV). За приписами ст. 30 Закону № 1058-IV пенсія по інвалідності призначається в разі настання інвалідності, що спричинила повну або часткову втрату працездатності за наявності страхового стажу, передбаченого статтею 32 цього Закону. Відповідно до частини першої статті 32 Закону № 1058-IV особи, яким установлено ІІ групу інвалідності, мають право на пенсію по інвалідності за наявності певного страхового стажу на час настання інвалідності або на день звернення за пенсією, зокрема, особи віком від 49 років до 51 року включно страхового стажу у 12 років. Відповідно до ст.24 Закону №1058-ІV страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок. Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом. Періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом. Згідно ст.56 Закону України №1788-XII «Про пенсійне забезпечення», який визначав порядок і умови призначення пенсій до набрання чинності Законом №1058-ІV, до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв. Порядок підтвердження стажу регламентовано у статті 62 Закону №1788-XII, яка визначає, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року №637 затверджено Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (далі - Порядок №637). Відповідно до п.1-3 Порядку №637 основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. У разі коли документи про трудовий стаж не збереглися, підтвердження трудового стажу здійснюється органами Пенсійного фонду на підставі показань свідків. За відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження наявного трудового стажу приймаються довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи. Аналіз вищенаведених норм дає підстави вважати, що основним документом, що підтверджує стаж роботи до 01.01.2004 року, є трудова книжка. І лише за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами. Порядок ведення (внесення записів) до трудових книжок врегульовано Інструкцією про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України від 29.07.1993 № 58 (надалі - Інструкція). Відповідно до пункту 1.1 Інструкції трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації (далі - підприємство) усіх форм власності або у фізичної особи понад п`ять днів, у тому числі осіб, які є співвласниками (власниками) підприємств, селянських (фермерських) господарств, сезонних і тимчасових працівників, а також позаштатних працівників за умови, якщо вони підлягають державному соціальному страхуванню. Згідно п.2.4 Інструкції усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення - у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження). Згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 27.04.1993 №301 «Про трудові книжки працівників» відповідальність за організацію ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок покладається на керівника підприємства, установи, організації, представництва іноземного суб`єкта господарювання. За порушення встановленого порядку ведення, обліку, зберігання і видачі трудових книжок посадові особи несуть дисциплінарну, а в передбачених законом випадках іншу відповідальність. Отже, обов`язок щодо заповнення та ведення трудових книжок осіб, працевлаштованих на підприємствах, установах, організаціях, покладається саме на відповідальну особу такого підприємства, установи, організації, а не на власника трудової книжки. Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 24.05.2018 у справі № 490/12392/16-а, працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення, неналежний порядок ведення та заповнення будь-якої документації з вини підприємства. Існуючий недолік не може бути підставою для позбавлення особи конституційного права на соціальний захист, зокрема призначення пенсії. Також аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 06.02.2018 у справі №677/277/17 (провадження №К/9901/1298/17) та від 06.03.2018, 29.03.2019 у справі №548/2056/16-а (№К/9901/44334/18) та у справі №754/14898/15-а. Судом встановлено, що записами в трудовій книжці позивача відображено спірний період роботи, який не зарахований Пенсійним фондом до страхового стажу позивача, а саме, період роботи з 06.06.2002 по 30.06.2003 згідно трудового договору між ФОП ОСОБА_2 та працівником ОСОБА_1 . Як вбачається з трудової книжки позивача серії НОМЕР_1 від 24.01.1991 (а.с. 10 на звороті), 06.06.2002 року позивача прийнято на роботу на Підприємство Судін в цех по випалюванню вапна продавцем за трудовим договором №000074 від 05.06.2002, який зареєстровано в Монастириському РЦЗ, а 30.06.2003 позивача звільнено з роботи у зв`язку із закінченням строку дії трудового договору. Колегія суддів звертає увагу, що доказів визнання недостовірними записів у трудовій книжці позивача щодо даних періодів роботи відповідачем не надано, а тому суд першої інстанції правильно визначив, що їх безпідставно не взято до уваги при розрахунку стажу. Щодо відсутності даних згідно індивідуальних відомостей про застраховану особу за період з 06.06.2002 по 30.06.2003, то колегія суддів зазначає, що згідно з ст.20 Закону №1058-IV, страхові внески обчислюються виключно в грошовій формі, у тому числі з виплат (доходу), що здійснюються в натуральній формі. Страхові внески підлягають сплаті незалежно від фінансового стану платника страхових внесків. Якщо страхувальники несвоєчасно або не в повному обсязі сплачують страхові внески, до них застосовуються фінансові санкції, передбачені цим Законом, а посадові особи, винні в порушенні законодавства про сплату страхових внесків, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законом. Відповідно до статті 106 Закону №1058-IV виконавчі органи Пенсійного фонду накладають на посадових осіб, які вчинили правопорушення, адміністративні стягнення у разі, зокрема, несплати або несвоєчасної сплати страхових внесків, у тому числі авансових платежів; ухилення від взяття на облік або несвоєчасне подання заяви про взяття на облік страхувальника як платника страхових внесків. Враховуючи наведене, апеляційний суд наголошує, що обов`язок по сплаті страхових внесків та відповідальність за несвоєчасну або не в повному обсязі сплату страхових внесків законом покладено на страхувальника. Відповідальність за несплату страхових внесків несе підприємство-страхувальник, оскільки здійснює нарахування страхових внесків із заробітної плати застрахованої особи. Також колегія суддів вважає за доцільне врахувати правову позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 17 липня 2019 року (справа № 144/669/17) та від 20 березня 2019 року (справа № 688/947/17), згідно якої, несплата страхувальником страхових внесків не може бути підставою для незарахування до страхового стажу позивача періодів його роботи на такому підприємстві, оскільки працівник не несе відповідальності за неналежне виконання підприємством-страхувальником свого обов`язку сплати страхових внесків. Крім того, апеляційний суд зазначає, що згідно ч.3 с.44 Закону №1058-IV органи Пенсійного фонду мають право вимагати відповідні документи від підприємств, організацій і окремих осіб, видані ними для оформлення пенсії, а також в необхідних випадках перевіряти обґрунтованість їх видачі та достовірність поданих відомостей про осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню, умови їх праці та інших відомостей, передбачених законодавством для визначення права на пенсію. Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що незважаючи на наявність відповідного права, відповідачем 1 не здійснено жодних дій, спрямованих на отримання відомостей, додаткових документів, на підставі яких можливо було б підтвердити страховий стаж позивача та передчасно відмовлено у призначенні пенсії по інвалідності відповідно до ст. 32 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Також у зв`язку з вищенаведеними обставинами колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, що належним способом відновлення порушеного права позивача буде зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 04.11.2022 про призначення пенсії по інвалідності та прийняти рішення з урахуванням висновків суду. При обгрунтуванні цієї постанови суд апеляційної інстанції також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Враховуючи вищевикладене, беручи до уваги докази, наявні в матеріалах справи, колегія суддів прийшла до висновку, що доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових переконливих доказів, які б були безпідставно залишені без уваги судом першої інстанції. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Щодо розподілу судових витрат, то такий відповідно до ст. 139 КАС України не здійснюється. Керуючись ст. 308, ст. 311, ст. 315, ст. 316, ст. 321, ст. 325, ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області залишити без задоволення, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 02 червня 2023 року у справі №500/1776/23 - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України. Головуючий суддя Л. П. Іщук судді І. М. Обрізко Т. І. Шинкар