Постанова Дніпровський апеляційний суд № 201/1873/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/5887/23 Справа № 201/1873/23 Суддя у 1-й інстанції - Батманова В.В. Суддя у 2-й інстанції - Зайцева С. А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 вересня 2023 року місто Дніпро Дніпропетровської області Єдиний унікальний номер 201/1873/23 Номер провадження 22-ц/803/5887/23 Дніпровський апеляційний суд у складі: головуючого: Зайцевої С.А. суддів: Барильської А.П., Максюти Ж.І. за участю секретаря: Паромової О.О. учасники справи : позивач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпрі Дніпропетровської області з повідомленням учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Кисельов Богдан В`ячеславович, на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 11 квітня 2023 року головуючого судді Батманової В.В. по цивільній справі про стягнення грошової компенсації,- В С Т А Н О В И В : У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошової компенсації. Позов мотивований тим, що 18 квітня 2003 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , було укладено шлюб. У період шлюбу у сторін народились двоє дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 . Протягом 2003-2007 років відповідачем придбавалась нерухомість за спільні кошти подружжя від підприємницької діяльності відповідача. Згодом під час розірвання шлюбу позивачу стало відомо, що нерухоме майно, з невідомих позивачу причин зареєстровано за ОСОБА_5 матір`ю відповідача . На праві приватної власності ОСОБА_5 належать: - квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2421601); - квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 8673757); - квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 5869649). Квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2421601) була успадкована ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину. Квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 8673757) була успадкована ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право на спадщину. Роки прийняття спадщини ОСОБА_5 збігаються із датою смерті бабусі відповідача - ОСОБА_6 . Таким чином, на думку позивача, відповідач реєстрував нерухомість, придбану на кошти, що були спільним сумісним майном подружжя, на свою бабусю, а потім, ця нерухомість перейшла до єдиного спадкоємця - матері відповідача. 13 квітня 2007 року, вже після смерті бабусі відповідача, квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 5869649) була оформлена вже безпосередньо на ОСОБА_5 , відповідно до договору купівлі-продажу. Позивач зазначає, що обидві жінки похилого віку не мали заощаджень та доходу достатніх для набуття нерухомості в центрі міста у такій кількості.Вважає вказане майно таким, що було придбано під час шлюбу за кошти подружжя та зареєстроване не за відповідачем. Просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь грошову компенсацію у розмірі 27 750 доларів США, яка складає половину вартості від придбання трьох квартир. Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 11 квітня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 27 750 доларів США та судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 10 147,79 грн. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Кисельов Б. В., просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи. В обґрунтування доводів скарги, зокрема зазначено, що позивачем не надано жодного допустимого чи достатнього доказу на підтвердження того, що мати та бабуся відповідача не мали достатніх заощаджень для придбання нерухомого майна в центрі міста у такій кількості. Натомість відповідачем було надано докази на підтвердження того, що його мати та бабуся, які все життя працювали та володіли нерухомим майном, ще до моменту придбання спірного нерухомого майна. Наголошує на доказах та обставинах, на які судом не звернуто уваги, а саме, що його мати та бабуся все життя працювали, робили заощадження, які вкладали в нерухомість.Крім того, бабуся ОСОБА_6 продала частку квартири у місті Дніпро в 1996 році; мати ОСОБА_5 продала квартири у місті Дніпрі: - у березні 1998 року, - у червні 2005 року, продаж здійснено за 234 350 грн, - у вересні 2002 року. Тому, є незрозумілим, яким чином судом встановлено відсутність достатніх коштів для придбання нерухомого майна. Судом не прийнято до уваги, що мати відповідача здійснила продаж нерухомого майна в 2005 році на суму 234 350 грн та мала можливість подарувати своєму сину, який на той час мав сім`ю, частину коштів для придбання частки квартири та транспортного засобу, який був зареєстрований за позивачем. На думку відповідача, судом невірно надано оцінку наданим відповідачем доказам та порушено принцип змагальності сторін, оскільки судом першої інстанції встановлено всі обставини, на які посилався позивач, які жодним чином не підтверджені належними доказами. На думку скаржника, рішення суду першої інстанції має бути скасоване на підставі однієї з двох підстав, а саме, по-перше, якщо позивач зазначає, що була обізнана про набуття квартир за спільні кошти, вбачається пропуск встановленого строку позовної давності з 2003, 2005 та 2007 років; по-друге, якщо позивач зазначає, що не була обізнана, що нерухоме майно набувалось у власність за спільні кошти подружжя, у позові має бути відмовлено, оскільки, позивач особисто підтверджує, що кошти за які було придбане нерухоме майно не були власністю подружжя. Також, зазначено, що відповідач підтверджує існування сімейного архіву, який було створено у квітні 2003 року та в ньому зберігалися копії документів, які вважали необхідними, тому про існування договорів купівлі-продажу, квитанцій та факту реєстрації права власності на спірне майно позич знала з моменту фактичного укладання договорів. Крім того, у листопаді 2015 року у квартирі АДРЕСА_4 було зареєстровано місце проживання матері позивача, тому, остання не могла не знати, що власником квартири є саме мати відповідача, яка надавала свою згоду на реєстрацію у належній їй квартирі її свахи, на думку відповідача, остання не могла не повідомити дочці про ту обставину, що власником квартири є мати відповідача, а не відповідач. У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача адвокат Бабка Г.Г. просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду залишити без змін, як обґрунтоване та таке, що відповідає вимогам чинного законодавства, прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Зокрема зазначено, що при розгляді справи у суді першої інстанції відповідач та його представник не зазначали про наявність ще якихось квартир від продажу яких нібито й були гроші для придбання спірних квартир, в апеляційній скарзі відповідач не надає доказів та пояснень поважності причин не надання доказів в суді першої інстанції, а саме, договору купівлі-продажу від 28 березня 1998 року та договору купівлі-продажу від 26 вересня 2002 року. Твердження відповідача, що обставини встановлені рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 25 листопада 2021 року по справі № 201/3164/21 спростовуються доказами наданими відповідачем, не відповідає дійсності, нормам закону та правовим позиціям Верховного Суду. Звернуто увагу апеляційного суду, що джерело доходів матері та бабусі відповідача є невідомими та не підтвердженими відповідними документами, тому, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо платоспроможності останніх. Твердження відповідача про сплив строку позовної давності є такими, що не відповідають чинному законодавству. У судовому засіданні апеляційного суду відповідач ОСОБА_2 та його представник адвокат Кисельов Б.В. підтримали доводи апеляційної скарги. Представник ОСОБА_1 адвокат Стрижак Є.Ю. заперечував проти задоволення скарги, з підстав викладених у відзиві. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали цивільної справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам закону судове рішення не відповідає . Судом першої інстанції встановлено, що 18 квітня 2003 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб. У період шлюбу у позивача та відповідача народились двоє дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 . Шлюб між сторонами розірвано рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 липня 2021 року. Позивачем зазначено, що протягом 2003-2007 років відповідачем придбавалась нерухомість за спільні кошти подружжя від підприємницької діяльності відповідача. Отримавши інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо громадянина ОСОБА_2 позивачу стало відомо, що жодного спільного майна подружжя за ним станом на грудень 2020 року зареєстровано не було. Оскільки, позивачу було відомо про придбання нерухомого майна за спільні кошти подружжя, застосувавши для пошуку адреси спірних квартир, з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно позивач отримала інформацію, що нерухоме майно, яке вона вважає спільним майном подружжя, з невідомих їй причин зареєстровано за ОСОБА_5 , яка є матір`ю відповідача. На праві приватної власності ОСОБА_5 належать: - квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2421601); - квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 8673757); - квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 5869649). Квартиру АДРЕСА_5 , та квартиру АДРЕСА_4 успадкувала ОСОБА_5 . Відтак, вказані квартири були зареєстровані на бабусю відповідача ОСОБА_6 , які після її смерті успадкувала мати відповідача. 13 квітня 2007 року, вже після смерті бабусі відповідача, квартира, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 5869649) була оформлена вже безпосередньо на ОСОБА_5 , відповідно до договору купівлі-продажу, ВЕК № 422797, реєстр 1-1234, від 13 квітня 2007 року, посвідченого Першою дніпропетровською державною нотаріальною контрою. Судом першої інстанції прийнято до уваги, що обидві жінки похилого віку та матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що вони мали заощадження та дохід достатній для набуття нерухомості в центрі міста у такій кількості. Оскільки, в архівних документах позивач знайшла документи, серед яких, зокрема, були копії банківських квитанцій про переказ грошових коштів на загальну суму 55 500 доларів США на ім`я продавців спірних квартир, а саме, на ім`я громадянки ОСОБА_7 , громадянки ОСОБА_8 та громадянки ОСОБА_9 від відповідача (а.с. 48-50), 03 березня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська із позовом до ОСОБА_2 про переведення прав та обов`язків покупця за договорами купівлі-продажу. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 листопада 2021 року зазначені, позовні вимоги були залишені без задоволення. У вказаному рішенні судом встановлено, що «суд критично відноситься до тверджень відповідача щодо того, що грошові кошти були особистою власністю його матері та бабусі і були лише передані відповідачу, оскільки жодних доказів на підтвердження цього ОСОБА_2 надано не було. Також відповідачем не було надано і доказів на підтвердження здійснення ним представництва, а у банківських квитанціях ОСОБА_2 був зазначений безпосереднім платником. Копії нотаріальної довіреності із правом здійснення платежів із метою придбання спірних квартир відповідачем надано також не було». Постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 жовтня 2022 року по справі №201/3164/21 мотивувальна частина вищезазначеного рішення Жовтневого районного суду м . Дніпропетровська була залишена без змін. Судом критично оцінено посилання відповідача,про наявність достатніх доказів того факту, що ОСОБА_6 , ОСОБА_5 мали достатній дохід для придбання спірної нерухомості та, що відповідач не мав доходу, оскільки це спростовується фактом придбання автомобіля Пежо відповідно до договору від 22 грудня 2005 року за 122 488 грн (а.с.82-86) та придбанням часток квартири, розташованої в м. Судак. Щодо посилань відповідача, що позовна давність у вказаних правовідносинах має відраховуватись від дати купівлі майна та закінчилась 30 серпня 2006 року, 04 грудня 2007 року та 13 квітня 2010 року, судом зазначено, що позивач не була обізнана, що вказане нерухоме майно було придбано за спільні кошти подружжя, а отже строки позовної давності у даному випадку не можуть відраховуватись від дат купівлі нерухомого майна. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції враховуючи наведені у позовній заяві обставини, надані докази та досліджені обставини, дійшов до висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача суми компенсації у розмірі 27 750 доларів США. Проте,апеляційний суд не може погодитись із висновками суду першої інстанції ,виходячи з наступного . Відповідно до частини 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Частиною 1 статті 6 та статтею 13 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь якого висунутого проти нього кримінального судочинства. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року усправі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп.2836, Series A№18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі незадовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення усправах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п.45, від 10 липня 2003 року, та«Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п.25, ECHR 2002-II). У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, N 303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено,що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи,поданим відповідно до цього Кодексу,в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів,поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків,передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У статті 76 ЦПК України зазначено,що доказами є будь-які дані,на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи,та інших обставин,які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими,речовими і електронними доказами; 2)висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази,які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини,що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази,що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази,що одержані з порушенням порядку,встановленого законом. Обставини справи,які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування,не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази,на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази,які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи,які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Відповідно до ч.2 ст.95 ЦПК України письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам. Так,за змістом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. В ч. 3 ст. 368 ЦК України зазначено, що майно, набуте подружжям за час їхнього шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 СК України). Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом України в постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (ч.2 ст.364 ЦК України). Частинами 1, 2 ст.70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку. Статтею 71 СК України встановлено, що майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися "обставинами, що мають істотне значення", якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абзац перший пункту 22 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21 грудня 2007 р. N 11). Зі змісту п.п. 23, 24 постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007№11«Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб,розірвання шлюбу,визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Відповідно до п. 30 постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч.1 ст. 63, ч.1 ст. 65 СК. При цьому суд враховує правові позиції ВСУ з аналогічних спорів, в яких ВСУ роз`яснює, що у процесі розгляду спорів про поділ майна подружжя необхідно враховувати такі обставини: час придбання майна; кошти, за які таке майно було придбано (джерело придбання); мета придбання майна, яка дозволяє визначити правовий статус сумісної власності подружжя. При цьому суд підкреслює, що тільки у випадку, якщо придбання майна відповідало зазначеним критеріям, таке майно може бути визнане спільно нажитим і підлягає розподілу між подружжям на підставі ст.60 СК України. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду. Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленомустаттею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Обгрунтовуючи позовні вимоги позивач посилалася на те,що протягом 2003-2007 років відповідачем придбавалась нерухомість за спільні кошти подружжя від підприємницької діяльності відповідача,про те спірні квартири були зареєстровані на бабусю та матір відповідача, які були жінками похилого віку не мали заощаджень та достатнього доходу для набуття нерухомості в центрі міста у такій кількості. З матеріалів справи вбачається,що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 18 квітня 2003 року. Проте ,під час розгляду справи встановлено ,що мати відповідача ОСОБА_5 та бабуся відповідача ОСОБА_6 до укладення шлюбу між сторонами здійснили наступні правочини : - ОСОБА_5 - 28.03.1998 продаж АДРЕСА_6 ; - ОСОБА_6 - 16.12.1999 продаж АДРЕСА_7 ; - ОСОБА_5 - 26.09.2002 продаж АДРЕСА_8 Також вбачається ,що мати відповідача ОСОБА_5 та бабуся відповідача ОСОБА_6 здійснили наступні правочини ; - ОСОБА_5 - 17.06.2005 продаж АДРЕСА_9 , (сума 234 350.00 грн) ; - ОСОБА_6 - 30.08.2003 купівля АДРЕСА_1 ; - ОСОБА_6 - 04.12.2004 купівля АДРЕСА_2 ; - ОСОБА_5 13.04.2007 купівля АДРЕСА_3 ,вбачається ,що до моменту укладення шлюбу між сторонами, родичами відповідача було продано три об'єкта нерухомого майна. В подальшому, на гроші, виручені від продажу нерухомого майна, було придбано інше нерухоме майно, ще до укладення шлюбу між сторонами. Сам по собі факт придбання нерухомого майна родичами відповідача у період шлюбу сторін не може свідчити про те, що грошові кошти, витрачені на їх придбання були спільною власністю подружжя. Встановлено,що за час існування шлюбних відносин між сторонами не було продано жодного нерухомого майна. Також, доказів наявності доходів у подружжя ,коштів ,за які таке майно було придбано та мета придбання майна надано не було. Посилання позивача на те, що відповідач отримував дохід неофіційно жодним доказом не підтверджено . Єдиним доказом на підтвердження позовних вимог позивачем надані не завірені належним чином копії банківських квитанцій (т.1.а.с.48-50), з яких вбачається, що перекази суми коштів на загальну суму в 55 550 доларів США на рахунки продавців квартир ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 були здійснені безпосередньо від імені відповідача ОСОБА_2 . Проте,зазначення у вказаних квитанціях як платника ОСОБА_2 ,тобто, як особу яка ініціює переказ шляхом внесення до банку грошових коштів ,не свідчить про належність коштів сім`ї ОСОБА_10 . Ні позивачем,ні її представником, не надано ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції будь-яких безспірних доказів на підтвердження підстав позову. Відповідач ,як у суді першої інстанції ,так і в апеляційному суді заперечував проти придбання спірного нерухомого майна у період шлюбу з позивачем,зазначаючи про відсутність доказового підтвердження часу та джерела придбання майна. Щодо преюдиційності встановлених фактів слід зазначити ,що рішенням Жовтневого суду від 25 листопада 2021 року по цивільній справі № 201/3164/21 (т.1.а.с. 74-78,79-83) не було встановлено факт того, що грошові кошти у розмірі 55 550 доларів США були об`єктом спільної сумісної власності подружжя.Судом, лише, встановлено факт переказу суми коштів на загальну суму в 55 550 доларів США на рахунки продавців квартир безпосередньо від імені відповідача. Однак, даний факт спростовується наданими відповідями банківських установ, які зазначили, що в банку відсутня інформація про перерахування значної суми коштів на загальну суму в 55 550 доларів США на рахунки продавців квартир безпосередньо від імені відповідача. У зв`язку із чим, дані факти не можуть бути використані на користь позивача, адже спростовуються наданою інформацією та дослідженими по справі доказами. Перевіряючи доводи в межах апеляційного оскарження,апеляційний суд вважає,що позовні вимоги ОСОБА_1 є недоведеними і не має передбачених законом підстав для задоволення позовних вимог. Враховуючи ухвалення оскаржуваного рішення внаслідок порушення норм матеріального та процесуального права , таке рішення згідно із п. 2 ч. 1 ст. 374, ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог згідно із вищенаведеним мотивуванням. Відповідно до статей 141, 382 ЦПК України судові витрати ОСОБА_2 у розмірі 15221,68 грн , понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції,підлягають стягненню з ОСОБА_1 . Керуючись ст.ст. 374,376,381,382 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Кисельов Богдан В`ячеславович, задовольнити . Рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 11 квітня 2023 року скасувати та ухвалити нове рішення . У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошової компенсації відмовити . Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ,РНОКПП НОМЕР_1 на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ,РНОКПП НОМЕР_2 судові витрати ,понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 15 221 (п`ятнадцять тисяч двісті двадцять одна ) грн 68 коп. Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту. Судді: