Постанова 4803 № 201/9467/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/5079/23 Справа № 201/9467/20 Суддя у 1-й інстанції - Демидова С.О. Суддя у 2-й інстанції - Макаров М. О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 08 серпня 2023 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого - судді Макарова М.О. суддів - Демченко Е.Л., Куценко Т.Р. при секретарі - Кругман А.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2021 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю та його розподілу, - В С Т А Н О В И Л А : У жовтні 2020 року ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю та його розподілу. Позовні вимоги ОСОБА_3 мотивовані тим, що з 15 листопада 2013 року вона з відповідачем перебували в шлюбі, який рішенням Ленінського районного суду м. Кіровоград від 05 червня 2020 року було розірвано. Від шлюбу вони мають малолітню дитину ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . В період шлюбу за спільні кошти вони придбали квартиру АДРЕСА_1 , яка була оформлена на відповідача. Згідно довідки про асоційоване членство в кооперативі та внесення пайового внеску в повному обсязі у ОК «ЖБК «ДНІПРО ЛЮКС», серія та номер: 70, виданий 27 грудня 2018 року, видавник: обслуговуючий кооператив «Житлово - будівельний кооператив «Дніпро Люкс», акту прийому передачі квартири від 02 березня 2019 року, договору про сплату пайових внесків, виданий 29 листопада 2017 року, право власності зареєстровано за відповідачем. Ринкова вартість квартири складає 1 525 000 грн. Враховуючи викладене, позивачка посилаючись на норми ст.ст. 69,70,71 СК України просила визнати квартиру АДРЕСА_1 об`єктом спільної сумісної власності та визнати за нею право власності на частку спірної квартири. Стягнути з відповідача понесені нею судові витрати у вигляді судового збору та правової допомоги. Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2021 року позовні вимоги задоволено в повному обсязі та визнано квартиру АДРЕСА_1 , об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Визнано за ОСОБА_5 право власності на частку квартири, яка розташована за адресою АДРЕСА_2 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 понесенні судові витрати у вигляді судового збору в розмірі 7 625 грн.. Додатковим рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 29 квітня 2021 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати у вигляді правової допомоги в розмірі 27 450 грн.. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права просив рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі. Апеляційна скарга обґрунтована тим, що розгляд справи було проведено у відсутність відповідача, якого не було належним чином повідомлено про розгляд справи. Крім того, апелянт вказує, що сторони з 2014 року не проживали разом, відповідно не вели спільний побут та не мали спільних коштів. Апелянт вказує, що відповідач придбав квартиру за особисті кошти, які отримав за договором позики від 13 вересня 2017 року на суму 100 000,00 доларів США. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, з наступних підстав. Відповідно до ст.ст. 263, 264 ЦПК України судове рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим та має стосуватися, зокрема питань: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із установлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин тощо. Проте, зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення суду не відповідає. Згідно з п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України, порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо справу розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час та місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Апеляційна скарга представника відповідача обґрунтована тим, що справу розглянуто судом за відсутності відповідача, без належного повідомлення про дату, час та місце розгляду справи. Згідно ч. 2 ст. 128 ЦПК України, суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання, якщо їх явка є не обов`язковою. Відповідно до ч.6 ст. 128 ЦПК України, судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Згідно ч. 8 ст. 128 ЦПК України, днем вручення судової повістки є: день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи;3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси Матеріали справи не містять доказів вручення відповідачу судових повісток про призначення справи до розгляду, що не відповідає вимогам ст. 128 ЦПК України, згідно якої судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає обґрунтованими доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права та розгляду справи за відсутності відповідача, якого належним чином не повідомлено про розгляд справи судом першої інстанції, у зв`язку з чим рішення суду першої інстанції, на підставі п. 3 ч. 3 ст. 376 ЦПК України, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення по справі по суті позовних вимог. Задовольняючи позовні вимоги, колегія суддів виходить з наступного. Так, матеріалами справи встановлено, що 15 листопада 2013 року між сторонами було укладено шлюб, який рішенням Ленінського районного суду м. Кіровоград від 05 червня 2020 року, яке набрало чинності 17 липня 2020 року був розірваний. Встановлено, що від шлюбу сторони мають малолітню дитину ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . В період шлюбу за спільні кошти вони придбали квартиру АДРЕСА_1 , яка була оформлена на відповідача. Згідно довідки про асоційоване членство в кооперативі та внесення пайового внеску в повному обсязі у ОК «ЖБК «ДНІПРО ЛЮКС», серія та номер: 70, виданий 27 грудня 2018 року, видавник: обслуговуючий кооператив «Житлово - будівельний кооператив «Дніпро Люкс», акту прийому передачі квартири від 02 березня 2019 року, договору про сплату пайових внесків, виданий 29 листопада 2017 року, право власності зареєстровано за ОСОБА_1 . Ринкова вартість квартири складає 1 525 000 грн., на підтвердження чого надано висновок про вартість майна від 28 серпня 2020 року. Згідно положень ст. 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Згідно ч. 2 ст. 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. Відповідно до ст.ст. 69, 70 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування. Статтею 63 СК України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Статтею 41 Конституції України передбачено, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Статтею 1 Протоколу №1 до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини гарантує право на вільне володіння своїм майном та кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Аналізуючи наведені вище норми сімейного законодавства України, можна дійти висновку, що майно, яке набуте подружжям під час перебування у шлюбі, є об`єктом права спільної сумісної власності цього подружжя та у випадку вирішення питання про його розподіл підлягає поділу між сторонами у рівних частках. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована та один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). У відповідності до положень частин 1-4 статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Отже, презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу може бути спростована. Разом з тим, спростувати цю презумпцію може сторона, яка надає докази протилежного, що мають відповідати вимогам належності та допустимості і є її процесуальним обов`язком. Як зазначає пункт 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року №11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, ч.3, ст.368 ЦК України), відповідно до частин 2, 3 ст.325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо. Згідно частини 3 статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до частини 1 статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Частина 1 статті 319 ЦК України передбачає, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Керуючись вказаними нормами права, колегія суддів приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог та визнання спірної квартири спільною сумісною власністю подружжя, так як набута у власність сторонами за час перебування у зареєстрованому шлюбі та за спільні кошти, а тому підлягає поділу між ними у рівних частках. Доводи апелянта в скарзі про те, що сторони з 2014 року не проживали разом, відповідно не вели спільний побут та не мали спільних коштів є необгрунтованими, оскільки як вбачається рішення Ленінського районного суду м.Кіровограда від 12 грудня 2014 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів позивач ОСОБА_6 у позові зазначала, що спільне життя з відповідачем не склалося та останнім часом вони мешкають окремо, проте після ухвалення цього рішення суду сторони розірвали шлюб лише 05 червня 2020 року, а до цього часу доказів що сторони спільно не проживали як сім`я суду надано не було. Так, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина 1 статті 12 ЦПК України). Відповідно до положень частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною6 статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно із частиною 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина 1 статті 80 ЦПК України). За змістом частин 1-3 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Доводи апеляційної скарги представника відповідача про те, що спірна квартира не є спільною сумісною власністю, оскільки відповідач придбав квартиру за особисті кошти, які отримав за договором позики від 13 вересня 2017 року на суму 100 000,00 доларів США, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки доказів того, що вказані грошові кошти були направлені на оплату пайового внеску за квартиру матеріали справи не містять. Більш того, вказане не спростовує факт придбання цього майна за спільні кошти подружжя, так як шлюб було розірвано лише в червні 2020 року. Оскільки пайовий внесок за спірну квартиру було внесено у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, а відповідач не надав суду доказів, що цей внесок є його особистими коштами, колегія суддів приходить до висновку, що відносно цього майна діє презумпція, визначена у статті 60 СК України, тобто воно є спільною сумісною власністю подружжя і підлягає поділу в порядку частини другої статті 71 СК України. Крім того, колегія суддів вважає, що з відповідача на користь позивачки підлягають стягненню витрати у вигляді правової допомоги в розмірі 27 450 грн., з огляду на наступне. Відповідно до ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Право на професійну правничу допомогу гарантовано статтею 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України у рішеннях від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000, від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009. Так, у рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо. Згідно ст. 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Аналогічні критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Згідно з ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Представник позивачки звернувся до суду із заявою про стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 27 450 грн. Як убачається з матеріалів справи, між адвокатом Данилюк Н.В та позивачкою ОСОБА_3 був укладений Договір про надання правової допомоги №б\н від 25 серпня 2020 року. Відповідно до квитанції позивачка сплатила витрати на правову допомогу відповідно до договору про надання правової допомоги № б\н від 25 серпня 2020 року на загальну суму 27 450 грн.. Враховуючи викладене, а також те, що позовні вимоги задоволені в повному обсязі, відповідач не просив зменшити розмір вказаних витрат, колегія суддів вважає, що стягненню підлягають витрати на правову допомогу в розмірі 27 450 грн.. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду прийнято з порушенням норм процесуального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення суду - скасуванню з прийняттям нового рішення про задоволення позовних вимог. При цьому, відповідно до ст. 141 ЦПК України з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 підлягає стягненню понесений останньою судовий збір в розмірі 7 625 грн.. Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 376 ЦПК України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задовольнити частково. Заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2021 року та додаткове рішення від 29 квітня 2021 року - скасувати та ухвалити нове рішення. Позов ОСОБА_5 до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю та його розподіл - задовольнити. Визнати квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано за ОСОБА_1 об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Визнати за ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , право власності на частку квартири, яка розташована за адресою АДРЕСА_2 . Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 судові витрати у вигляді судового збору в розмірі 7 625 грн. та витрати у вигляді правової допомоги в розмірі 27 450 грн.. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий суддя М.О. Макаров Судді Е.Л. Демченко Т.Р. Куценко