Постанова Третій апеляційний адміністративний суд № 280/582/23

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 11 жовтня 2023 року м. Дніпросправа № 280/582/23 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Дурасової Ю.В. (доповідач), суддів: Білак С.В., Лукманової О.М., розглянувши в порядку письмового провадження в м. Дніпрі апеляційну скаргу Департаменту патрульної поліції на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 28.03.2023 року (головуючий суддя Сацький Р.В.) в адміністративній справі №280/582/23 за позовом ОСОБА_1 до відповідача Департаменту патрульної поліції про зобов`язання нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні,- ВСТАНОВИВ: Позивач, ОСОБА_1 , звернувся 23.01.2023 до Запорізького окружного адміністративного суду з позовом до відповідача Департаменту патрульної поліції, в якому просила: - визнати протиправними дії Департаменту патрульної поліції щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з 15.08.2018 по 22.12.2022; - зобов`язати Департамент патрульної поліції нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з 15.08.2018 по 22.12.2022; Позов обґрунтований тим, що ОСОБА_1 з 16.04.2016 проходив службу в Управлінні патрульної поліції в Запорізькій області Департаменту патрульної поліції, на посаді інспектора роти № 1 батальйону №

3. При звільненні позивача 15.08.2018, з ним протиправно не було проведено повного розрахунку на день звільнення. Оскільки остаточний розрахунок з позивачем здійснено лише 25.03.2021, позивач вважає, що з врахуванням приписів статей 116, 117 Кодексу законів про працю України має право на виплату середнього заробітку за весь час затримки виплати. Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 28.03.2023 року позов задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Департаменту патрульної поліції щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, з 15.09.2018 по день фактичної виплати, а саме по 22.12.2022. Стягнуто з Департаменту патрульної поліції на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки при звільненні з 15.08.2018 по 22.12.2022 включно у розмірі 8736 грн 66 коп, з відрахуванням з цієї суми податків та зборів. Рішення суду першої інстанції обґрунтоване тим, що відповідач здійснив остаточний розрахунок усіх належних сум з позивачем лише 22.12.2022, що склав 8644 грн 39 коп., і є значно меншими від нарахованого позивачу середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 312 023 грн 40 коп., суд першої інстанції вважає за доцільне застосувати до спірних правовідносин принцип співмірності і справедливості та дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 8736 грн 66 коп., з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача. Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити. Вказує на неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості. Зазначив, що вказана сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників. Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив, що не перешкоджає розгляду справи по суті спору. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає про наступне. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 з 16.04.2016 проходив службу в Управлінні патрульної поліції Департаменту патрульної поліції на посаді інспектора роти № 1 батальйону № 3. 15 серпня 2018 року був звільнений із служби у поліції. Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду 17.11.2022 року у справі №280/3856/22 задоволено частково позовні вимоги ОСОБА_1 . Визнано протиправною бездіяльність Департаменту патрульної поліції щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення у вигляді доплати за службу в нічний час за період з 16.04.2016 по 30.09.2017 включно та з 01.11.2017 по 30.04.2018 включно. Зобов`язано Департамент патрульної поліції нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення у вигляді доплати за службу в нічний час за період з 16.04.2016 по 30.09.2017 включно та з 01.11.2017 по 30.04.2018 включно. Визнано протиправною бездіяльність Департаменту патрульної поліції щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 16.04.2016 по 31.10.2017 включно. Зобов`язано Департамент патрульної поліції нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 16.04.2016 по 31.10.2017 включно. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Зазначене рішення суду набрало законної сили 19.12.2022 року. На виконання вищевказаного рішення суду, 22 грудня 2022 року позивач отримав доплату у розмірі 8644 грн 39 коп., що підтверджується випискою з карткового рахунку № НОМЕР_1 від 22.12.2022. Оскільки відповідач здійснив повний розрахунок із позивачем при звільненні лише 22.12.2022 у розмірі 8644 грн 39 коп., позивач набув право на виплату йому відповідачем середнього заробітку за весь період затримки повного розрахунку при звільненні відповідно до вимог статей 116, 117 КЗпП. З наведених підстав, ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до суду. Суд першої інстанції позов задовольнив. Досліджуючи правильність прийняття судом першої інстанції рішення, колегія суддів апеляційної інстанції вважає за необхідне дослідити ряд норм законодавства, що регулюють дані правовідносини та обставини справи. Судом апеляційної інстанції встановлено, що до даних правовідносин слід застосовувати норми Конституції України, Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №2011-ХІІ, Кодексу Законів України про працю. Так, стаття 19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Отже, суб`єкти владних повноважень (до яких відноситься відповідач) мають діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Таким чином межі дій відповідача чітко визначені Конституцією та законами України. Частиною 1 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» №2011-ХІІ передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Право ОСОБА_1 на нарахування та виплату індексації грошового забезпечення встановлено рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 04.12.2020 у справі № 280/3856/22. Відповідно частини 4 статті 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. На виконання вказаного рішення відповідачем 22.12.2022 виплачено позивачу доплату за службу у нічний час та індексацію грошового забезпечення у розмірі 8664 грн 39 коп. Згідно з нормою статті 116 Кодексу законів про працю України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму. Відповідно до статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за неотримане речове майно) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України. Оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про доцільність застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення із військової служби. При виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд відповідно до приписів частини 5 статті 242 КАС України, враховує висновки щодо їх застосування, викладені в постановах Верховного Суду від 01.03.2018 у справі №806/1899/17 та від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16. Оскільки такі виплати не здійснено в день звільнення позивача 15.08.2018, вказане свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів повного розрахунку з ОСОБА_1 . Водночас, в статті 116 Кодексу законів про працю України зазначено про нараховані та не виплачені с уми. Натомість позивачу спірні суми взагалі не були нараховані, та обов`язок про нарахування та виплату вказаних сум був встановлений лише рішенням суду. Враховуючи положення статті 117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку. Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17 (провадження № 11-1210апп19) зауважено, що умовами застосування частини 1 статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Своєю чергою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17 (провадження №11-1329апп18) вказано, що під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Згідно з частиною 2 статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Відповідно до частини 1 статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (ч.1 ст.129 Конституції України). За приписами частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля. Європейський суд з прав людини тлумачить поняття якість закону так: національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах C.G. та інші проти Болгарії (C. G. аnd Others v. Bulgaria) від 24.07.2008 року, заява №1365/07, п. 39, Олександр Волков проти України від 29.01.2013 року, заява №21722/11, п. 170). Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики, а роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах Кантоні проти Франції (Cantoni v. France) від 11.11.1996, заява № 17862/91, п. 31-32, Вєренцов проти України від 11 квітня 2013 року, заява № 20372/11, п. 65). Колегія суддів апеляційної інстанції також бере до уваги, що на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні Європейський суд з прав людини від 08 квітня 2010 року у справі Меньшакова проти України, а саме у пункті 57 цього рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15 вересня 2015 року провадження №21-1765а15). Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що правовий висновок Верховного Суду України у справі № 21-1765а15 є застосовним до спірних правовідносин. За змістом рішення у справі Меньшакова проти України, позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд Суду, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата. Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15.06.1999 та 26.11.2003 щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 08.07.1997 та 25.05.1998, та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Разом з тим у своєму рішенні Європейський суд з прав людини не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини 1 статті 117 КЗпП України. Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, Європейський суд з прав людини у рішенні Меньшакова проти України вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно. Крім того, у пункті 58 рішення Європейський суд з прав людини вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі Waiteand Kennedy v. Germany, заява №26083/94, п. 54). Тому за висновком Європейський суд з прав людини не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення). За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15.09.2015, провадження № 21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі №21-1765а15. Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17. Водночас стаття 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя. За змістом частини 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності. Частина 1 статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником. Частина 2 статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині 1 статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. З урахуванням таких висновків Великої Палати Верховного Суду викладених у вказаній Постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17, суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо необґрунтованості посилання відповідача на те, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають після судового рішення про присудження виплати заробітної плати індексації грошового забезпечення. Суд апеляційної інстанції бере до уваги, що розрахунок з позивачем проведено 22.12.2022 на виконання рішення суду по справі №280/3856/22 від 17.11.2022, тобто розрахунок з позивачем здійснено через місяць після ухвалення рішення щодо спірних виплат. З огляду на викладене, оскільки остаточний розрахунок з позивачем у зв`язку із звільненням (15.08.2018) здійснено шляхом виплати належної йому суми доплати за службу у нічний час та індексації лише 22.12.2022, стягненню з відповідача підлягає середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 15.08.2018 по 22.12.2022 включно за затримку терміном днів. Відповідно до пункту 2 Постанови Кабінету Міністрів України Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати № 100 від 08.02.1995, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати (п.5 Порядку №100). Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства. При обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються, зокрема, б) одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо) (п. 4 Порядку №100). Матеріалами справи підтверджується, що згідно довідки від 03.02.2023 за №293 про нараховане грошове забезпечення ОСОБА_1 за останні 2 місяці, що передують звільненню, позивачу нараховані 17 461 грн 93 коп., в т.ч. за червень 2018 року в сумі 9238 грн 58 коп. та за липень 2018 року в сумі 8223 грн 35 коп. Отже, середньоденний розмір грошового забезпечення складає 17 461,93 грн/61 день (2 місяці) = 286,26 грн. Виходячи з вказаних показників, розмір середньоденного грошового забезпечення позивача становить 286,26 грн (9238,58 грн + 8223,35 грн)/61 день (кількість днів у червні, липні 2018 року). Оскільки остаточний розрахунок із позивачем здійснено лише 22.12.2022, при звільненні ще 15.08.2018, середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за вказаний період із розрахунку 286,26 грн за 1090 днів затримки складатиме 312 023 грн 40 коп. Установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівнику не виплачено належних йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності. При задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи. На думку колегії суддів апеляційної інстанції при розгляді даної справи суд першої інстанції обґрунтовано врахував правові позиції: Верховного Суду України, викладену у постанові від 24.10.2011 у справі № 6-39цс11; постанові Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999; постанові Верховного Суду від 04.04.2018 у справі № 524/1714/16-а (К/9901/8793/18), а також висновки Верховного Суду України у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16 та дійшов обґрунтованого висновку застосувати принцип співмірності, з урахуванням розміру недоплаченої суми, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставин, за яких було встановлено наявність заборгованості, а також дій відповідача щодо її виплати тощо. Така позиція суду узгоджується і з позиціями, викладеними у постановах Верховного Суду від 30.10.2019 у справі № 806/2473/18, від 24.07.2019 у справі № 805/3167/18-а, а також у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03.04.2019 у справі № 662/1626/17, від 17.01.2019 у справі № 2-1579/11. Оскільки відповідач здійснив остаточний розрахунок усіх належних сум з позивачем лише 22.12.2022, що склав 8644 грн 39 коп., і є значно меншими від нарахованого позивачу середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 312 023 грн 40 коп., суд вважає за доцільне застосувати до спірних правовідносин принцип співмірності. Варто зазначити, що індексації грошового забезпечення в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 8644,39 грн/312 023,40 грн = 0,028. Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 286,26 грн (середньоденне грошове забезпечення) х 0,028 х 1090 (кількість днів затримки розрахунку) = 8736 грн 66 коп. Отже, з врахуванням принципу справедливості та співмірності суд дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 8736 грн 66 коп., з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача. Така позиція суду щодо застосування принципу співмірності до подібних правовідносин узгоджується із позиціями, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 806/345/16, від 18.07.2018 у справі № 825/325/16, від 04.04.2018 у справі № 524/1714/16-а, а також у постанові Верховного Суду України від 24.10.2011 у справі № 6-39цс11. Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Таким чином, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що наявні підстави для задоволення позову. Вищезазначене є мотивом для відхилення судом апеляційної інстанції аргументів, викладених в апеляційній скарзі, оскільки аргументи позивача та норми законодавства України, що регулюють дані правовідносини спростовують доводи відповідача. Доводи апеляційної скарги щодо суті спору не спростовують правове обґрунтування, покладене в основу рішення суду першої інстанції, тому не можуть бути підставою для його скасування. Дана справа є справою незначної складності, тому рішення суду апеляційної інстанції не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, зазначених в підпунктах: «а», «б», «в», «г» пункту 2 ч. 5 статті 328 КАС України. Виходячи з результатів апеляційного перегляду не підлягають розподілу витрати у справі. Керуючись 241-245, 250, 311, 316, 321, 322, 327, 328, 329 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Департаменту патрульної поліції залишити без задоволення. Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 28.03.2023 залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття 11.10.2023 та не підлягає оскарженню в касаційному порядку, крім випадків, зазначених в підпунктах: «а», «б», «в», «г» пункту 2 ч. 5 статті 328 КАС України. В силу п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України постанова може бути оскаржена до Верховного Суду протягом 30 днів згідно ст. 329 КАС України з дня її прийняття шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом 30-ти днів з дня вручення йому такого судового рішення. Постанова виготовлена 11.10.2023. Головуючий - суддя Ю. В. Дурасова суддя С.В. Білак суддя О.М. Лукманова