Постанова Дніпровський апеляційний суд № 211/4242/22

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/8337/23 Справа № 211/4242/22 Суддя у 1-й інстанції - Ніколенко Д. М. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 жовтня 2023 року м.Кривий Ріг справа № 211/4242/22 Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Остапенко В.О., суддів Бондар Я.М., Зубакової В.П., секретар судового засідання Гладиш К.І. сторони: позивач ОСОБА_1 відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє ОСОБА_4 , на рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 липня 2023 року, яке ухвалено суддею Ніколенко Д.М. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 26 липня 2023 року, УСТАНОВИВ: В листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача: ОСОБА_5 , про виселення. В обґрунтування позову позивач зазначила, що з 1985 року вона та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі. Під час шлюбу чоловік позивача ОСОБА_5 , за рахунок спільних з дружиною коштів, придбав у спільну з позивачкою власність трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Номінальним покупцем у договорі купівлі-продажу вказаний чоловік. 16 грудня 2005 року шлюб між позивачем та ОСОБА_5 було розірвано, позивач залишилась проживати в спірній квартирі. 16 серпня 2019 року рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області ОСОБА_1 визнано такою, що втратила право користування спірною квартирою (справа № 211/2632/19). 27 листопада 2019 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 укладено договір серія та номер 3768, який посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Русавською Т.В., згідно якого ОСОБА_5 продав ОСОБА_2 трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_2 загальною площею 63,9 кв.м., житловою площею 36,8 кв. м. Відповідачі вселились у спірну квартиру, вивезли з квартири особисті речі позивача, змінили замки на вхідній двері, тому позивач змушена була проживати у знайомих та на сходових клітинах багатоквартирних будинків міста. 31 березня 2020 року постановою Дніпровського апеляційного суду рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 16 серпня 2019 року в справі № 211/2632/19 скасовано та постановлено нове рішення про відмову ОСОБА_5 у задоволенні позову. 11 січня 2021 року рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області у справі № 211/2449/20 ОСОБА_1 вселено у спірну квартиру. 19 листопада 2021 року рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області у справі 211/374/20 договір від 27 листопада 2019 року, серія та номер 3768, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Русавською Т.В., визнано недійсним. Вказане рішення залишено без змін судом апеляційної інстанції. Позивач зауважує на тому, що іншого житла вона не має. Відповідачі рішення суду щодо її вселення у спірну вквартиру не виконують, тому позивач не може користуватись спірною квартирою. Сумісне проживання в одній квартирі учасників судового розгляду через напружені відносини, під час війни, погіршення природних умов не є можливим. Тому позивач змушена знову звертатись до суду за захистом права на житло. На підставі наведеного вище позивач просила суд виселити відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з житлової квартири АДРЕСА_1 . Рішенням Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 липня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 залишені без задоволення. В апеляційній скарзі представник позивача просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення по справі про задоволення позовних вимог позивача посилаючись на те, що суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про те, що позивачем по справі не надано доказів на підтвердження заявлених нею позовних вимог, оскільки позивач по справі в судовому засіданні в суді першої інстанції намагалась надати копії судових рішень, на які вона посилалась в позовній заяві, однак вказані копії суд відмовився приймати. Також позивач наполягала на дослідженні в судовому засіданні цивільних справ № 211/2632/19 (визнання позивача такою, що втратила право користування спірною квартирою), № 211/2449/20 (вселення позивача у спірну квартиру) та № 211/374/20 (визнання договору недійсним), однак вказані справи судом першої інстанції досліджені не були, у зв`язку з чим апелянт наполягає на дослідженні вказаних справ судом апеляційної інстанції. Також апелянт посилається на наявність у відповідача ОСОБА_2 житла, яке належить їй на праві приватної власності в якому відповідачі можуть проживати, та на те, що докази наявності житла у відповідача ОСОБА_2 наявні в матеріалах справи, які позивач просила дослідити в суді першої інстанції. У відзиві на апеляційну скаргу відповідачі просять рішення суду першої інстанції залишити без змін, як законне та обґрунтоване, на переконання відповідачів, апеляційну скаргу представника позивача залишити без задоволення. Заслухавши суддю-доповідача, позивача ОСОБА_1 , яка підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити, відповідача ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_7 , які, кожна окремо, заперечували проти задоволення апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін, з наступних підстав. За змістом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної інстанції. Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Як установлено судом і підтверджено матеріалами справи, відповідно до інформаційної довідки з реєстру прав власності на нерухоме майно від 17 червня 2023 року ОСОБА_5 є одноосібним власником квартири АДРЕСА_1 (а.с.112). Відповідно до довідки ОК ЖБК «Рассвет-46», станом на 01 листопада 2019 року за адресою АДРЕСА_3 , була зареєстрована тільки ОСОБА_1 , яка мала заборгованість по комунальним послугам на загальну суму 52 664,66, яку двома частинами сплатила ОСОБА_2 (а.с.116). Звертаючись до суду з позовом про виселення відповідачів з квартири АДРЕСА_1 , позивач посилалась на те, що вказана квартира була придбана нею та її чоловіком ОСОБА_5 в період перебування у шлюбі за рахунок спільних коштів подружжя. Також позивач вказувала на те, що іншого житла вона не має, відповідачі рішення суду щодо її вселення у спірну квартиру не виконують, тому позивач не може користуватись спірною квартирою. Вказувала на те, що сумісне проживання в одній квартирі учасників судового розгляду через напружені відносини, під час війни, погіршення природних умов не є можливим. Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог позивача, суд першої інстанції виходив з того, що будь-які докази на підтвердження порушеного права позивача в матеріалах справи відсутні. Колегія суддів погоджується яз такими висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України). Згідно зі ст.ст. 319, 383, 391, 405 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власник житлового приміщення має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Відповідно до ст.ст. 109, 156, 116 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначене в рішенні суду. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК України). Колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що в матеріалах справи відсутні докази створення будь-яких перешкод позивачу в користуванні та розпорядженні її власністю. Матеріалами справи та копією рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 19 листопада 2021 року, яке набрало чинності, установлено, що квартира АДРЕСА_1 належить позивачу та ОСОБА_5 на праві спільної сумісної власності. Ст.63 Сімейного кодексу України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. При цьому ОСОБА_5 , в цілому, ніколи не заперечував та не заперечує щодо проживання відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , у квартирі, що належить йому і позивачу на праві спільної сумісної власності. Крім того, матеріали справи не місять доказів того, що відповідачі не виконують рішення суду щодо вселення позивача у спірну вквартиру, як і не містять доказі пред`явлення до виконання вказаного рішення. У частині першій статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, зокрема, право кожної особи на повагу до свого житла. Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та ч.4 ст.10 ЦПК України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) констатував, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»). Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» зазначено, що втручання у право заявника на повагу для його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Навіть, якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини»; рішення ЄСПЛ від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії»; рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії»), Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України» («Бакиз V. ІІкгаіпе») від 14 грудня 2017 року, заява № 19957/07; «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Кгууіізка апй Кгууіізкуу у. Штате») від 02 березня 2011 року, заява № 30856/03; «Садов`як проти України» («8абоууак у. ІІкгаіпе») від 17 травня 2018 року, заява № 17365/14). Отже, врахування принципу пропорційності, який є також і принципом цивільного судочинства (стаття 11 ЦПК України), забезпечує розумний баланс між інтересами Позивача, Відповідачів та загальними інтересами. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зроблено висновок, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Враховуючи те, що позивачем не надано доказів на підтвердження порушення відповідачами її прав, як власника нерухомого майна, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову позивача про виселення відповідачів із спірної квартири. Посилання апелянта в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про те, що позивачем по справі не надано доказів на підтвердження заявлених нею позовних вимог, оскільки позивач по справі в судовому засіданні в суді першої інстанції намагалась надати копії судових рішень, на які вона посилалась в позовній заяві, однак вказані копії суд відмовився приймати, оскільки рішення у цивільних справах, зокрема, № 211/2632/19 (визнання позивача такою, що втратила право користування спірною квартирою), № 211/2449/20 (вселення позивача у спірну квартиру) та № 211/374/20 (визнання договору недійсним) не є належним підтвердженням того, що відповідачі по справі чинять позивачу перешкоди у користуванні кватирою, що належить позивачу на праві спільної сумісної власності, тому й дослідження судом апеляційної інстанції вказаних цивільних справ є недоцільним. Посилання апелянта в апеляційній скарзі на те, що у відповідача ОСОБА_2 наявне житло, яке належить їй на праві приватної власності в якому відповідачі можуть проживати, не підтверджено належними та допустимими доказами, при цьому посилання на те, що вказані докази наявні в матеріалах справи, які позивач просила дослідити в суді першої інстанції колегія суддів вважає безпідставними, оскільки цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України). Відповідно до частини третьої статті 12, частин першої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до ч. 1 ст. 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Натомість матеріали справи не містять доказів того, що позивач по справі не могла самостійно надати суду докази того, що відповідач ОСОБА_2 має у власності житло, не містять доказів того, що позивач самостійно не могла отримати вказані докази та не містять клопотання позивача про витребування таких доказів, в той час як цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог. Колегія суддів зауважує, що наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції. Аргументи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, постановив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані, підтверджуються письмовими доказами та не спростовуються доводами, викладеними в апеляційній скарзі. За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін. На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якої діє ОСОБА_4 , залишити без задоволення. Рішення Довгинцівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 26 липня 2023 рокузалишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови. Повний текст постанови складено 11 жовтня 2023 року. Головуючий: Судді: