Постанова Вінницький апеляційний суд № 127/21818/22

Справа № 127/21818/22 Провадження № 22-ц/801/1861/2023 Категорія: 66 Головуючий у суді 1-ї інстанції Ан О. В. Доповідач:Копаничук С. Г. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 05 жовтня 2023 рокуСправа № 127/21818/22м. Вінниця Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Головуючого: Копаничук С. Г. (суддя - доповідач), суддів: Голоти Л. О., Рибчинського В. П., з участю секретаря судового засідання: Литвина С. С., учасники справи: позивач ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору: Департамент житлового господарства Вінницької міської ради, Міське комунальне підприємство «Управляюча компанія «Київська», розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 13 липня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Ан О. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участі третіх осіб Департаменту житлового господарства Вінницької міської ради, Міського комунального підприємства «Управляюча компанія «Київська» про припинення права користування житловим приміщенням, в с т а н о в и в: У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участі третіх осіб Департаменту житлового господарства Вінницької міської ради, Міського комунального підприємства «Управляюча компанія «Київська», про припинення права користування житловим приміщенням. Зазначала, що вона зареєстрована та проживає по АДРЕСА_1 . Також у цій квартирі зареєстровані, але тривалий час не проживають ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Оскільки відповідачі тривалий час не проживають у вищевказаній квартирі, участі у її утриманні не беруть, на проживання на ній не претендували, вважає, що їх слід визнати такими, що втратили право користування цим жилим приміщенням. Вказані обставини впливають на права позивачки оскільки вона позбавлена права на субсидію, сплачує комунальні послуги за відповідачів, які у добровільному порядку зніматися із місця реєстрації відмовляються. У позовній заяві ОСОБА_1 просила суд визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування жилим приміщенням у квартирі АДРЕСА_2 . Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 13 липня 2023 року в задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неповноту з`ясування судом обставин, що мають значення для справи і неправильне застосування судом норм матеріального і процесуального права, просить зазначене рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Зазначає, що суд не врахував, що відповідачі вибули зі спірної квартири багато років тому, квартирою не користуються, комунальні платежі не сплачують. Ці обставини не спростовані відповідачами, однак суд першої інстанції не надав їм належної правової оцінки. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права; обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Рішення суду першої інстанції вищевказаним вимогам закону відповідає. Судом першої інстанції встановлено, що рішенням народних депутатів №478 від 24.12.1987 року ОСОБА_2 із складом сім`ї: матір ОСОБА_4 , син - ОСОБА_3 було видано ордер на житлове приміщення №3146 на право зайняття житлового приміщення за адресою АДРЕСА_1 . На даний час квартира не приватизована. ОСОБА_1 зареєстрована та проживає за адресою АДРЕСА_1 . ОСОБА_3 та ОСОБА_2 також зареєстровані за адресою АДРЕСА_1 , а особовий рахунок відкритий на ім`я ОСОБА_2 який є наймачем (довідки а.с. 18,20). ОСОБА_2 періодично сплачував за комунальні послуги спожиті за адресою АДРЕСА_1 , в період з 2010 2019 роки. ОСОБА_2 звертався до КП «Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації» із заявою про виготовлення технічної документації з метою оформлення права власності на спірну квартиру. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не надала доказів про те, що відповідачі мають на праві власності чи праві постійного проживання інше житлове приміщення чи на підставі укладення шлюбу отримали право на користування іншим житловим помешканням та перестали користуватися квартирою без поважних причин. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив обставини справи, які перевірив наданими доказами, оціненими в порядку ст.89 ЦПК України, правильно визначив спірні правовідносини та застосував до них норми права, внаслідок чого дійшов обґрунтованого висновку про відмову у їх задоволенні. Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачі втратили право користування спірною квартирою колегія суддів відхиляє, з огляду на наступне. Частиною четвертою статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у правік користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. ЄСПЛ вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві. Як слідує з матеріалів справи відповідач ОСОБА_2 , як квартиронаймач та його син ОСОБА_3 як член сім`ї квартиронаймача правомірно вселилися та зареєстровані у спірному жилому приміщенні на законних підставах. Докази на спростування цих обставин позивач не надала. У статті 379 ЦК України зазначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них. Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого непроживання. Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи. Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року в справі № 759/19579/17. За статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі. Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Тож, можна зробити висновок, що суд не втручається у процесуальну діяльність учасників процесу (реалізацію наданих їм процесуальних прав та виконання покладених на них процесуальних обов`язків), крім випадків, передбачених ЦПК України. У процесуальному законодавстві передбачено обов`язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини. Як на доказ не проживання у спірному жилому приміщенні відповідачів позивачка посилалася на акт МКП «Київська» № 313к від 26 вересня 2022 року, складені працівниками інженером МКП «Київська» зі слів ОСОБА_1 . Проте, вказаний акти не може бути належними доказом у розумінні статті 77 ЦПК України, які містять інформацію щодо предмета доказування, оскільки акт про непроживання особи у жилому приміщенні складається і підписується уповноваженим представником житлово-комунального підприємства, управляючої компанії, об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, а висновки в ньому робляться після з`ясування таких обставин як наявність у квартирі речей відповідача, причини відсутності відповідача на час перевірки тощо. Колегія суддів критично оцінює акт, наданий позивачкою до суду на підтвердження наявності обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, оскільки він складений з її слів, та без з`ясування обставин щодо наявності у квартирі речей відповідачів та причин їх не проживання. Судом встановлено, що позивачка змінила замки вхідних дверей квартири, і відповідачі не можуть безперешкодно потрапити до неї, У квартирі зберігаються їх речі та вони періодично посплачують комунальні послуги. Крім цього, ОСОБА_2 , як квартиронаймач, на даний час оформляє документи для реалізації свого права на приватизацію цього житла. Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність заявлених позивачем позовних вимог про визнання відповідачів такими, що втратили право на користування відповідним жилим приміщенням. Як наслідок, суд правильно вважав, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог. Крім цього, у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 пред`явила позов про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням на підставі ст. 71 та ст.107 Житлового кодексу. У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК України), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК України). Однак доказів на підтвердження обставин для застосування як ст. 71, так і ст. 107 Житлового кодексу позивачка не надала. Таким чином, відсутні підстави вважати, що суд першої інстанції у справі, що переглядається, не надав оцінки фактичним обставинам, доводи апеляційної скарги з цих підстав є необґрунтованими. Інші аргументи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішення суду, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального та процесуального права . Доводи апеляційної скарги в їх сукупності фактично зводяться до переоцінки доказів та власного тлумачення спірних правовідносин і висновків суду не спростовують. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року. Проаналізувавши зміст рішення суду першої інстанції з точки зору застосування норм права, та оцінки доказів, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів вважає, що судом ухвалене рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивача та їх відображення в оскаржуваному рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у цій справі було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Оскільки апеляційна скарга не підлягає задоволенню, то судові витрати понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної слід залишити за позивачем. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381 384 ЦПК України, постановив: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 13 липня 2023 року залишити без змін. Судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, залишити за позивачем. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення до Верховного Суду. Головуючий С. Г. Копаничук судді: Л. О. Голота В. П. Рибчинський