Постанова Київський апеляційний суд № 758/188/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 757/19579/20 Головуючий у І інстанції Бусик О.Л. Провадження №22-ц/824/9724/2023 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О. ПОСТАНОВА Іменем України 27 вересня 2023 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Таргоній Д.О., суддів: Голуб С.А., Писаної Т.О., за участі секретаря Спис Ю.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 16 березня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , треті особи: приватний нотаріус Васильківського районного нотаріального округу Київської області Соломатіна Оксана Петрівна, приватний нотаріус Васильківського районного нотаріального округу Київської області Семенець Олександр Анатолійович, про визнання недійсними довіреності та договору купівлі-продажу, витребування майна з чужого незаконного володіння, УСТАНОВИВ: У січні 2021 року ОСОБА_2 звернулась до суду з даним позовом, вобґрунтування якого зазначила, що в 2018 році невідомі особи вивезли її до Житомирської області, де дізналися про наявність у неї у власності двох квартир у місті Києві. На їх пропозицію відчужити вищезазначені квартири позивачка надала їм відмову. В подальшому невідома позивачці особа шахрайським шляхом заволоділа її паспортом. Згодом позивачці стало відомо, що невідома раніше їй особа - ОСОБА_3 , використавши нотаріальну довіреність № 1437 від 25 25 червня 2018 року, від імені позивачки, посвідчену приватним нотаріусом Семенцем О.А., відчужив належне позивачці майно на користь ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу № 3073 від 28 вересня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Семенцем О.А. З даного приводу позивачкою було подано відповідну заяву до Солом`янського УП ГУНП у м. Києві. Позивачка вказувала на те, що вищезазначена довіреність від її імені та договір купівлі-продажу повинні бути визнані недійсними, оскільки в той період часу ОСОБА_2 , в силу своєї хвороби, яка виявлена в неї з 1988 року, не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Враховуючи вищевикладене та уточнивши свої вимоги, ОСОБА_2 просила визнати недійсною довіреність від імені ОСОБА_2 на ім`я ОСОБА_3 , посвідчену приватним нотаріусом Васильківського нотаріального округу Київської області Семенцем Олександром Анатолійовичем 25 червня 2018 року, яка зареєстрована в реєстрі нотаріальних дій за номером 1437; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , серія та номер 3073 від 28 вересня 2018 року, укладений з ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Васильківського нотаріального округу Київської області Семенцем Олександром Анатолійовичем; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 53695058 від 20.08.2020 13:10:44, приватний нотаріус Буглак Олеся Гурамівна, Київський міський нотаріальний округ м. Київ; витребувати у власність ОСОБА_2 від ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 16 березня 2023 року позов задоволено. Визнано недійсною довіреність від імені ОСОБА_2 на ім`я ОСОБА_3 , посвідчену приватним нотаріусом Васильківського нотаріального округу Київської області Семенцем Олександром Анатолійовичем 25 червня 2018 року, яка зареєстрована в реєстрі нотаріальних дій за номером 1437. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , серія та номер 3073 від 28 вересня 2018 року, укладений з ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Васильківського нотаріального округу Київської області Семенцем Олександром Анатолійовичем, зареєстрований в реєстрі за № 3073. Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 53695058 від 20 серпня 2020 року 13:10:44, приватний нотаріус Буглак Олеся Гурамівна, Київський міський нотаріальний округ, м. Київ. Витребувано у власність ОСОБА_2 від ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 . Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, з апеляційною скаргою звернувся ОСОБА_1 який, посилаючись на невідповідність висновків суду встановленим по справі обставинам, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про визнання недійсною довіреності, на підставі якої було укладено договір купівлі-продажу квартири, взагалі не встановив її фізичну наявність та її зміст, матеріали справи не містять копії даної довіреності, а інформація, що міститься у витягу з Єдиного реєстру довіреностей, не дає можливість встановити її юридичний зміст окрім загальної інформації про сторін. Зазначає, що вирішуючи спір, суд не встановив чи є апелянт добросовісним/недобросовісним набувачем, не перевірив його матеріальний стан, чи є спірна квартира його єдиним житлом чи ні. Звертає увагу апеляційного суду на те, що ОСОБА_1 жодного разу не отримував повідомлення про виклики до суду, хоча скаржник зареєстрований та проживає у спірній квартирі з моменту її придбання. Вказує на те, що висновком судово-психіатричної експертизи абсолютна неспроможність позивача не встановлена, остання неодноразово видавала довіреності на користь третіх осіб, проте органи нотаріату жодного разу не поставили під сумнів здатність ОСОБА_2 розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Кім того, суд першої інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права щодо витребування нерухомого майна без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, оскільки факт незаконного відчуження та допущення продажу майна не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача. Відзив на апеляційну скаргу у визначений судом апеляційної інстанції строк не надходив. Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. Згідно вимог ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку, що підстави для зміни чи скасування оскаржуваного рішення відсутні. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що на період підписання спірної довіреності, а також укладання спірного договору купівлі-продажу квартири, позивачка перебувала у стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та не могла керувати ними. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає його правильним, з наступних підстав. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Згідно частин першої та другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. За статтею 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені. У контексті викладеного слід розуміти, що підставою для визнання правочину недійсним відповідно до частини першої статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї із сторін. Справи про визнання правочину недійсним із тих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити перш за все на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Підставою для визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. У пункті 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №359/3849/14-ц, від 16 травня 2022 року у справі №127/8183/19, від 30 травня 2022 року у справі №663/2311/16-ц. Судом першої інстанції встановлено, що згідно із копією довідки УП у Солом`янському районі ГУНП у м. Києві від 12 березня 2019 року, у період часу з травня по серпень 2019 року, невстановлена особа шахрайським шляхом заволоділа паспортом на ім`я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та в подальшому заволоділа її майном. Вказана подія була зареєстрована до ЄРДР за № 12018100090010561 від 14 вересня 2018 року, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 358 КК України. Згідно з копії довіреності (бланк серія ННІ № 995382) посвідченої приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київської області Соломатіною О.П. від 03 вересня 2018 року ОСОБА_2 уповноважила ОСОБА_6 бути її представником з питань зняття з реєстраційного обліку будь-яких осіб (крім неї) в належних їй квартирах, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 . Термін дії довіреності встановлено 1 (один) рік строком до 03 вересня 2019 року. Згідно з копією договору купівлі-продажу квартири (Серії ННР № 272477) посвідченого приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київської області Семенцем О.А. від 28 вересня 2018 року та зареєстрованого в реєстрі за № 3073, ОСОБА_3 , який діяв від імені ОСОБА_2 , на підставі довіреності за реєстровим № 1437, посвідченої Семенцем О.А., приватним нотаріусом Васильківського районного нотаріального округу Київської області 25 червня 2018року, продав, а ОСОБА_4 купив квартиру під АДРЕСА_1 . Згідно з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 235497150 від 04 грудня 2020 року право власності на об`єкт нерухомого майна - квартиру розташовану за адресою: АДРЕСА_3 зареєстровано з 20 серпня 2020 року за ОСОБА_1 . Підстава - договір купівлі-продажу, серія та номер 3063, виданий 20 серпня 2020 року. Як вбачається з копії посвідчення Серія НОМЕР_1 , виданого УПтаСЗН Солом`янської РДА 09 листопада 2018 року, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є інвалідом 3-ої групи за загальним захворюванням. Згідно висновку судово-психіатричного експерта № 647 від 02 листопада 2022 року, ОСОБА_2 , на період підписання довіреності, а також укладання договору купівлі-продажу (25.06.2018 та 28.09.2018) страждала на легку розумову відсталість (олігофренія в ступеню вираженої дебільності) із вираженими емоційно-вольовими порушеннями (згідно з МКХ-10:F70.1). ОСОБА_2 за своїм психічним станом у період підписання довіреності та укладання договору купівлі-продажу (25.06.2018 та 28.09.2018) не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідно із статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Цими процесуальними нормами передбачено, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов`язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача. Як правильно встановлено судом першої інстанції, що на період підписання спірної довіреності, а також укладання спірного договору купівлі-продажу квартири, позивачка перебувала у стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та не могла керувати ними. З огляду на викладене, колегія суддів вважає безпідставними доводи апеляційної скарги про те, що висновком судово-психіатричного експерта № 647 від 02 листопада 2022 року абсолютна неспроможність позивача не встановлена, так як висновок судово-психіатричного експерта № 647 від 02 листопада 2022 року є конкретним, однозначним та дозволяє безсумнівно дійти висновку про те, що спірна довіреність була укладена дієздатною фізичною особою, яка її вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що вирішуючи спір, суд першої інстанції повно та всебічно з`ясувавши обставини справи, вірно застосувавши положення статті 225 ЦК України, яка регулює дані правовідносини, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог, оскільки на період підписання довіреності, а також укладання договору купівлі-продажупозивач не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними. Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 у встановленому законом порядку недієздатниою не визнавалась, не спростовують висновку суду про наявність правових підстав для визнання оспорюваної довіреності та договору купівлі-продажу недійсними, оскільки положення частини 1 статті 225 ЦК України вказують на те, що правочин з підстав, визначених цією статтею, може оспорити дієздатна фізична особа, яка вчинила такий правочин, і в момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій. Тобто, законодавець не вказує на те, що визнання правочину недійсним на підставі статті 225 ЦК України може здійснюватися лише у випадку визнання недієздатною особи, яка вчинила правочин. Посилання в апеляційній скарзі на те, що відповідач є добросовісним набувачем, не заслуговують на увагу та не можуть бути підставою для відмови у позові, оскільки спірна квартира могла бути відчужене виключно у разі наявності волевиявлення власника, в даному конкретному випадку позивача. Водночас, матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_2 рішення про відчуження спірної квартири не приймала. Оскільки, власник волевиявлення на відчуження спірного майна не виявляв, тому є підстави для витребування спірної квартири на користь останньої відповідно пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України. Аналогічну позицію викладено у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 755/174/18. Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього. Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, серед іншого вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У відповідності до статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу. Таким чином, у відповідності до вимог статей 330, 387, 388, 396 ЦК України право власності на квартиру, яку було відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15 та від 16 квітня 2014 року у справі № 6-146цс13. Отже, право власності на майно, яке відчужено поза волею власника, не набувається, у тому числі й добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. Лише за наявності волевиявлення власника майна, можливе розпорядження спірним нерухомим майном. Таким чином, у випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційним позовом). Згідно із пунктами 146, 152, 153, Постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21) набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення) з цієї особи нерухомого майна. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав (записів до Державного реєстру прав). З відображенням таких відомостей (записів) у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію. Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей (записів) до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту. Пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74), 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 148) та інших. Належним відповідачем за позовом про витребування нерухомого майна є особа, за якою зареєстроване право власності на таке майно. Отже, вимога про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18, пункти 146-147. Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) зазначено, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Відповідно до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, чинній на час звернення позивача з позовом, записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Відповідно до цієї статті в чинній редакції за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав. Таким чином, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав (записів до Державного реєстру прав). З відображенням таких відомостей (записів) у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію. Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей (записів) до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29)). У зв`язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку у своїй постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158 гс18, пункт 5.17), де зазначалося про можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності як належного способу захисту права або інтересу. Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України). Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36). З огляду на те, що спірна квартира вибула з власності поза волею позивача, пред`явлення останньою позову до кінцевого набувача права на квартиру про її витребування на підставі статей 387, 388, 396 ЦК України відповідає вимогам закону. Доводи апеляційної скарги про те, що скаржник постійно проживає у спірній квартирі не знайшли свого підтвердження ані в суді першої інстанції, ані в суді апеляційної інстанції. Таким чином, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. З урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог є законним та обґрунтованим, ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні підстави для його скасування. Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За вказаних обставин, колегія суддів приходить до висновку про залишення рішення суду без змін, а скарги без задоволення. Керуючись ст.ст.268, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 390 ЦПК України, апеляційний суд, ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргуОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Подільського районного суду м. Києва від 16 березня 2023 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови виготовлено 04 жовтня 2023 року. Суддя-доповідач Таргоній Д.О. Судді: Голуб С.А. Писана Т.О.