Постанова 4856 № 806/2273/16

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 806/2273/16 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Панкеєва В.А. Суддя-доповідач - Гонтарук В. М. 26 вересня 2023 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Гонтарука В. М. суддів: Білої Л.М. Матохнюка Д.Б. , секретар судового засідання: Лунь Т. С., за участю: позивача: ОСОБА_1 представника відповідача: Зотова Андрія Олександровича розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Житомирській області про визнання незаконним та скасування наказу, В С Т А Н О В И В : позивач звернувся до суду із позовом до Головного управління Національної поліції в Житомирській області про визнання незаконним та скасування наказу №142 о/с від 04.07.2016, яким було внесено зміни до наказу від 25.03.2016 №53 о/с щодо дати звільнення, зокрема вважати позивача звільненим з 31.03.2016. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 18 квітня 2023 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням,позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати, прийняти постанову про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що призвело до неповного з`ясування обставин справи і, як наслідок, невірного вирішення справи та прийняття необґрунтованого рішення. 21 серпня 2023 року від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено про безпідставність її доводів. Позивач в судовому засіданні вимоги апеляційної скарги підтримав у повному обсязі, просив суд їх задовольнити. Представник відповідача щодо задоволення апеляційної скарги заперечував, просив суд відмовити в її задоволенні. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши апеляційну скаргу в межах її доводів та вимог, а також відзив, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з наступного. Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду неоспорені факти про те, що позивач проходив службу в органах внутрішніх справ з 01.09.2005 року. Наказом Головного управління Національної поліції в Житомирській області від 23.03.2016 № 238 "Про притягнення до дисциплінарної відповідальності" на капітана поліції ОСОБА_1 накладено дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення зі служби в поліції. Наказом Головного управління Національної поліції в Житомирській області від 25.03.2016 № 53о/с "По особовому складу" капітана поліції ОСОБА_1 відповідно до Закону України "Про національну поліцію" звільнено зі служби в поліції за п.6 ч.1 ст.77 (у зв`язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби, накладеного відповідно до Дисциплінарного статуту). В подальшому наказом Головного управління Національної поліції в Житомирській області №142 о/с від 04.07.2016 унесено зміни до пункту наказу Головного управління Національної поліції в Житомирській області від 25.03.2016 № 53о/с у частині звільнення зі служби капітана поліції ОСОБА_1 , слідчого слідчого управління Головного управління Національної поліції в Житомирській області, та вважати його звільненим з 31.03.2016. Не погоджуючись з наказами від 23.03.2016 № 238 "Про притягнення до дисциплінарної відповідальності" та №53 о/с від 25.03.2016 "По особовому складу" позивач оскаржив їх в судовому порядку у справі №806/796/16. Так, постановою Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 22 липня 2022 року залишено без змін рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2020 року, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 18 лютого 2021 року, якою рішення першої інстанції залишено без змін. Позивач не погоджуючись з наказом від 04.07.2016№142 о/с, яким було внесено зміни до наказу від 25.03.2016 №53 о/с щодо дати звільнення, звернувся до суду за захистом своїх порушених прав. Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, колегія суддів зазначає наступне. Приписами ст.19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. При цьому суд відмічає, що "на підставі" означає, що суб`єкт владних повноважень: 1) повинен бути утворений у порядку, визначеному Конституцією та законами України; 2) зобов`язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним; "у межах повноважень" означає, що суб`єкт владних повноважень повинен приймати рішення, а дії вчиняти відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх; "у спосіб" означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби; "з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано", тобто використання наданих суб`єкту владних повноважень повинно відповідати меті та завданням діяльності суб`єкта, які визначені нормативним актом, на підставі якого він діє; "обґрунтовано", тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії). Рішення повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Закон України "Про Національну поліцію" від 02.07.2015 № 580-VIII визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України (далі - Закон № 580-VIII). Згідно з частиною 1 статті 17 Закону № 580-VIII поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах у поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції. У частині 1 статті 18 Закону № 580-VIII визначені обов`язки поліцейського зокрема: 1) неухильно дотримуватися положень Конституції України, законів України та інших нормативно-правових актів, що регламентують діяльність поліції, та Присяги поліцейського; 2) професійно виконувати свої службові обов`язки відповідно до вимог нормативно-правових актів, посадових (функціональних) обов`язків, наказів керівництва; 3) поважати і не порушувати прав і свобод людини. Відповідно до частини 1, 2 статті 19 Закону № 580-VIII у разі вчинення протиправних діянь поліцейські несуть кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну відповідальність відповідно до закону. Підстави та порядок притягнення поліцейських до дисциплінарної відповідальності, а також застосування до поліцейських заохочень визначаються Дисциплінарним статутом Національної поліції України, що затверджується законом. Статтею 77 Закону № 580-VIII визначено вичерпний перелік підстав для звільнення поліцейського, п.6 ч.1 вказаної статті передбачено, що поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється у зв`язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби, накладеного відповідно до Дисциплінарного статуту Національної поліції України. Відповідно до ч.2 ст.77 Закону № 580-VIII, днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення. Частиною 2 статі 18 Дисциплінарного статуту встановлено, що такі дисциплінарні стягнення, як звільнення з посади та звільнення з органів внутрішніх справ, накладені на осіб рядового і начальницького складу, які тимчасово непрацездатні або перебувають у відпустці, відрядженні, виконуються після їх прибуття до місця проходження служби. Колегія суддів звертає увагу, що основною підставою для скасування спірного наказу позивач зазначає порушення строку його винесення відповідачем. Даючи оцінку вказаним обставинам, колегія судів зазначає наступне. Як було встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, відповідачем видано наказ від 04.07.2016 № 142 о/с, яким внесено зміни до наказу від 25.03.2016 № 53о/с у частині звільнення зі служби в поліції капітана поліції ОСОБА_1 та звільнено його з 31.03.2016. Підставою винесення спірного наказу вказано рапорт начальника СЮЗ ГУНП в Житомирській області. Так, рапортом від 30.06.2016 начальник сектору юридичного забезпечення ГУНП в Житомирській області підполковник поліції Беспризванний А.А. доповів, що під час підготовки до розгляду справи №806/769/16 в суді та вивчення матеріалів позовної заяви було встановлено, що в день видачі наказу від 25.03.2016 №53о/с про звільнення ОСОБА_1 , він перебував на лікарняному, а саме з 11.03.2016 по 30.03.2016, у зв`язку з чим було внесено зміни наказу від 25.03.2016 №53о/с в частині дати звільнення. Згідно листка непрацездатності серії АГТ № 033464 ОСОБА_1 в період з 11.03.2016 по 30.03.2016 перебував на амбулаторному лікуванні. При цьому, жодних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 належним чином, з відповідними доказами, повідомив уповноважений орган про перебування його на лікарняному до моменту подання адміністративного позову у справі №806/769/16, позивач ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції не надав. Таким чином, з огляду на вищенаведені обставини, колегія суддів вважає, що наказ від 04.07.2016 № 142 о/с, яким змінено дату звільнення ОСОБА_1 у зв`язку з перебування ним на лікарняному, винесений за наявності обґрунтованої підстави, зокрема рапорту начальника сектору юридичного забезпечення ГУНП в Житомирській області підполковника поліції ОСОБА_2 , та за встановленим фактом відсутності у суб`єкта владних повноважень відомостей щодо перебування поліцейського на лікарняному в період з 11.03.2016 по 30.03.2016. З матеріалів справи встановлено, що рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2020 року, яке набрало законної сили, згідно листка непрацездатності серії АГТ № 033464, ОСОБА_1 в період з 11.03.2016 по 30.03.2016 перебував на амбулаторному лікуванні. Таким чином відповідач, звільнивши наказом від 25.03.2016 № 53о/с "По особовому складу" ОСОБА_1 в період непрацездатності, діяв всупереч ч.2 ст.18 Дисциплінарного статуту. Однак в послідуючому відповідач видав наказ від 04.07.2016 № 142о/с, яким вніс зміни до наказу від 25.03.2016 № 53о/с у частині звільнення зі служби в поліції капітана поліції ОСОБА_1 та звільнив його з 31.03.2016, чим усунув порушення ч.2 ст.18 Дисциплінарного статуту в частині виконання дисциплінарного стягнення, накладеного на позивача наказом від 23.03.2016 № 238 "Про притягнення до дисциплінарної відповідальності", а тому суд не вбачає підстав для скасування наказу від 25.03.2016 № 53о/с. Частиною 4 статті 78 КАС України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Отже, обставини встановлені рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2020 року не потребують доказування. Колегія суддів зазначає, що докази і доказування - один із найважливіших інститутів адміністративного права. Адже саме з допомогою доказів суд з`ясовує дійсні правовідносини сторін, обставини, що мають значення для справи. Суд зауважує, що докази це будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність оспорюваних обставин. Тобто доказом є не факт, не обставина, а фактичні дані. Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у справі, та інших обставин, які мають значення, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Достатність доказів визначається як наявність у справі такої сукупності зібраних доказів, яка викликає у суб`єкта доказування внутрішню переконаність у достовірному з`ясуванні наявності або відсутності обставин предмету доказування, необхідних для встановлення об`єктивної істини та прийняття правильного рішення у справі. Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв`язок цих доказів у їх сукупності, суд апеляційної інстанції зауважує, що будь яких доказів незаконності винесеного Головним управлінням Національної поліції в Житомирській області наказу від 04.07.2016 № 142 о/с матеріали справи не містять. Згідно частини першої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція), була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства. Згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, ЄСПЛ у п. 36 по справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97 від 1 липня 2003 року зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п.

30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року). Судова колегія зазначає, що згідно з практикою ЄСПЛ, зокрема, в рішенні по справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, п. 29). Враховуючи вищевикладене, оцінивши докази, які містяться в матеріалах справи колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні позовних вимог. При цьому, апеляційна скарга не містить посилання на обставини, передбачені ст. 317 КАС України, за яких рішення суду підлягає скасуванню, оскільки доводи викладені в апеляційних скаргах не спростовують висновків суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення адміністративного позову. Натомість оскаржуване рішення суду ухвалено у відповідності до вимог чинного законодавства України, враховуючи всі фактичні обставини справи, в межах наданих суду повноважень, та вірно застосовано судом як норми процесуального так і матеріального права, в повному обсязі з`ясовано обставини, що мають значення для правильного вирішення адміністративного спору, доведено та всебічно обґрунтовано їх в своєму рішенні, надано належну оцінку всім доказам, ґрунтуючись на повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2023 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України. Постанова складена в повному обсязі 02.10.2023 року. Головуючий Гонтарук В. М. Судді Біла Л.М. Матохнюк Д.Б.