Постанова 4856 № 802/671/15-а

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 802/671/15-а Головуючий суддя 1-ої інстанції - Маслоід Олена Степанівна Суддя-доповідач - Моніч Б.С. 27 вересня 2023 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Моніча Б.С. суддів: Боровицького О. А. Кузьмишина В.М. , за участю: секретаря судового засідання: Литвин Д. С., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 31 травня 2023 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, В С Т А Н О В И В : І. ІСТОРІЯ СПРАВИ, КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до Генеральної прокуратури України, в якому просив: - визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України № 209-ц від 16.02.2015 про звільнення ОСОБА_1 з посади старшого прокурора відділу службових розслідувань запобігання та протидії корупції, захисту працівників прокуратури управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України); - поновити ОСОБА_1 на посаді старшого прокурора відділу службових розслідувань запобігання та протидії корупції, захисту працівників прокуратури управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України; - стягнути з Генеральної прокуратури на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16.02.2015 до моменту фактичного поновлення на роботі. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що наказом Генерального прокурора України № 209-ц від 16.02.2015 його звільнено з посади старшого прокурора відділу службових розслідувань запобігання та протидії корупції, захисту працівників прокуратури управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України лише з підстав перебування на посаді, яка визначена в Законі України "Про очищення влади", чим порушені конституційні принципи та гарантії притягнення до індивідуальної відповідальності та звужено зміст прав. Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 10.11.2020 замінено первісного відповідача - Генеральну прокуратуру України на його правонаступника - Офіс Генерального прокурора. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 26.04.2021, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15.07.2021, позов задоволено частково: визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора України № 209-ц від 16.02.2015 про звільнення ОСОБА_1 з посади старшого прокурора відділу службових розслідувань запобігання та протидії корупції, захисту працівників прокуратури управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України; поновлено ОСОБА_1 в Офісі Генерального прокурора на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав до звільнення, з 17.02.2015; стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 17.02.2015 по 26.04.2021 у розмірі 831 326,86 грн з вирахуванням при виплаті встановлених законом податків і зборів. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць. Постановою Верховного Суду від 08.12.2022 року рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 26.04.2021 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15.07.2021 року скасовано, а справу направлено до Вінницького окружного адміністративного суду на новий розгляд. Направляючи справу на новий розгляд Верховний Суд зазначив, що судами попередніх інстанцій не встановлено, які саме дії здійснював позивач, обіймаючи посаду старшого прокурора відділу службових розслідувань запобігання та протидії корупції, захисту працівників прокуратури управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України, що охоплюються забороною, передбаченою п. 12 ч. 2, ч. 3 ст. 3 Закону № 1682-VII. Крім того, суди попередніх інстанцій не встановили виключного кола документів, що стали підставою для прийняття спірного наказу про звільнення позивача. Верховний Суд зазначив, що під час нового розгляду справи суду необхідно дослідити усі обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, надати оцінку заявленим позовним вимогам крізь призму частини другої статті 2 КАС України та з урахуванням установленого статтею 6 цього Кодексу принципу верховенства права. ІІ. ЗМІСТ РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 31 травня 2023 року позовну заяву ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора України № 209-ц від 16.02.2015 року про звільнення ОСОБА_1 з посади старшого прокурора відділу службових розслідувань, запобігання та протидії корупції, захисту працівників прокуратури управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 17.02.2015 року по 11.10.2021 року у розмірі 1 308 897, 11 грн. (один мільйон триста вісім тисяч вісімсот дев`яносто сім тисяч гривень одинадцять копійок) з вирахуванням при виплаті встановлених законом податків і зборів. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. ІІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ У період з 16.04.2013 року по 26.03.2014 року позивач працював на посаді старшого прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування органами внутрішніх справ та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні Прокуратури Вінницької області, а з 27.03.2014 року позивача призначено старшим прокурором відділу запобігання та протидії корупції в центральному апараті управління внутрішньої безпеки Генеральної прокуратури України. Наказом Генерального прокурора України від 16.02.2015 року № 209-ц позивача звільнено з посади старшого прокурора відділу службових розслідувань запобігання та протидії корупції, захисту працівників прокуратури управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України, у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України. Правомірність прийняття спірного наказу відповідач обґрунтовує посиланням на висновок про стан дотримання конституційних прав громадян під час досудового розслідування та судового розгляду щодо осіб, які приймали активну участь у захоплені адміністративної будівлі Вінницької обласної державної адміністрації 25.01.2014 року, що складений 28.11.2014 року Генеральною прокуратурою України. Генеральною прокуратурою України проведено перевірку відомостей щодо застосування заборон, передбачених ч. 3 та 4 ст. 1 Закону України "Про очищення влади" щодо позивача, за наслідком якої складено довідку про те, що останній підпадає під дію п. 12 ч. 2 та ч. 3 ст. 3 Закону України "Про очищення влади", а відтак, до нього застосовується заборона, передбачена ч. 1 або 4 ст. 1 Закону України "Про очищення влади". Позивач не погодився із своїм звільненням та звернувся до суду. IV. ОЦІНКА СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ За наслідками нового розгляду справи, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачем не доведено належними та допустимими доказами вчинення позивачем або ж його сприяння у вчиненні дій, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, також відповідачем не проаналізовано індивідуальну поведінку позивача, що, в свою чергу, дало б можливість встановити його особисту вину та застосувати індивідуальну відповідальність. Оцінивши пропорційність обмежень у їх сукупності, застосованих до позивача щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, суд визнав їх непропорційними, невиправданими та не необхідними у демократичному суспільстві, оскільки вони не є пропорційним переслідуваній законній меті. Суд зазначив, що оскаржуваний наказ відповідача не відповідає критеріям правомірності, наведеним у ч. 2 ст. 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням ст. 8 Конвенції. Суд також урахував позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 19 жовтня 2019 року у справі "Полях та інші проти України", у якому Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України №1682-VII до осіб, які в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року перебували на окремих посадах державної служби без встановлення причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів ОСОБА_3 , суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями. Таким чином, суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ про звільнення позивача є протиправними, а тому такий підлягає скасуванню . Щодо поновлення на посаді, суд зазначив, що така вимога не підлягає задоволенню з огляду на те, що на виконання рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 26.04.2021 року та постанови Сьомого апеляційного адміністративного суду від 15.07.2021 року наказом Офісу Генерального прокурора № 1468ц від 12.10.2021 року (тобто до винесення Верховним Судом постанови за результатами касаційного перегляду вказаних судових рішень по даній справі) позивача поновлено на посаді старшого прокурора відділу службових розслідувань, запобігання та протидії корупції, захисту працівників прокуратури управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України з 17.02.2015 року. Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд дійшов висновку, що середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу за період з 17.02.2015 року по 11.10.2021 року становить 2 148 697,97 грн., з яких з 17.02.2015 року по 30.11.2015 року - 105 326,48 грн (537,38 грн. х 196 робочих днів); з 01.12.2015 року по 05.09.2017 року - 296 232,93 грн (671,73 грн. (537,38 грн. х 1.25) Ч 441 робочий день); з 06.09.2017 року по 11.10.2021 року - 1 747 138,56 грн (1706,19 грн. (671,73 грн. х 2,54) Ч 1024 робочі дні). Врахувавши виплату у жовтні 2021 року при поновленні позивача на посаді середнього заробітку за один місяць у розмірі 11284,98 грн, виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 820 041,88 грн на підставі виконавчого листа та виплату коштів за період тимчасової непрацездатності з 16.02.2015 року по 27.02.2015 року включно у розмірі 8 474,00 грн, суд дійшов висновку, що сума середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу за період з 17.02.2015 року по 11.10.2021 року з урахуванням коефіцієнтів підвищення посадового окладу складає 1 308 897,11 грн (2 148 697,97 грн. - 839 800,86 грн). V. ДОВОДИ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ Не погоджуючись із такими судовими рішеннями, Офіс Генерального прокурора подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 31 травня 2023 року та відмовити у задоволенні позовних вимог. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що Закон України "Про очищення влади" встановлює заборону окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. При цьому, Закон України "Про очищення влади" не встановлює жодних застережень чи виключень стосовно заборони звільнення осіб, які підпадають під критерії, передбачені ч. 1 ст. 3 Закону України "Про очищення влади". Скаржник зазначає, що люстрація не є видом юридичної відповідальності, а підстава, передбачена пунктом 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України, не є по суті видом дисциплінарного стягнення. Указує на те, що норми Закону України "Про очищення влади" є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами та їх посадовими особами у визначений законом строк, а тому вважає, що відповідач при виданні спірного наказу діяв правомірно. На думку скаржника, суд першої інстанції не правильно застосував до спірних правовідносин статті 62 Конституції України щодо презумпції невинуватості. Вважає, що презумпція невинуватості застосовується до процедури, яка по суті є кримінальною, і в межах якої суд робить висновок про вину особи саме у кримінально-правовому сенсі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі №800/547/17), а відтак зазначена гарантія не може бути поширена на інші провадження, які згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод охоплюються поняттям спору щодо прав та обов`язків цивільного характеру. Зазначає, що на даний час положення Закону України "Про очищення влади" неконституційними не визнано, тому адміністративний суд може здійснювати перевірку спірного наказу лише за критеріями, передбаченими статтею 2 КАС України. Позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим та мотивованим, прийнятим з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Позивач вважає, що наведені відповідачем у апеляційній скарзі підстави та обставини для скасування оскаржуваного рішення суду є надуманими, а тому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. VI. ОЦІНКА АПЕЛЯЦІЙНОГО СУДУ Апеляційний суд, перевіривши доводи апеляційної скарги, виходячи з меж апеляційного перегляду, визначених статтею 308 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України), а також, надаючи оцінку правильності застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права у спірних правовідносинах, виходить з наступного. Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Згідно частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 16.10.2014 року набрав чинності Закон України "Про очищення влади" від 16.09.2014 року №1682-VII (далі - Закон №1682-VII). В розумінні ст. 1 Закону №1682-VII, очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_4 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист. Протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону. Ст. 2 Закону №1682-VII передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації). Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 2 Закону №1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України. Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені ст. 3 Закону №1682-VII. Згідно з п. 12 ч. 2 ст. 3 Закону №1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням працівника органу прокуратури, який здійснював процесуальне керівництво, вносив подання, погодження, підтримував клопотання про застосування запобіжних заходів, підтримував державне обвинувачення у суді стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України "Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань" від 29 січня 2014 року № 737-VII, Закону України "Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України" від 21 лютого 2014 року № 743-VII. Отже, ст. 2 Закону № 1682-VII містить перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації), а ст. 3 цього ж Закону визначає критерії, на яких ґрунтується очищення влади (люстрація). Пп. 1 п. 2 р. Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1682-VII передбачено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб, звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів. Згідно ст. 46-2 Закону України "Про прокуратуру" №1789-XII, який був чинний станом на час виникнення спірних правовідносин, прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю. Військовослужбовці військових прокуратур можуть бути звільнені з військової служби відповідно до законодавства, що регулює порядок її проходження. Відповідно до п. 72 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України "Про очищення влади". З матеріалів справи вбачається, що правомірність прийняття спірного наказу відповідач обґрунтовує посиланням на висновок про стан дотримання конституційних прав громадян під час досудового розслідування та судового розгляду щодо осіб, які приймали активну участь у захопленні адміністративної будівлі Вінницької обласної державної адміністрації 25.01.2014 року, що складений 28.11.2014 року Генеральною прокуратурою України. З висновку слідує, що позивач здійснював процесуальне керівництво у кримінальному провадженні № 12014020000000022 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 294, ст. 341, ч. 2 ст. 345, ч. 2 ст. 342 КК України, які в подальшому були звільнені судом від кримінальної відповідальності на підставі Закону України "Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань" №737-VII від 29.01.2014, а прокурорами органів прокуратури Вінницької області апеляції на рішення судів про звільнення осіб від кримінальної відповідальності не подавалися, у зв`язку із відсутністю на те підстав. Генеральною прокуратурою України проведено перевірку відомостей щодо застосування заборон, передбачених ч. 3 та 4 ст. 1 Закону України "Про очищення влади" щодо позивача, за наслідком якої складено довідку про те, що останній підпадає під дію п. 12 ч. 2 та ч. 3 ст. 3 Закону України "Про очищення влади", а відтак, до нього застосовується заборона, передбачена ч. 1 або 4 ст. 1 Закону України "Про очищення влади". Як встановлено судом, позивач у період з 21.11.2013 року по 22.02.2014 року працював в органах прокуратури та здійснював процесуальне керівництво, вносив погодження, підтримував клопотання про застосування запобіжних заходів у суді стосовно осіб, звільнених від кримінальної відповідальності відповідно до Закону України "Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань" від 29.01.2014 року № 737-VII, а саме: приймав участь у розгляді клопотання про застосування до ОСОБА_5 запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту та підтримав його; 18.02.2014 року до Вінницького міського суду Вінницької області направив клопотання про звільнення ОСОБА_6 від кримінальної відповідальності; 08.02.2014 року погодив повідомлення про підозру ОСОБА_7 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 294, ст. 341, ч. 2 ст. 342 Кримінального кодексу України, клопотання про застосування відносно підозрюваного запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту та підтримав у суді клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту відносно ОСОБА_7 , яке задоволено судом. Відповідачем до матеріалів справи надані наступні документи: повідомлення про підозру ОСОБА_7 , яке погоджено позивачем; клопотання старшого слідчого СУ УМВС України у Вінницькій області Левицької О.І., яке погоджено позивачем, про застосування до ОСОБА_7 запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 11.02.2014 року про застосування до ОСОБА_7 запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту задоволення вказаного клопотання; клопотання позивача про звільнення від кримінальної відповідальності ОСОБА_7 та закриття кримінального провадження за його підозрою на підставі Закону України "Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань"; клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності ОСОБА_6 та закриття кримінального провадження за його підозрою на підставі Закону України "Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань"; ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 31.01.2014 року, згідно з якою позивач приймав участь в судовому засіданні щодо обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту ОСОБА_5 . Саме вказані документи стали підставою для прийняття відповідачем спірного наказу про звільнення позивача. Враховуючи зазначене, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, що позивач підпадає під дію критерію, визначеного п. 12 ч. 2 ст. 3 Закону № 1682-VII. Встановивши вище наявність у національному законодавстві правового підґрунтя для застосування до позивача люстраційної процедури, та враховуючи те, що позивач відповідає критеріям визначеним у Законі № 1682-VII, колегія суддів погоджується із судом першої інстанції, що втручання держави у приватне життя позивача здійснено за наявності відповідної правової підстави. При цьому, оцінюючи спірний наказ крізь призму необхідності втручання у право позивача у демократичному суспільстві, колегія суддів виходить з такого. Відсутність у Законі № 1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених ч. 2 ст. 2 КАС України. Верховний Суд у рішенні від 18 вересня 2018 року у справі №800/186/17 дійшов висновку, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії за висновком Суду не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 січня 2019 року у справі №800/186/17. У справі №800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї). Як підсумок у справі №800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб. Колегія суддів погоджується із судом першої інстанції, що ці висновки є застосовними і у цій справі. Суд ураховує, що на необхідності доведення вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках №788/2014 щодо Закону №1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті, що ураховано судом апеляційної інстанції при вирішенні цієї справи. Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ №1096 (1996) звертала увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій. На підставі наведеного, колегія суддів відхиляє доводи Офісу Генерального прокурора про те, що звільнення позивача відбулося, зважаючи на те, що норми Закону України "Про очищення влади" є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів та які в силу свого імперативного характеру підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами їх посадовими особами у визначений законом строк. Надаючи оцінку доводам скаржника щодо неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права в частині установлення порушення відповідачем статті 62 Конституції України щодо презумпції невинуватості відносно позивача, колегія суддів зазначає таке. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 квітня 2018 року у справі №800/547/17 наголосила на підході Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 11 лютого 2003 року у справі "Ringvold v. Norway" (заява №34964/97), де Суд зауважив, що презумпція невинуватості застосовується до процедури, яка за своєю суттю є кримінальною і в межах якої суд робить висновок про вину особи саме у кримінально-правовому сенсі, а відтак зазначена гарантія не може бути поширена на інші провадження, які згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції охоплюються поняттям спору щодо прав та обов`язків цивільного характеру. 17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі "Полях та інші проти України" (заяви №58812/15, №53217/16, №59099/16, №23231/18, №47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного, та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону України "Про очищення влади". У цій справі ЄСПЛ, вирішуючи питання про прийнятність скарги за статтею 6 Конвенції, визнав застосовною її цивільний аспект за пунктом 1, а також розглядав питання застосовності і кримінального аспекту за частиною

2. На застосуванні статті 6 Конвенції в її кримінальній частині наполягали другий і третій заявники з посиланням на ухвалу у справі "Матиєк проти Польщі" (Matyjek v. Poland), заява №38184/03, ЄСПЛ 2006 VII) та інші справи щодо люстрації у Польщі. ЄСПЛ на основі критерію Енгеля (рішення у справі "Енгель та інші проти Нідерландів" (Engel and Others v. the Netherlands), від 08 червня 1976 року, пункт 82) зазначив, що у згаданому рішенні у справі "Матиєк проти Польщі" (Matyjek v. Poland) (пункти 49-58), доходячи висновку, що польське люстраційне провадження могло вважатися "кримінальним", Суд врахував те, що воно здійснювалося відповідно до Кримінально-процесуального кодексу Польщі, що характер дій, за які заявника було піддано люстрації, а саме подання неправдивої заяви, був аналогічним такому злочину, як надання неправдивих показань, і що застосоване до нього покарання, неможливість обіймати широке коло посад державної служби протягом десяти років, було суворим (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 155). Натомість у цій справі ЄСПЛ дійшов висновку, що поведінка заявників, за яку до них були застосовані заходи, передбачені Законом "Про очищення влади", не кваліфікувалася як "кримінальна" відповідно до національного законодавства та не була аналогічна будь-якій формі кримінальної поведінки: вона полягала у тому, що вони обіймали свої посади, коли при владі був ОСОБА_8 . Однак лише серйозність покарання не є достатньою для того, щоб провадження розглядалося відповідно до "кримінального" законодавства (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 156-157). За такої умови, ЄСПЛ з посиланням на оцінку Верховного Суду у справі №800/186/17, де останній указав, що мета люстраційних заходів полягала не у покаранні а у відновленні довіри до державних установ (пункт 92), дійшов висновку, що характер і суворість передбачених Законом №1682-VII не були такими, щоб вважатися "кримінальними" для цілей Конвенції. Отже кримінальний аспект статті 6 Конвенції є незастосовним ЄСПЛ вважав, що порушене заявниками питання про те, чи існувало достатнє обґрунтування застосування до них таких серйозних заходів, передбачених Законом №1682-VII, має бути розглянуте у контексті скарг заявників за статтею 8 Конвенції (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 158-159). Статтею 9 Конституції України установлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 року N475/97-ВР, який набрав чинності з 11 вересня 1997 року, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, взявши на себе зобов`язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Статтею 8 Конвенції кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Відповідно до статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору. Стаття 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору. Відповідно до пункту b) частини третьої цієї статті поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення. Відповідно до статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2009 року міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення актів національного законодавства. За приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Частиною першою статті 3 КАС України установлено, що порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Відповідно до статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини. За правилами частини другої статті 3 КАС України якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Суд ураховує, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції. Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала. Суди зобов`язані відповідно до частини першої статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що так само, означає урахування тлумачення Конвенції, яке надається ЄСПЛ як мінімальних стандартів демократичного суспільства. Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів "згідно із законом" означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права. Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов`язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою. Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано у рамках внутрішнього правопорядку, але відповідно до статті 27 Віденської конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору. У рішенні ЄСПЛ у справі "Полях та інші проти України", із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону України "Про очищення влади" становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя, захищене статтею 8 Конвенції. У пункті 208 цього рішення щодо підходу, заснованого на наслідках, Суд зазначив, що Закон України "Про очищення влади" вплинув на заявників у трьох аспектах: 1) їх звільнили з державної служби; 2) до них було застосовано заборону обіймати посади державної служби на строк десять років; 3) відомості про осіб заявників було внесено до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади". За оцінкою ЄСПЛ поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної та професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 209). У вказаній справі ЄСПЛ визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі Закону України "Про очищення влади", проте продовжив розгляд скарг, призюмуючи, що цілі Закону України "Про очищення влади" можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. ЄСПЛ зазначив, що він має переконатися чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони "необхідні у демократичному суспільстві" у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення законної мети, якщо воно відповідає "нагальній суспільній необхідності", та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті. В основу підходу ЄСПЛ до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією "демократії, здатної себе захистити", що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців ("демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована") та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією. За висновком ЄСПЛ його попередні висновки у справах щодо посткомуністичної люстрації лише частково стосуються цієї справи, зокрема щодо перших чотирьох заявників, оскільки передбачені Законом України "Про очищення влади" заходи мають набагато ширшу сферу застосування та були застосовані до заявників за обставин, що відрізнялися від тих, які відбувалися у країнах Центральної та Східної Європи під час впровадження ними люстраційних програм, які були більш цільовими та вузькоспрямованими. Суд відмітив, що навіть у контексті справ, пов`язаних з переходом від тоталітаризму до демократії, а також пов`язаних зі (стверджувальними) співробітниками служб безпеки тоталітарних режимів, він ніколи не стикався з обмежувальними заходами такого широкого обсягу, застосованими до державних службовців лише на тій підставі, що вони залишались на своїх посадах під час діяльності уряду, який згодом був визнаний недемократичним. Зокрема, у розглянутих справах щодо посткомуністичної люстрації ЄСПЛ аналізував ситуації колишніх (як стверджувалося) працівників спецслужб тоталітарного режиму. Проте у цій справі заявники обіймали посади у державних установах, які принаймні принципово, ґрунтувалися на демократичних конституційних засадах, хоча і працювали за часів уряду ОСОБА_8 , який широко критикували через авторитарні тенденції та вважали причетним до широкомасштабної системної корупції. Крім того, вбачається, що їхнє звільнення ґрунтувалося на колективній відповідальності осіб, які працювали у державних установах, коли при владі був ОСОБА_8 , незалежно від конкретних виконуваних ними функцій та їхнього зв`язку з антидемократичними тенденціями і подіями, які відбувались у той період. Отже, стверджувальна загроза, яку широке коло осіб, до яких застосовувалися передбачені Законом "Про очищення влади" заходи, становило для діяльності демократичних установ, не може прирівнюватися до загрози, яка виникає у випадках співпраці зі спецслужбами тоталітарних режимів (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 275). ЄСПЛ на основі аналізу своєї практики погодився, що індивідуалізація люстраційних заходів, хоча загалом вважається необхідною, не завжди є необхідною у справі щодо кожної конкретної особи та може бути здійснена на законодавчому рівні. Проте для вибору такого підходу мають бути наведені переконливі підстави (рішення у справі "Анчев проти Болгарії" (Anchev v. Bulgaria), заява №38334/08 і 68242/16, пункти 109 - 111). У зв`язку з цим ЄСПЛ наголосив, що особливо важливим фактором є якість парламентського і судового перегляду законодавчого механізму (mutatis mutandis, рішення у справі "Енімал Дефендерз Інтернешнл проти Сполученого Королівства" [ВП] (Animal Defenders International v. the United Kingdom) [GC], заява №48876/08, пункти 113-116, ЄСПЛ 2013 (витяги). Іншими аспектами, які мають враховуватись, під час оцінки відповідності законодавчого механізму, який передбачає застосування обмежувальних заходів за відсутності індивідуальної оцінки поведінки особи, є суворість застосованого заходу (рішення у справі "Анчев проти Болгарії" (Anchev v. Bulgaria), заява №38334/08 і 68242/16, пункт 111), та чи розроблено законодавчий механізм достатньо чітко для вирішення нагальної суспільної потреби, яку він має задовольнити пропорційним чином (наприклад, у контексті статті 3 Першого протоколу до Конвенції рішення у справі "Жданока проти Латвії" [ВП] (Zhdanoka v. Latvia) [GC], заява №58278/00, пункти 22-28, 116-136, ЄСПЛ 2006 IV). Утім, щоб обмежувальний захід відповідав статті 3 Першого протоколу до Конвенції, достатнім може бути менший рівень індивідуалізації, ніж у випадках стверджуваного порушення статей 8 і 11 Конвенції (рішення у справі "Жданока проти Латвії", пункт 115) (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункти 292-293). Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм наведеним критеріям, розробленим практикою ЄСПЛ, у справі "Полях та інші проти України", ЄСПЛ указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_9 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції. ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом України "Про очищення влади" заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_6 був Президентом України (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 294). ЄСПЛ підкреслив, що Уряд не зазначив про будь-який розгляд підстав для застосування таких широкомасштабних та обмежувальних заходів під час обговорення Верховною Радою України Закону України "Про очищення влади". Навпаки, у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено "презумпцію невинуватості" та "індивідуальну відповідальність". На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункти 72, 297). У ситуації заявників у справі "Полях та інші проти України" ЄСПЛ констатував, що передбачені Законом України "Про очищення влади" заходи могли бути застосовані навіть до державного службовця, призначеного на його посаду задовго до того, як пан ОСОБА_9 став Президентом України, лише на тій підставі, що він не пішов зі своєї посади протягом року після приходу до влади ОСОБА_10 . Іншими словами, причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом № 1682-VII, є прихід до влади ОСОБА_10 , а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Суд уважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункти 299-300). Так само, на думку ЄСПЛ, немає переконливого пояснення часовим рамкам, установлених Законом України "Про очищення влади", як основного критерію для застосування передбачених законом обмежувальних заходів. Як немає і пояснення, чому однорічний період є ключовим критерієм для застосування Закону України "Про очищення влади" (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункти 301-302). У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку, що не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників. Аналіз цього рішення ЄСПЛ та встановленого у ньому порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом України "Про очищення влади", суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції. У цій справі до позивача був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону України "Про очищення влади", законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у рішенні по цій справі. Тож Суд погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі "Полях та інші проти України", оскільки за висновками ЄСПЛ саме Закону України "Про очищення влади", що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції. Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку №788/2014 зазначила, що той факт, що Закону України "Про очищення влади" виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт з принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація. Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо установити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону України "Про очищення влади", що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації). Без установлення зв`язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону України "Про очищення влади" - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо й дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого. Тож заборона перебування на зазначених у Законі України "Про очищення влади" посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону України "Про очищення влади", визначеним у частині другій статті 1 цього Закону. Указані правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 03 червня 2020 року (справа №817/3431/14), від 23,04,2021 (справа №826/17805/14), з урахуванням яких суд першої інстанції прийняв оскаржуване рішення. Велика Палата Верховного Суду постановою від 02 червня 2021 року дійшла висновку про те, що для вирішення цього та подібних спорів з метою дотримання принципів презумпції невинуватості, індивідуальної відповідальності, визначених у ст. 1 Закону № 1682-VII, та за наявності легітимної мети й пропорційності, передбачених ст. 8 Конвенції, необхідно досліджувати діяльність таких осіб на державній службі та встановлювати, чи були їхні дії, рішення чи бездіяльність спрямовані на узурпацію влади Президентом України, підрив основ національної безпеки й оборони України, протиправне порушення прав і свобод людини. Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку, що відповідачем не доведено належними та допустимими доказами вчинення позивачем або ж його сприяння у вчиненні дій, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, не проаналізовано індивідуальну поведінку позивача, що, в свою чергу, дало б можливість встановити його особисту вину та застосувати індивідуальну відповідальність, Оцінюючи пропорційність обмежень у їх сукупності, застосованих до позивача щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, колегія суддів вважає їх непропорційними, невиправданими та не необхідними у демократичному суспільстві, оскільки вони не є пропорційним переслідуваній законній меті. З урахуванням зазначеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскаржуваний наказ відповідача не відповідає критеріям правомірності, наведеним у ч. 2 ст. 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням ст. 8 Конвенції. Наведена позиція узгоджується з викладеною Верховним Судом у постановах від 09.12.2021 у справі № 826/20109/14 та від 15.12.2021 у справі № 826/17202/14. З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що наказ Генерального прокурора України № 209-ц від 16.02.2015 року про звільнення позивача з посади старшого прокурора відділу службових розслідувань, запобігання та протидії корупції, захисту працівників прокуратури управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України є протиправним та підлягає скасуванню. З урахуванням наведеного, апеляційний суд дійшов висновку, що судом першої інстанції у частині задоволених позовних вимог щодо скасування наказу прийнято правильне по суті спору рішення. Відповідно до частини 1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Оскільки апеляційна скарги містить доводи лише щодо висновку суду про протиправність спірного наказу та його скасування, то перевірка законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції в іншій частині позовних вимог апеляційним судом не здійснюється. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції у цій справі є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, з дослідженням усіх основних питань, які є важливими для прийняття даного судового рішення. Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального права, які призвели до неправильного вирішення справи, тобто прийняте рішення відповідає матеріалам справи та вимогам закону і підстав для його скасування не вбачається. VII. ВИСНОВКИ СУДУ З огляду на викладене, колегія суддів уважає, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, підстав для задоволення вимог апеляційної скарги відповідача колегією суддів не встановлено. Згідно з частини 1 статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Оскільки судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права та підстав для його скасування не вбачається, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 31 травня 2023 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України. Постанова суду складена в повному обсязі 28 вересня 2023 року. Головуючий Моніч Б.С. Судді Боровицький О. А. Кузьмишин В.М.