Постанова 4807 № 335/6036/21

Дата документу 19.09.2023 Справа № 335/6036/21 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 22-ц/807/1870/23 Головуючий у 1-й інстанції: Макаров В.О. Є.У.№ 335/6036/21 Суддя-доповідач: Кочеткова І.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 вересня 2023 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ: головуючого: Кочеткової І.В., суддів: Дашковської А.В., Кримської О.М., секретар: Остащенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха Ольга Василівна, про визнання батьківства, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 19 липня 2023 року, В С Т А Н О В И В: У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулась із позовом до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха О.В., про визнання батьківства. В обґрунтування позову зазначала, що з 1988 року її мати ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (її батько) проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, мали спільний бюджет та вели спільний побут. Від сумісного проживання ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася позивачка, державну реєстрацію народження якої проведено відповідно до ст. 53 Кодексу про шлюб та сім`ю України. Однак, оскільки батьки проживали без укладання шлюбу, за вказівкою матері в свідоцтві про народження у графі «батько» органом реєстрації актів цивільного стану був вчинений запис « ОСОБА_5 », але по-батькові у позивача зазначено « ОСОБА_6 », тобто по імені померлого батька. За час сумісного проживання із ОСОБА_3 (матір`ю позивачки), ОСОБА_4 визнавав себе біологічним батьком ОСОБА_1 , проявляв турботу, займався вихованням, цікавився її життям, піклувався про фізичний та духовний розвиток, спілкувався, виявляв інтерес до її внутрішнього світу, фінансово утримував. Від народження і по теперішній час ОСОБА_1 знає ОСОБА_4 як свого батька, вони любили одне одного і ніколи у неї не виникало ніяких сумнівів стосовно його батьківства. У зв`язку із різними поглядами на життя у 2001 році батьки припинили сімейні стосунки. Але відносини між батьком та позивачкою не припинялись, він визнавав себе її батьком. Після народження дитини у позивачки ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 приймав активну участь також і в житті онуки, спілкувався з нею, вітав з днем народженням, дарував подарунки. ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 помер. Спадкоємці після його смерті І, ІІ, ІІІ черги відсутні. Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина на майно, а саме: на квартиру в АДРЕСА_1 , та автомобіль «ВАЗ 2201040-20», 2007 року випуску, р.н. НОМЕР_1 . З метою оформлення своїх спадкових прав за законом до спливу шестимісячного строку, ОСОБА_1 звернулась до Четвертої Запорізької державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, де її повідомили про відкриття спадкової справи приватним нотаріусом Нарохою О.В., а також про те, що із заявою про прийняття спадщини звернулась ОСОБА_8 (відповідач), яка проживала з померлим ОСОБА_4 разом тривалий строк, що є доказом існування між ними наявного спору. Крім того, нотаріусом Нарохою О.В. було звернуто увагу, що в свідоцтві про народження позивача, ОСОБА_4 не зазначений як батько позивача, що може стати перешкодою у видачі свідоцтва, у зв`язку з чим необхідно надати документи, що підтверджують факт родинних відносин із померлим ОСОБА_4 . Враховуючи те, що встановлення факту батьківства необхідно позивачці для захисту майнових та немайнових прав, а також має важливе і принципове значення з метою ідентифікації родинного походження, ОСОБА_1 звернулась у березні 2021 року до Жовтневого районного суду м. Запоріжжя із заявою про встановлення факту батьківства. Але судом заяву було повернуто, оскільки такий спір не може бути вирішеним в порядку окремого провадження, у зв`язку з чим, позивач звернулася до суду із даним позовом в порядку позовного провадження та просила визнати ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , уродженця м. Запоріжжя, який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , її батьком. Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 19 липня 2023 року відмовлено у задоволенні позовних вимог. Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог. Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що судом першої інстанції не надано належної оцінки доказам по справі, а висновок суду про недоведеність є безпідставним. Апелянт вважає, що навіть той факт, що відповідач підтверджувала факт батьківства померлого із позивачкою не вплинув на рішення суду. Відмова у задоволені позову порушує права позивача, а тому рішення суду має бути скасоване. Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи представників сторін, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Вказаним вимогам закону оскаржуване рішення відповідає. Судом встановлено, що ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Запоріжжі та її батьками вказані ОСОБА_5 та ОСОБА_3 . Відомості про батька дитини внесенні за вказівкою матері, що підтверджується витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію народження відповідно до ст. ст. 53 Кодексу про шлюб та сім`ю України. 25.02.2021 ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 , яке видане 26.02.2021 року Олександрівським районним у місті Запоріжжі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), повним витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть № 00029782922 від 03.03.2021. Заповіт на випадок своєї смерті ОСОБА_4 не залишив, спадкоємці І, ІІ, ІІІ черги відсутні. До складу спадкового майна увійшли квартира, розташована в АДРЕСА_1 , та автомобіль ВАЗ 2201040-20, 2007 року випуску, р.н. НОМЕР_1 . Після смерті ОСОБА_4 із заявою про прийняття спадщини за законом до нотаріальної контори звернулась ОСОБА_1 . Разом з цим, листом від 20.05.2021 №406/02-14 приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Нароха О.В. роз`яснила ОСОБА_1 , що для отримання свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_4 необхідно надати, у тому числі, документи, що підтверджують факт родинних відносин, зокрема, свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб, рішення суду тощо. Згідно Витягу з Єдиного державного демографічного реєстру щодо реєстрації місця проживання № 2310-1519595-2018 позивач ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 з 01.03.2005. Крім того, із заявою про прийняття спадщини за законом після смерті ОСОБА_4 до приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Нарохи О.В. звернулась ОСОБА_2 як спадкоємець згідно ст. 1264 ЦК України і як особа, яка проживала зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини, у зв`язку з чим, приватним нотаріусом Нарохою О.В. відкрито спадкову справу № 45/2021. Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано суду належних в допустимих доказів на підтвердження факту визнання ОСОБА_9 свого батьківства щодо ОСОБА_1 . Апеляційний суд погоджується із такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина 1 статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. Оскільки підстави для визнання батьківства за рішенням суду, зазначені у статті 128 СК України, істотно відрізняються від підстав його встановлення, передбачених у статті 53 КпШС України, при вирішенні питання про те, якою нормою необхідно керуватися при розгляді справ цієї категорії, слід виходити з дати народження дитини. При розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до ІНФОРМАЦІЯ_5 , необхідно застосовувати відповідні норми КпШС України, беручи до уваги всі докази, що достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства, в їх сукупності, зокрема, спільне проживання й ведення спільного господарства відповідачем та матір`ю дитини до її народження, спільне виховання або утримання ними дитини. Оскільки ОСОБА_1 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 , то спірні правовідносини регулюються нормами КпШС України. Відповідно до частини другої статті 53 КпШС України у разі народження дитини у батьків, які не перебувають у шлюбі, при відсутності спільної заяви батьків батьківство може бути встановлене в судовому порядку за заявою одного з батьків або опікуна (піклувальника) дитини, особи, на утриманні якої знаходиться дитина, а також самої дитини після досягнення нею повноліття. Частиною третьою статті 53 КпШС України визначено чотири юридично значимі обставини встановлення батьківства, кожна з яких є необхідною і достатньою для задоволення позову: а) спільне проживання та ведення спільного господарства батьками дитини до її народження; б) спільне виховання батьками дитини; в) спільне утримання батьками дитини; г) визнання батьківства відповідачем. Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України», яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, згідно зі статтею 53 КпШС України підставою для встановлення батьківства (факту батьківства) може бути не сам по собі факт біологічного походження дитини, а фактичні дані, які підтверджують спільне проживання матері й особи, яку та вважає батьком дитини, ведення ними спільного господарства до народження останньої, або спільне її виховання чи утримання, або ж докази, що достовірно підтверджують визнання особою батьківства. Спільне проживання та ведення спільного господарства в зазначених випадках може підтверджуватися наявністю обставин, характерних для сімейних відносин (проживання в одному жилому приміщенні, спільне харчування, спільний бюджет, взаємне піклування, придбання майна для спільного користування тощо). Припинення цих відносин до народження дитини може бути підставою для відмови в позові лише у випадках, коли це сталося до її зачаття. У необхідних випадках суд для з`ясування питань, пов`язаних із походженням дитини, може з урахуванням обставин справи призначити відповідну судову експертизу. Передумовою звернення до суду із заявою про встановлення факту батьківства є запис про батька дитини у книзі записів народжень за вказівкою матері. За приписами статей 2, 81, 89 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими і електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина 6 статті 81 ЦПК України). Доказами визнання батьківства можуть бути листи, заяви, анкети, інші документи, а також показання свідків, пояснення самих сторін, які достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства. Батьківство може бути визнано як у період вагітності матері (наприклад, висловлення бажання мати дитину, піклування про матір майбутньої дитини тощо), так і після народження дитини. Спільне проживання та ведення спільного господарства в зазначених випадках може підтверджуватися наявністю обставин, характерних для сімейних відносин (проживання в одному жилому приміщенні, спільне харчування, спільний бюджет, взаємне піклування, придбання майна для спільного користування тощо). Припинення цих відносин до народження дитини може бути підставою для відмови в позові лише у випадках, коли це сталося до її зачаття. Спільне виховання дитини має місце, коли вона проживає з матір`ю та особою, яку остання вважає (або яка вважає себе) батьком дитини, або коли ця особа спілкується з дитиною, проявляє батьківську турботу щодо неї. Під спільним утриманням дитини слід розуміти як перебування її на повному утриманні матері й особи, яку остання вважає (або яка вважає себе) батьком дитини, так і, як правило, систематичне надання цією особою допомоги в утриманні дитини незалежно від розміру допомоги. Такі правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 543/738/16-ц (провадження № 61-4163св18), у постанові Верховного Суду від 29 серпня 2018 року у справі № 641/9147/15-ц (провадження № 61-26210св18), у постанові Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 225/6301/15-ц (касаційне провадження № 61-30047св18). З метою забезпечення правильного й однакового застосування судами законодавства у справах про визнання або оспорювання батьківства, материнства та стягнення аліментів прийнято постанову Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15 травня 2006 року «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів». Пунктом 3 указаної постанови Пленуму Верховного Суду України судам роз`яснено, що оскільки підстави для визнання батьківства за рішенням суду, зазначені у статті 128 СК України, істотно відрізняються від підстав його встановлення, передбачених у статті 53 КпШС, суди, вирішуючи питання про те, якою нормою слід керуватися при розгляді справ цієї категорії, повинні виходити з дати народження дитини. Так, при розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до ІНФОРМАЦІЯ_5 , необхідно застосовувати відповідні норми КпШС, беручи до уваги всі докази, що достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства, в їх сукупності, зокрема, спільне проживання й ведення спільного господарства відповідачем та матір`ю дитини до її народження, спільне виховання або утримання ними дитини. Зібрані у даній справі докази в їх сукупності не містять достовірного підтвердження визнання ОСОБА_4 себе батьком ОСОБА_1 ,, спільного проживання й ведення спільного господарства померлим та матір`ю дитини до її народження, спільного виховання, утримання ними дитини. Позивачем, крім її пояснень, пояснень свідків, які є близькими родичками позивачки, та фотокарток, не надано доказів в обґрунтування заявлених вимог, що можуть беззаперечно свідчити про визнання факту батьківства ОСОБА_9 відносно неї. Разом із тим, не можна ігнорувати той факт, що частина третя статті 53 КпШС України із 1970 по 2003 рік фактично діяла в редакції Кодексу прийнятій у 1969 році. Очевидно, що розвиток суспільних відносин, наукових досліджень і технологій, які були актуальними у 1969 році кардинально відрізняється від сучасних. Крім того, у період з моменту прийняття КпШС (1969 рік) і до часу звернення ОСОБА_1 із вказаним позовом до суду (2021 рік), в національній судовій практиці були запроваджені та діють підвищені стандарти захисту прав і свобод людини. Зокрема, частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Реагуючи на зміну законодавчого регулювання, судової практики та суспільних відносин, Верховний Суд України у пункті 24 постанови Пленуму № 3 від 15 травня 2006 року визнав такими, що втратили чинність, пункти 13 - 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України». Однак, навіть у постанові Пленуму від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім`ю України» (пункт 13) Верховний Суд України не заперечував можливість у необхідних випадках для з`ясування питань, пов`язаних із походженням дитини, призначення з урахуванням обставин справи відповідної судової експертизи. За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України). У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України). Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. У справі «Міфсуд проти Мальти» (Mifsud v. Malta, заява № 62257/15, рішення набуло статусу остаточного 29 квітня 2019 року) Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) звертав увагу, що хоча найважливіше завдання статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) захист особи від довільних дій державних органів, можуть також існувати позитивні зобов`язання, пов`язані з ефективною «повагою» до приватного чи сімейного життя. Ці позитивні зобов`язання можуть передбачати вжиття заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного життя, навіть у сфері міжособистісних стосунків людей (див. справу «Мікулич проти Хорватії» (Mikuliж v. Croatia, № 53176/99) та справу «С. Х. та інші проти Австрії» (S.H. and Others v. Austria), № 57813/00). Окрім того, повага до приватного життя вимагає, щоб кожна людина мала змогу встановити подробиці свого особистого походження, а право особи на таку інформацію має важливе значення в контексті впливу на його чи її особистість, які визначають розвиток людини. Таке встановлення передбачає отримання інформації, необхідної для розкриття істини щодо важливих аспектів особистого походження, як-от особистість батьків (див., наприклад, справу «Келін та інші проти Румунії» (Cгlin and Others v. Romania), № 25057/11). У рішенні, ухваленому 13 липня 2006 року в справі «Яггі проти Швейцарії» (Jaggi v. Switzerland), ЄСПЛ постановив, що мало місце порушення статті 8 Конвенції, яке виявилося у відмові проведення аналізу ДНК останків можливого батька заявника. При цьому Суд зазначив, що людина, яка намагається встановити своє походження, реалізує життєвий інтерес, який захищається Конвенцією. Цей інтерес полягає в отриманні правдивої інформації, котра може допомогти встановити факт, що торкається важливого аспекту її особистої ідентичності. У контексті застосування термінів для порушення провадження щодо батьківства Суд визнавав, що інтерес ймовірного батька в захисті від скарг щодо фактів, які виникли багато років тому, не можна відхилити, і, на додаток до цього конфлікту інтересів між передбачуваним батьком і дитиною, можуть з`явитися інші інтереси, як-от інтереси третіх осіб, особливо родини ймовірного батька, та загальний інтерес правової визначеності (див. справу «Лааксо проти Фінляндії» (Laakso v. Finland), № 7361/05, § 46, 15 січня 2013 року; див. також справу «Константінідіс проти Греції» (Konstantinidis v. Greece), № 58809/09, § 52, 3 квітня 2014 року). Однак у контексті ДНК-тестування в провадженні щодо батьківства Суд визнавав, що інтерес особи у визначенні свого батьківства не зникає з віком, а, навпаки, посилюється (справи «Яггі проти Швейцарії» (Jaggi v. Switzerland, № 58757/00), та «Паско проти Франції» (Pascaud v. France, № 19535/08). Згідно з пунктом 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Відповідно до пункту першого статті 7 Конвенції про права дитини має бути зареєстрована зразу ж після народження і з моменту народження має право на ім`я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування. ЄСПЛ у рішенні від 07 травня 2009 року в справі «Калачова проти російської федерації» (заява № 3451/05), зауважував, що на сьогодні ДНК-тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства. У справі «Міфсуд проти Мальти» (Mifsud v. Malta, заява № 62257/15, , рішення набуло статусу остаточного 29 квітня 2019 року) ЄСПЛ повторив, що ДНК-тест це науковий метод, наявний (у той час на початку 2000-х і донині) для точного визначення батьківства дитини, а його доказове значення значно переважає будь-які інші докази, представлені сторонами для підтвердження або спростування біологічного батьківства. Таким чином, висновок судової молекулярно-генетичної (судово-біологічної, судово-генетичної) експертизи має важливе значення в процесі дослідження факту батьківства. Проте його необхідно оцінювати з урахуванням положень частин другої, третьої статті 89 ЦПК України, згідно з якими жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. При встановленні батьківства суд бере до уваги спільне проживання та ведення спільного господарства матір`ю дитини і відповідачем до народження дитини, або спільне виховання чи утримання ними дитини, або докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства. Законодавство не визначило вичерпний перелік доказів на підтвердження факту батьківства особи щодо дитини. При цьому суд може прийняти як доказ письмові документи, показання свідків, пояснення сторін тощо, якщо вони можуть достовірно підтвердити або спростувати: спільне проживання та ведення спільного господарства матір`ю дитини і можливим батьком до народження дитини; спільне виховання чи утримання ними дитини; визнання особою свого батьківства за життя. Під час розгляду справи в суді першої інстанції були допитані свідки ОСОБА_10 , яка є троюрідною сестрою позивачки, ОСОБА_11 , яка є племінницею позивачки, а також ОСОБА_12 , яка є хрещеною матір`ю позивачки. Покази вказаних свідків суд першої інстанції прийняв критично, оскільки вказані свідки є родичами позивача. Колегія суддів погоджується із вказаним висновком суду першої інстанції. Окрім того, апеляційний суд погоджується із твердженням про те, що додані до позовної заяви фотографії неможливо розцінити як докази того, що мати ОСОБА_1 та померлий до народження ОСОБА_1 спільно проживали або вели спільне господарство, або спільно виховували та утримували ОСОБА_1 , як свою спільну доньку. Дані докази не підтверджують факт визнання померлим свого батьківства відносно ОСОБА_1 , оскільки не можуть бути беззаперечним фактом батьківства, не є визначальними у вирішенні цього питання, а тому не є належними доказами. Підставою для встановлення батьківства є належні і достатні відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України. Оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, які б були визначальними у вирішенні цього питання, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, підстав для його скасування апеляційний суд не вбачає. На підставі викладеного колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги та скасуванні оскаржуваного рішення. Згідно з пунктом 1 частиною першою статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до частин першої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржуване рішення без змін, оскільки підстав для його скасування немає. Згідно з підпунктом б), в) пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції. Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Тому, з урахуванням висновку щодо суті апеляційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат. Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а оскаржуваного рішення без змін, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,- ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 19 липня 2023 року у цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. Повний текст постанови складено 20 вересня 2023 року. Головуюча: І.В. Кочеткова Судді: А.В. Дашковська О.М. Кримська