Постанова 4851 № 480/2269/22

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 вересня 2023 р. Справа № 480/2269/22 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: Головуючого судді: Жигилія С.П., Суддів: Перцової Т.С. , Русанової В.Б. , розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 08.12.2022, головуючий суддя І інстанції: А.І. Сидорук, по справі № 480/2269/22 за позовом ОСОБА_1 до Департаменту соціального захисту населення Сумської міської ради про визнання відмови протиправною та зобов`язання вчинити дії, ВСТАНОВИВ: ОСОБА_1 (далі позивач) звернувся до суду з позовом до Департаменту соціального захисту населення Сумської міської ради (далі відповідач), в якому просив суд: - визнати протиправною відмову відповідача у наданні статусу та видачі відповідного посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни; - зобов`язати відповідача встановити позивачу статус особи з інвалідністю внаслідок війни. Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 08.12.2022 року позов залишено без задоволення. Позивач, не погодившись із вказаним рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить суд апеляційної інстанції скасувати рішення Сумського окружного адміністративного суду від 08.12.2022 та прийняти постанову, якою задовольнити позов у повному обсязі. В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивач зазначає, що є учасником ліквідації аварії на ЧАЕС 1 категорії, має II групу інвалідності по захворюванню, пов`язаному з виконанням ліквідаційних робіт наслідків аварії на ЧАЕС. 26.07.2021 з метою отримання статуту інваліда війни звернувся до відповідача із заявою про встановлення статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни. Листом Департаменту соціального захисту населення Сумської міської ради позивачу відмовлено у встановленні статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі відповідного посвідчення, оскільки відсутні документи, що доводять факт його участі у роботах по ліквідації наслідків Чорнобильської АЕС саме у складі формувань Цивільної оборони. Позивач зазначає, що згідно норм законодавства, що діяли на момент аварії, до складів формувань Цивільної оборони зараховувалося усе працездатне населення. Таким чином, позивач вважає, що він як особа, яка була залучена до складу формувань Цивільної оборони, став інвалідом внаслідок захворювання, пов`язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, тому має право на отримання статусу інваліда війни. Відповідач надав до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. У відповідності до п. 3 ч.1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Згідно з ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Колегія суддів, перевіривши рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що вимоги апеляційної скарги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного. Судом першої інстанції встановлено, що у період з 14.08.1986 по 17.08.1986 позивач приймав участь в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС (а.с. 11, 14-16). 03.06.2019 ЦМЕК МОЗ та МНС України встановила, що захворювання позивача пов`язане з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС (а.с. 17). 04.07.2019 МСЕК встановила позивачу ІІ групу інвалідності, 80% втрати працездатності в наслідок ліквідації ним наслідків аварії на ЧАЕС (а.с. 18-19). 24.09.2019 позивачу було видано посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС І категорії (а.с. 20). 26.07.2021 позивач звернувся до відповідача з проханням встановити йому статус особи з інвалідністю внаслідок війни (а.с. 21). 09.08.2021 відповідач відмовив позивачу у встановленні такого статусу, у зв`язку із відсутністю підтверджуючих документів, що доводять факт участі у роботах по ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи у складі формувань Цивільної оборони (а.с. 22). У зв`язку з тим, що відповідач не надав позивачу статус особи з інвалідністю внаслідок війни, позивач звернувся до суду з даним позовом. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що за відсутності доказів, які б свідчили про залучення позивача до формувань Цивільної оборони для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, достатніх підстав для набуття статусу особи з інвалідністю внаслідок війни немає. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Спірні правовідносини, що склались між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту (далі по тексту - Закон №3551-ХІІ), який визначає правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них. Відповідно до частиною 2 статті 4 Закону України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", до ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни. Згідно з п. 9 ч. 2 статті 7 Закону № 3551-XII, до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать зокрема особи з інвалідністю з числа осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювань, пов`язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи; Таким чином, обов`язковими умовами, за якими особу можна віднести до особи з інвалідністю внаслідок війни згідно п. 9 ч. 2 статті 7 Закону № 3551-XII є наявність у особи інвалідності, отриманої внаслідок захворювання, пов`язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи та доказів залучення такої особи до складу формувань Цивільної оборони. Відповідно до частини першої статті 10 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов`язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом Міністрів України. Положенням про Цивільну оборону СРСР, затвердженим постановою КПРС і Ради Міністрів СРСР від 18 березня 1976 року № 1111, та Положенням про невоєнізовані формування ЦО СРСР, затвердженим наказом начальника ІДО СРСР від 06 червня 1975 року № 90, формування ЦО, в тому числі і невоєнізовані, створювались для виконання заходів по ліквідації аварій, катастроф, стихійних лих, великих пожеж, та їх наслідків, а також при ліквідації аварій, катастроф, стихійних сил, великих пожеж, та їх наслідків, а також при застосуванні засобів масового ураження (у воєнний час), захисту і організації життєзабезпечення населення. З матеріалів справи колегією суддів встановлено, що позивач виконував роботу по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, а саме у період з 14.08.1986 по 17.08.1986 знаходився у 30-кілометровій зоні з підвищеним іонізуючим випромінюванням, на ліквідації наслідків аварії Чорнобильської АЕС на посаді водія (а.с.11,13-15). Таким чином, наявними в матеріалах справи документами підтверджується участь позивача в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та встановлення йому у зв`язку з цим групи інвалідності, що, у свою чергу є підставою для надання пільг та компенсацій, передбачених Законом України «Про статус і соціальний захист осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» № 796-XII. Разом із тим, для набуття статусу особи з інвалідністю внаслідок війни з підстав, встановлених пунктом 9 частини другої статті 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", окрім як факту настання в особи інвалідності внаслідок захворювання, пов`язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, зазначений Закон містить також умову, щоб така особа брала участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС саме у складі формувань Цивільної оборони. Це пояснюється тим, що крім формувань Цивільної оборони у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС брали участь інші формування, які створювались в іншому порядку, ніж невоєнізовані формування цивільної оборони та направлялись у райони виконання робіт згідно з розпорядженнями керівників відповідних органів, відомств, організацій, установ та підприємств. Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що за відсутності доказів, які б свідчили про залучення особи до формувань Цивільної оборони для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, немає достатніх підстав для набуття такою особою статусу особи з інвалідністю внаслідок війни з підстав, встановлених пунктом 9 частини 2 статті 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 10 травня 2018 року у справі №279/12162/15-а, від 19 вересня 2019 року у справі №756/8323/16-а, від 10 жовтня 2019 року у справі №810/4584/18 та від 15 червня 2020 року у справі №822/225/18. Колегія суддів зазначає, що документи, на які посилається позивач, підтверджують його статус учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та настання інвалідності, проте, належного документального підтвердження своєї безпосередньої участі у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи саме в складі формувань Цивільної оборони позивачем надано не було, оскільки така інформація в них не відображена. Таким чином, належного документального підтвердження своєї безпосередньої участі у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи саме в складі формувань Цивільної оборони позивач не надав. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що, враховуючи відсутність доказів залучення позивача саме до формування Цивільної оборони з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, відсутні підстави для надання йому статусу особи з інвалідністю внаслідок війни та видачі відповідного посвідчення. Вказаний висновок відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 15.04.2021 у справі № 377/27/17. Ця обставина є істотною, оскільки в протилежному випадку статус особи з інвалідністю внаслідок війни на підставі пункту 9 частини другої статті 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" поширюватиметься на всіх, хто належить до категорії осіб, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС і її наслідків і відповідно мають статус ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС згідно з підпунктом 1 частини першої статті 9 Закону України "Про статус і соціальний захист осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом від 25 вересня 2018 року у справі №806/5085/15, від 11 жовтня 2018 року у справі № 674/1239/17, від 31 січня 2019 року у справі №368/1131/17, від 20 лютого 2019 року у справі №817/237/18, від 10 липня 2019 року у справі №360/2690/17, від 18 вересня 2019 року у справі №674/450/17, від 14 серпня 2020 року у справі № 620/3108/19, від 15 червня 2020 року у справі № 822/225/18. У контексті оцінки доводів апеляційної скарги колегія суддів звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах "Проніна проти України" (пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. З огляду на такий підхід Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, колегія суддів вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку. Згідно ч.ч. 1-4 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає вимогам ч.ч. 1-4 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому відсутні підстави для його скасування та задоволення апеляційних вимог позивача у справі. Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що при прийнятті рішення Харківського окружного адміністративного суду від 08.12.2022 у справі № 480/2269/22 суд дійшов правильних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував норми матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, з наведених підстав, висновків суду не спростовують. Керуючись ст. ст. 311, 315, 316, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 08.12.2022 по справі № 480/2269/22 - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України. Головуючий суддя (підпис)С.П. Жигилій Судді(підпис) (підпис) Т.С. Перцова В.Б. Русанова