Постанова Одеський апеляційний суд № 504/2089/17

Номер провадження: 22-ц/813/1890/23 Справа № 504/2089/17 Головуючий у першій інстанції Барвенко В. К. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 07.09.2023 року м. Одеса Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М., суддів: Громіка Р.Д., Сегеди С.М., при секретарі: Узун Н.Д., за участю: представника ОСОБА_1 адвоката Морозова О.В., переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 25 травня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_3 за довіреністю в інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа без самостійних вимог на предмет спору АТ «ОТП Банк», про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя, стягнення судових, - в с т а н о в и в: 23 червня 2017 року ОСОБА_3 за довіреністю в інтересах ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа без самостійних вимог на предмет спору АТ «ОТП Банк», про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ майна подружжя, який в останнє був уточнений позивачем ОСОБА_2 24 січня 2019 року, в якому позивач просив суд: визнати спільною сумісною власністю подружжя житлову квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 47,9 кв.м, житловою площею 27,4 кв.м; визнати спільною сумісною власністю подружжя автомобіль Тойота, 2014р.в., державний номерний знак НОМЕР_1 ; визнати спільною сумісною власністю подружжя гараж № НОМЕР_2 , розташований на 3-й території Товариства автомобілістів «Гвардієць», смт. Чорноморське, Лиманського району Одеської області; поділити спільне сумісне майно набутого подружжям за час шлюбу, визнавши за ОСОБА_4 та ОСОБА_1 за кожним з них право на одну другу частку квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 47,9 кв.м, житловою площею 27,4 кв.м; стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію вартості половини автомобіля Тойота, державний номерний знак НОМЕР_1 у сумі 400 000 грн та судові витрати. У лютому 2018 року адвокат Морозов Олексій Вікторович в інтересах відповідача ОСОБА_1 надав суду відзив на позовну заяву, у якому зазначив, що спірна квартира придбана хоча і у період шлюбу, але за рахунок власних накопичених за рахунок отриманої заробітної плати та за рахунок отриманих коштів на підставі кредитного договору від 25 червня 2011 року, і кошти по кредиту вираховувались до 2015 року (моменту звільнення відповідачки з банківської установи) з її заробітної плати, а потім відповідачка самостійно погашає кредит, при цьому позивач не приймає ніякої участі ані в погашенні кредиту, ані в утриманні квартири, її поточному та капітальному ремонтах. Отже, як вказує відповідач квартира не належить до спільної сумісної власності подружжя. Крім того, відповідач вважає, що спірний автомобіль також не може бути спільною власністю подружжя, оскільки гроші на його придбання відповідач запозичила за договором позики, і самостійно повернула ці гроші у листопаді 2017 року, що повністю підтверджено розпискою. Що стосується гаражу, то відповідач вважала, що оскільки спірний гараж розташований на майданчику належному Товариству автомобілістів «Гвардієць», і у відповідача перебуває лише у володінні, а не у власності, то таким чином даний гараж не може бути предметом поділу майна, набутого подружжям за час шлюбу. Ухвалою Комінтернівського районного суду Одеської області від 05 березня 2019 року до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору залучено АТ «ОТП Банк». В судовому засідання представник позивача ОСОБА_2 за довіреністю ОСОБА_5 позов підтримав та просив його задовольнити, оскільки спірне майно квартира, автомобіль, гараж набуто подружжям за час шлюбу, шлюб розірваний у 2017 році, то майно охоплено правовим режимом спільної сумісної власності подружжя, відтак, позивач вважав, що він має право на половину набутого подружжям за час шлюбу майна. Оскільки відповідач без згоди позивача здійснила відчуження автомобіля, який позивач вважає спільною сумісною власністю подружжя, то він вважав необхідним просити суд стягнути з відповідача 400 000 грн, як вартість половини автомобіля. Адвокат Морозов Олексій Вікторович в інтересах відповідача ОСОБА_1 позов не визнав, вважав його безпідставним, просив у задоволенні позову відмовити повністю з підстав, викладених у наданому письмовому відзиві. Представник третьої особи, АТ «ОТП Банк», у судові засідання неодноразово не з`являвся, сповіщався належним чином, свою позицію суду не надавав. Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 25 травня 2021 року позов ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_2 задоволено частково. Суд визнав спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 житлову квартиру АДРЕСА_1 та поділив спільне майно подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , виділивши ОСОБА_2 із спільної сумісної власності подружжя 1/2 частину житлової квартири АДРЕСА_1 , визнавши за ОСОБА_2 право власності на вказане майно; виділив ОСОБА_1 із спільної сумісної власності подружжя 1/2 частину житлової квартири АДРЕСА_1 , визнавши за ОСОБА_1 право власності на вказане майно; припинив право спільної сумісної власності. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 453, 00 грн. Решту судового збору віднести на рахунок ОСОБА_2 . В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог скасувати й ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги про визнання спільною сумісною власністю автомобіля TOYOTA модель RAV4, 2014р.в., д.н.з. НОМЕР_1 та металевий гараж № НОМЕР_2 , розташований на 3-й території Товариства автомобілістів «Гвардієць», смт. Чорноморське, Лиманського району Одеської області, поділу цього майна та визнання права власності на 1/2 частину майна за кожним, стягнення з відповідача на користь позивача грошову компенсацію вартості 1/2 частини автомобіля в розмірі 266 200 грн, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права в цій частині вимог. Позивач ОСОБА_2 та представник третьої особи без самостійних вимог на предмет спору АТ «ОТП Банк» в судове засідання до апеляційного суду не з`явились, про розгляд справи повідомлені належним чином та завчасно, про що свідчать рекомендовані повідомлення про отримання ними судових повісток. Клопотань про відкладення розгляду справи не надходило. Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Отже, рішення суду першої інстанції переглядається в апеляційному порядку в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання спільної сумісною власності подружжя та поділу майна подружжя автомобіля та металевого гаражу. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (стаття 65 СК України). У випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Відповідно до статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Згідно зі статті 60, частини першої статті 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Як роз`яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Відповідно до частини другої статті 70 ЦК України, при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України (частини перша, друга, четверта статті 71 СК України). Судом першої інстанції встановлено, що 19 жовтня 2002 року сторони уклали шлюб, який розірваний рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 27 квітня 2017 року. Зі змісту цього судовому рішення вбачається, що сторони фактично припинили шлюбні відносини та спільне проживання у лютому 2016 року. За час шлюбу, 25 червня 2011 року ОСОБА_1 на підставі договору купівлі продажу, посвідченого приватним нотаріусом Комінтернівського районного нотаріального округу Одеської області Чос О.П., набула у власність квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 47,9 кв.м, житловою площею 27,4 кв.м, вартість квартири на момент її придбання становила 243 190 грн. 25 червня 2011 року ОСОБА_1 уклала кредитний договір з ПАТ «ОТП Банк» на придбання вищевказаної квартири, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 170 230,00 грн строком до 25 червня 2026 року, залишок кредиту станом на початок березня 2015 року становить 147 224 грн. 12 грудня 2014 року ОСОБА_1 уклала з ТОВ «ВТП «Інжпроект» договір купівлі- продажу автомобіля Тойота, д.н.з. НОМЕР_1 , свідоцтво про реєстрацію НОМЕР_3 від 31 грудня 2014 року. Вартість автомобіля на момент його придбання становила 501 822,00 грн. 15 грудня 2014 року ОСОБА_1 позичила у ОСОБА_6 600 000 грн, які були перераховані зі свого рахунку на рахунок ОСОБА_1 .. 15 грудня 2014 року та 16 грудня 2014 року ОСОБА_1 зі свого рахунку сплатила на користь ТОВ «ВТП «Інжпроект» 25 000 грн та 476 822 грн відповідно, а всього 501 822 грн. 12 листопада 2017 року ОСОБА_1 повернула ОСОБА_6 позичену суму коштів, що підтверджується розпискою. Зі змісту довідки від 16.02.2017 Товариства автомобілістів «Гвардієць» ОСОБА_1 є володільцем гаражу № НОМЕР_2 по третій території з 22 травня 2014 року. Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_3 є батьками сторін, надали суду протилежні свідчення свого бачення виниклої ситуації. Жоден зі свідків не надав ґрунтовних свідчень щодо дійсного джерела грошових коштів, за які було придбане спірне майно. Суд критично ставиться до свідчень свідка ОСОБА_3 про те, що вона надавала у борг відповідачці 3 000 доларів США на придбання квартири, оскільки ці свідчення голослівні. Кожен зі свідків підтвердив суду що обидва з подружжя працювали і заробляли кошти на сім`ю. Підстави для зруйнування сім`ї батькам досі є незрозумілими. Зі змісту довідки від 17.08.2018 за №737 Територіального сервісного центру №5147 автомобіль Тойота, 2014р.в., свідоцтво про реєстрацію НОМЕР_3 від 31.12.2014, 31 травня 2018 року знято з обліку для реалізації. 13 липня 2018 року проведено перереєстрацію на нового власника. Той факт, що обидва з подружжя працювали у період шлюбу та отримували грошові кошти на існування сім`ї визнаний сторонами, підтверджений свідченнями свідків. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. При тому, що не має значення за ким зареєстровано таке майно, оскільки спільна сумісна власність розповсюджується на майно і у тому випадку, коли право власності на нього майно зареєстровано лише за одним з подружжя. Згідно із пунктом 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання шлюбу недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз`яснено, що при поділі майна враховують також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї, як це визначено частиною четвертою статті 65 СК України. Таким чином, при розподілі майна подружжя між подружжям буде поділено не тільки майно, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, а і борги подружжя (кредити і т. д.) та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Крім того, за загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують. Зазначена правова позиція також висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року №6-843цс17. Відповідач не надав суду будь-яких доказів на спростування презумпції спільної сумісної власності майна набутого у шлюбі. Це означає, що дружина та чоловік незалежно від припинення шлюбу мають рівні права та обов`язки щодо спільно нажитого у шлюбі майна, оскільки розірвання шлюбу не звільняє подружжя від зобов`язань за боргами. Таким чином, отримання ОСОБА_1 позики у сумі 600 000 грн від ОСОБА_6 не спростовує режиму спільної сумісної власності подружжя, а створює відповідні обов`язки для другого з подружжя ОСОБА_2 .. Таким чином, на спірний автомобіль розповсюджується режим спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .. Разом із тим, оскільки ОСОБА_1 реалізувала автомобіль Тойота 2014р.в., державний номерний знак НОМЕР_1 без згоди другого з подружжя ОСОБА_2 , з вартістю проданого автомобіля сторони згоди не дійшли, питання призначення експертизи із встановлення дійсної (ринкової) вартості автомобіля сторони до суду не звертались, самостійно до експерта не звертались, доказів суду не надали, тому суд першої інстанції вважав, що, виходячи із положень ч. 1 ст. 81 ЦПК України, дані вимоги ОСОБА_2 є не доведеними в судовому засіданні та такими, що задоволенню не підлягають. Дана правова позиція узгоджується з висновком Верховного Суду, яка викладена в постанові від 03.10.2018 у справі №127/7029/15-ц, де колегія суддів відступила від правової позиції, висловленої у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі №201/14044/16-ц, провадження №61-189ск17. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно. Вартість майна, що підлягає поділу, у разі недосягнення згоди між подружжям, визначається на час розгляду справи, а не на час продажу майна одним із подружжя проти волі іншого. Відповідна правова позиція знайшла своє відображення у рішенні в рамках розгляду цивільної справи №755/2700/19. Таким чином, якщо навіть на час придбання в шлюбі майна використовувалися запозичені кошти одним із подружжя, вони вважаються використаними в інтересах сім`ї і не є особистою власністю подружжя. Відповідно до правових висновків, висловлених Верховним Судом України в справах №6-79цс13, №6-2641цс15, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності. Разом із тим належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи вказані норми та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто критеріями, які дозволяють надати спірному набутому майну режим спільного майна є: час набуття такого майна, кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття), мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя. Приведені норми закону та досліджені обставини в ході судового розгляду дають підстави зробити висновок про те, що спірна квартира АДРЕСА_1 була придбана під час зареєстрованого шлюбу подружжя, тобто є їх спільним сумісним майном. Крім того, у відповідності до ст. 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Відповідно до довідки ПАТ «ОТП Банк» від 18.05.2021 за №04-68-501-04/18 згідно договору №501/3231/11 від 25.06.2011 про надання кредиту на придбання нерухомого майна, заборгованість становить 109 793,05 грн. Згода кредитора на заміну боржника у цьому зобов`язанні відсутня. Аналогічна правова позиція висловлена ВС КЦ у справі №367/7110/14-ц від 09.01.2020. Інших належних та допустимих доказів на підтвердження чи спростування позовних вимог в цій частині позову під час розгляду справи суду надано не було. Отже позовні вимоги в цій частині слід задовольнити шляхом поділу нерухомого майна, виділення кожному власникові рівну частину цього нерухомого майна та визнання за кожним з них права власності. Часткове задоволення позову в цій частині шляхом визначення часток співвласників тягне припинення права спільної сумісної власності подружжя. Що стосується позовних вимог відносно металевого гаражу, розташованого у Товаристві автомобілісті «Гвардієць» суд виходить з наступного. Пленум Верховного Суду України у пункті 8 Постанови від 28 червня 1991 року №5 «Про практику розгляду судами цивільних справ, пов`язаних з діяльність гаражно-будівельних кооперативів» роз`яснив, що член гаражно-будівельного кооперативу, який повністю вніс свій пай за гараж, наданий йому в користування, набуває право власності на це майно і вправі розпоряджатись ним на свій розсуд - продавати, заповідати, здавати в оренду, обміняти, вчиняти відносно нього інші угоди, що не заборонені законом. Внесені подружжям в період шлюбу пайові внески, а після повного внесення паю наданий в користування гараж є спільною сумісною власністю подружжя. Оскільки гараж є неподільним майном, у разі спору між подружжям питання про залишення гаража одному з них і присудження грошової компенсації за частку в майні іншому розв`язується з урахуванням правил шлюбно-сімейного законодавства. Верховний Суд у справі №640/11441/15-ц, провадження №61-3005 св18 (ЄДРСРУ №74266173) у постанові від 23.05.2018 дійшов до правового висновку, що пайові внески в ГБК саме у вигляді грошових коштів є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя і, враховуючи, що такі внески можуть бути трансформовані в неподільну річ, зокрема об`єкт права власності у вигляді гаражного боксу, то за кожним із подружжя слід визнати право власності на належну кожному з них частку в пайовому внеску в ГБК і залишити це майно у їх спільній власності. Окрім цього, згідно із пунктом 22 постанови Пленуму Верховного Суду України, яка від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз`яснено, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України. У пункті 25 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України роз`яснено, що при поділі спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статтею 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду із таким позовом (стаття 11 ЦК України) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності. У матеріалах справи відсутні будь- які докази щодо придбання (за цивільно- правовим договором) відповідачем особисто чи подружжям вказаного спірного металевого гаражу. Відсутні будь-які докази того, що відповідачем особисто, чи подружжям виплачені пайові внески у гаражному кооперативі, що могли б бути предметом судового розгляду. Більш того, такі позовні вимоги не ставились, і не були предметом цього судового розгляду. Таким чином, суд першої інстанції виходив, що у позовних вимогах відносно гаражу, виходячи з предмету та правової підстави позову, слід відмовити. Сторони не позбавлені можливості вирішити спір відносно гаражу з інших правових підстав та іншого предмету. Посилання позивача ОСОБА_2 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції у частині відмови в поділі автомобіля та металевого гаража є незаконним та необґрунтованим, оскільки в судовому засіданні доведено належим чином, що вказане майно придбано під час шлюбу, належить подружжям на праві спільної сумісної власності подружжя й підлягає поділу, не приймаються до уваги за таких підстав. Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, N 303-A, параграф 29). Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року). Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду. Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі. За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача». Колегія судів вважає, що позивачем ОСОБА_2 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову в частині визначення вартості автомобіля на час розгляду справи, а не на час продажу майна одним із подружжя проти волі іншого та відсутні будь-яких доказів щодо придбання (за цивільно правовим договором) відповідачем особисто чи подружжям вказаного спірного металевого гаражу, а також його ринкової вартості на час розгляду справи. Так, розглядаючи аналогічну справу, Верховний Суд у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі №127/7029/15 (провадження №61-9018сво18) зробив наступний правовий висновок: «як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 22, 30 постанови від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Отже, вартість майна, що підлягає поділу, слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. З урахуванням наведеного та відступаючи від правової позиції, висловленої у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі №201/14044/16-ц, провадження №61-189ск17, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на спільне майно». У постанові від 15 листопада 2018 року у справі №128/1761/15 (провадження №61-2121св18) Верховний Суд також виходив з того, що «під час розгляду справи відповідач не довів суду, що відчуження спільного автомобіля було здійснено за згодою відповідача, зокрема за наявності її письмової згоди, а кошти від його реалізації були використані на потреби сім`ї. У випадку, коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Позивач обрала спосіб захисту своїх прав шляхом стягнення на свою користь вартості належної їй частки спільного майна, що узгоджується із положеннями частини другої статті 16 ЦК України. Встановивши вказані вище обставини, з урахуванням наведених норм, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно виходив з того, що спірний автомобіль входить до складу спільного майна подружжя та оскільки відповідач порушив майнові права позивача на належну їй частку у праві спільної сумісної власності на автомобіль, відчужив це майно без згоди останньої та використав кошти на власні потреби, дійшов обґрунтованого висновку, що ці права підлягають судовому захисту шляхом стягнення з відчужувача належної їй частки від вартості цього автомобіля, яка, згідно з актом товарознавчої експертизи по оцінці колісних транспортних засобів від 24 червня 2016 року складає 191 581 грн». Аналогічний висновк зроблений Верховний Суд у постанові від 07 листопада 2018 року №761/7775/15 (провадження №61-4420св18). Судом першої інстанції правильно встановлено, що спіний автомобіль, що належав подружжю на праві спільної сумісної вланості, було відчужено відповідачем проти волі іншого подружжя, позивача ОСОБА_2 , але позивачем не було доведено належним чином розмір вартості автомобіля на час розгляду справи, а не на час продажу майна одним із подружжя проти волі іншого, а також не надано суду належні докази щодо придбання (за цивільно правовим договором) відповідачем особисто чи подружжям вказаного спірного металевого гаражу, а також не встановлена його ринкова вартість на час розгляду справи. Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, роз`яснення Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, та наявні у справі докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно виходив, що позивні вимоги ОСОБА_2 в частині поділу автомобіля та металевого гаража є необґрунтованими й задоволенню не підлягають. Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм належну оцінку та правильно виходив з того, що є законні підстави для відмови у задоволенні позову в частині позовних вимог про поділ автомобіля та гаражу. Інших правових доводів апеляційна скарга не містять. У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28 жовтня 2010 року, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)». Таким чином, наведені в апеляційних скаргах доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи. Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про поділ автомобіля та металевого гаражу й ухвалення в цій частині нового судового рішення про задоволення позову немає. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 1 ч. 1 ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 25 травня 2021 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції. Повний текст судового рішення складено: 18 вересня 2023 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький Р.Д. Громік С.М. Сегеда